Рішення № 80227852, 27.02.2019, Вінницький окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

27 лютого 2019 р. Справа № 120/337/19-а

Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Воробйової Інни Анатоліївни, розглянувши у письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування наказу

ВСТАНОВИВ:

До Вінницького окружного адміністративного суду звернулась ОСОБА_1 (далі – ОСОБА_1, позивач) з адміністративним позовом до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області (далі – ГУ Держгеокадастр у Вінницькій області, відповідач) про:

- визнання протиправним та скасування наказу за №2-643/15-19-СГ від 17 січня 2019 року, яким відмовлено у наданні дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо поділу та об’єднання земельної ділянки, з метою подальшого передання у власність для ведення фермерського господарства в розмірі земельної частки (паю) 3,3 в умовних кадастрових гектарах на території Вербівської сільської ради Томашпільського району Вінницької області (за межами населеного пункту, державної форми власності );

- зобов’язання надати дозвіл на розробку технічної документації із землеустрою щодо поділу та об’єднання земельної ділянки з метою подальшого передання у власність для ведення фермерського господарства в розмірі земельної частки (паю) 3,3 в умовних кадастрових гектарах на території Вербівської сільської ради Томашпільського району Вінницької області, як члену фермерського господарства “Озерне-2015” (за межами населеного пункту, державної форми власності ).

Позовні вимоги мотивовані тим, що у вересні 2017 року ОСОБА_1 звернулась до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області із клопотаннями про надання дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо поділу та об’єднання земельної ділянки для ведення фермерського господарства, за результатами розгляду якого їй вперше відмовлено з підстав не надання документів, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі. Не погоджуючись із такою відмовою оскаржила її, та рішенням суду позов задоволено частково, визнано протиправною бездіяльність управління щодо розгляду клопотання та зобов’язано розглянути таке (клопотання) повторно.

На виконання даного рішення, управлінням розглянуто клопотання та відмовлено з підстав не відповідності місця розташування об’єктам схем землеустрою та, що землі перебувають у користуванні третьої особи, не погоджуючись із чим, позивач повторно звернулась до суду та позов задоволено частково, визнано протиправною відмову і зобов’язано розглянути клопотання повторно.

Управлінням втретє розглянуто клопотання та відмовило наказом з підстав, що на вказану земельну ділянку у позивача відсутнє право користування, дана відмова оскаржена до суду, та позов задоволено частково, визнано протиправним та скасовано наказ і зобов’язано розглянути клопотання повторно.

В подальшому, управлінням вчетвертє розглянуто клопотання та прийнято наказ, яким відмовлено з підстав відсутності згоди власника земельної ділянки, для земельної державної власності - органу, уповноваженого здійснювати розпорядження земельною ділянкою, на поділ чи об'єднання земельних ділянок користувачем.

На думку позивача, така відмова суперечить статті 118 Земельного кодексу України, якою передбачено виключні підстави для відмови у наданні дозволу на розробку технічної документації щодо відведення земельної ділянки у власність, яких на момент надання відмови не існувало.

Окрім того, позивач вказує, що відповідачем не прийнято до уваги правові висновки Верховного суду України від 10.12.2013 №21-358а13, від 07.06.2016 №820/3507/15, від 11.10.2016 №806/3787/13-а, які мають обов'язковий характер в застосуванні норм матеріального права де зазначено, що отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у власність в подальшому. Тому формальні підстави в не наданні дозволу свідчать про зловживання своїм обов'язком.

Ухвалою суду від 01.02.2019 р. відкрито провадження у справі та призначено справу до судового розгляду на 27.02.2019 р. без виклику (повідомлення) сторін в порядку спрощеного позовного провадження відповідно до статті 262 КАС України.

19.02.2019 р. представник відповідача подав відзив на позов (вх.№9721), в якому послався на висновки Верховного Суду у постанові від 19.06.2018 у справі №816/1920/17, що в даній справі земельні ділянки надавалися на підставі договорів оренди землі у користування гр. ОСОБА_2, а тому саме останній має право на отримання безоплатно у власність земельну ділянку.

