Рішення № 80103407, 04.02.2019, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

04 лютого 2019 року № 826/8324/18

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Клименчук Н.М. при секретарі судового засідання Артеменко В.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити дії,

за участі представників сторін:

від позивача - ОСОБА_1, ОСОБА_2

від відповідача - Колодій К.Г., Самойлюк І.А.

На підставі ч. 1 ст. 250 Кодексу адміністративного судочинства України в судовому засіданні 04 лютого 2019 року проголошено скорочене (вступна та резолютивна частини) судове рішення. Виготовлення рішення у повному обсязі відкладено, про що повідомлено осіб, які брали участь у розгляді справи, з урахуванням вимог ч. 3 ст. 243 названого Кодексу. Під час проголошення скороченого (вступної та резолютивної частин) судового рішення сторонам роз'яснено зміст судового рішення, порядок і строк його оскарження, а також порядок отримання повного тексту рішення,

ВСТАНОВИВ:

З позовом до Окружного адміністративного суду міста Києва звернулась ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в м.Києві, в якому просить:

- визнати протиправним та скасувати наказ голови комісії з припинення головного управління №104-к від 27.04.2018р. "Про звільнення" ОСОБА_1 з посади начальника операційного відділу з нарахування та виплати пенсій №4 управління з координації та контролю за виплатою пенсій із скороченням штатів;

- поновити ОСОБА_1 на посаді начальника операційного відділу з нарахування та виплати пенсій №4 управління з координації та контролю за виплатою пенсій, з 27.04.2018 р.;

- стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в м.Києві на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 28.04.2018 р.;

- допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника операційного відділу з нарахування та виплати пенсій №4 управління з координації та контролю за виплатою пенсій та стягнення з Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві на користь ОСОБА_1 заробітної плати у межах суми стягнення за один місяць.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 31.05.2018 відкрито провадження у справі №826/8324/18 за правилами загального позовного провадження.

У судових засіданнях, призначених в рамках розгляду даної адміністративної справи, позивач заявлені позовні вимоги підтримав та просив їх задовольнити у повному обсязі, посилаючись на обставини, викладені в адміністративному позові та надані у справі докази.

Представники відповідача позовні вимоги не визнали та просили відмовити у задоволенні позову повністю з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву.

Зокрема, позиція відповідача ґрунтується на тому, що твердження позивача стосовно незаконного звільнення її з посади відповідно до п.1 ч.1 ст.43 КЗпП без попередньої згоди виборного органу первинної профспілкової організації є безпідставними, оскільки звільнення відбувалось не за ініціативою власника, а на виконання рішення органу державної влади, під час якого вивільненню підлягали всі працівники даних управлінь. Крім того, відповідач вказує, що правових підстав для поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника операційного відділу з нарахування та виплати пенсій №4 управління з координації та контролю за виплатою пенсій відсутні, оскільки позивач не була переведена і не працювала у зазначеному відділі. Додатково відповідач зазначає, що посада начальника відділу з питання виплати пенсій управління з питань виплат пенсії Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві не є рівнозначною посаді, яку обіймала позивач до звільнення, оскільки відділ, який очолювала позивач до реорганізації управління, забезпечував лише функції з виплати пенсій без додаткових функцій, які існують в новоствореному управлінні.

Розглянувши подані документи та матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, Окружним адміністративним судом міста Києва встановлено наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, 16.10.2001р. ОСОБА_1 призначено за конкурсом на посаду головного спеціаліста підвідділу №2 по нарахуванню та виплаті пенсій Виплатного центру Київського міського управління Пенсійного фонду України.

Пізніше, 31.07.2002 р. на виконання Указу Президента України від 22.06.2002р. №576/2002 "Про внесення змін до Положення про Пенсійні фонди України", постанови правління Пенсійного фонду України від 27.06.2002р. №11-2 "Про утворення головних управлінь Пенсійного фонду України в автономній республіці Крим, областях в містах Києві та Севастополі" та наказу Київського міського управління Пенсійного фонду України №55 від 27.06.2002 р. "Про внесення змін до положення та структури Київського міського управління Пенсійного фонду України" позивача звільнено в порядку переведення в Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві, а з 01.08.2002 р. позивача призначено на посаду начальника відділу по нарахуванню та виплаті пенсій №4 управління по нарахуванню та виплаті пенсій Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві за конкурсом, що підтверджується записом трудової книжки №14.

В подальшому, 11.04.2017 р. наказом Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві №12-к позивача попереджено про наступне вивільнення із займаної посади.

24.01.2018 р. наказом №3 Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві оголошено конкурс на зайняття посад державної служби в Головному управлінні Пенсійного фонду України в м. Києві.

