Рішення № 80161909, 27.02.2019, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

Харків

27 лютого 2019 р. №520/11774/18

Харківський окружний адміністративний суд у складі:

Головуючого судді - Панченко О.В., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В:

Позивач - ОСОБА_2, звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просить суд:

- визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 10.12.2018 р. №378;

- зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначає, що отримав повідомлення від Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області №103 від 18.09.2018р. про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі наказу ГУ ДМС України в Харківській області від 10.12.2018р. №378. Крім того, позивач зазначив, що вважає даний наказ необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню, оскільки перевірка інформації, яку позивач надав під час звернення із відповідною заявою, проведена поверхнево та необ'єктивно, тобто ситуація в країні походження позивача належним чином не вивчалась.

Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 26.12.2018 року відкрито провадження в адміністративній справі за правилами загального позовного провадження.

Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 27.02.2019 року закрито підготовче провадження у справі та призначено розгляд справи по суті.

Представник позивача - ОСОБА_3 (угода про надання правової допомоги від 17.12.2018) у судове засідання прибув, склав на адресу суду клопотання про розгляд справи в порядку письмового провадження.

На виконання ухвали суду від 26.12.2018р. відповідачем, Головним управлінням Державної міграційної служби України в Харківській області, 18.01.2019 року надано відзив, в якому останній просив суд відмовити у задоволені позову, оскільки рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є законним, прийнятим на підставі Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту або тимчасового захисту", оскільки позивач не навів достовірних фактів, які свідчили б про обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також загрози його життю через смертну кару, катування чи нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження та серйозну особисту загрозу життю особи з причин загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.

Представник відповідача - ОСОБА_1 (довіреність №6301.9/8 від 02.01.2019), у судове засідання прибув, не заперечував проти розгляду справи в порядку письмового провадження.

Оскільки визначене ч. 1 ст.2 КАС України завдання адміністративного судочинства залишається незмінним при розгляді будь-якої адміністративної справи, в тому числі і справи за позовом суб'єкта владних повноважень, і дотримання вказаного завдання є обов'язковим в силу приписів ч.2 ст.19 Конституції України, то з огляду на приписи ст.192, ч.3 ст.194, ч.4 ст.243 КАС України, суд, зібравши докази, що в своїй сукупності повно та всебічно висвітлюють обставини спірних правовідносин, доходить висновку, що справа має бути розглянута та вирішена на підставі наявних в ній доказів в порядку письмового провадження.

Суд, вивчивши доводи позову та відзиву проти нього, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з наступних підстав та мотивів:

З матеріалів справи, судом встановлено, що ОСОБА_2 - громадянин Ісламської Республіки Афганістан, 06.12.2018р. звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач прибув в Україну у 2013 році, літаком, сполученням (м.Кабул) Дубаї-Одеса. Після перебування протягом місяця в м.Одесі, позивач приїхав до м.Харкова, де на теперішній час працює на ТЦ "Барабашово" реалізатором. (а.с.35).

23.11.2018р. Шевченківським РВ у м.Харкові ГУ ДМС України в Харківській області стосовно позивача складено протокол про адміністративне правопорушення серії ПР МХК №124271 за порушення правил перебування в Україні. (а.с.14-15)

10.12.2018 року ГУ ДМС України в Харківській області складено висновок щодо прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_2 по справі №2018КН0087, яким рекомендовано відмовити громадянину Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_2 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, бо заява є очевидно необґрунтованою й носить характер зловживання. (а.с.53-58)

Позивач отримав від Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області повідомлення №103 від 10.12.2018р. про те, що відповідно до положень ч.6 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» йому відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі наказу ГУ ДМС України в Харківській області від 10.12.2018р. №378. (а.с.12)

Не погоджуючись з вищезазначеним наказом ГУ ДМС України в Харківській області, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав.

Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд зазначає наступне.

Пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (далі - Закон) визначені критерії віднесення особи до категорії біженців чи осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Відповідно до п.п.1, 13 ч.1 ст.1 Закону, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколу 1967 року та статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Відповідно до п.п. 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка подала клопотання про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому особисто вона побоюється стати жертвою переслідувань. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати докази цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за вказаними ознаками.

Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторони. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Поряд із цим, суд зауважує, що згідно з п. 4 ч. 1 ст. 6 Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Під час розгляду Головним управлінням Державної міграційної служби в Харківській області заяви позивача про визнання його біженцем чи особи, яка потребує додаткового захисту, не було добуто доказів переслідування позивача за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

При цьому необхідно вказати, що позивач взагалі не надав відповідачу доказів того, що він підпадає під визначення особи, яка потребує додаткового захисту, оскільки докази того, що позивач змушений був прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього насильницьких дій чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, відсутні.

Крім того, судом встановлено, що вперше позивач звертався до Головного управління ДМС в Одеській області 28.11.2014р. ДМС України було прийнято рішення від 23.04.2015р. №313-15 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.1, 13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" відсутні. Вказане рішення позивач оскаржив до Одеського окружного адміністративного суду, внаслідок чого судом прийнято постанову від 22.06.2015р. (набрала законної сили 08.09.2015р.), якою відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_2.

