Рішення № 80211086, 04.03.2019, Господарський суд Рівненської області

Господарський суд Рівненської області

вул. Набережна, 26-А, м. Рівне, 33013

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"04" березня 2019 р. м. Рівне Справа № 918/820/18

Господарський суд Рівненської області у складі судді О. Андрійчук, за участю секретаря судового засідання Б. Рижого, розглянувши за правилами загального позовного провадження у судовому засіданні матеріали справи

за позовом Заступника військового прокурора Рівненського гарнізону в інтересах держави - Міністерства оборони України в особі Квартирно - експлуатаційного відділу м. Рівне

до відповідача Костопільської міської ради,

третя особа на стороні позивача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Рівненський обласний військовий комісаріат,

третя особа на стороні позивача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Костопільський районний військовий комісаріат,

третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_2,

третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_3,

третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_4,

третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_5

про визнання недійсними та скасування п. 1 рішення Костопільської міської ради від 18.12.2008 року № 599 «Про припинення права користування земельними ділянками» в частині, що стосується припинення права користування Костопільським районним військовим комісаріатом земельною ділянкою загальною площею 0,1600 га за адресою: Рівненська область, АДРЕСА_3,

за участю представників учасників:

від позивача (Міністерства оборони України): Панасюк В.М., довіреність № 220/525/д від 03.12.2018 року,

від позивача (Квартирно - експлуатаційний відділ м. Рівне): Коробенюк О.В., довіреність № 147 від 21.01.2019 року,

від відповідача: Савчук М.М., довіреність № 44/02-08 від 11.01.2019 року,

від третьої особи на стороні позивача (Рівненський обласний територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, Рівненський обласний військовий комісаріат): Матвієнко Л.О., довіреність № 9/3 від 14.01.2019 року,

від третьої особи на стороні позивача (Костопільський районний територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, Костопільський районний військовий комісаріат): Пуха І.Ю., довіреність № 294 від 31.01.2019 року,

від третьої особи на стороні відповідача (ОСОБА_2): ОСОБА_2, НОМЕР_1 від 06.11.1998 року, Оніщук С.П., ордер РН-538 № 57 від 28.01.2019 року,

від третьої особи на стороні відповідача (ОСОБА_3): не з'явився,

від третьої особи на стороні відповідача (ОСОБА_4): не з'явився,

від третьої особи на стороні відповідача (ОСОБА_5): не з'явився,

від органу прокуратури: Барілов Д.В., службове посвідчення № 044150 від 19.09.2016 року,

УСТАНОВИВ:

У грудні 2018 року Заступник військового прокурора Рівненського гарнізону в інтересах держави - Міністерства оборони України в особі Квартирно-експлуатаційного відділу м. Рівне (позивачі) звернувся до Господарського суду Рівненської області із позовом до Костопільської міської ради (відповідач) про визнання недійсними та скасування п. 1 рішення Костопільської міської ради від 18.12.2008 № 599 «Про припинення права користування земельними ділянками» в частині, що стосується припинення права користування Костопільського районного військового комісаріату земельною ділянкою загальною площею 0,1600 га за адресою: Рівненська область, АДРЕСА_3.

Ухвалою суду від 26.12.2018 року прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі у порядку загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 22.01.2019 року, в якості третьої особи на стороні позивача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, залучено Рівненський обласний військовий комісаріат, в якості третьої особи на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, залучено ОСОБА_2

Ухвалою суду від 22.01.2019 року розгляд справи відкладено на 04.02.2019 року, в якості третьої особи на стороні позивача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, залучено Костопільський районний військовий комісаріат, в якості третіх осіб на стороні відповідача, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, залучено ОСОБА_3, ОСОБА_4

Ухвалою суду від 04.02.2019 року розгляд справи відкладено на 18.02.2019 року, в якості третьої особи на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, залучено ОСОБА_5

Ухвалою суду від 18.02.2019 року закрито підготовче провадження, справу призначено до судового розгляду по суті на 04.03.2019 року.

У судовому засіданні 04.03.2019 року проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Стислий виклад позиції прокурора, позивача, заперечень відповідача та пояснень третіх осіб.

Як вбачається з позовної заяви, під час вивчення прокуратурою гарнізону упродовж жовтня-листопада 2018 року стану додержання ЗК України службовими особами КЕВ м. Рівне установлено, що рішенням виконавчого комітету Костопільської міської ради № 514 від 25.12.1996 року «Про затвердження проекту відведення земельних ділянок Костопільському райвійськкомату в постійне користування» затверджено проект відведення земельних ділянок загальною площею 0,31 га, розміщених у м. Костопіль по вул. Коперніка, 24 (0,15 га) та 35 (0,16 га), виділених для розміщення адмінприміщення, гаражів та призовного пункту в постійне користування Костопільського райвійськкомату із забудованих земель м. Костопіль (військове містечко № 64).

На підставі вказаного рішення Костопільському райвійськкомату видано Державний акт на право постійного користування землею серії НОМЕР_2 від 27.12.1996 року, за яким надано у постійне користування земельну ділянку площею 0,31 га для обслуговування адмінприміщення, призовного пункту та гаражів за адресою: м. Костопіль, вул. Коперніка,24 та 35.

Рішенням Костопільської районної ради № 242 від 23.12.2005 року «Про прийняття у спільну власність територіальних громад району (районну комунальну власність) приміщення призовної дільниці райвійськкомату» прийнято у спільну власність територіальних громад району (районну комунальну власність) приміщення призовної дільниці райвійськкомату інвентаризаційною вартістю 17 650 грн за адресою: м. Костопіль, вул. Коперніка, 35.

30.11.2006 року спільною комісією складений Акт приймання-передачі вказаного об'єкта нерухомого майна, підписаний уповноваженими особами.

18.12.2008 року рішенням Костопільської міської ради № 599 «Про припинення права користування земельними ділянками» припинено право постійного користування Костопільським райвійськкоматом земельною ділянкою площею 0,16 га в м. Костопіль по АДРЕСА_3 у зв'язку з передачею приміщення призовної дільниці у районну комунальну власність та внесено зміни в Державний акт на право постійного користування землею серії НОМЕР_2 від 27.12.1996 року.

Військовий прокурор вважає вказане рішення незаконним, оскільки земельна ділянка площею 0,16 га, яка фактично використовувалася під розміщення військового містечка № 64, передана з державної власності у комунальну без згоди власника - Міністерства оборони України та безпосереднього землекористувача - КЕВ м. Рівне, а тому підлягає визнанню недійсним у судовому порядку.

У матеріально-правове обґрунтування заявлених позовних вимог посилається на ст.ст. 19, 131-1 Конституції України, ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», розділ VII "Прикінцевих та перехідних положень" Закону України "Про Державний земельний кадастр", ст. 1 Закону України "Про використання земель оборони", ст. 14 Закону України "Про Збройні Сили України", ст.ст. 2, 18, 19, 77, 141, 142, 152 ЗК України тощо.

22.01.2019 року від позивача - КЕВ м. Рівне надійшли письмові пояснення, в яких останній позовні вимоги прокурора підтримує у повному обсязі, зазначає, що спірна земельна ділянка відноситься що земель оборони та була передана у комунальну власність без згоди Міністерства оборони України та КЕВ м. Рівне, а тому право користування нею припинено безпідставно.

23.01.2019 року від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому останній, посилаючись на ст.ст. 256, 257, 261 ЦК України, просить суд застосувати позовну давність, так як відповідач своїм листом № 1820/02-08 від 19.12.2014 року проінформував землекористувача про прийняте ним рішення, яке оскаржується у цій справі, а відтак вважає, що у задоволенні позову слід відмовити.

28.01.2019 року від військового прокурора надійшла відповідь на відзив, в якому зазначено, що перебіг позовної давності розпочинається з дня коли особа довідалася або повинна була довідатися про порушення свого права. У той же час Міністерство оборони України довідалося про оскаржуване рішення лише після звернення військового прокурора до суду з відповідним позовом, а КЕВ м. Рівне - 01.11.2018 року, тобто під час обстеження земельної ділянки, а тому позовна давність у цій справі не пропущена.

04.02.2019 року від позивача - КЕВ м. Рівне надійшли письмові пояснення, за якими останній повністю підтримує позицію прокурора щодо позовної давності, викладену у відповіді на відзив.

04.02.2019 року від третіх осіб на стороні позивача - Рівненського обласного військового комісаріату та Костопільського районного військового комісаріату надійшли відповіді на відзив, в яких останні зазначають, що про існування оспорюваного рішення Міністерству оборони України і КЕВ м. Рівне як землекористувачу (оскільки ще у 2008 році Костопільський райвійськкомат передав йому спірну земельну ділянку на підставі акту приймання-передачі) стало відомо з дня складання акту обстеження земельної ділянки від 01.11.2018 року, а тому позов заявлено військовим прокурором без пропуску позовної давності, а відтак просять суд позов задоволити у повному обсязі.

12.02.2019 року від третьої особи на стороні відповідача - ОСОБА_2 надійшли пояснення на відзив та відповіді на пояснення третьої особи до відзиву, в яких зазначає, що відповіді на відзив подано та підписано особами, які не є учасником судового процесу - Костопільським районним територіальним центром комплектування та соціальної підтримки та Рівненським обласним територіальним центром комплектування та соціальної підтримки, оскільки в ЄДРЮОФОПГФ не мітиться жодних відомостей про перетворення юридичних осіб -Рівненського обласного військового комісаріату та Костопільського районного військового комісаріату, а у вказаному Державному реєстрі є інформація саме щодо останніх. Крім того, вважає, що посилання прокурора, позивача та третіх осіб на стороні позивача на те, що позовна давність на звернення до суду з цим позовом не пропущена, оскільки Міністерству оборони України і КЕВ м. Рівне стало відомо про існування оскаржуваного рішення з дня складання акту обстеження земельної ділянки від 01.11.2018 року, є безпідставним та необґрунтованим, так як відповідач своїм листом від 19.12.2014 року повідомив землекористувача про прийняте ним рішення.. Також зазначає, що суди можуть розглядати справу за позовними вимогами, які відповідають належному способу захисту, здійснення якого має наслідком реальне відновлення порушеного права, у свою чергу, частина земельної ділянки належить на праві власності третій особі - ОСОБА_2, а тому обраний прокурором спосіб захисту не матиме наслідком реальне відновлення жодних прав держави, а навпаки може призвести до порушення прав фізичних осіб - власників землі та квартир.

