Ухвала суду № 80180073, 18.02.2019, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

УХВАЛА

м. Київ

18.02.2019Справа № 910/421/19

Господарський суд міста Києва у складі судді Ковтуна С.А., дослідивши матеріали справи

за позовом акціонерного товариства «Нікопольський завод феросплавів»

до Національного банку України

третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк»

про визнання недійсним договору застави,

Представники:

від позивача Юхименко М.П. (за дов.)

від відповідача Каратун Т.В. (за дов.)

від третьої особи Василевський О.А. (за дов.)

ВСТАНОВИВ:

До Господарського суду міста Києва звернулося з позовом акціонерне товариство «Нікопольський завод феросплавів» до Національного банку України про визнання недійсним договору застави № 39 від 25.03.2015, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Михайленком С.А. та зареєстрованого в реєстрі за № 654.

Позовні вимоги мотивовані невідповідністю змісту оскаржуваного договору актам цивільного законодавства (недоліки змісту) та відсутності у представника позивача необхідного обсягу цивільної дієздатності (недоліки суб'єктного складу). Зокрема, на думку позивача:

- договір не відповідає вимогам ст. 12 Закону України «Про заставу» в частині визначення істотної умови - розмір зобов'язання, забезпеченого заставою, оскільки таке зобов'язання становить іншу суму ( 3 410 000 000 грн), ніж розмір фактично забезпеченого за договором (3 400 000 000 грн);

- договір не відповідає нормативно-правовим актам Національного банку України (Положення про регулювання Національним банком України ліквідності банків України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 30.04.2009 № 259), які не передбачають можливість такого виду забезпечення кредиту рефінансування як рухоме майно;

- зміна розміру процентів шляхом укладення додаткового договору до кредитного договору, зобов'язання за яким забезпечено спірним договором застави, не мала наслідком внесення змін до цього договору, а тому його умова про розмір забезпечувального зобов'язання не відповідає умовам кредитного договору;

- особа, що підписала договір зі сторони позивача (директор з фінансів) не мала права підписувати договір, оскільки таке право наглядовою радою позивача було делеговано тільки голові правління.

Суд своєю ухвалою від 16.01.2019 відкрив провадження у справі № 910/421/19, постановив розглядати справу у порядку загального позовного провадження, залучив до участі у справі як третю особу на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк», підготовче засідання призначив на 18.02.2019.

18.02.2019 відповідач подав клопотання про розгляд справи у закритому судовому засіданні. За твердженням Національного банку України, розгляд справи в закритому судовому засіданні мотивований необхідністю захисту інформації, яка містить банківську таємницю. Такою інформацією, як зазначає відповідач, є інформація, що наведена у кредитному договорі № 19 від 03.03.2009 та договорі застави № 39 від 25.03.2015.

Вирішуючи це клопотання суд виходить з такого.

Розгляд справи у закритому судовому засіданні проводиться у випадках, коли відкритий судовий розгляд може мати наслідком розголошення таємної чи іншої інформації, що охороняється законом, необхідність захисту особистого та сімейного життя людини, а також в інших випадках, установлених законом (ч. 8 ст. 8 ГПК України).

Банківською таємницею, відповідно до ст. 60 Закону України «Про банки і банківську діяльність», є інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третім особам при наданні послуг банку. Такою інформацією є:

1) відомості про банківські рахунки клієнтів, у тому числі кореспондентські рахунки банків у Національному банку України;

2) операції, які були проведені на користь чи за дорученням клієнта, здійснені ним угоди;

3) фінансово-економічний стан клієнтів;

4) системи охорони банку та клієнтів;

5) інформація про організаційно-правову структуру юридичної особи - клієнта, її керівників, напрями діяльності;

6) відомості стосовно комерційної діяльності клієнтів чи комерційної таємниці, будь-якого проекту, винаходів, зразків продукції та інша комерційна інформація;

7) інформація щодо звітності по окремому банку, за винятком тієї, що підлягає опублікуванню;

8) коди, що використовуються банками для захисту інформації;

9) інформація про фізичну особу, яка має намір укласти договір про споживчий кредит, отримана під час оцінки її кредитоспроможності.

