Рішення № 80161721, 27.02.2019, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/5457/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 лютого 2019 року о 15 год. 24 хв. м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі:

Головуючого судді –Юхтенко Л.Р.,

за участю секретаря судового засідання –Закуріної А.М.,

за участю:

від позивача: не з’явився

від відповідача: ОСОБА_1 .- за довіреністю

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Одеського окружного адміністративного суду адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_2 ОСОБА_3 Мохамад (місце проживання: ІНФОРМАЦІЯ_1) до Державної міграційної служби України (код ЄДРПОУ 37508470, місцезнаходження: 01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9) про визнання протиправним та скасування рішення № 326-18 від 23.08.2018 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов’язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

До суду 19 жовтня 2018 року надійшла позовна заява ОСОБА_2 ОСОБА_3 Мохамад (місце проживання: ІНФОРМАЦІЯ_1) до Державної міграційної служби України (код ЄДРПОУ 37508470, місцезнаходження: 01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9) про визнання протиправним та скасування рішення № 326-18 від 23.08.2018 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов’язання прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з протоколу від 26.12.2018 року про автоматизований перерозподіл справ, ці матеріали розподілені на суддю Юхтенко Л.Р.

Ухвалою від 27 грудня 2018 року прийнято до розгляду та відкрито спрощене позовне провадження.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що оскаржуване рішення № 326-18 від 23.08.2018 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яким позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є неправомірним та необґрунтованим.

Так, позивач зазначив, що він є громадянином ОСОБА_4 Арабської Республіки, але не може та не бажає користуватися захистом своєї країни, не може повернутись до країни своєї громадянської належності з причин ситуації загальнопоширеного насильства та побоювання силоміць бути рекрутованим до лав національної армії.

На обґрунтування своїх побоювань, позивач посилається на загальнопоширену інформацію по країні походження, рекомендацій УВКБ ООН по ОСОБА_5 «Незаконний виїзд» із ОСОБА_5 та пов’язані з ним питання для визначення потреб міжнародного захисту осіб, які шукають притулку із ОСОБА_5 від 01 лютого 2017 року .

Позивач вважає, що збройний конфлікт в ОСОБА_5 характеризувався та характеризується масштабними систематичними порушеннями прав людини та міжнародного гуманітарного права .

Тому, позивач вважає, що має цілком обґрунтовані підстави для визнання біженцем в Україні та його заява відповідає критеріям для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проте, Державна міграційна служба України при прийнятті оскаржуваного рішення, зазначені обставини до уваги не прийняла.

Відповідно до відзиву на позовну заяву, відповідач проти задоволення позову заперечував та просив відмовити в задоволенні позову повністю, зазначивши, що при розгляді заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідач належним чином вивчив наведені ним обставини, дослідив інформацію по країні походження, проте, з огляду на імперативні приписи, сформульовані у статті 6 Закону, суб’єкт владних повноважень правомірно відмовив у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки встановлено наявність умов, за яких такий статус не надається, а тому рішення від 23.08.2018 року № 326-18 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту приймалось з урахуванням та дослідженням усіх обставин у справі.

Позивач або його представник на відкрите судове засідання не з’явилися, від представника позивача до суду 22 січня 2019 року надійшло клопотання про розгляд справ за відсутності позивача.

На відкритому судовому засіданні представник відповідача позовні вимоги не визнав у повному обсязі, посилаючись на обставини, викладені у відзиві на позовну заяву та просив відмовити у задоволенні позову повністю.

Вивчивши матеріали справи, а також обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги та заперечення, докази, якими вони підтверджуються, заслухавши пояснення представника відповідача, судом у справі встановлені такі факти та обставини.

ОСОБА_2 ОСОБА_3 Махамад, ІНФОРМАЦІЯ_2 є громадянином ОСОБА_5, уродженцем ІНФОРМАЦІЯ_3, ОСОБА_5, за національністю араб, за віросповіданням мусульманин-суніт.