14.02.2019 року від третьої особи на стороні відповідача - ОСОБА_5 надійшли письмові пояснення, в яких остання зазначає, що за загальним правилом, закріплений у ч. 1 ст. 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на будівлю чи споруду, стає власником земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження. Рішенням Костопільської міської ради № 913 від 08.08.2014 року третій особі надано дозвіл на виготовлення проектів землеустрою щодо відведення земельної мідянки за адресою: АДРЕСА_3/1, яке є законним і ніким не скасоване. З посиланням на ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, третя особа зазначає, що втручання держави у право особи на мирне володіння майном не може вважатися виправданим, якщо порушення закону має суто формальний характер. Крім того, зазначає, що позивачем пропущена без поважних причин позовна давність, що за ст. 267 ЦК України є підставою для відмови у задоволенні позову. Також вказує, що суду не надано переконливих підстав представництва інтересів держави, а право на земельну ділянку, необхідну для обслуговування житлового будинку, що знаходиться у приватній власності, гарантоване Конституцією України та ст. 120 ЗК України.

15.02.2019 року від військового прокурора надійшла відповідь на пояснення ОСОБА_2, в яких військовий прокурор заперечує пропуску позовної давності, так як перебіг позовної давності розпочинається з дня, коли про порушення прав та інтересів держави дізнався відповідний орган держави, у цьому випадку Міністерство оброни України та КЕВ м. Рівне, яким стало відомо про оскаржуване рішення 01.11.2018 року. Щодо посилання ОСОБА_2 на обізнаність про існування оспорюваного рішення Костопільським райвійськкоматом, то останній не є її користувачем з 2008 року, а також не є структурним підрозділом Міністерства оборони України та КЕВ м. Рівне і не входить у їхній штат тощо. Стосовно способу захисту, то військовий прокурор, посилаючись на постанову Великої палати Верховного Суду у справі № 21-405а14 від 11.11.2014 року, вказує, що відновленням становища, яке існувало до порушення, є також визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого було здійснено державну реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку, отже така вимога як окремий спосіб захисту поновлення порушеного права може бути предметом розгляду в господарських судах тощо.

19.02.2019 року від третьої особи - ОСОБА_2 надішли пояснення до позову, в якій остання зазначає, що, по-перше, прокурор звернувся до суду після спливу позовної давності, що є підставою для відмови у позові на підставі ч. 4 ст. 267 ЦК України; по-друге, прокурором невірно визначено організацію, бездіяльність якої стала підставою для звернення з цим позовом (КЕВ м. Рівне) та в інтересах якої необхідно було подати позов (Костопільський райвійськкомат); по-третє, копії письмових доказів, долучених прокурором до позовної заяви, не відповідають вимогам ст. 91 ГПК України, по-четверте, суди можуть розглядати справу за позовами, які відповідають належному способу захисту, здійснення якого матиме наслідком реальне відновлення порушеного права.

21.02.2019 року від Центрального юридичного відділу Міністерства оборони України надійшли письмові пояснення, в яких останній зазначає, що Міністром оборони України або за його дорученням начальник розквартирування військ та капітального будівництва - начальник Головного управління розквартирування військ та капітального будівництва Збройних Сил України згоди чи дозволу на передачу земель оборони до комунальної власності не приймали. Також зазначає, що позивачам стало відомо про оспорюване рішення у листопаді 2018 року, тобто з моменту обстеження земельної ділянки, отже з вказаного моменту розпочала перебіг позовна давність у цій справі. Крім того, в обґрунтування своєї позиції посилається на практику Верховного Суду, яка за ч. 4 ст. 236 ГПК України підлягає врахуванню у цій справі.

Заяви і клопотання учасників процесу, результати їх розгляду.

Одночасно із поданням позовної заяви військовим прокурором заявлено клопотання про залучення в якості третьої особи на стороні позивача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Рівненський обласний військовий комісаріат, в якості третьої особи на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_2, яке ухвалою суду від 26.12.2018 року задоволене.

29.01.2019 року та 04.02.2019 року через відділ канцелярії та документального забезпечення суду від третьої особи - ОСОБА_2 та відповідача відповідно надійшли клопотання про відкладення розгляду справи, які ухвалою суду від 04.02.2019 року задоволені.

18.02.2019 року третьою особою - ОСОБА_2 заявлено клопотання про залишення позову без розгляду, так як його подано особою, яка не має процесуальної дієздатності. В обґрунтування заявлено клопотання третя особа посилається на те, що бездіяльність КЕВ м. Рівне прокурором належними та допустимими доказами не підтверджена, а бездіяльність Міністерства оборони України не підтверджена взагалі жодним доказом. Крім того, прокуратурою невірно визначено організацію, бездіяльність якої стала підставою для звернення з цим позовом (КЕВ м. Рівне) та в інтересах якої необхідно було подати позов (Костопільський райвійськкомат).

Протокольною ухвалою у судовому засіданні у задоволенні вказаного клопотання відмовлено з тих підстав, що за ч. 2 ст. 44 ГПК України процесуальна дієздатність - здатність особисто здійснювати фізичними особами, які досягли повноліття, а також юридичними особами, процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді. Судовий захист припускає, що особа, яка звертається за ним, здатна мати оспорюване право. Цивільна процесуальна дієздатність юридичних осіб виникає і припиняється в повному обсязі одночасно з їхньою правоздатністю. З урахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, отже оцінка правильності визначення прокурором органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, надається судом за результатами розгляду усіх обставин справи в їх сукупності, тобто за результатами вирішення справи по суті. Розглянувши заявлене клопотання, а також дослідивши аргументи, якими останнє обґрунтоване, судом не встановлено відсутності у прокурора процесуальної дієздатності, а тому підстави для задоволення клопотання відсутні.

Інших заяв і клопотань від учасників процесу не надходило.

Дослідивши матеріали справи у їх сукупності та взаємозв'язку, оцінивши надані докази, заслухавши пояснення присутніх представників учасників процесу, суд установив таке.

Фактичні обставини справи та зміст спірних правовідносин.

Рішенням Костопільської міської ради народних депутатів № 514 від 25.12.1996 року «Про затвердження проекту відведення земельних ділянок Костопільському райвійськкомату в постійне користування» затверджено проект відведення земельних ділянок загальною площею 0,31 га, розміщених у м. Костопіль по вул. Коперніка, 24 (0,15 га) та 35 (0,16 га), виділених для розміщення адмінприміщення, гаражів та призовного пункту в постійне користування Костопільського райвійськкомату із забудованих земель м. Костопіль.

27.12.1996 року Костопільському райвійськкомату видано Державний акт на право постійного користування землею серії НОМЕР_2, за яким надано у постійне користування земельну ділянку площею 0,31 га для обслуговування адмінприміщення, призовного пункту та гаражів в м. Костопіль по вул. Коперніка,24 та 35.

Вказаний Акт зареєстрований в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 00175.

01.03.2005 року військовий комісар Костопільського райвійськкомату звернувся з листом № 311 до Голови Костопільської районної ради, в якому просив прийняти у комунальну власність Костопільського району будівлю призовної дільниці (м. Костопіль, вул. Коперніка, 35).

01.03.2005 року військовий комісар Костопільського райвійськкомату звернувся з листом № 311 до військового комісара Рівненського облвійськкомату щодо прийняття рішення з приводу передачі у комунальну власність Костопільського району будівлі районного військомату (м. Костопіль, вул. Коперніка, 24, та будівлі призовної дільниці (м. Костопіль, вул. Коперніка, 35), які не є майном Міністерства оборони України і не перебувають на забезпеченні Рівненської КЕЧ району, м. Рівне.

Довідкою Рівненською КЕЧ району, датованою березнем 2005 року, підтверджено, що будівлі розміщення Костопільського військомату не належать до сфери управління Міністерства оборони України та на обліку Рівненською КЕЧ району не перебувають.

Розпорядженням голови Костопільської районної ради № 95 від 30.09.2005 року «Про вивчення та внесення пропозицій стосовно прийняття в районну комунальну власність приміщення «призовної дільниці» райвійськкомату» доручено вивчити питання щодо прийняття приміщення «призовної дільниці» райвійськкомату в районну комунальну власність, його наступного використання тощо.

Рішенням Костопільської районної ради № 242 від 23.12.2005 року «Про прийняття у спільну власність територіальних громад району (районну комунальну власність) приміщення призовної дільниці райвійськкомату» прийнято у спільну власність територіальних громад району (районну комунальну власність) приміщення призовної дільниці райвійськкомату інвентаризаційною вартістю 17 650 грн за адресою: м. Костопіль, вул. Коперніка, 35.

30.11.2006 року спільною комісією складений Акт приймання-передачі вказаного об'єкта нерухомого майна, підписаний уповноваженими особами.

З наведеного вбачається, що об'єктом передачі у спільну власність територіальних громад району було лише приміщення призовної дільниці райвійськкомату в м. Костопіль по вул. Коперніка, 35, земельна ділянка площею 0,16 га, надана Костопільському райвійськкомату у постійне користування для обслуговування зазначеного приміщення згідно з Державним актом на право постійного користування землею серії НОМЕР_2 від 27.12.1996 року не передавалася, право постійного користування щодо неї у встановленому чинний на час передачі приміщення законодавством не припинялося.

Відповідно до директив Міністра оборони України від 20.01.2005 року №332/1/03 та від 30.06.2005 року № 332/1/014 військове містечко № 64 (м. Костопіль, вул. Коперніка, 24), яке належить до сфери управління Міністерства оборони України, а саме: адміністративний корпус, сховище для техніки, туалет, мережі електропостачання та газопостачання, об'єкти благоустрою території Костопільського райвійськкомату, в тому числі і земельна ділянка загальною площею 0,31 га, передані на баланс КЕВ м. Рівне, про що 24.01.2008 року складено відповідний Акт приймання - передачі військового майна.

Зазначена земельна ділянка була поставлена на облік в КЕВ м. Рівне, що стверджується Індивідуальною карткою № 36 обліку земельної ділянки, яка закріплена за Костопільським райвійськкоматом.

Перебування на обліку вказаної земельної ділянки за КЕВ м. Рівне відображено у формі 405 (Відомість наявності та використання земельних ділянок, складеної станом на 01.01.2009 року), за якою станом на 01.01.2009 року на обліку в КЕВ м. Рівне перебувала земельна ділянка військового містечка № 64 (м. Костопіль, вул. Коперніка, 24) загальною площею 0,31 га.