Виходячи з наведених позивачем підстав позову, якими він обґрунтовує свої вимоги, предмет дослідження у цій справі не стосується діяльності та фінансового стану як акціонерного товариства «Нікопольський завод феросплавів», так і акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк», з метою захисту розголошення інформації про які може бути здійснено розгляд справи у закритому судовому засіданні. Сама по собі необхідність дослідження деяких умов кредитного договору чи договору застави не є достатньою обставиною, яка би свідчила про наявність підстав, визначених ч. 8 ст. 8 ГПК України, для розгляду справи у закритому судовому засіданні.

З огляду на це, суд відмовив у розгляді справи в закритому судовому засіданні, про що 18.02.2019 постановив протокольну ухвалу.

Відповідач подав клопотання про залишення позову без розгляду на підставі ст. 43 ГПК України як такого, що є завідомо безпідставним, а подання його до суду є зловживанням процесуальними правами. Відповідач вважає, що подання позовної заяви про визнання договору застави недійсним направлені не на захист законних прав та інтересів, а мають на меті перешкоди здійсненню судочинства за іншими справами. До таких справ відповідач відносить справу № 904/2373/18 за позовом Національного банку України до акціонерного товариства «Нікопольський завод феросплавів» про звернення стягнення на предмет застави за вказаним вище договором застави № 39 від 25.03.2015, справу № 910/15463/17 за позовом акціонерного товариства «Нікопольський завод феросплавів» до Національного банку України про розірвання договору застави № 39 від 25.03.2015, до розгляду якої зупинено провадження у справі № 904/2373/18, та справу № 910/16744/17 за позовом акціонерного товариства «Нікопольський завод феросплавів» до Національного банку України та акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» про визнання бездіяльності незаконною.

Схожу за змістом заяву подало акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк».

Представник акціонерного товариства «Нікопольський завод феросплавів» заперечив проти залишення позову без розгляду на підставі ст. 43 ГПК України. Водночас, надаючи пояснення суду щодо об'єктивних мотивів подачі цього позову до суду, представник позивача зазначив, що вони зумовлені діями Національного банку України щодо звернення стягнення на заставлене майно (справа № 904/2373/18), а не використання механізму списання коштів боржника (акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк»), які знаходяться на кореспондентських рахунках у Національному банку України. Такі дії, на думку представника позивача, є зловживання Національних банком України своїми правами, у зв'язку з чим подача цього позову носить характер захисту позивача від стягнення.

Дослідивши наявні матеріали справи, заслухавши пояснення учасників справи, суд дійшов висновку про залишення позову без розгляду з огляду на таке.

Положення ст. 4 ГПК України щодо права на звернення до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів, є реалізацією ч. 1 ст. 55 Конституції України, відповідно до якої кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, та ч. 2 ст. 124 Конституції України, відповідно до якої юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір.

У матеріальному сенсі позов - це право на задоволення своїх позовних вимог. У процесуальному сенсі позов - це звернена до суду вимога про захист своїх прав та інтересів. Подання позовної заяви є формою реалізації права на позов.

Водночас, право подання позовної заяви, як будь-яке суб'єктивне право, яким є міра свободи, тобто міра можливої поведінки правомочної особи у правовідносинах, має межі свого здійснення. Об'єктивним критерієм визначення межі здійснення суб'єктивного права є неможливість використання його на шкоду правам інших осіб. Таке використання свого права є зловживання ним, застереження щодо неприпустимості такої поведінки містить процесуальний закон - ст. 43 ГПК України.

За приписами частини 2 статті 43 Господарського процесуального кодексу України, залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню господарського судочинства. До таких дій, зокрема, віднесено подання завідомо безпідставного позову, позову за відсутності предмета спору або у спорі, який має очевидно штучний характер.