З приводу вимоги позивача надати дозвіл, відповідач, посилаючись на позиції Верховного Суду та Європейського Суду, зазначає, що питання щодо надання дозволу є виключною компетенцією відповідача.

За таких обставин, вважає доводи позивача не обґрунтованими, а позов таким, що не підлягає задоволенню.

Дослідивши матеріали справи у їх сукупності, суд встановив наступне.

28.09.2017 р ОСОБА_1 звернулась Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області із клопотанням про надання дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо поділу та об’єднання земельної ділянки, з метою подальшого передання у власність для ведення фермерського господарства в розмірі земельної частки (паю) 3,3 в умовних кадастрових гектарах для ведення фермерського господарства на території Вербівської сільської ради Томашпільського району Вінницької області кадастрові номера 0523981400:03:000:0234 та 0523981400:03:000:0232, що перебувають в оренді ОСОБА_2, який є головою ФГ “ОЗЕРНЕ -2015”.

До клопотання, серед іншого, додано копію паспорту та ідентифікаційного номеру, копію посвідчення учасника АТО, копію нотаріальної заяви ОСОБА_2, копії договорів оренди №174 та №175 від 18.02.2015 р., інформацію з Держгеокадастру від 18.09.2107 р., лист та довідки Вербівської сільської ради, копію Статуту на 7 арк., викопіювання кадастрової карти.

За наслідком розгляду даного клопотання, управління 03.11.2017 р. листом за вих. №КО-18932/0-9707/6-17 відмовило в наданні дозволу з підстав, що не надано документів, які підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі.

Не погоджуючись із такою відмовою, позивач звернувся до суду та постановою Вінницького окружного адміністративного суду від 14.12.2017 р. по справі №802/2144/17-а адміністративний позов задоволено частково, - визнано протиправною та скасовано відмову щодо не надання ОСОБА_1 дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення фермерського господарства в розмірі земельної частки (паю) 3,3 в умовних кадастрових гектарах для ведення фермерського господарства на території Вербівської сільської ради Томашпільського району Вінницької області та зобов'язано розглянути клопотання ОСОБА_1

В подальшому, на виконання постанови суду та за наслідком повторного розгляду клопотання позивача, управління листами від 21.02.2018 за №КО-18929/0-585/0/95-18 та від 12.02.2018 №КО-18929/0-442/0/95-18, повідомило, що земельні ділянки надавались у користування голові ТОВ "Озерне-2015" ОСОБА_2 Відтак, посилаючись на положення частини 7 статті 118 ЗК України, відмовило у наданні дозволу у зв'язку з невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, схем землеустрою, які містяться в проекті землеустрою щодо відведення бажаної земельної ділянки.

Не погоджуючись із такими відмовами, вважаючи їх протиправними, позивач звернулась до суду із позовом, за наслідком розгляду якого 04.09.2018 р. у справі №802/1128/18-а такий задоволено частково визнано протиправною відмову у не наданні дозволу на розробку технічної документації та зобов'язано повторно розглянути клопотання із урахуванням правової оцінки , наданої судом у рішенні.

21.09.2018 р. ГУ Держгеокадастром на виконання рішення ВОАС прийнято наказ, яким відмовлено у наданні дозволу з підстав, що бажана земельна ділянка перебуває у користуванні гр. ОСОБА_2 на підставі договорів оренди землі від 18.02.2015 №174 та №175 для ведення фермерського господарства, укладених з Головним управлінням Держземагенства у Вінницькій області, а відтак у гр. ОСОБА_1 відсутнє право користування (власності) щодо бажаної земельної ділянки, тому остання не може надаватись у власність відповідно до ст. 13 Закону України "Про фермерське господарство" та частини 5 статті 116 Земельного кодексу України.

