Рішення № 80123479, 27.02.2019, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/6502/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 лютого 2019 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Свиди Л.І.

розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії, - ВСТАНОВИВ:

До суду звернувся ОСОБА_1 з позовною заявою до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №230 від 30.11.2018 року про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту, зобов'язання Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області розглянути заяву ОСОБА_1 щодо вирішення питання про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту.

За цією позовною заявою відкрито загальне позовне провадження у відповідності до ст. 12 КАС України та наданий відповідачу строк для подання до суду відзиву на цю заяву, позивачу відповіді на відзив.

Представник позивача в судове засідання не з'явився, надіслав заяву про розгляд справи за відсутності позивача в порядку письмового провадження. Позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовані тим, що оскаржуваний наказ є неправомірним, хибним та не обґрунтованим, таким, що підлягає скасуванню, оскільки відповідачем не було об'єктивно та належним чином встановлено наявність або відсутність конвенційних ознак, які дають право позивачу на отримання статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту. При прийнятті оскаржуваного рішення відповідачем не досліджено в повному обсязі підстави та обставини, з якими Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» пов'язує надання статусу особи, яка потребує додаткового захисту.

Представник відповідача в судове засідання не з'явився, надіслав заяву про розгляд справи без його участі в порядку письмового провадження. З відзиву на позовну заяву (аркуші справи 24-31), вбачається, що відповідач позов не визнає, оскільки позивач не підпадає під критерії, визначені п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», оскільки ані позивач, ані його родичі, які залишились проживати в Нігерії, не зазнавали та не зазнають переслідування за ознаками громадянства, національності, етнічної належності або віросповідання, жодних підтверджень проведення мітингу в м. Лагос (Нігерія) 16.02.2017 року та участі в ньому позивача не має. Мотивом звернення позивача за захистом в Україні є інші причини звернення (економічні, пошуки кращого життя, тощо, бажання незаконного працевлаштування), а не побоювання стати жертвою переслідування у країні походження, а тому оскаржуване рішення є правомірним та скасуванню не підлягає.

Згідно з ч. 9 ст. 205 КАС України якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з'явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

Враховуючи вищевикладені приписи КАС України суд прийшов до висновку про можливість продовження розгляду справи в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Вивчивши позовну заяву та дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку, що позов не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

ОСОБА_1 є громадянином Нігерії, уродженцем м. Аба, до виїзду з країни проживав в м. Лагос, за національністю-нігерієць, за віросповіданням - християнин (католик), канонів релігії дотримується. Рідна мова - діалект «Ігбо», також володіє англійською мовою на рівні, достатньому для спілкування. За сімейним станом неодружений. Має повну середню освіту, яку здобув в школі «Ihiе High School» (м. Аба, Нігерія) в 2015 році, підтверджуючих документів не надав, повідомивши що сертифікат про закінчення школи знаходиться в Нігерії. В країні громадянської належності позивач офіційно ніколи не працював, допомагав батькові з бізнесом. Станом на теперішній час позивач не працює, знаходиться в пошуках роботи. На території Нігерії залишилися проживати його батьки та рідний брат. Ані його близькі родичі, ані він ніколи не були членами жодних політичних, релігійних або громадських організацій як в країні громадянської належності, так і поза її межами.

14 січня 2018 року ОСОБА_1 залишив країну громадянської належності авіарейсом Лагос (Нігерія) - Стамбул (Туреччина) - Одеса (Україна) легально, на підставі паспортного документу гр. Нігерії та оформленої туристичної візи до України. На територію України прибув 15.01.2018 року, державний кордон перетнув в аеропорту м. Одеси.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 22 листопада 2018 року звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою №206 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (аркуші справи 53-55).

За результатами розгляду особової справи №2018ОD0197 громадянина Нігерії ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, 30 листопада 2018 року Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області, відповідно до п. 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», складений висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (аркуші справи 103-110).

Наказом № 230 від 30.11.2018 року Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області відмовлено позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (аркуш справи 111).

ОСОБА_1 11.12.2018 року отримав повідомлення №5/1-782 від 30.11.2018 року про відмову в оформленні йому документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (аркуші справи 11-12), не погодився із прийнятим рішенням та оскаржив його до суду.