Штучний - значить схожий на справжній. Отже, незважаючи на наявність формальних характеристик та дотримання обов'язкових вимог, які є зовнішніми критеріями легітимності позову у процесуальному сенсі як зверненої до суду вимоги, саме мета, як складова матеріального сенсу позову, буде тим критерієм, що розмежовуватиме його дійсний від штучного характери.

Обставини, наведені представником позивача у судовому засіданні (технічний запис судового засідання) про те, що подання цього позову зумовлено діями Національного банку України щодо звернення стягнення на заставлене майно у справі № 904/2373/18 замість використання механізму списання коштів боржника (акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк»), які знаходяться на кореспондентських рахунках у Національному банку України, дають суду достатні підстави вважати, що дійсна мета звернення акціонерного товариства «Нікопольський завод феросплавів» з вимогою про визнання недійсним договору застави № 39 від 25.03.2015 спрямована на створення перешкод для розгляду справи № 904/2373/18. Ця мета не тільки не кореспондується з обов'язком учасників справи добросовісно користуватись процесуальними правами (ч. 1 ст. 43 ГПК України), а й позбавляє цей позов його матеріального сенсу як права на задоволення своїх вимог.

Пояснення представника позивача у судовому засіданні щодо мотивів є прямим свідченням дійсної мети цього позову - уникнути стягнення на майно, а не встановлення фактичних обставин наявності чи відсутності недоліків (дефектів) договору. Дії, вчинені представником, є діями сторони (ст. 56 ГПК України), до яких належить право надавати пояснення, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду (п. 3 ч. 1 ст. 42 ГПК України).

Водночас, пояснення представника позивача не є єдиним фактором, на підставі якого суд дійшов висновку про очевидно штучний характер позову. Аналіз інших обставин у своїй сукупності також свідчить про те, що реалізація права на цей позов в дійсності переслідує іншу мету, а не захист позивача від юридично неспроможного правочину.

Зокрема, дійсність договору, як юридичного факту, що є підставою для набуття, зміни або припинення цивільних прав та обов'язків, зумовлена необхідністю додержання в момент вчинення договору вимог, визначених ст. 203 ЦК України. Отже, момент укладення договору засвідчує обізнаність сторони про обов'язковість для нього цього договору як юридично значимого факту, зміст якого становлять його умови. Саме цей момент є початком відліку права сторін ставити під сумнів якість договору з метою встановлення його недоліків. Перевірка договору на предмет юридичної чистоти, якою є виявленням його дефектів (недійсності), залежить виключно від існування договору як юридичного факту, і жодним чином не може зумовлюватись станом його виконання і відношенням сторін до своїх прав і покладних на себе обов'язків. Тобто, сприйняття стороною вимог ст. 203 ЦК України не є похідною від обставин виконання договору.

Наявні ж матеріали свідчать, що саме через призму можливого виконання договору застави № 39 від 25.03.2015 і звернення стягнення на майно виник спір про його недійсність.

Зокрема, оскаржуваний кредитний договір застави № 39 укладений 25.03.2015 між Національним банком України та акціонерним товариством «Нікопольський завод феросплавів» з метою забезпечення виконання зобов'язань закритим акціонерним товариством «Комерційний банк «Приватбанк» за кредитним договором № 19 від 03.03.2009 між Національним банком України та закритим акціонерним товариством «Комерційний банк «Приватбанк». Предметом застави є рухоме майно (залізничний рухомий склад у кількості 69 одиниць, вартістю 111315232,00 грн.).

У вересні 2017 року публічне акціонерне товариство «Нікопольський завод феросплавів» звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Національного банку України та публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» про визнання незаконною бездіяльності Національного банку України щодо неприйняття від публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» виконання зобов'язань (погашення заборгованості) за кредитним договором № 19 від 24.10.2008, укладеним між Національним банком України та публічним акціонерним товариством комерційним банком «Приватбанк»; зобов'язання публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» виконати зобов'язання (погасити заборгованість) за кредитним договором № 19 від 24.10.2008 шляхом перерахування на банківський рахунок Національного банку України грошових коштів у повній сумі заборгованості; зобов'язання Національного банку України прийти від публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» виконання зобов'язань (погашення заборгованості) за кредитним договором № 19 від 24.10.2008 та зарахування грошових коштів у повній сумі заборгованості на власний рахунок (справа № 910/16744/17).