Не погоджуючись із даним наказом, позивач звернулась до суду із позовом за наслідком розгляду, якого 29.11.2018 р. прийнято рішення у справі №0240/3577/18 -а , яким позов задоволено частково, зокрема, визнано протиправним та скасовано наказ щодо відмову у наданні дозволу та зобов'язано повторно розглянути клопотання ОСОБА_1

В подальшому, Головним управлінням Держгеокадастру у Вінницькій області розглянуто клопотання і прийнято наказ №2-643/15-19-СГ від 17.01.2019 р., яким відмовлено ОСОБА_1 в наданні дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо поділу та об’єднання земельної ділянки для ведення фермерського господарства в розмірі земельної частки (паю) 3,3 в умовних кадастрових гектарах на території Вербівської сільської ради Томашпільського району Вінницької області (за межами населеного пункту, державної форми власності) з підстав відсутності згідно статті 56 Закону України "Про землеустрій" згоди власника земельної ділянки, для земель державної власності - органу, уповноваженого здійснювати розпорядження земельною ділянкою, на поділ чи об'єднання земельних ділянок користувачем.

Не погоджуючись з даним наказом, позивач звернулась до адміністративного суду з даним позовом.

Визначаючись щодо позовних вимог, суд керується та виходить з наступного.

Частиною першою статті 3 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) визначено, що земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Повноваження відповідних органів виконавчої влади щодо передачі земельних ділянок у власність або користування та порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування та у власність встановлені статтями 118, 122, 123 Земельного кодексу України.

Відповідно до частини шостої статті 118 ЗК України, громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри.

До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до ОСОБА_3 міністрів Автономної Республіки Крим. ОСОБА_3 Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Відповідно до пункту 1 Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 15 від 14.01.2015 року (далі - Положення № 15), Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру (Держгеокадастр) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства і який реалізує державну політику у сфері топографо-геодезичної і картографічної діяльності, земельних відносин, землеустрою, у сфері Державного земельного кадастру, державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі в частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій і форм власності, родючості ґрунтів.

Згідно з підпунктів 31, 50 пункту 4 Положення № 15, Держгеокадастр відповідно до покладених на нього завдань розпоряджається землями державної власності сільськогосподарського призначення в межах, визначених Земельним кодексом України, безпосередньо або через визначені в установленому порядку його територіальні органи, погоджує в межах повноважень, передбачених законом, документацію із землеустрою.

Пунктом 7 Положення № 15 передбачено, що Держгеокадастр здійснює свої повноваження безпосередньо і через утворені в установленому порядку територіальні органи.

Оскільки спірні земельні ділянки належать до категорії земель сільськогосподарського призначення, саме до компетенції Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області відноситься розгляд питання про затвердження проекту землеустрою щодо відведення спірних земельних ділянок.

Згідно з положеннями частини сьомої статті 118 ЗК України, відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні.

Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Системний аналіз наведених правових норм дає підстави дійти висновку, що Земельним кодексом України визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, зокрема: невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. При цьому, чинним законодавством не передбачено право суб'єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 ЗК України.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 27.02.2018 у справі № 545/808/17.

Оцінюючи відмову відповідно до оскаржуваного наказу, предмет її відповідності вимогам частини сьомої статті 118 Земельного кодексу України, суд виходить наступного.

Відповідно до статті 7 Закону України “Про фермерське господарство”, надання земельних ділянок державної та комунальної власності у власність або користування для ведення фермерського господарства здійснюється в порядку, передбаченому Земельним кодексом України.

Статтею 12 вказаного Закону визначено склад земель фермерського господарства. Зокрема, встановлено, що землі фермерського господарства можуть складатися із:

а) земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі;

б) земельних ділянок, що належать громадянам - членам фермерського господарства на праві приватної власності;

в) земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди.

Частиною другою цієї ж статті визначено, що право володіння та користування земельними ділянками, які знаходяться у власності членів фермерського господарства, здійснює фермерське господарство.

У свою чергу, відповідно до статті 13 Закону України “Про фермерське господарство”, члени фермерського господарства мають право на одержання безоплатно у власність із земель державної і комунальної власності земельних ділянок у розмірі земельної частки (паю).

Членам фермерських господарств передаються безоплатно у приватну власність із раніше наданих їм у користування земельні ділянки у розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території відповідної ради. Земельні ділянки, на яких розташовані житлові будинки, господарські будівлі та споруди фермерського господарства, передаються безоплатно у приватну власність у рахунок земельної частки (паю).