Згідно з наказом начальника Рівненського гарнізону від 08.07.2013 року № 25 «Про передачу будівель, комунальних об'єктів та інженерних мереж, які знаходяться на території військових містечок Рівненського гарнізону, на утримання та експлуатацію у військові частини» складено Акт приймання (передачі) для утримання і експлуатації будівель, споруд та території військового містечка від 22.11.2013 року, за яким будівлі, споруди та територія військового містечка № 64 (м. Костопіль, вул. Коперніка, 24) передано для утримання та експлуатації (без зняття з обліку КЕВ м. Рівне) від КЕВ м. Рівне до Костопільського райвійськкомату.

Отже, станом на дату розгляду вказаної справи земельна ділянка, щодо якої виник спір, перебуває на утриманні Костопільського райвійськкомату, якому остання і була передана у постійне користування згідно з Державним актом на право постійного користування землею серії НОМЕР_2 від 27.12.1996 року.

У той же час, як установлено судом, 15.12.2008 року рішенням виконавчого комітету Костопільської міської ради № 1126 «Про присвоєння поштового номеру» будівлі призовної дільниці, що розташована по вул. Коперніка і належить на праві комунальної власності Костопільській районній раді, присвоєно поштовий № 33.

18.12.2008 року рішенням Костопільської міської ради № 599 «Про припинення права користування земельними ділянками» припинено право постійного користування Костопільським райвійськкоматом земельною ділянкою площею 0,16 га в м. Костопіль по АДРЕСА_3 у зв'язку з передачею приміщення призовної дільниці у районну комунальну власність та внесено зміни в Державний акт на право постійного користування землею серії НОМЕР_2 від 27.12.1996 року.

05.02.2009 року рішенням Костопільської міської ради № 649 «Про надання земельних ділянок в постійне користування» затверджено технічну документацію із землеустрою щодо складання державного акту на право постійного користування Костопільській районній раді земельною ділянкою площею 0,16 га по АДРЕСА_3 для обслуговування призовної дільниці за рахунок земель запасу житлової та громадської забудови Костопільської міської ради, а також надано у постійне користування Костопільській районній раді земельну ділянку площею 0,16 га по АДРЕСА_3 для обслуговування призовної дільниці за рахунок земель запасу житлової та громадської забудови Костопільської міської ради.

На виконання вказаного рішення Костопільськиій районній раді видано Державний акт на право постійного користування земельною ділянкою площею 0,16 га по АДРЕСА_3 для обслуговування призовної дільниці.

23.07.2009 року рішенням Костопільської міської ради № 474 «Про видачу ордерів ОСОБА_3 та ОСОБА_2» на підставі клопотання Костопільської районної ради № 301/01-11 від 22.07.2009 року видано ордери на двокімнатну квартиру № 1 та однокімнатну квартиру АДРЕСА_3 ОСОБА_3 та ОСОБА_2 відповідно (як установлено судом із матеріалів справи, 03.04.2015 року ОСОБА_3 двокімнатну квартиру № 1 подарувала ОСОБА_5 на підставі нотаріально посвідченого договору дарування).

25.02.2010 року рішенням Костопільської районної ради № 559 «Про передачу у власність територіальної громади міста Костопіль трьохквартирного житлового будинку по АДРЕСА_3» безкоштовно передано у власність територіальної громади м. Котопіль трьохквартирний житловий будинок за адресою: АДРЕСА_3, балансовою вартістю 330 180,22 грн, загальною площею 223,6 кв.м.: квартира № 1 загальною площею 78,8 кв.м., житлова площа 38,8 кв.м.; квартира № 2 загальною площею 89,2 кв.м., житлова площа 40,2 кв.м.АДРЕСА_3 загальною площею 55,6 кв.м., житлова площа 14,4 кв.м.

09.03.2010 року Костопільська районна рада звернулася з прохання № 118/01-11 до Міського голови м. Костопіль про внесення на розгляд сесії міської ради питання про прийняття у власність територіальної громади м. Котопіль трьохквартирного житлового будинку за адресою: м. Костопіль, АДРЕСА_3.

24.03.2010 року рішенням Костопільської міської ради № 298 «Про видачу ордера ОСОБА_14» на підставі клопотання Костопільської районної ради № 91/01-11 від 26.02.2010 року видано ордер на трикімнатну квартиру АДРЕСА_3 ОСОБА_14 (28.10.2013 року ОСОБА_14 відчужив зазначену квартиру ОСОБА_4 згідно з нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу).

25.03.2010 року рішенням Костопільської міської ради № 848 «Про надання згоди на безкоштовне прийняття у власність територіальної громади міста трьохквартирного житлового будинку по АДРЕСА_3» надано згоду на безкоштовне прийняття у власність територіальної громади міста трьохквартирного житлового будинку по АДРЕСА_3, визначено експлуатуючу організацію - КП «Костопільске будинкоуправління», якому передано на баланс вказаний будинок.

05.07.2012 року рішенням Костопільської міської ради № 434 «Про припинення права користування на земельні ділянки, відміну рішень міської ради» припинено право користування Костопільською районною радою земельною ділянкою площею 0,16 га по АДРЕСА_3, земельну ділянку передано до земель запасу житлової та громадської забудови міста.

28.08.2014 року рішенням Костопільської міської ради № 913 «Про надання дозволу на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок» надано дозвіл на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність за рахунок земель запасу житлової та громадської забудови ОСОБА_15, ОСОБА_4, ОСОБА_2 по АДРЕСА_3 відповідно в м. Костопіль для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка).

21.07.2016 року рішенням Костопільської міської ради № 230 «Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок Костопільській міській раді в м. Костопіль по АДРЕСА_3» затверджено «Технічну документацію із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок Костопільській міській раді для будівництва та обслуговування будівель органів державної влади та місцевого самоврядування в АДРЕСА_3 Костопільського району Рівненської області». Категорія земель - землі житлової та громадської забудови комунальної власності Костопільської міської ради. Вказаним рішенням також вирішено зареєструвати право комунальної власності за територіальною громадою м. Костопіль в особі Костопільської міської ради на земельні ділянки загальною площею 0,16 га відповідно до вимог чинного законодавства, з них: ділянка № 1 площею 0,0338 га, розміщена в АДРЕСА_3, кадастровий номер НОМЕР_4; ділянка № 2 площею 0,0483 га, розміщена в АДРЕСА_3, кадастровий номер НОМЕР_3; ділянка № 3 площею 0,0487 га, розміщена в м. Костопіль по АДРЕСА_3, кадастровий номер НОМЕР_5; ділянка № 4 площею 0,0292 га, розміщена в м. Костопіль по АДРЕСА_3/4, кадастровий номер НОМЕР_6.

16.03.2017 року рішенням Костопільської міської ради № 441 «Про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок» продовжено строк дії рішення Костопільської міської ради № 913від 28.08.2014 року «Про надання дозволу на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок» ОСОБА_2 до 01.06.2017 року, затверджено, зокрема проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0, 0487 по АДРЕСА_3 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) ОСОБА_2

Як установлено судом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, право власності на земельні ділянки: площею 0,0338 га, розміщеної в АДРЕСА_3, кадастровий номер НОМЕР_4; площею 0,0483 га, розміщеної в АДРЕСА_3, кадастровий номер НОМЕР_3; площею 0,0292 га, розміщеної в м. Костопіль по АДРЕСА_3/4, кадастровий номер НОМЕР_6, зареєстроване за територіальною громадою м. Костопіль в особі Костопільської міської ради, а право власності на земельну ділянку площею 0,0487 га, розміщену в м. Костопіль по АДРЕСА_3, кадастровий номер НОМЕР_5, - ОСОБА_2

З урахуванням викладеного судом установлено, що між сторонами виникли правовідносини, пов'язані із правом постійного користування земельною ділянкою, що належить до земель оборони, та припиненням такого права з підстави, визначеної ст. 141 ЗК України, регулювання яких здійснюється ЗК України, Законом України «Про правовий режим майна у Збройних силах України», Законом України «Про використання земель оборони», Наказом Міноборони України від 22.12.1997 року № 483 "Положення про порядок надання в користування земель (земельних ділянок) для потреб Збройних Сил України та основні правила користування наданими землями" тощо.

Норми права, що підлягають до застосування, та мотиви їх застосування, оцінка аргументів, наведених сторонами.

Як установлено судом, 27.12.1996 року Костопільському райвійськкомату на підставі рішення Костопільської міської ради народних депутатів № 514 від 25.12.1996 року «Про затвердження проекту відведення земельних ділянок Костопільському райвійськкомату в постійне користування» видано Державний акт на право постійного користування землею серії НОМЕР_2, за яким надано у постійне користування земельну ділянку площею 0,31 га для обслуговування адмінприміщення, призовного пункту та гаражів в м. Костопіль по вул. Коперніка,24 та 35.

На підставі рішення Костопільської районної ради № 242 від 23.12.2005 року «Про прийняття у спільну власність територіальних громад району (районну комунальну власність) приміщення призовної дільниці райвійськкомату» прийнято у спільну власність територіальних громад району (районну комунальну власність) приміщення призовної дільниці райвійськкомату інвентаризаційною вартістю 17 650 грн за адресою: м. Костопіль, вул. Коперніка, 35, фактична передача якого відбулася на підставі Акт приймання-передачі від 30.11.2006 року.

У той же час земельна ділянка, на якій знаходилося приміщення призовної дільниці Костопільського райвійськкомату, предметом передачі до комунальної власності не була.

У силу вимог ч. 1 ст. 92 ЗК України (у редакції, чинній станом на дату прийняття оскаржуваного рішення) право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Право постійного землекористування є безстроковим, на відміну від права оренди, і може бути припинене лише з підстав, передбачених ст. 141 ЗК України, перелік яких є вичерпним.

Припинення права постійного користування земельною ділянкою площею 0,16 га, належною Костопільському райвійськкомату згідно з Державним актом на право постійного користування землею серії НОМЕР_2 від 27.12.1996 року, відбулося на підставі рішення Костопільської міської ради № 599 «Про припинення права користування земельними ділянками» від 18.12.2008 року, тобто із застосуванням норм ЗК України від 25.10.2001 року у редакції, чинній станом на дату прийняття оскаржуваного рішення.