Як зазначає відповідач, позивачу та іншим працівникам направлено копію штатного розпису Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві з переліком вакантних посад, з яким ОСОБА_1 ознайомлено 24.01.2018 р., що підтверджується її особистим підписом.

15.02.2018 р. відповідачем призначено конкурсний відбір на зайняття посад державної служби Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві, в якому позивач участі не приймала.

Наказом №104-к від 27.04.2018 р. ОСОБА_1 звільнено з займаної посади у зв'язку зі скороченням посади, згідно п.4 ч.1 ст.83, п.1 ч.1 чт.87 закону України "Про державну службу" у зв'язку з реорганізацією в органах Пенсійного фонду України, яке відбулось відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 29.03.2017р.

Вважаючи вказаний наказ протиправним та таким, що підлягає скасуванню, а свої права та охоронювані законом інтереси порушеними, позивач звернувся з даним позовом до суду.

Розглядаючи справу по суті, суд виходить з наступного.

Приписами ч. 2 ст. 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною другою статті 38 Конституції України громадянам гарантовано рівне право доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.

Згідно з частиною першою статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Частиною шостою зазначеної статті Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Однією із правових гарантій захисту громадян від незаконного звільнення з роботи є встановлений законами України вичерпний перелік підстав для звільнення працівника.

Регулювання трудових правовідносин у процесі проходження служби, порядок застосування дисциплінарних стягнень та процедура звільнення державних службовців у межах спірних правовідносин регулюється Кодексом законів про працю України (далі - КЗпП України) як загальним законом, та Законом України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) (далі - Закон), як спеціальним законом.

Згідно зі статтею 1 КЗпП України, Кодекс законів про працю регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини.

Статтею 3 КЗпП України передбачено, що законодавством про працю, яке відповідно до статті 4 КЗпП України складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього, регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Таким чином, правовідносини у сфері державної служби регулюються Законом України «Про державну службу» (надалі по тексту - Закон), який є спеціальним актом вищої юридичної сили в системі законодавства про державну службу та визначає особливості правового регулювання у цій сфері, а тому його положенням у процесі правозастосування надається перевага над положеннями Кодексу законів про працю України. При цьому, положення Кодексу законів про працю України застосовується лише у випадку не урегульованості або неповної урегульованості трудових правовідносин осіб, які мають статус державного службовця.

Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях, визначено Законом України «Про державну службу».

За змістом ч.1 ст.1 Закону державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави, зокрема щодо:

1) аналізу державної політики на загальнодержавному, галузевому і регіональному рівнях та підготовки пропозицій стосовно її формування, у тому числі розроблення та проведення експертизи проектів програм, концепцій, стратегій, проектів законів та інших нормативно-правових актів, проектів міжнародних договорів;

2) забезпечення реалізації державної політики, виконання загальнодержавних, галузевих і регіональних програм, виконання законів та інших нормативно-правових актів;

3) забезпечення надання доступних і якісних адміністративних послуг;

4) здійснення державного нагляду та контролю за дотриманням законодавства;

5) управління державними фінансовими ресурсами, майном та контролю за їх використанням;

6) управління персоналом державних органів;

7) реалізації інших повноважень державного органу, визначених законодавством.

Правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби (частина перша статті 5 Закону).

Даний спір виник з відносин проходження публічної служби ОСОБА_1, як державного службовця в органах Пенсійного фонду України.

Регулювання трудових правовідносин у процесі проходження служби, порядок застосування дисциплінарних стягнень та процедура звільнення державних службовців у межах спірних правовідносин регулюється Кодексом законів про працю України (далі -КЗпП України) як загальним законом, та Законом України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року, як спеціальним законом.

Відносини щодо підстав та порядку припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення врегульовано положеннями статей 83-90 Закону України «Про державну службу». Так, пунктом 4 частини першої статті 83 Закону України «Про державну службу» передбачено, що державна служба припиняється за ініціативою суб'єкта призначення у випадках, передбачених статтею 87 вказаного Закону. Зокрема, пунктом 1 частини першої статті 87 Закону передбачено, що державна служба за ініціативою суб'єкта призначення припиняється у випадку скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідації державного органу, реорганізації державного органу у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі.

Пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України визначено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Відповідно до частини другої статті 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

постанові пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів» зазначено, що розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.

Як встановлено судом, 29.03.2017 р. Кабінетом Міністрів України прийнято постанову №203 «Про утворення Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві».