Відтак, наведені вище норми регулюють питання щодо передачі у власність земельної ділянки, натомість, позивач просить надати дозвіл на виготовлення технічної документації.

Суд звертає увагу, що отримання дозволу на розробку технічної документації щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у власність в подальшому. Такі правові висновки зроблено Верховним судом України у постановах від 10.12.2013 №21-358а13, від 07.06.2016 №820/3507/15, від 11.10.2016 №806/3787/13-а.

З приводу посилань відповідача на правову позицію Верховного Суду по справі №816/1920/17, то суд вважає, що вона не може бути застосована у даних правовідносинах, оскільки вони є відмінними від тих, що розглядались першим.

Так, відповідно до рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду по справі №816/1920/17 судами розглядалось спірне питання про відмову позивачу у затвердженні проекту щодо відведення земельної ділянки. Натомість, як вказано вище, позивач у даній справі звертався до відповідача з клопотанням про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення фермерського господарства та про надання позивачу дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки, що на відміну від першого не є тотожними поняттями.

Суд також вказує на те, що наявність нотаріально посвідченої згоди землекористувача у спірних правовідносинах не вимагається взагалі. До такого висновку суд дійшов аналізуючи наступні норми земельного законодавства.

Так, порядок вилучення земельних ділянок врегульовано статтею 149 ЗК України.

Згідно частин першої, другої та п’ятої вказаної норми, земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади, ОСОБА_3 міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування на підставі та в порядку, передбачених цим Кодексом.

Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, ОСОБА_3 міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень.

Районні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності (крім випадків, визначених частиною дев’ятою цієї статті), які перебувають у постійному користуванні, в межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для:

а) сільськогосподарського використання;

б) ведення водного господарства;

в) будівництва об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, лікарень, підприємств торгівлі, інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції тощо) з урахуванням вимог частини восьмої цієї статті.

З аналізу наведеного видно, що земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, можуть вилучатись відповідними органами для суспільних та інших потреб на підставі рішення такого органу та виключно за згодою землекористувача.

Отже процедура вилучення земельної ділянки, відповідно до процитованої норми, застосовується виключно до земельних ділянок, які надані у постійне користування.

Так, в розумінні частини першої статті 92 ЗК України, право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Водночас, згідно визначення, наведеного у статті 1 Закону України “Про оренду землі”, оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Окремо суд посилається також й на рішення Конституційного Суду України у справі № 1-17/2005 від 22 вересня 2005 року, у якому зазначено, що суб'єктивне право постійного користування земельною ділянкою суттєво відрізняється від суб'єктивного права власності на землю та суб'єктивного права оренди. Хоча власники землі та орендарі поряд із повноваженнями щодо володіння та користування наділяються і повноваженнями щодо розпорядження земельними ділянками (орендарі - в частині передачі земель у суборенду за згодою власника), а постійні користувачі такої можливості позбавлені, у їх праві на землю є ряд особливостей і переваг:

- право постійного землекористування є безстроковим, на відміну від права оренди, і може бути припинене лише з підстав, передбачених законодавством;

- права та обов'язки постійних землекористувачів визначені чинним земельним законодавством і не підлягають договірному регулюванню (не можуть бути звужені);

- постійні землекористувачі, як і землевласники, сплачують земельний податок, розмір якого визначається відповідно до чинного законодавства, на відміну від договірного характеру орендної плати;

- земельні ділянки у постійне користування передаються у порядку відведення безоплатно з наступним посвідченням цього права шляхом видачі державного акта на право постійного користування земельною ділянкою; оплаті має підлягати лише виготовлення технічної документації на земельну ділянку, що здійснюється на договірних засадах із уповноваженою землевпорядною організацією.

Отже, враховуючи наведене, суд констатує, що поняття “постійне користування” земельною ділянкою та “оренда землі” не є тотожними та мають різні юридичні наслідки.