Тобто твердження позивача про те, що він вперше звернувся до органів ДМС у місті Харкові, як це випливає з протоколу співбесіди від 07.12.2018р., не є правдивими. Позивач під час співбесіди на питання, чи вперше він звернувся за статусом біженця в ГУ ДМС України в Харківській області, відповів: "так, в Одесі я не розумів куди я звернувся, я був з другом ОСОБА_4, друг вирішував, що робити". (а.с.50)

Позивач, також не підпадає під ознаки особи, яка потребує тимчасового захисту, оскільки в контексті п. 14 ч. 1 ст.1 та ч. 1 ст.18 Закону такими особами є іноземці та особи без громадянства, які масово вимушені шукати захисту та прибувають на територію України з країни, яка має спільний кордон з Україною, у зв'язку з подіями, зазначеними в пункті 14 частини першої статті 1 цього Закону, а саме внаслідок зовнішньої агресії, іноземної окупації, громадянської війни, зіткнень на етнічній основі, природних чи техногенних катастроф або інших подій, що порушують громадський порядок у певній частині або на всій території країни походження.

Вайза ОСОБА_2 під час співбесіди зазначив, що змушений залишитися в Україні внаслідок загрози його життю, безпеці та свободі в Афганістані через побоювання стати жертвою переслідувань. Позивач зазначив, що особисто йому "Талібан" не загрожував, однак є побоювання, що його викрадуть через те, що він є власником салону автомобілів. Також позивач повідомив, що в м.Кабулі двері будинку його сім'ї вночі були обстріляні. А на автомобіль, в якому їхав брат позивача, був скоєний обстріл у 2018 році "Талібан".

В ході співбесіди також було з'ясовано, що Вайза ОСОБА_2 свій старий паспорт загубив у Харкові, в лютому 2014р., та через 3-4 дні після звернення до органів міліції отримав новий паспорт в посольстві. (а.с.48-52)

У відзиві на позов відповідач зазначив, що при розгляді заяв-анкет позивача, які останній подавав в Одесі в 28.11.2014р. та у Харкові 06.12.2018р., при проведенні співбесіди та вивченні матеріалів справи виявлені розбіжності, а саме: в попередній заяві позивач зазначив своє ім'я, прізвище, по-батькові - ОСОБА_5, в останній - ОСОБА_2; датою і місцем перетину кордону зазначав - 10.11.2014р. за допомогою перевізника з території Російської Федерації, в останній анкеті зазначив - аеропорт "Одесса", вересень 2013р.; маршрутом слідування зазначав - авіарейс Кабул-Москва, з м.Москва автомобілем до України нелегально; під час звернення 06.12.2018р. зазначив - приватна віза, повітряним шляхом Кабул-Дубаї-Одеса, перевіркою за обліками ЦП "Аркан" не значиться.

Також відповідач наголошує на тому, що в заяві-анкеті на співбесіді позивач зазначив, що він не звертався за статусом біженця або особи, яка потребує додаткового захисту в Україні, на зауваження, що відносно заявника ДМС України прийняло рішення про відмову у визнанні біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатом письмового висновку ГУ ДМС в Одеській області відповів, що нічого про це не знав.

У зв'язку з вищевикладеними обставинами та встановленими розбіжностями в документах, наказом ГУ ДМС України в Харківській області від 10.12.2018р. №378 позивачу відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з тим, що було встановлено, що вона видає себе за іншу особу та його заява є очевидно необґрунтованою бо відсутні умови, зазначені п.1 чи 13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Відповідно викладеної позиції УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Згідно з п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27.04.2004 №8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Проте, заява позивача зазначеним критеріям не відповідала, що і зумовило прийняття оскаржуваного рішення.

З урахуванням викладених обставин суд доходить висновку, що позивачем не доведено, що перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі з підстав переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також, позивачем не надано жодного доказу на підтвердження обґрунтованості побоювань загрози життю, не доведено існування умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та наявності підстав для прийняття Державною міграційною службою України відповідного рішення.

Крім того, з матеріалів справи вбачається, що позивач користується захистом країни своєї громадянської належності, оскільки позивач отримав паспорт громадянина Афганістану 24.11.2016 року на ім'я ОСОБА_2, термін дії якого продовжено до 23.11.2018р. та 22.11.2019р. Отже, позивач мав можливість безперешкодно продовжити дію свого паспорту громадянина Ісламської Республіки Афганістан, або відмовитись від захисту цієї країни.

Отже, зважаючи на розбіжну інформацію та свідчення, надані позивачем, неможливо упевнитись у їх дійсності, також не вбачається підстав для набуття статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_2, у відповідності до умов, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону.

Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Приймаючи до уваги вище наведене, враховуючи той, факт, що відповідач при прийнятті спірного наказу діяв в межах повноважень та у спосіб передбачений діючим законодавством України, суд доходить висновку про необґрунтованість заявлених позовних вимог, а тому даний позов задоволенню не підлягає.

Керуючись ст.ст. 2, 3, 6, 8, 242, 243, 245, 246, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

В И Р І Ш И В :

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії, - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, з дня його проголошення безпосередньо до Другого апеляційного адміністративного суду. Або в порядку, передбаченому п. 15.5 Розділу VII КАС України, а саме: до Другого апеляційного адміністративного суду через Харківський окружний адміністративний суд.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя О.В. Панченко