Матеріалами справи підтверджено, що позивач вперше вибув 11.10.2010 року з м. Дараа (ОСОБА_5) до м. Алепо (ОСОБА_5) легковим автомобілем, в подальшому вибув авіарейсом до України: Алеппо (ОСОБА_5)-Одеса (Україна) легально на підставі паспортного документу гр. ОСОБА_5 серії 005599533 та студентської реєстрації, 12.10.2010 року перетнув державний кордон.

Так, позивач зазначив, що виїзд з країни постійного проживання відбувся через бажання отримати вищу освіту на території України та позивач не бажає повертатись до країни громадянської належності через побоювання зазнати примусового призову до збройних сил в умовах нестабільної ситуації на Батьківщині.

Позивач зазначив, що протягом 2010-2011 років навчався в Одеському державному аграрному університеті на підготовчому відділенні, потім продовжив навчання в Одеській державній академії будівництва та архітектури (2011-2014 роки), яку не закінчив через брак коштів.

Із заявою про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту позивач звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області, 12.11.2015 року (а.с. 15-18, т.2).

Матеріалами справи підтверджено, що за результатами розгляду цієї заяви ДМС України було прийнято рішення № 299-17 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 14 липня 2017 року (а.с. 139, т.2), яке було оскаржено позивачем до суду.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 25 жовтня 2017 року у справі № 815/4580/17 (а.с. 150-157, т.2), яке залишено без змін постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 06.02.2018 року (а.с. 176-179, т.2), задоволено позовну заяву ОСОБА_2 ОСОБА_3 Махамад частково, а саме: визнано протиправним та скасовано рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 14 липня 2017 року№299-17 та зобов’язано повторно розглянути заяву про надання статусу біженця.

У постанові суду першої інстанції зазначено, що суд вважає, що формальне ставлення з боку відповідача до перевірки усіх обставин, викладених позивачем, матеріалів особової справи та наявної інформації по країні походження, призвело до прийняття неправомірного рішення щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У постанові суду апеляційної інстанції зазначено, що міграційним органом не взято до уваги інформацію по країні походження позивача, а саме того факту, що на теперішній час в ОСОБА_5 триває громадянська війна за участю у конфлікті інших держав, у якій масово та систематично порушуються права людини та основні свободи.

Матеріалами справи підтверджено, що на виконання постанови Одеського окружного адміністративного суду від 25 жовтня 2017 року у справі № 815/4580/17, ГУДМС в Одеській області 03 квітня 2018 року прийняло наказ №64 «Про повторний розгляд заяви для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» щодо заяви ОСОБА_2 ОСОБА_3 Мохамад (Т.2, а.с. 198).

В ході повторного розгляду заяви, міграційною службою із заявником були проведені співбесіди, які оформлені протоколами від 19.04.2018 року, від 24.04.2018 року та від 08.05.2018 року .

В ході проведення співбесід встановлено, що позивач не має наміру наразі повертатись до ОСОБА_5, у зв’язку з проведенням військових дій на території країни громадянської належності. Складна ситуація, що спостерігається на території ОСОБА_5 в цілому для заявника в м. Дараа є загальновідомим фактом із загальних джерел, що й підтверджено міжнародним товариством.

У протоколі співбесіди від 19.04.2018 року заявник показав, що він мав проходити військову службу на момент виїзду з країни на навчання, але надав довідку з навчання і йому продовжили на рік строк, щоб не служити, яка діє один рік. У додатковому протоколі співбесіди від 08.05.2018 року позивач показав, що спроб з боку держави щодо призиву його до армії, не було; щодо довідок про відстрочку від армії зазначив, що «перший рік відправив довідку в 2010 році, а в 2011 році почалась війна. Один раз відправив продовжив на рік, вдруге вже не погоджувалися (у 2011 році), сказали, що я (позивач) маю бути там» (а.с. 265,т. 2). Також на співбесідах позивач показав, що він приймав участь у демонстрації в України проти дій влади країни походження, про що стало відомо владі ОСОБА_5.