Як вбачається з оскаржуваного рішення, фактичною підставою для його прийняття були клопотання юридичних та фізичних осіб про припинення права користування земельними ділянками, а правовою - ст. 141 ЗК України.

Так, за п. «а» ч. 1 ст. 141 ЗК України підставою припинення права користування земельною ділянкою є добровільна відмова від права користування земельною ділянкою.

Порядок припинення права постійного користування врегульований ч.ч. 3, 4 ст. 142 ЗК України, відповідно до якого припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки. Власник земельної ділянки на підставі заяви землекористувача приймає рішення про припинення права користування земельною ділянкою, про що повідомляє органи державної реєстрації.

Отже, як установлено судом, для застосування ст. 141 ЗК України, як правової підстави для припинення права постійного користування земельною ділянкою, необхідна була добровільна відмова Костопільського райвійськкомату, адресована власнику земельної ділянки - Костопількій міській раді.

У той же час наявності такої відмови за поданими сторонами доказами судом не встановлено.

Зважаючи на викладене, судом установлено порушення відповідачем земельного законодавства при прийнятті оскаржуваного рішення.

Крім того, постійним землекористувачем земельної ділянки є Костопільський райвійськкомат, а земельна ділянка належить до земель оборони, що зумовлює особливості регулювання земельних правовідносин у зв'язку з наявністю спеціального законодавства.

Так, згідно з п.п. 1, 19 Указу Президента України від 15.02.1994 року № 48/94 "Про Положення про військові комісаріати" (який був чинним станом на дату надання Костопільському райвійськкомату земельної ділянки у постійне користування) військовий комісаріат Автономної Республіки Крим, обласні, міські, районні військові комісаріати утворює Міністерство оборони України. Військовий комісаріат є юридичною особою, має поточні рахунки в установах банків, печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням.

Відповідно до п.п. 1, 7 Постанови КМ України від 26.09.2001 року № 1235 "Про затвердження Положення про військові комісаріати" (яка була чинною станом на дату прийняття оскаржуваного рішення) військові комісаріати є місцевими органами військового управління. Військові комісаріати утворюються в Автономній Республіці Крим, областях, містах, районах, районах у містах. Військові комісаріати утворюються та ліквідуються наказами Міністра оборони. Військові комісаріати очолюють військові комісари, які організовують діяльність комісаріатів. Військові комісаріати є юридичними особами, мають рахунки в органах Державного казначейства, печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням.

Статтею 1 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних силах України» (у редакції, чинній станом на дату прийняття оскаржуваного рішення) установлено, що військове майно - це державне майно, закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України (далі - військові частини). До військового майна належать будинки, споруди, передавальні пристрої, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси, пально-мастильні матеріали, продовольство, технічне, аеродромне, шкіперське, речове, культурно-просвітницьке, медичне, ветеринарне, побутове, хімічне, інженерне майно, майно зв'язку тощо.

Військове майно закріплюється за військовими частинами Збройних Сил України на праві оперативного управління (з урахуванням особливостей, передбачених ч. 2 цієї статті). З моменту надходження майна до Збройних Сил України і закріплення його за військовою частиною Збройних Сил України воно набуває статусу військового майна. Військові частини використовують закріплене за ними військове майно лише за його цільовим та функціональним призначенням. Облік, інвентаризація, зберігання, списання, використання та передача військового майна здійснюються у спеціальному порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України (ст. 3 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних силах України»).

Згідно зі ст. 77 ЗК України землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України. Землі оборони можуть перебувати у державній та комунальній власності. Навколо військових та інших оборонних об'єктів у разі необхідності створюються захисні, охоронні та інші зони з особливими умовами користування. Порядок використання земель оборони встановлюється законом.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про використання земель оборони» (у редакції, чинній станом на дату прийняття оскаржуваного рішення) землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України (далі - військові частини).

Порядок користування землями оборони та їх передача до комунальної власності врегульовані Наказом Міноборони України від 22.12.1997 року № 483 "Положення про порядок надання в користування земель (земельних ділянок) для потреб Збройних Сил України та основні правила користування наданими землями".

Пунктами 1, 16, 17, 19 Наказу Міноборони України від 22.12.1997 року № 483 передбачено, що землі (земельні ділянки) надаються військовим частинам, військово-навчальним закладам, установам, підприємствам та організаціям Збройних Сил України для їх розміщення та постійної діяльності. Земельні ділянки для потреб Збройних Сил України надаються в постійне або тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди. Право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. Право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються відповідними радами.

У п.п. 44-50 вказаного Наказу унормовано, що за відсутністю потреби або по закінченню терміну користування землі, надані для потреб Збройних Сил України, підлягають передачі місцевим органам влади згідно з ст. 27 ЗК України. Передача земель місцевим органам влади проводиться за згодою Міністра оборони України або за його дорученням начальником розквартирування військ та капітального будівництва - начальником Головного управління розквартирування військ та капітального будівництва Збройних Сил України. Своєчасне виявлення земель, що не використовуються, та надання відомостей про них покладається на заступників Міністра оборони України - командувачів видів Збройних Сил України, командуючих військами військових округів, Північного оперативно-територіального командування, начальників управлінь центрального апарату Міністерства оборони України, а також командирів військових частин - землекористувачів. Інженерне управління Військово-Морських Сил України, квартирно-експлуатаційні управління військових округів, квартирно-експлуатаційний відділ Північного оперативно-територіального командування і відповідні управління центрального апарату Міністерства оборони України узагальнюють відомості про наявність земель, що не використовуються для бойової підготовки військ, та надають їх до Головного управління розквартирування військ та капітального будівництва Збройних Сил України. Відомості надаються разом з топографічними картами масштабу 1:25000 чи 1:50000, на яких нанесені земельні ділянки з координатами (землі, що розташовані в містах наносяться на плани міст), що пропонуються для передачі місцевим органам влади. Перелік земель, які пропонуються до передачі місцевим органам влади, Головне управління розквартирування військ та капітального будівництва Збройних Сил України погоджує з заступниками Міністра оборони України - командувачами видів Збройних Сил України, начальниками управлінь центрального апарату Міністерства оборони України, командуючими військами військових округів, Північного оперативно-територіального командування, на території яких знаходиться земельна ділянка, і подає на затвердження міністру оборони України. Заступникам Міністра оборони України - командувачам видів Збройних Сил України, командуючим військами військових округів, Північного оперативно-територіального командування, начальникам управлінь центрального апарату Міністерства оборони України, перед поверненням земель місцевим органам влади необхідно забезпечити виконання робіт щодо розмінування території і рекультивації. Оформлення передачі земель місцевим органам влади здійснюють землекористувачі спільно з квартирно-експлуатаційною частиною, відділенням морської інженерної служби Військово-Морських Сил України, на обліку яких знаходяться земельні ділянки в порядку, встановленому ЗК України.

З наведеного вбачається, що рішення про передачу до комунальної власності земельної ділянки, яка надана для потреб Збройних Сил України і не використовується, приймається за згодою, зокрема, Міністра оборони України, якому передує виявлення такої земельної ділянки, формування відповідних відомостей щодо неї та погодження з компетентними органами Збройних Сил України, а завершується передачею місцевим органам влади землекористувачами спільно з квартирно-експлуатаційною частиною, на обліку якої знаходиться земельна ділянка, в порядку, встановленому ЗК України.

Отже, за спеціальним законодавством припинення права постійного користування та передача земельної ділянки до комунальної власності, окрім добровільної відмови землекористувача - Костопільського райвійськкомату, мали відбуватися за відповідною процедурою, якої у цій справі дотримано не було.

У той же час, беручи до уваги наведені норми законодавства, одночасно з передачею приміщення призовної дільниці підлягало вирішенню питання про передачу земельної ділянки, для обслуговування якого остання і була надана Костопільському райвійськкомату згідно з Державним актом на право постійного користування землею серії НОМЕР_2 від 27.12.1996 року, за відсутністю потреби у ній.

Вказане стверджується тим, що за інформацією, наданою Костопільським райвійськкоматом (лист від 01.03.2005 року № 311) та Костопільскою КЕЧ району (довідка № 254 за березень 2005 року), будівля районної призовної дільниці не належала до сфери управління Міністерства оборони України і на обліку КЕЧ району не перебувала, а отже земельна ділянка, надана виключно для обслуговування вказаної будівлі (після її передачі у комунальну власність), підлягала передачі місцевим органам влади за відсутністю потреби у ній.

Як передбачено у Наказі Міноборони України від 22.12.1997 року № 483, своєчасне виявлення земель, що не використовуються, та надання відомостей про них, покладається, зокрема на командирів військових частин - землекористувачів, у цьому випадку на Костопільський райвійськкомат, який не вчинив жодних дій, визначених Наказом, як і інші органи Збройних сил України, яким було відомо про передачу будівлі районної призовної дільниці та до повноважень яких відносилося вирішення цього питання.

Про відсутність потреби у земельній ділянці, право постійного користування якою було припинено на підставі оскаржуваного рішення, стверджується також іншими фактичними обставинами справи.

Так, як стверджує прокурор у поданій позовній заяві та не заперечується позивачами і третіми особа на стороні позивача, про оскаржуване рішення їм стало відомо лише під час проведення обстеження земельної ділянки військового містечка № 64, що мало місце 01.11.2018 року.

Тобто, з моменту передачі приміщення призовної дільниці до комунальної власності - 30.11.2006 року (дата підписання акту приймання-передачі) до моменту обстеження земельної ділянки - 01.11.2018 року (майже 12 років) жодних практичних дій зі сторони позивачів чи землекористувача щодо земельної ділянки не здійснювалося.

При цьому суд не приймає до уваги посилання прокурора та визначених ним позивачів про те, що їм не було відомо про прийняття оскаржуваного рішення з огляду на таке.

По-перше, відповідачем подано відзив на позовну заяву, до якого долучено лист Костопільського райвійськкомату № 1879 від 25.11.2014 року, адресований військовому прокурору Рівненського гарнізону, голові Костопільської міської ради, голові Костопільської районної ради та прокурору Костопільського району.

Як вбачається з вказаного листа, землекористувачу - Костопільському райвійськкомату станом на листопад 2014 року було достеменно відомо про те, що приміщення призовної дільниці розподілене на три квартири та надане у користування громадянам, які проводять активну забудову земельної ділянки гаражами, не маючи на це відповідних дозволів, так як право постійного користування земельною ділянкою для обслуговування вказаного об'єкту нерухомого майна залишається за Костопільським райвійськкоматом, який не використовує її вже більше 10 років (станом на 25.11.2014 року).