16.08.2018 Київський апеляційний господарський суд скасував рішення Господарського суду міста Києва № 910/16744/17 від 01.12.2017 та постановив нове про відмову в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

У зв'язку із наявністю простроченої заборгованості за кредитним договором № 19 від 24.10.2008, Національний банк України звернувся до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до публічного акціонерного товариства «Нікопольський завод феросплавів» про звернення стягнення на предмет застави за договором застави № 39 від 25.03.2015 в рахунок часткового погашення заборгованості публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» (справа № 904/2373/18).

Господарський суд Дніпропетровської області своєю ухвалою від 11.07.2018 зупинив підготовче провадження у справі № 904/2373/18 до набрання законної сили судовим рішенням в господарській справі № 910/15463/17 за позовом публічного акціонерного товариства «Нікопольський завод феросплавів» до Національного банку України, третя особа - публічне акціонерне товариство комерційний банк «Приватбанк», про розірвання договору застави № 39 від 25.03.2015, що розглядається Київським апеляційним господарським судом.

Отже, питання щодо недійсності договору застави № 39 від 25.03.2015 акціонерним товариством «Нікопольський завод феросплавів» піднято тільки у січні 2019 року, тобто на час існування багаторічних спорів між сторонами щодо порядку, умов та способу виконання кредитних зобов'язань і зобов'язань за договором застави.

Аналіз наведених вище фактів і обставин дає суду можливість дійти висновку, що позов про визнання недійсним договору застави зумовлений саме існуванням спорів щодо виконання кредитних зобов'язань і зобов'язань за договором застави, тобто є похідним від вказаних вище спорів, а не наслідком сприйняття стороною обставин додержання вимог ст. 203 ЦК України на час укладення оспорюваного договору.

Очевидно штучний характер позову є нерозривно пов'язаний з його завідомою безпідставністю, що є необхідним для застосування п. 3. ч. 2 ст. 43 ГПК України. Така вказівка закону свідчить про умисний (цілеспрямований) характер дій позивача та дає змогу відрізнити зловживання процесуальними правами від реалізації права особи на звернення до суду за судовим захистом.

Подання завідомо безпідставного позову означає, що позивач завчасно (заздалегідь наперед) усвідомлював безпідставність свого позову та всупереч інтересам правосуддя, а також завданням господарського судочинства, звернувся з таким позовом.

Про цілеспрямований характер зловживання своїми процесуальними правами, а також завчасне усвідомлення безпідставності позову можуть свідчити дії позивача, які за своєю суттю та наслідками суперечать одна одній.

Вимога акціонерного товариства «Нікопольський завод феросплавів» про розірвання договору застави свідчить про безумовне визнання позивачем його правомірності та дійсності, адже в розумінні ч. 2 ст. 653 ЦК України зобов'язання за таким договором застави будуть припинені виключно з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду.

Задоволення вимог про визнання договору застави недійсним за своєю суттю призводить до інших правових наслідків (ст. 216 ЦК України), які виключають можливість застосування будь-яких інших наслідків, крім його недійсності.

Зазначене свідчить про неоднозначність та протилежність дій позивача щодо подачі позовів у справах № 910/15463/18 та № 910/421/19.

Враховуючи наведене, дії позивача щодо звернення до суду з позовом у цій справі розцінюються судом як зловживання процесуальними правами, що полягає у поданні завідомо безпідставного позову у спорі, який має очевидно штучний характер.

Правовим наслідком зловживання процесуальними правами є право суду залишити без розгляду позовну заяву (ч. 3 ст. 42 ГПК України). При цьому, закон покладає на суд обов'язок вжиття заходів для запобігання зловживання процесуальними правами (ч. 4 ст. 43 ГПК України).