Також в ході повторного розгляду заяви позивача, ГУ ДМС України в Одеській області були надіслані відповідні запити начальникам ГУ (У) ДМС України в областях, місті Києві (а.с. 240, т.2) УСБУ в Одеській області (а.с. 241,243 т.2) та отримані на них відповіді, отриманий коментар виконавчого партнера УВКБ ООН Громадської організації «Десяте квітня» щодо справи позивача (а.с. 275-285, т.2), та проведений аналіз інформації по країні походження.

02 серпня 2018 року Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області складено висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв’язку з тим, що заявник не підпадає під ознаки біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, передбачені Конвенцією по статус біженців 1951 року та діючим Законом (Т.3а.с.7-43 ).

З матеріалів особової справи позивача, що відображено у висновку, спостерігається, що твердження заявника носять загальний характер, ним не надано жодних документальних доказів власного ймовірного переслідування у випадку повернення на Батьківщину, також не надано жодних конкретних фактів або документальних доказів, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі повернення на Батьківщину.

За міжнародним захистом особа звернулась лише у 2015 році, в той час як загострення ситуації у ОСОБА_5 розпочалось у 2011 році, довгий час на території України шукач захисту проживав на підставі посвідки про тимчасове проживання, отриманої у зв’язку з навчанням в Одеській державній академії будівництва та архітектури.

За твердженнями заявника, його близькі родичі не зазначають пригнічень, обмежень чи дискримінаціях у реалізації загальних прав та користуванні загальними комунікаціями, а тому ситуація з близькими родичами вказує на відсутність жодних утисків та переслідувань.

Шукач захисту стверджував, що його рідні не змінювали місце проживання, навчання на території Україні оплачували його батьки, що свідчить про фінансову спроможність родини шукача захисту забезпечувати себе, а також заявника, враховуючи існування ситуації в країні громадянської належності особи з 2011 року.

Будь-яких доказів переслідування або дискримінації особи в країні громадянської належності, позивачем не надано, стосовно позивача ніколи не висувались офіційні звинувачення з боку державних або недержавних установ, також відсутня інформація щодо переслідування членів родини позивача на Батьківщині за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, приналежності до певної соціальної групи, політичних поглядів.

За результатами цього висновку, відповідно до рішення ДМС України №326-18 від 23.08.2018 року «Про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина ОСОБА_5 ОСОБА_2 ОСОБА_3 Мохамад (Т.3, а.с.5-6).

Позивачу надіслано повідомлення від 24 вересня 2018 року вих. №7 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (Т.3,а.с. 2).

Дослідивши матеріали справи, враховуючи норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, оцінюючи дії відповідача, суд доходить висновку, що позовні вимоги не належать задоволенню повністю, з огляду на таке.

Спірні правовідносини регулюються Конвенцією про статус біженців від 28.07.1951 року та Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Відповідно до положень ст.1 Конвенції про статус біженців від 28.07.1951 року, п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», під цією особою визначають особу, яка не є громадянином країни прибуття, внаслідок ґрунтовних побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Пунктом 13 цієї ж статті закону передбачено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Перевіряючи законність рішення ДМС України про відмову у наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, суд виходить з того, що відповідачу необхідно було з’ясувати, чи має позивач суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідувань, та чи є ці побоювання цілком обґрунтованими.

Оцінка таким побоюванням обов’язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку.

Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб’єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об’єктивним положенням у країні.

При розгляді справи щодо надання статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації.

Відповідно до частини третій статті 78 КАС України, обставини, визнані судом загальновідомими, звільнені від подальшого доказування.