Отже, за сукупністю наведених обставин та враховуючи, що спірні землі використовуються ОСОБА_2 на підставі договору оренди, отже не перебувають у нього у постійному користуванні, а також відсутність рішень про вилучення землі із постійного користування, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав у суб’єкта владних повноважень, при вирішення питання про надання дозволу, вимагати згоду у орендаря чи заяву про вилучення землі.

Суд акцентує увагу на тому, що, як зазначалось вище, законодавцем передбачено вичерпні підстави для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, а саме, невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

В свою чергу, такої підстави для відмови у видачі дозволу, як “відсутність згідно статті статті 56 Закону України "Про землеустрій" згоди власника земельної ділянки, для земель державної власності - органу, уповноваженого здійснювати розпорядження земельною ділянкою, на поділ чи об'єднання земельних ділянок користувачем”, законом не передбачено.

Оцінюючи оскаржуваний наказ, суд керується нормами частини другої статті 2 КАС України, в силу якої, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Так, критерій “прийняття рішень, вчинення (невчинення) дій на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України” - за змістом випливає з принципу законності, що закріплений у частині другій статті 19 Конституції України: "Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України".

"На підставі" означає, що суб'єкт владних повноважень:

- має бути утворений у порядку, визначеному Конституцією та законами України;

- зобов'язаний діяти на виконання закону, за умов та обставин, визначених ним.

Критерій “прийняття рішення, вчинення (невчинення) дії обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення або вчинення дії” - відображає принцип обґрунтованості рішення або дії. Він вимагає від суб'єкта владних повноважень враховувати як обставини, на обов'язковість урахування яких прямо вказує закон, так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. Для цього він має ретельно зібрати і дослідити матеріали, що мають доказове значення у справі, наприклад, документи, пояснення осіб, висновки експертів тощо. Суб'єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих висновків, обґрунтованих припущеннями, а не конкретними обставинами. Так само недопустимо надавати значення обставинам, які насправді не стосуються справи. Несприятливе для особи рішення повинно бути вмотивованим.

Встановлення невідповідності діяльності суб'єкта владних повноважень хоча б одному із зазначених критеріїв для оцінювання його рішень, дій та бездіяльності може бути підставою для задоволення адміністративного позову.

В свою чергу, як видно зі змісту оскаржуваного наказу, відмова у наданні дозволу на розроблення технічної документації не ґрунтується на нормах закону, відтак, є протиправною та, відповідно, підлягає скасуванню.

Визначаючись щодо позовної вимоги про зобов'язання відповідача надати дозвіл на розроблення технічної документації із землеустрою, суд виходить з наступного.

Як вже неодноразово зазначалось вище, відповідний суб’єкт владних повноважень за наслідком розгляду клопотання та аналізуючи пакет доданих до нього документів, дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні.

Отже, саме до повноважень відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування віднесено вирішення питання щодо надання дозволу. Відтак , такі повноваження є дискреційними, тобто такими, які дають можливість на власний розсуд суб'єкту владних повноважень визначити повністю або частково зміст рішення або вибрати один з кількох варіантів прийняття рішень, передбачених нормативно-правовим актом.

Дискреційні повноваження, насамперед, це сукупність прав і обов'язків державних органів, їх посадових та службових осіб, що дають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково зміст рішення або вибрати один з кількох варіантів прийняття рішень, передбачених проектом акта.

Обмежуючим фактором для рішень представників влади згідно з визначенням дискреційних повноважень є закон і справедливість.

Згідно з Рекомендацією №R(80) 2 Комітету Міністрів державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень від 11 березня 1980 року, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Отже, дискреційним повноваженням є повноваження, яке надає певний ступінь свободи адміністративному органу при прийняті рішення, тобто, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) обрати один з кількох варіантів рішення.

Суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим ч. 3 ст. 2 КАС України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.

Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень - єдиним критерієм здійснення правосуддя є право. Тому завданням адміністративного судочинства завжди є контроль легальності.

Іншими словами, під дискреційним повноваженням розуміють таке повноваження, яке надає певний ступінь свободи адміністративному органу при прийнятті рішення, тобто, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибрати один з кількох варіантів рішення.