У свою чергу, Костопільська міська рада своїм листом № 1820/06-08 від 19.12.2014 року повідомила Костопільський райвійськкомат як про рішення, яким змінила поштову адресу приміщення призовної дільниці, так і про рішення, яким припинила право постійного користування земельною ділянкою площею 0,16 га за землекористувачем, а також про передачу вказаної земельної ділянки до земель запасу житлової та громадської забудови міста. Також Костопільська районна рада своїм листом № 60/01-11 від 01.12.2014 року проінформувала Костопільський райвійськкомат про те, що нею на підставі рішення Костопільської міської ради № 649 від 05.02.2009 року виготовлений Державний акт на право постійного користування земельною ділянкою 0,16 га по АДРЕСА_3.

Костопільський райвійськкомат не заперечив факт отримання вказаних листів, що свідчить про визнання ним цієї обставини та настання наслідків, передбачених ч. 4 ст. 165 ГПК України.

Судом також установлено, що лист Костопільського райвійськкомату № 1879 від 25.11.2014 року був отриманий прокуратурою Костопільського району 25.11.2014 року, що стверджується записом № 4034 у книзі реєстрації вхідної кореспонденції (лист Здолбунівської місцевої прокуратури № 35/4-231 вих-19 від 08.02.2019 року).

По-друге, за ч. 1 ст. 5 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" для забезпечення постійного державного контролю за наявністю, якісним станом і ефективністю використання військового майна, закріпленого за військовими частинами Збройних Сил України, щорічно проводиться його інвентаризація згідно з Положенням про інвентаризацію військового майна, яке затверджується КМ України.

Інвентаризація військового майна - перевірка інвентаризаційною комісією фактичної наявності, кількості, якісного стану (категорійності) і комплектності військового майна у підрозділах, на складах, в їдальнях, в парках, майстернях та на інших об'єктах військового (корабельного) господарства, а також звіряння отриманих результатів з даними книг або карток обліку матеріальних цінностей, звітів, службових листів тощо (далі - облікові документи) (п. 1 Постанови КМ України від 03.05.2000 року № 748 "Про затвердження Положення про інвентаризацію військового майна у Збройних Силах").

За п.п. 3, 4 Постанови КМ України від 03.05.2000 року № 748 метою проведення інвентаризації є встановлення фактичної наявності військового майна, його якісного стану (категорійності) і комплектності, виявлення обсягів нестачі, надлишку та надлишкового військового майна, а також відображення результатів інвентаризації в інвентаризаційних описах або відомостях наявності та якісного стану майна (далі - інвентаризаційний опис). Інвентаризація військового майна у військовій частині проводиться як планова, так і позапланова - у разі перевірки результатів господарської діяльності і документальної ревізії та в інших випадках, коли необхідно встановити наявність військового майна.

Відповідно до п. 7 Постанови КМ України від 03.05.2000 року № 748 планова інвентаризація проводиться у такі терміни за видами військового майна, зокрема аеродромних, комунальних та інших об'єктів нерухомого майна - один раз на два роки; інших видів військового майна - один раз на рік (станом на 1 січня). Позапланова інвентаризація військового майна проводиться обов'язково у разі: приймання (здачі) посади матеріально відповідальними особами; передачі, перепідпорядкування, переходу військової частини на матеріально-технічне забезпечення в іншій військовій частині, розформування військової частини; відчуження військового майна, його передачі в оренду (щодо майна, яке відчужується або передається) тощо.

Результати інвентаризації оформляються актом, до якого додаються інвентаризаційні описи і який підписується головою і членами інвентаризаційної комісії, а також у порядку ознайомлення командирами (начальниками) відповідних служб. Акт разом з інвентаризаційними описами, оригіналами облікових документів та письмовими поясненнями, одержаними від матеріально відповідальних осіб, щодо виявлених надлишків і нестач військового майна, висновками та пропозиціями інвентаризаційної комісії подається на затвердження командиру (начальнику) військової частини. Командир (начальник) військової частини видає за результатами інвентаризації наказ і доповідає про них вищестоящому командиру (начальнику). Міноборони подає до КМ України узагальнені дані про результати інвентаризації військового майна щороку не пізніше I кварталу року, що настає за звітним періодом (п.п. 29, 34, 35 Постанови КМ України від 03.05.2000 року № 748).

З наведеного вбачається, що з метою підтвердження наявності, перевірки якісного стану і ефективності використання військового майна державою в особі її уповноважених органів постійно здійснюється контроль.

При дотриманні строків та проведення інвентаризації, яка є обов'язковою, позивачі мали б знати про те, що земельна ділянка, право постійного користування на яку припинено оскаржуваним рішенням, використовується іншими особами за відсутності у них правовстановлюючих документів, а отже про порушення земельних прав.

Зазначена ситуація проіснувала понад 10 років (18.12.2008 року прийнято оскаржуване рішення, 26.12.2018 року військовий прокурор звернувся до суду з цим позовом), допоки, як стверджує військовий прокурор та позивачі, зокрема КЕВ м. Рівне, на якого покладено обов'язки з організації збереження та матеріальний облік, зокрема земельних ділянок, переданих військовій частині на утримання та експлуатацію, проведення їх інвентаризації, а також вжиття заходів щодо захисту інтересів держави відповідно до чинного законодавства (п.п. 3.1., 4.5. Наказу Міноборони України від 03.07.2013 року № 448), їм не стало відомо про те, що право постійного користування земельною ділянкою Костопільського райвійськкомату, яка також перебувала на обліку в КЕВ м. Рівне, було незаконно припинене відповідачем у зв'язку з прийняттям ним оскаржуваного рішення.

Сторонами у цій справі є державні органи - військовий прокурор, Міністерство оборони України та КЕВ м. Рівне, з одного боку, та Костопільська міська рада, з іншого боку, які в силу вимог ч. 2 ст. 19 Конституції України зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Враховуючи викладене, судом установлено, що до ситуації, яка виникла із використанням земельної ділянки, є вина не тільки відповідача - Костопільської міської ради, яка всупереч вимогам ЗК України та спеціального законодавства припинила право постійного користування за Костопільським райвійськкоматом, а й останнього та інших уповноважених структур Збройних сил України, які своєчасно не вирішили питання щодо передачі спірної земельної ділянки місцевим органам влади, а також не виконували належним чином обов'язків, пов'язаних із інвентаризацією військового майна, та своєчасно не вчиняли дій по захисту порушення права, вважаючи його порушеним.

Крім того, як установлено судом, станом на дату розгляду справи на спірній земельній ділянці знаходиться об'єкт нерухомого майна - трьохквартирний житловий будинок (колишнє приміщення призовної дільниці), який перебуває у приватній власності третіх осіб - ОСОБА_2, ОСОБА_5, ОСОБА_4, а земельна ділянка, надана для обслуговування приміщення призовної дільниці, перебудованого у трьохквартирний житловий будинок, належить на праві власності відповідачеві та ОСОБА_2

З огляду на викладене суд уважає за необхідне звернути увагу на практику ЄСПЛ, зокрема за якою Суд підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (рішення у справах «Беєлер проти Італії», «Онер'їлдіз проти Туреччини», «Megadat.com S.r.l. проти Молдови» і «Москаль проти Польщі»). Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (рішення у справах «Лелас проти Хорватії» і «Тошкуце та інші проти Румунії») і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (рішення у справах «Онер'їлдіз проти Туреччини» та «Беєлер проти Італії»). Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (рішення у справі «Москаль проти Польщі»). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки»). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (рішення у справі «Лелас проти Хорватії»). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (рішення у справах «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки», «Ґаші проти Хорватії», «Трґо проти Хорватії»). У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов'язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку (рішення у справі «Москаль проти Польщі», а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові.

Згідно зі ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Зазначені рішення Європейського суду з прав людини суд застосовує у цій справі як джерело права.

Судом установлено, що принцип належного урядуванні не був дотриманий ні з боку позивачів, ні з боку відповідача.

Отже, з моменту прийняття оскаржуваного рішення приміщення призовної дільниці змінило свій правовий статус (на трьохквартирний житловий будинок) та власників (з Костопільської районної ради на ОСОБА_16, ОСОБА_5, ОСОБА_2), так само змінювалися власники спірної земельної ділянки (з Костопільської районної ради на Костопільську міську раду та ОСОБА_2).

Визнання недійсним у судовому порядку рішення відповідача від 18.12.2008 року № 599 «Про припинення права користування земельними ділянками», яким припинено право постійного користування Костопільським райвійськкоматом земельною ділянкою площею 0,16 га в м. Костопіль по АДРЕСА_3 та внесено зміни в Державний акт на право постійного користування землею серії НОМЕР_2 від 27.12.1996 року, хоча не призведе до автоматичного поновлення землекористувача - Костопільський райвійськкомат у його правах та припинення права власності за власниками земельних ділянок, право власності за якими зареєстроване станом на дату розгляду цього спору, однак створить невизначеність у такому праві та можливого наступного порушення прав нового власника на частину земельної ділянки, зокрема ОСОБА_2, а отже і до порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (вказане твердження логічно слідує із заявленого позову, кінцевою метою якого є повернення земельної ділянки попередньому землекористувачу - Костопільському райвійськкомату, у протилежному випадку зазначений спір позбавлений будь-якого сенсу).

У зв'язку з викладеним суд вважає за необхідне зазначити, що у практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями ст. 1 Першого протоколу, а саме: 1) чи є втручання законним; 2) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; 3) чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою ст. 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Судом установлено, що припинення права користування за Костопільським райвійськкоматом відбулося на підставі оскаржуваного рішення відповідача незаконно.

У той же час громадянин України, який у межах, наданих законодавством України, набув право на земельну ділянку, не може нести негативних наслідків у зв'язку з порушенням процедури прийняття рішення органами влади чи місцевого самоврядування, які, презюмується, діють у межах правового поля.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного інтересу», при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Це поняття має широке значення, втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об'єктивної необхідності у формі публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися з дотриманням принципу «пропорційності» - «справедливої рівноваги (балансу)» між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» не означає обов'язкового досягнення соціальної справедливості в кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». Принцип «пропорційності», закріплений як загальний принцип у Договорі про заснування Європейського Суду, вимагає співрозмірного обмеження прав і свобод людини для досягнення публічних цілей - органи влади, зокрема, не можуть покладати на громадян зобов'язання, що перевищують межі необхідності, які випливають із публічного інтересу, для досягнення цілей, які прагнуть досягнути за допомогою застосовуваної міри (або дій владних органів).