Ефективність судового захисту залежить не тільки від досконалості процедури розгляду судами справ, а й від поведінки осіб, які беруть участь у справі, сумлінного здійснення ними своїх процесуальних прав і обов'язків.

В розумінні Європейського суду з прав людини, обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється залежно від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням пункту 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66-69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 в справі «Смірнова проти України»).

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Так, відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17.07.1997, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Право суду залишити без розгляду позовну заяву у зв'язку зі зловживання процесуальними правами не є обмеженням права особи на доступ до суду.

Усталеною практикою Європейського суду з прав людини унормовано, що право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг; оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою, регулювання може змінюватися у часі та місці відповідно до потреб та ресурсів суспільства та окремих осіб (рішення Європейського суду з прав людини від 20.05.2010 у справі «Пелевін проти України», від 30.05.2013 у справі «Наталія Михайленко проти України»).

Крім того, суд вважає, що можливість застосування наслідків зловживання процесуальними правами у цій справі були передбачуваними для позивача.

Зловживання процесуальними правами - це особливий вид юридично значущої поведінки, яка полягає у діях (бездіяльності) учасника процесу, що суперечать завданням господарського судочинства.

Визнання дій позивача зловживанням процесуальними правами, у розумінні ст. 43 ГПК України, та залишення позовної заяви без розгляду не є обмеженням доступу до правосуддя, оскільки провадження у цій справі було відкрито, однак в процесі дослідження всіх обставин у сукупності встановлено беззаперечні та вагомі ознаки завідомої безпідставності та штучності позову, які акціонерне товариство «Нікопольський завод феросплавів» усвідомлювало подаючи його до суду.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про залишення без розгляду позовної заяви акціонерного товариства «Нікопольський завод феросплавів» у справі № 910/421/19 на підстав

Рішеннями Європейського суду з прав людини у справах «Dombo Beheer B.V. v. the Netherlands» від 27.10.1993 (п. 33), та «Ankerl v. Switzerland» від 23.10.1996 (п. 38) встановлено, що принцип рівності сторін у процесі - у розумінні «справедливого балансу» між сторонами - вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони. Рівність засобів включає: розумну можливість представляти справу в умовах, що не ставлять одну сторону в суттєво менш сприятливе ніж іншу сторону; фактичну змагальність; процесуальну рівність; дослідження доказів, законність методів одержання доказів; мотивування рішень.

Крім того, принцип змагальності тісно пов'язаний з принципом рівності, тоді як рівноправність сторін - один із необхідних елементів принципу змагальності, «без якого змагальність як принцип не існує». Рівноправність сторін є суттю змагальності, бо тільки через рівні можливості сторін можлива реалізація принципу змагальності.

Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання господарського судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо (ст. 15 Господарського процесуального кодексу України.

Викладене свідчить, що суд у своїй діяльності має забезпечувати непорушність балансу інтересів сторін, їх рівності та змагальності, зокрема, шляхом запобігання зловживання процесуальними правами окремими учасниками судового процесу.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 42, 43, 119, 185, 234 Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Визнати подання позовної заяви акціонерним товариством «Нікопольський завод феросплавів» про визнання недійсним договору застави № 39 від 25.03.2015 зловживанням процесуальними правами.

Залишити без розгляду позовну заяву акціонерного товариства «Нікопольський завод феросплавів» до Національного банку України про визнання недійсним договору застави № 39 від 25.03.2015, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Михайленком С.А. та зареєстрованого в реєстрі за № 654.

Ухвала набрала законної сили 18.02.2019.

Апеляційна скарга на ухвалу може бути подана в порядку, передбаченому підпунктом 17.5 пункту 17 розділу XI «Перехідні положення» Господарського процесуального кодексу України, протягом 10 днів з дня підписання суддею ухвали.

Повний текст ухвали складено 27.02.2019.

Суддя С. А. Ковтун