Згідно із п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до положень п. 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах. Згідно з п. 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме: расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

При цьому «побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальна інформація по країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Крім того, Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.

Таким чином, особа, яка звертається із заявою про надання, їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту має довести, що її побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань є обґрунтованими, або її життю, безпеці чи свободі в країні походження загрожує небезпека і вона не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Щодо причин виїзду з країни громадянської належності позивач надав лише узагальнюючі свідчення та повідомив, що одного разу 16.02.2017 року в м. Лагос відбувався мирний мітинг (демонстрація) через підвищення рівня цін на споживчі та продовольчі товари, до якого він спонтанно вирішив приєднатись. Мирний мітинг переріс в сутичку з правоохоронцями в наслідок якої були травмовані та поранені з обох сторін, померло декілька мітингуючих та співробітників правоохоронних органів. За твердженнями позивача, внаслідок цього, поліція оголосила полювання на учасників мітингу з метою помсти за своїх загиблих товаришів. Позивач також зазначив, що поліцією Нігерії його було офіційно оголошено у розшук та він вважає, що у випадку його знаходження, поліція може його вбити, оскільки всі люди, які перебували в розшуку та в результаті були виявлені поліцією - зникали безвісті.

При цьому, під час співбесіди позивач зазначив, що метою його звернення до ГУ ДМС України в Одеській області є бажання легалізації на території України задля подальшого легального проживання та працевлаштування.

Крім того, з матеріалів особової справи вбачається, що на уточнюючі запитання стосовно причин переховування від правоохоронних органів Нігерії та небажання співпрацювати зі слідством та надати можливу допомогу власними свідченнями стосовно факту вбивства співробітників поліції Нігерії позивач повідомив, що він мав такі наміри, проте наступного дня після мітингу його матір повідомила, що його оголошено у розшук і тому він прийняв рішення переховуватись від поліції.

Позивач також зазначив, що йому було відомо, що наступного дня після проведення мітингу він був оголошений у розшук поліцією Нігерії з метою притягнення до відповідальності, при цьому йому невідомо яка стаття кримінального кодексу Нігерії йому інкримінується.

Проте, причину власної неявки до поліції з метою надання пояснень стосовно участі в попередніх подіях позивач не зміг аргументувати, надаючи узагальнену відповідь, що він не довіряє правоохоронним органам Нігерії та побоюється бути вбитим.

Слід зазначити, що позивачем не було надано жодного доказу та не наведено жодного конкретного прикладу, який би свідчив про загрозу його життю і здоров'ю в країні походження, позивач сам безпосередньо не отримував погроз в Нігерії та протягом співбесіди зазначав про можливу загрозу його життю здоров'ю, а не про реальні факти таких загроз.

Твердження позивача під час співбесіди про те, що він може бути засудженим правоохоронними органами Нігерії до смертної кари є очевидно безпідставними, враховуючи те, що ОСОБА_1 без перешкод виїхав з країни походження, не зазнаючи жодних переслідувань.

Відповідно до ч. 5 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Позивач, після того, як втратив законні підстави для легального перебування на території України, з 21.03.2018 року до моменту звернення за міжнародним захистом (22.11.2018 року) перебував на території України у категорії нелегального мігранта, чим порушив ч. 5 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Враховуючи відсутність прикладів і доказів, які б свідчили про загрозу життю та здоров'ю позивача в країні походження та безперешкодний виїзд позивача з країни походження, суд вважає заяву позивача очевидно необґрунтованою, що у відповідності до п. 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» є підставою для прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Таким чином, оскаржуваний позивачем наказ, яким йому відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є правомірним та скасуванню не підлягає, а тому відсутні підстави для зобов'язання відповідача вчиняти певні дії.

Керуючись ст. ст. 6, 14, 90, 243-246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 з позовною заявою до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №230 від 30.11.2018 року про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту, зобов'язання Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області розглянути заяву ОСОБА_1 щодо вирішення питання про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили в порядку та строки, встановлені ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення суду може бути оскаржено в порядку та строки, встановлені ст. 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Л. І. Свида

.