Як установлено судом, понад 13 років (з моменту передачі приміщення призовної дільниці до комунальної власності і по день розгляду справи у суді), жодних практичних дій зі сторони позивачів чи землекористувача щодо земельної ділянки, щодо якої відповідач прийняв оскаржуване рішення, не здійснювалося, вказана земельна ділянка надавалася виключно для обслуговування зазначеного приміщення, тобто в інших цілях не використовувалася.

У 2009-2010 роках три фізичні особи отримали ордери на квартири у трьохквартирному житловому будинку (колишнє приміщення призовної дільниці), одна з яких оформила право власності на частину земельної ділянки.

Однією із засад земельного та цивільного законодавства є єдність юридичної долі земельної ділянки та об'єктів нерухомості, які на ній розташовані, що втілена у загальному принципі цілісності об'єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розташований. Згідно з цим принципом визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають у зв'язку із набуттям права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість.

Враховуючи фактичні обставини справи, ні прокурором, ні позивачами не обґрунтовано в чому саме полягає суспільний інтерес, який останні прагнуть досягти у результаті подання вказаного позову та в який спосіб планується використовуватися земельна ділянка, на якій станом на дату розгляду зазначеного спору знаходиться житловий будинок, квартири у якому належать на праві власності третім особам на стороні відповідача, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору.

Крім того, суд вважає за необхідне зазначити, що дотримання принципу «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, все одно буде розглядатися як порушення ст. 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано розумної пропорційності між втручанням у право особи та інтересами суспільства. Ужиті державою заходи мають бути ефективними з точки зору розв'язання проблеми суспільства, і водночас пропорційними щодо прав приватних осіб. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були б менш обтяжливими для прав і свобод заінтересованої особи, оскільки обмеження не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для реалізації поставленої мети. Одним із важливих елементів дотримання принципу «пропорційності» при втручанні в право на мирне володіння майном є надання справедливої та обґрунтованої компенсації.

У рішенні у справі «Кривенький проти України» від 16.02.2017 року ЄСПЛ констатував порушення Україною ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у зв'язку з позбавленням заявника права на земельну ділянку без надання будь-якої компенсації або іншого відповідного відшкодування. Зокрема, ЄСПЛ відзначив, що у подібних справах для дотримання справедливого балансу між суспільною потребою (інтересом) та правами людини особа внаслідок позбавлення власності повинна отримати відшкодування, інакше вважатиметься, що на неї покладений надмірний тягар. ЄСПЛ також наголосив, що принцип «належного урядування» може покладати на органи влади зобов'язання щодо виплати компенсації або іншого виду відшкодування добросовісному володільцю майна у разі його позбавлення. Заявник добросовісно набув землю у власність, з огляду на що наступне позбавлення його земельної ділянки без виплати компенсації вважається покладанням на Заявника непропорційного тягаря.

З огляду на це відсутність можливості реалізації власниками землі права на отримання відшкодування є порушенням не лише норм ЗК України, а й ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.

За приписами ч. 1 ст. 11 Закону України Про збройні Сили України» Збройні Сили України провадять свою діяльність на засадах, зокрема верховенства права, законності та гуманності, поваги до людини, її конституційних прав і свобод.

У силу вимог п.п. 2, 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є: неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом; справедливість, добросовісність та розумність.

Закріплення загальних засад цивільного законодавства в ЦК України свідчить про підтвердження законодавцем природного права як "першоджерела" цивільного законодавства, що випливає із раціональності і розумності. Структуру природного права становлять норми і норми-принципи, які визначають поведінку людей у суспільстві незалежно від позитивного права, до складу якого, в свою чергу, входять норми цивільного законодавства і міжнародні договори України.

Норми-принципи мають загальнообов'язковий характер, і тому їх дотримання та облік при законотворчості і розгляді конкретних правових ситуацій є обов'язковою вимогою закону. Практичне значення цього положення полягає, зокрема в тому, що суд повинен не лише механістично аналізувати конкретні юридичні документи, але й осмислювати принципи і цілі, що покладено в основу їх прийняття.

Принцип справедливості, добросовісності і розумності є проявом категорій справедливості, добросовісності і розумності як суті права загалом. Через призму природних принципів справедливості, добросовісності і розумності має оцінюватися і тлумачитися все позитивне і природне право і наслідки його застосування. Основне призначення цього принципу вбачається в "наданні суддям більше можливостей з'ясовувати в повному обсязі фактичні обставини справи і, насамкінець, установити об'єктивну істину". Закріплений вітчизняним законодавцем принцип справедливості, добросовісності і розумності має визнаватися не сукупністю трьох принципів, а єдиним принципом, який проявляється в єдності взаємопов'язаних трьох складових, що є традиційним для європейського приватного права.

Справедливість є конкретною та універсальною за сферами використання категорією, що адекватно може бути реалізована через невичерпну багатоманітність правозастосовної діяльності і захищається судом, коли несправедливість стає нестерпною. Добросовісність має "обмежувальну" функцію, згідно з якою правило, обов'язкове для сторін не застосовується настільки, наскільки за даних обставин це буде неприйнятним відповідно до критерію розумності та справедливості. Отже, добросовісність може за даних обставин анулювати чи виключити застосування правил, встановлених законом. У цьому зв'язку всі правила, які створюються сторонами чи законом підпадають під контроль судів не для того, щоб оцінити їх внутрішню справедливість, а для того, щоб вирішити чи не призведе їх застосування в конкретній справі до несправедливих результатів. Суди приймають рішення "contra legem" (тобто, всупереч формальному, державному закону), якщо дотримання норм закону призведе до явно несправедливого щодо сторін результату.

Отже, "концепція добросовісності може використовуватися в будь-якій ситуації, щоб виправити несправедливість, яка б мала місце, якщо б застосовувалися традиційні правила". При цьому сферою застосування справедливості є "виправлення закону там, де він має недоліки через свою загальність".

З урахуванням аналізу та оцінки усіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку, що хоча оскаржуване рішення прийняте відповідачем усупереч вимогам чинного законодавства, однак визнання недійсними та скасування п. 1 рішення Костопільської міської ради від 18.12.2008 № 599 «Про припинення права користування земельними ділянками» в частині, що стосується припинення права користування Костопільського районного військового комісаріату земельною ділянкою загальною площею 0,1600 га за адресою: Рівненська область, АДРЕСА_3, суперечитиме принципам «належного урядування», справедливості, добросовісності та розумність, а також може призвести до порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод стосовно ОСОБА_2, оскільки остання не може нести негативних наслідків у зв'язку з порушенням процедури прийняття рішення органами влади чи місцевого самоврядування.

Стосовно посилання учасників справи на постанови Верховного Суду, то суд першої інстанції враховує висновки щодо застосування норм права, однак таке врахування відбувається в кожному конкретному випадку окремо з урахуванням фактичних обставин справи.

Щодо інших аргументів, які були наведені учасниками справи та яким не була надана оцінка судом, то Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Отже, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України" від 18.07.2006 року).

Щодо участі прокурора у цій справі, оцінка обґрунтованості порушення інтересів держави в особі органів, визначених прокурором позивачами, та обраного способу захисту.

Частиною 2 ст. 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 1311 Основного Закону в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Відтак, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (п. 3 ч. 2 ст. 129 Конституції України).

Виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї норми є поняття "інтерес держави".

У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень ст. 2 АПК України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 року № 3-рп/99 Конституційний Суд України, з'ясовуючи поняття "інтереси держави" висловив позицію про те, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо (п. 3 мотивувальної частини).

Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.

З урахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Отже, "інтереси держави" охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація "інтересів держави", особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно (аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 25.04.2018 року зі справи № 806/1000/17).

У той же час Європейський Суд з прав людини (ЄСПЛ) неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити … скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі "Ф.В. проти Франції").

Водночас існує категорія справ, де підтримка прокурора не порушує справедливого балансу. Так, у справі "Менчинська проти Російської Федерації" ЄСПЛ висловив таку позицію (у неофіційному перекладі): "Сторонами цивільного провадження виступають позивач і відповідач, яким надаються рівні права, в тому числі право на юридичну допомогу. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави".

У той же час, ЄСПЛ уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо Суд вирішує наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін.

У Рекомендаціях Парламентської Асамблеї Ради Європи від 27.05.2003 року № 1604 (2003) "Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону" щодо функцій органів прокуратури, які не відносяться до сфери кримінального права, передбачено важливість забезпечити, щоб повноваження і функції прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему відправлення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій були засновані окремі, належним чином розміщені і ефективні органи.

Враховуючи викладене, з урахуванням ролі прокуратури в демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження, зміст п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено.

У свою чергу, положення п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України відсилає до спеціального закону, яким мають бути визначені виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді. Таким законом є Закон України "Про прокуратуру".

Законом України "Про прокуратуру" визначено правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 2 Закону України "Про прокуратуру" на прокуратуру покладається, зокрема, така функція як представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених цим Законом.

Статтею 23 Закону України "Про прокуратуру" регламентовано особливості представництва інтересів громадянина або держави в суді, що полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

За ч.ч. 3-5 ст. 53 ГПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених ст. 174 цього Кодексу. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Частиною 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" встановлено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому ч. 4 цієї статті.

Аналіз ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" дає підстави стверджувати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; 2) у разі відсутності такого органу.

Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб'єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.

"Не здійснення захисту" виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

"Здійснення захисту неналежним чином" виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

"Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

Так, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.

Прокурор не може вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати належного суб'єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.

Як установлено судом із матеріалів справи, зокрема з листа Костопільського райвійськкомату № 1879 від 25.11.2014 року та з листа Костопільської міської ради № 1820/06-08 від 19.12.2014 року, станом на кінець 2014 року Костопільському райвійськкомату було достеменно відомо про те, що приміщення призовної дільниці розподілене на три квартири та надане у користування громадянам, які проводять активну забудову земельної ділянки гаражами, не маючи на це відповідних правовстановлюючих документів, а також про припинення за ним права постійного користування земельною ділянкою.

Отже, держава в особі її уповноважених органів (Збройні Сили України є ієрархічною структурою, одним з принципів функціонування якої є єдиноначальність), у тому числі землекористувача - Костопільського райвійськкомату, знала про порушення свого права на використання земельної ділянки щонайменше з листопада 2014 року, однак не здійснювала його захисту.