Таким чином, суд не може втручатись в дискреційні повноваження та виходити за межі завдань адміністративного судочинства.

Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України “Про судоустрій і статус суддів” встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Так, статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

В справі “East/West Alliance Limited” проти України” (№ 19336/04) Суд вказує, що дія статті 13 вимагає надання національного засобу юридичного захисту у спосіб, який забезпечує вирішення по суті поданої за Конвенцією “небезпідставної скарги” та відповідне відшкодування, хоча договірним державам надається певна свобода дій щодо вибору способу, в який вони виконуватимуть свої конвенційні зобов'язання за цим положенням. Межі обов'язків за статтею 13 різняться залежно від характеру скарги заявника відповідно до Конвенції. Незважаючи на це, засоби юридичного захисту, які вимагаються за статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці (Kudla v. Polandа № 30210/96).

ОСОБА_3 Суд у подібних правовідносинах у справі №815/3799/17 від 08.05.2018 року дійшов аналогічного висновку.

ОСОБА_3 Суд зазначив, що відповідач має виключні повноваження на вирішення питання щодо надання або відмову у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки безоплатно у власність для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель сільськогосподарського призначення державної власності.

За таких обставин, враховуючи, що законодавець чітко визначив порядок для прийняття рішень щодо надання дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою, суд вважає, що відсутні підстави без дотримання такого зобов'язувати суб'єкта владних повноважень приймати наперед визначене рішення та фактично підміняти державний орган. А отже, в досліджуваній частині позов не підлягає задоволенню.

Разом з тим, згідно частини четвертої 245 КАС України, у випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб’єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, то суд зобов’язує суб’єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Як вже встановлено судом та зазначалось вище, наказ, яким відмовлено у наданні дозволу позивачу є протиправним та підлягає скасуванню.

За таких обставин, суд вважає необхідним зобов'язати суб'єкта владних повноважень, розглянути повторно клопотання ОСОБА_1 від 28.09.2017 року з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Відповідно до частин першої - другої статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб'єкта владних повноважень та докази, надані позивачем, суд доходить висновку про часткове задоволення позову.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд вказує, що відповідно до частини третьої статті 139 КАС України, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

За таких обставин, враховуючи, що позов задоволено частково судові витрати понесені позивачами у даній справі у розмірі 768,40 грн. підлягають відшкодуванню в сумі 384, 20 грн., пропорційно розміру задоволених вимог за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області.

Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд -

ВИРІШИВ:

адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати наказ №2-643/15-19-СГ від 17.01.2019 р. Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області про відмову у наданні дозволу ОСОБА_1 на розробку технічної документації із землеустрою щодо поділу та об’єднання земельної ділянки, з метою подальшого передання у власність для ведення фермерського господарства в розмірі земельної частки (паю) 3,3 в умовних кадастрових гектарах на території Вербівської сільської ради Томашпільського району Вінницької області (за межами населеного пункту, державної форми власності ).

Зобов'язати Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області повторно розглянути клопотання ОСОБА_1 від 28.09.2017 р. про надання дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо поділу та об’єднання земельної ділянки, з метою подальшого передання у власність для ведення фермерського господарства в розмірі земельної частки (паю) 3,3 в умовних кадастрових гектарах на території Вербівської сільської ради Томашпільського району Вінницької області (за межами населеного пункту, державної форми власності ) з урахуванням правової оцінки, наданої судом у цьому рішенні.

В решті позовних вимог відмовити.

Стягнути на користь ОСОБА_1 (вул. Келецька,138/9, м. Вінниця, ідентифікаціний номер за ДРФО - НОМЕР_1) сплачений судовий збір в сумі 384, 20 (триста вісімдесят чотири гривні 20 копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області (м. Вінниця, вул. Келецька,63, код 39767547).

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Позивач: ОСОБА_1 (вул. Келецька,138/9, м. Вінниця, ідентифікаціний номер за ДРФО - НОМЕР_1).

Відповідач: Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області (м. Вінниця, вул. Келецька,63, код 39767547).

Повний текст рішення сформовано: 05.03.19

Суддя Воробйова Інна Анатоліївна