При цьому суд вважає, що "побоювання стати жертвою переслідувань" складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи "побоювання". "Побоювання" є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця, має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі, і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Відповідно до ч. 5 ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Суд встановив, що висновок від 02 серпня 2018 року Управління обґрунтувало тим, що особа не бажає повертатись до країни свого постійного проживання, у зв’язку з побоюваннями його призову до військової армії та складною ситуацією у країні походження та за результатами аналізу клопотання шукача захисту було встановлено, що клопотання особи є необґрунтованим, заява не містить умов передбачених п.п.1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців або осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», оскільки факти, повідомлені заявником стосовно власних переслідувань в країні громадянського походження не можуть бути визнаними підставою для визнання заявника біженцем або особою яка потребує додаткового захисту

Дослідивши вказаний висновок, суд вважає, що цей висновок є правомірним, з огляду на таке.

Позивачем не доведено переконливих фактів серйозної та невибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського належності через його ґрунтовні побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Із наведених позивачем доводів та фактів та проведеної відповідачем їх перевірки вбачається, що позивач не бажає повернутись до ОСОБА_5, у зв’язку з збройним конфліктом, а також не може, оскільки його одразу заберуть до армії чи інших озброєних угрупувань.

Однак, у позивача побоювання щодо призову в армію не пов’язані з його віросповіданням, національністю, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а через наявний у ОСОБА_5 збройний конфлікт.

Стосовно побоювань позивача повернутись до країни свого громадянського походження, у зв’язку з призовом до військової армії через наявний у ОСОБА_5 збройний конфлікт, суд зазначає, що дана обставина не може бути підставою для того, щоб особу вважати жертвою переслідувань з таких підстав.

Матеріалами справи підтверджено, що сирійські громадяни чоловічої статі підлягають примусовому військовому набору з 18 років. Обов’язкове здійснення військової служби вказано в Національному ОСОБА_6 1953 року. Усі чоловіки віком від 18 до 40 років є військовозобов’язаними за виключенням тих кудрів, які є особами без громадянства (коментар виконавчого партнера УВКБ ООН Громадської організації «Десяте квітня» щодо справи позивача (а.с. 275-285, т.2).

Також матеріалами особової справи позивача підтверджено, що заявник є військовозобов’язаним (позивач цього факту не спростовує).

Коли він прибув до України у 2010 році, з метою навчання, на період навчання він був відстрочений на один рік від призиву до військової служби.

Відповідно до п. 170 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця, в деяких випадках необхідність нести військову службу може бути єдиною причиною для подання клопотання про надання статусу біженця, наприклад, якщо особа може довести, що несення військової служби вимагає його участі у військових діях, що суперечать його політичним, релігійним або моральним переконанням чи обґрунтованим міркуванням совісті. Якщо тип військової акції, в якій особа не бажає приймати участь засуджується міжнародним співтовариством, як такий що суперечить елементарним правилам людської поведінки, кара, яка передбачена за дезертирство чи ухилення від призову, може з урахуванням усіх інших вимог визначення бути розцінена як переслідування.

Пунктом 167 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації об'єднаних націй у справах біженців (відповідно до Конвенції 1951 року і Протоколу 1967 року, що стосується статусу біженця) дезертирство, завжди і у всіх країнах, обов'язкова чи не обов'язкова служба - розглядається як кримінальний злочин. Покарання відрізняється в залежності від країни, і зазвичай їх застосування не розглядається як форма переслідування.

Побоювання переслідувань або покарання за дезертирство або ухиляння від призову самі по собі - не являються за визначенням обґрунтованими побоюваннями бути жертвою переслідувань.

Враховуючи вищевикладені обставини, суд вважає, що обставини, вказані позивачем, не можуть слугувати належними підставами в розумінні Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Також, суд встановив, що ні позивач, ні члени його родини ніколи не були членами політичних партій та релігійних, військових або громадських організацій. Найближчі родичі позивача на даний час проживають у ОСОБА_5 та інформація щодо їхнього переслідування в матеріалах справи відсутня.

Під час перебування в ОСОБА_5 позивач ніколи не був заарештований чи затриманий з мотивів здійснення ним антиурядової діяльності.