Крім того, прокуратурою гарнізону 05.11.2018 року внесено подання № 4356 вих.-18 начальнику КЕВ м. Рівне, за результатами розгляду якого надано, зокрема Акт службового розслідування, зі змісту вказаного Акту вбачається, що позивач провів формальні заходи, які не спрямовані на захист порушеного права у судовому порядку.

Відтак, прокурор отримав право на здійснення представництва в суді законних інтересів держави, оскільки захист цих інтересів не здійснив орган державної влади, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження.

Як вбачається із позовної заяви, прокурором заявленого позов в інтересах держави - Міністерства оборони України в особі КЕВ м. Рівне.

У свою чергу, організація квартирно-експлуатаційного забезпечення ЗС України (далі - квартирно-експлуатаційне забезпечення) - це комплекс заходів, спрямованих на безпечну експлуатацію, утримання казармено-житлового фонду, об'єктів соціально-культурного призначення, комунальних споруд та інженерних мереж військових містечок, забезпечення військових частин квартирним майном (п. 1.1. Наказу Міноборони України від 03.07.2013 року № 448 "Про затвердження Положення про організацію квартирно-експлуатаційного забезпечення Збройних Сил України»).

Пунктом 2.1. Наказу Міноборони України від 03.07.2013 року № 448 квартирно-експлуатаційне забезпечення військових частин здійснюється квартирно-експлуатаційними органами ЗС України, до яких відносяться, зокрема квартирно-експлуатаційні відділи (квартирно-експлуатаційні частини) (КЕВ (КЕЧ)).

За визначенням організації квартирно-експлуатаційного забезпечення ЗС України, а також за повноваженнями, покладеними на квартирно-експлуатаційні відділи відповідно до Наказу Міноборони України від 03.07.2013 року № 448, вбачається, що основним їхнім призначенням є експлуатація, утримання та забезпечення військових частин та військових містечок.

Згідно з п. 1.2. Наказу Міноборони України від 03.07.2013 року № 448 експлуатація - використання фондів і території військового містечка згідно з функціональним призначенням та проведення необхідних заходів щодо збереження стану, за якого вони здатні виконувати задані функції; утримання - комплекс заходів, спрямованих на забезпечення експлуатації, ремонту фондів і території військового містечка відповідно до вимог нормативів, норм, стандартів, порядків і правил згідно із законодавством.

На квартирно-експлуатаційну службу військової частини (далі - КЕС) покладається, у тому числі організація збереження та матеріальний облік фондів і територій військових містечок, квартирного майна та земельних ділянок, переданих військовій частині на утримання та експлуатацію, проведення їх інвентаризації (п. 3.1. Наказу Міноборони України від 03.07.2013 року № 448).

Відповідно до п. 4.5. Наказу Міноборони України від 03.07.2013 року № 448 командир військової частини зобов'язаний забезпечувати утримання і експлуатацію за призначенням переданих військовій частині фондів і території військового містечка, квартирного майна та земельних ділянок, вживати заходів щодо охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів у районі розташування військової частини, забезпечувати економне використання комунальних послуг та енергоносіїв. У разі самовільного захоплення, незаконного вилучення земель оборони або нерухомого військового майна командир військової частини зобов'язаний вжити заходів щодо захисту інтересів держави відповідно до чинного законодавства.

Заразом, право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Відповідно до ст. 22, ч. 1 ст. 23 ЗК України (у редакції, чинній станом на дату видачі державного акту на право постійного користування землею Костопільському райвійськкомату) право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. Приступати до використання земельної ділянки, в тому числі на умовах оренди, до встановлення меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує право власності або право користування землею, забороняється. Право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів.

Статтею 125, ч. 1 ст. 126 ЗК України (у редакції, чинній станом на дату прийняття оскаржуваного рішення) передбачено, що право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації. Право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації. Приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації забороняється. Право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами. Форми державних актів затверджуються Кабінетом Міністрів України.

За приписами чинного ЗК України (ст. 125) право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Беручи до уваги зміст спірних правовідносин, захисту підлягає право постійного користування, порушення якого відбулося у зв'язку із прийняттям оскаржуваного рішення.

Щодо прав Міністерства оборони України та КЕВ м. Рівне, то такі права порушені опосередковано, оскільки останні наділені певними повноваження у процедурі передачі земель оборони органам місцевого самоврядування.

У свою чергу, землекористувачем у спірних правовідносинах є Костопільський райвійськкомат, а документом, що підтверджує право користування - Державний акт на право постійного користування землею серії НОМЕР_2 від 27.12.1996 року.

При цьому завдання, покладені на КЕВ, не тотожні землекористуванню та не замінюють повноважень землекористувача, регулювання яких здійснюється земельним законодавством.

Судом також установлено, що Костопільський райвійськкомат як станом на дату отримання державного акту, так і станом на дату прийняття оскаржуваного рішення, мав статус юридичної особи (Указ Президента України від 15.02.1994 року № 48/94 "Про Положення про військові комісаріати", Постанова КМ України від 26.09.2001 року № 1235 "Про затвердження Положення про військові комісаріати").

Станом на день звернення до суду Костопільський райвійськкомат є місцевим органом військового управління, що забезпечує виконання законодавства з питань військового обов'язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації в особливий період людських і транспортних ресурсів на відповідній території. Районні, об'єднані районні, міські, об'єднані міські, військові комісаріати підпорядковуються відповідному обласному військовому комісаріату, на території відповідальності якого вони перебувають згідно з адміністративно-територіальним устроєм України. Безпосереднє керівництво військовими комісаріатами і контроль за їх діяльністю здійснюють відповідні оперативні командування, а загальне - командування Сухопутних військ Збройних Сил, яке узгоджує основні питання діяльності військових комісаріатів з відповідними структурними підрозділами Генерального штабу та Міноборони. Обласні військові комісаріати є юридичними особами, мають самостійний баланс, реєстраційні рахунки в органах Казначейства. Інші військові комісаріати є відокремленими підрозділами відповідних обласних військових комісаріатів. Військові комісаріати мають печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням (п.п. 1, 3, 7 Постанови КМ України від 03.06.2013 року № 389 "Про затвердження Положення про військові комісаріати").

Аналогічні положення закріплені у Положенні про Костопільський районний військовий комісаріат Рівненської області оперативного командування «Захід», затвердженого Наказом військового комісара Рівненського обласного військового комісаріату № 144 від 15.12.2017 року (п.п. 1, 3, 7).

За ч.ч. 1, 2 ст. 45 ГПК України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у ст. 4 цього Кодексу. Позивачами є особи, які подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу.

Відповідно до ч.ч. 2, 3 ст. 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

У разі звернення з вимогами про визнання незаконним та скасування, зокрема правового акта індивідуальної дії, виданого органом місцевого самоврядування, встановленню та доведенню підлягають як обставини, що оскаржуваний акт суперечить актам цивільного законодавства (не відповідає законові), так і обставини, що цей акт порушує цивільні права або інтереси особи, яка звернулась із відповідними позовними вимогами, а метою захисту порушеного або оспорюваного права є відповідні наслідки у вигляді відновлення порушеного права або охоронюваного інтересу саме особи, що звернулась за їх захистом.

При цьому, у разі порушення права на земельну ділянку його захист, у тому числі у визначений ст.ст. 21, 393 ЦК України та пунктом "г" ч. 3 ст. 152 ЗК України спосіб, здійснюється власником земельної ділянки або її землекористувачем, а відповідно право на звернення із таким позовом належить власнику, землекористувачу цієї ділянки або особі, яка відповідно до законодавства уповноважена та має право в інтересах власника земельної ділянки або землекористувача звертатись за захистом його порушеного права із одночасним обґрунтуванням в позовній заяві підстав для звернення уповноваженої особи.

Отже, належним позивачем у цій справі є Костопільський районний військкомат (Рівненський обласний військкомат в особі Костопільського районного військкомату) як землекористувач спірної земельної ділянки, оскільки саме його права порушені та підлягають поновленню, а у разі відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду, прокурор мав зазначити про це в позовній заяві і в такому разі набути статусу позивача.

Щодо КЕВ м. Рівне, то на останнього покладені обов'язки щодо вжиття заходів по захисту інтересів держави відповідно до чинного законодавства, які ним вчинені не були (предметом спору у цій справі не є захист порушеного права на звернення до суду).

При цьому судом не приймають до уваги посилання військового прокурора та позивача на те, що саме КЕВ м. Рівне є землекористувачем, так як ще у 2008 році Костопільський райвійськкомат передав спірну земельну ділянку КЕВ м. Рівне на підставі акту приймання-передачі, оскільки за вимогами земельного законодавства право постійного користування виникає на підставі, зокрема правовстановлюючого документа, яким у цій справі є державний акт на право постійного користування землею, у свою чергу, акт приймання-передачі не породжує виникнення, зміну чи припинення права постійного користування.

Суд також вважає за необхідне звернути увагу на таке.

За приписами ст. 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне

поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (ст. 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права

(ст. 2) і в Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Частиною 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Відповідно до ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Характер засобу юридичного захисту, необхідного для дотримання ст. 13 Конвенції, залежить від природи порушення. Під «ефективним» слід розуміти такий засіб, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний засіб повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантування особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. За змістом ефективний засіб захисту повинен відповідати природі порушеного права, характеру допущеного порушення та наслідкам, які спричинило порушення права особи.

Європейський суд критеріями ефективності засобу захисту визначає достатню юридичну визначеність (ефективність за законом) і реальну можливість захисту порушеного права (ефективність на практиці).

У свою чергу, як вбачається з позовної заяви, військовим прокурором заявлено позов про визнання недійсним та скасування п. 1 рішення Костопільської міської ради від 18.12.2008 року № 599 «Про припинення права користування земельними ділянками» в частині, що стосується припинення права користування Костопільським районним військовим комісаріатом земельною ділянкою загальною площею 0,1600 га за адресою: Рівненська область, АДРЕСА_3.

При цьому прокурором не надана оцінка усім фактичним обставинам справи, необхідна для обрання ефективного способу захисту порушеного права, який би мав наслідком його реальне відновлення.

Суд також зазначає, що оцінка ефективності обраного способу захисту порушеного права не є універсальною, а здійснюється у кожному конкретному випадку, виходячи із фактичних обставин справи, а тому суд визнає аргументи військового прокурора в цій частині необґрунтованими.