Окрім того, сирійською владою в 2015 році видано низку нормативно-правових актів щодо амністії в'язнів, політв'язнів та дезертирів. Президентом ОСОБА_5 підписано Указ №32 про надання амністії та звільнення від відповідальності за ухилення від призову до лав збройних сил для всіх громадян як в країні, так і поза її межами, а також за злочини, передбачені Законом «Про військовий обов'язок та військову службу», скоєні до 25.07.2015р.

Верховний Суд у постанові від 11 жовтня 2018 року по справі №8185/1892/17 враховує локальний характер конфлікту на території ОСОБА_5 та можливість внутрішнього переміщення осіб в межах даної країни. Альтернатива внутрішнього переміщення, у даному випадку, вважається цілком можливою з урахуванням інформації по країні походження.

Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Суд також враховує ситуацію в країні походження позивача.

Так, інформація з Центру новин ООН свідчить про активізацію бойових дій, січень 2018 року. Станом на березень 2018 року з офіційних інформаційних джерел, найбільші міста знаходяться під контролем уряду, але великі частини країни досі лишаються в руках повстанців і очолюваних курдами "Демократичних силах ОСОБА_5". Згідно з офіційних інформаційних джерел станом на серпень 2018 року бойові дії пішли на спад, але розгортається гуманітарна катастрофа.

Але суд звертає увагу на те, що позивач є військовозобов’язаним, а не звичайною цивільною особою, що істотно впливає на зміст спірних правовідносин.

Додатково, під час аналізу матеріалів особової справи спостерігаються елементи зловживання шукачем захисту процедурою надання міжнародного захисту Україні, ознаки порушення українського законодавства, що у сукупності вказує на відсутність потреби заявника саме у міжнародному захисті та на звернення заявника до міграційної служби лише з метою фактичної легалізації місце перебування на території України.

Враховуючи вищевикладені обставини, суд вважає, що висновок Управління, на підставі якого прийняте оскаржуване рішення, містить доводи, які спростовують твердження позивача про побоювання стати жертвою переслідування, відповідачем здійснені усі дії, передбачені законодавством про біженців, для встановлення інформації про заявника та обставин, які стали підставою для звернення із заявою про набуття відповідного статусу, вивчена ситуація в країни походження позивача та доходить висновку, що факти, повідомлені позивачем не можуть бути визнані підставою для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні відповідно до умов, передбачених п.1, п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно з ч.1 ст.6 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Відповідно до ч.1,3 ст.90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Відповідно ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).

Враховуючи вищевикладене та оцінюючи встановлені у судовому засіданні факти, суд вважає, що відповідач, відмовляючи позивачу в наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а тому позовні вимоги не належать задоволенню в повному обсязі.

З огляду на те, що позивач, відповідно до ст. 5 Закону України «Про судовий збір» звільнений від сплати судового збору та відсутні витрати понесені суб’єктом владних повноважень, пов’язані із залученням свідків та проведенням експертизи, відповідно до ч. 5 ст. 139 КАС України, ніякі витрати не належать компенсації за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України.

Керуючись ст. ст. 6, 12, 72, 77,90, 139, 246, 255,295,297 КАС України, суд -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позовної заяви ОСОБА_2 ОСОБА_3 Мохамад (місце проживання: ІНФОРМАЦІЯ_1) до Державної міграційної служби України (код ЄДРПОУ 37508470, місцезнаходження: 01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9) про визнання протиправним та скасування рішення № 326-18 від 23.08.2018 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов’язання вчинити певні дії, - відмовити у повному обсязі.

Рішення суду може бути оскаржено в порядку та в строки, встановлені ст. ст. 295, 297 КАС України, з урахуванням п.15.5 п. 15 ч. 1 Перехідних положень КАС України.

Рішення суду набирає законної сили в порядку та в строки, встановлені ст. 255 КАС України.

Повний текст рішення виготовлений та підписаний « 27» лютого 2019 року.

Суддя Л.Р. Юхтенко

.