Так, як вбачається з матеріалів справи, окрім оскаржуваного рішення відповідачем також прийняті рішення:

від 05.07.2012 року № 434 «Про припинення права користування на земельні ділянки, відміну рішень міської ради», яким припинено право користування Костопільською районною радою земельною ділянкою площею 0,16 га по АДРЕСА_3, земельну ділянку передано до земель запасу житлової та громадської забудови міста;

від 21.07.2016 року № 230 «Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок Костопільській міській раді в м. Костопіль по АДРЕСА_3», яким затверджено «Технічну документацію із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок Костопільській міській раді для будівництва та обслуговування будівель органів державної влади та місцевого самоврядування в АДРЕСА_3 Костопільського району Рівненської області», яким вирішено зареєструвати право комунальної власності за територіальною громадою м. Костопіль в особі Костопільської міської ради на земельні ділянки загальною площею 0,16 га відповідно до вимог чинного законодавства, з них: ділянка № 1 площею 0,0338 га, розміщена в АДРЕСА_3, кадастровий номер НОМЕР_4; ділянка № 2 площею 0,0483 га, розміщена в АДРЕСА_3, кадастровий номер НОМЕР_3; ділянка № 3 площею 0,0487 га, розміщена в м. Костопіль по АДРЕСА_3, кадастровий номер НОМЕР_5; ділянка № 4 площею 0,0292 га, розміщена в м. Костопіль по АДРЕСА_3/4, кадастровий номер НОМЕР_6;

від 16.03.2017 року № 441 «Про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок», яким продовжено строк дії рішення року рішенням Костопільської міської ради № 913 від 28.08.2014 року «Про надання дозволу на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок» ОСОБА_2 до 01.06.2017 року та затверджено, зокрема проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0, 0487 по АДРЕСА_3 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) ОСОБА_2

На підставі вказаних рішень у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстроване право власності на земельні ділянки: площею 0,0338 га, розміщеної в АДРЕСА_3, кадастровий номер НОМЕР_4; площею 0,0483 га, розміщеної в АДРЕСА_3, кадастровий номер НОМЕР_3; площею 0,0292 га, розміщеної в м. Костопіль по АДРЕСА_3/4, кадастровий номер НОМЕР_6, за територіальною громадою м. Костопіль в особі Костопільської міської ради, а право власності на земельну ділянку площею 0,0487 га, розміщену в м. Костопіль по АДРЕСА_3, кадастровий номер НОМЕР_5, - ОСОБА_2

З урахуванням викладеного вбачається, що хоча спосіб захисту, обраний військовим прокурором і відповідає вимогам чинного законодавства, зокрема ст. 16 ЦК України, ст. 20 ГК України, ст. 152 ЗК України, однак не є ефективним, оскільки не призводить до потрібних результатів - відновлення права постійного користування за Костопільським райвійськкоматом, а відтак завдання господарського судочинства не досягається.

З урахуванням викладеного судом установлено, що військовий прокурор у числі позивачів не визначив особу, на захист прав якої подано позов - безпосереднього землекористувача - Костопільського райвійськкомату (Рівненський обласний військкомат в особі Костопільського районного військкомату, а у разі відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду, прокурор мав зазначити про це в позовній заяві і в такому разі набути статусу позивача), а також обрав спосіб захисту, який за встановлених фактичних обставин справи є неефективним, оскільки не призводить до відновлення права постійного користування за Костопільським райвійськкоматом.

Щодо заяви відповідача про застосування позовної давності.

Відповідно до ч. 1 ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ч. 1 ст. 257 ЦК України).

Згідно з ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Для правильного застосування ч. 1 ст. 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.

За змістом наведених положень закону статей позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту - коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Отже, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів (аналогічну правову позицію висловив Верховний Суд у постановах від 24.01.2018 року у справі № 914/801/17, від 07.02.2017 року у справі № 32/5009/5385/11).

При дослідженні питання пропуску позовної давності в зазначеному спорі слід з'ясувати, коли про порушення своїх прав довідалася держава в особі уповноваженого органу.

Так, у справі встановлено, що уповноважений орган держави - Костопільський райвійськкомат, який є землекористувачем, знав про порушення свого права станом на листопад 2014 року, про що свідчить його лист № 1879 від 25.11.2014 року (який також був адресований військовому прокурору Рівненського гарнізону, голові Костопільської міської ради, голові Костопільської районної ради та прокурору Костопільського району), у відповідь на який Костопільська міська рада скерувала лист № 1820/06-08 від 19.12.2014 року, повідомивши Костопільський райвійськкомат як про рішення, яким змінила поштову адресу приміщення призовної дільниці, так і про рішення, яким припинила право постійного користування земельною ділянкою площею 0,16 га за землекористувачем, а також про передачу вказаної земельної ділянки до земель запасу житлової та громадської забудови міста. Також Костопільська районна рада своїм листом № 60/01-11 від 01.12.2014 року проінформувала Костопільський райвійськкомат про те, що нею на підставі рішення Костопільської міської ради № 649 від 05.02.2009 року виготовлений Державний акт на право постійного користування земельною ділянкою 0,16 га по АДРЕСА_3.

Костопільський райвійськкомат не заперечив факт отримання вказаних листів, що свідчить про визнання ним цієї обставини.

Судом також установлено, що лист Костопільського райвійськкомату № 1879 від 25.11.2014 року був отриманий прокуратурою Костопільського району 25.11.2014 року, що стверджується записом № 4034 у книзі реєстрації вхідної кореспонденції (лист Здолбунівської місцевої прокуратури № 35/4-231 вих-19 від 08.02.2019 року).

За приписами ч. 3 ст. 254 ЦК України строк, що визначений місяцями, спливає у відповідне число останнього місяця строку.

Крім того, за умови дотримання строків та проведення інвентаризації, яка є обов'язковою, позивачі мали б знати про те, що земельна ділянка, право постійного користування на яку припинено оскаржуваним рішенням, використовується іншими особами за відсутності у них правовстановлюючих документів, а відтак про порушення своїх прав.

Частинами 2-5 ст. 267 ЦК України врегульовано, що заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Як зазначив Європейський Суд з прав людини у своїх рішеннях від 20.09.2011року у справі ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії" та від 22.10.1996 року у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства", позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу.

Отже, коли судом на підставі досліджених у судовому засіданні доказів буде встановлено, що право особи, про захист якого вона просить, порушене, а стороною у спорі до винесення рішення буде заявлено про застосування позовної давності, і буде встановлено, що позовну давність пропущено без поважних причин, суд на підставі ст. 267 ЦК України ухвалює рішення про відмову в задоволенні позову за спливом позовної давності.

Заразом, як установлено судом за результатами дослідження усіх обставин справи в їх сукупності, підстави для задоволення позову відсутні, а отже і відсутні підстави для застосування позовної давності.

Висновки суду за результатами вирішення спору.

Розглянувши спір, суд дійшов таких висновків:

- оскаржуване рішення прийняте відповідачем усупереч вимогам чинного законодавства;

- визнання недійсними та скасування п. 1 рішення Костопільської міської ради від 18.12.2008 № 599 «Про припинення права користування земельними ділянками» в частині, що стосується припинення права користування Костопільського районного військового комісаріату земельною ділянкою загальною площею 0,1600 га за адресою: Рівненська область, АДРЕСА_3, суперечитиме принципам «належного урядування», справедливості, добросовісності та розумність, а також може призвести до порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод стосовно ОСОБА_2, оскільки остання не може нести негативних наслідків у зв'язку з порушенням процедури прийняття рішення органами місцевого самоврядування;

- військовий прокурор у числі позивачів не визначив особу, на захист прав якої подано позов - безпосереднього землекористувача - Костопільського райвійськкомату (Рівненський обласний військкомат в особі Костопільського районного військкомату, а у разі відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду, прокурор мав зазначити про це в позовній заяві і в такому разі набути статусу позивача);

- військовий прокурор обрав спосіб захисту, який за встановлених фактичних обставин справи є неефективним, оскільки не призводить до відновлення права постійного користування за Костопільським райвійськкоматом;

- оскільки підстави для задоволення позову відсутні, відтак немає підстав для застосування позовної давності.

Отже, за результатами з'ясування обставин, на які учасники посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були дослідженні в судовому засіданні, і з наданням оцінки всім аргументам учасників справи у їх сукупності та взаємозв'язку, як це передбачено вимогами ст.ст. 75-79, 86 ГПК України, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Розподіл судових витрат.

Згідно з ч. 1 ст. 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.

Разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв'язку із розглядом справи (ч. 1 ст. 124 ГПК України).

У позовній заяві позивачем зазначено попередній розрахунок судових витрат, що складаються із судового збору в розмірі 1 762,00 грн.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Зважаючи, що у задоволенні позову відмовлено, відтак судовий збір в розмірі 1 762,00 грн покладається на військового прокурора.

Керуючись ст.ст. 73, 74, 76-79, 86, 91, 120, 123, 129, 233, 238, 240, 241 ГПК України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову Заступника військового прокурора Рівненського гарнізону в інтересах держави - Міністерства оборони України в особі Квартирно-експлуатаційного відділу м. Рівне до Костопільської міської ради про визнання недійсними та скасування п. 1 рішення Костопільської міської ради від 18.12.2008 № 599 «Про припинення права користування земельними ділянками» в частині, що стосується припинення права користування Костопільського районного військового комісаріату земельною ділянкою загальною площею 0,1600 га за адресою: Рівненська область, АДРЕСА_3, відмовити.

Позивач: Міністерства оборони України (пр. Повітрофлотський, 6, м. Київ, 03168, ідентифікаційний код 00034022).

Позивач: Квартирно-експлуатаційний відділ м. Рівне (вул. Чернишова, 8, м. Рівне, 33001, ідентифікаційний код 08005801).

Відповідач: Костопільська міська рада (вул. 1 Травня, 3, м. Костопіль, Костопільський район, Рівненська область, 35000, ідентифікаційний код 04057669).

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду (ч.ч. 1, 2 ст. 241 ГПК України).

Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (ч. 1 ст. 256 ГПК України).

Інформацію по справі, що розглядається, можна отримати на сторінці суду на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет за веб-адресою: http://rv.arbitr.gov.ua/sud5019/.

Повне рішення складене та підписане 04 березня 2019 року.

Суддя О. Андрійчук