Даною постановою затверджено перелік територіальних органів Пенсійного фронду України, які реорганізуються шляхом злиття, а саме: Правобережне об'єднане управління Пенсійного фонду України в м. Києві, Лівобережне об'єднане управління Пенсійного фонду України в м. Києві, Центральне об'єднане управління Пенсійного фонду України в м. Києві та Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві реорганізовано шляхом злиття та створено нову юридичну особу - Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві.

Судом встановлено, що в Головному управлінні Пенсійного фонду України в м. Києві відбулось скорочення чисельності працівників та зменшення кількості штатних посад, а тому суд приходить до висновку, що в даному випадку фактично мали місце зміни в організації виробництва і праці, а саме: скорочення чисельності або штату державних службовців, що є однією із підстав припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення відповідно до статті 87 Закону України «Про державну службу» та було зазначено у оскаржуваних наказах підставою для звільнення позивача, із зазначенням правильних норм законодавства.

Згідно з частинами першою та третьою статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно.

Аналіз зазначених норм дає підстави вважати, що розірвання трудового договору з працівником має супроводжуватися наданням гарантій, пільг і компенсацій, передбачених КЗпП України, а також дотриманням установлених вимог при вивільненні працівника (попередження за 2 місяці про наступне вивільнення, врахування переважного права на залишення на роботі, наявність скорочення чисельності або штату працівників, змін в організації виробництва і праці тощо). Ці норми кореспондуються з конституційним правом громадянина на захист від незаконного звільнення (ст. 43 Конституції України).

У постанові від 07.11.2011 (справа №6-45цс11) Верховний Суд України відзначив, що звільнення працівника на підставі пункту 1 частини 1 статті 40 Кодексу законів про працю України вважається законним, якщо до звільнення працівнику було запропоновано вакантні посади, що відповідали його спеціальності та кваліфікації.

Тотожна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 01.04.2015 (справа 6-40цс15), де Суд зазначив, що власник є таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП, щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

При цьому роботодавець зобов'язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

З матеріалів справи вбачається, що на попередженні ОСОБА_1 про наступне вивільнення з посади начальника операційного відділу з нарахування та виплати пенсій №4 управління з координації та контролю за виплатою пенсій Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві наявний особистий 24 січня 2018 року.

Судом, на підставі наявних у матеріалах справи доказів встановлено, що відповідач належним чином після попередження позивача про наступне вивільнення пропонував наявні вакантні посади в Головному управлінні Пенсійного фонду України в м. Києві, що підтверджується копією попередження від 24 січня 2018 року. Втім, від усіх запропонованих посад позивач відмовився, що і стало підставою для його подальшого звільнення.

Приймаючи до уваги наведені вище обставини справи у сукупності суд приходить до висновку про те, що звільнення ОСОБА_1 з займаної посади відбулось у відповідності до уставленого законом порядку.

Щодо позовних вимог про поновлення ОСОБА_5 на посаді начальника операційного відділу з нарахування та виплати пенсій №4 управління з координації та контролю за виплатою пенсій, суд зазначає наступне.

При реорганізації підприємства або при його перепрофілюванні звільнення за п. 1 ст. 40 КЗпП може мати місце, якщо це супроводжується скороченням чисельності або штату працівників, змінами у їх складі за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професіями. Працівник, який був незаконно звільнений до реорганізації, поновлюється на роботі в тому підприємстві, де збереглося його попереднє місце роботи.

При ліквідації підприємства (установи, організації) правила п. 1 ст. 40 КЗпП можуть застосовуватись і в тих випадках, коли після припинення його діяльності одночасно утворюється нове підприємство. В цих випадках працівник не вправі вимагати поновлення його на роботі на заново утвореному підприємстві, якщо він не був переведений туди в установленому порядку.

Ключовим при визначенні рівнозначної посади є коло посадових обов'язків, що за працівником закріплені.

На думку суду, рівнозначною посадою для цілей застосування ч. 1 ст. 235 КзПП є, насамперед, та посада, що за колом функціональних (посадових) обов'язків найбільш повно відповідає посаді, з якої було незаконно звільнено особу.

З матеріалів справи вбачається, що після реорганізації Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві, функції управління з координації та контролю за виплатою пенсії покладено на управління з виплати пенсій у складів Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві.

Як вбачається з матеріалів справи, Положенням про управління з питань виплати пенсії Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві розширено повноваження та завдання і функції даного управління, які були відсутні , у порівнянні з обсягом повноважень управління до реорганізації.

Враховуючи викладене, суд погоджується з твердженням відповідача щодо того, що посада начальника відділу з питання виплати пенсій управління з питань виплат пенсії Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві не є рівнозначною посаді, яку займав позивач до звільнення, оскільки відділ, який очолював позивач до реорганізації управління, забезпечував лише функції з виплати пенсій без додаткових функцій, які існують в новоствореному управлінні.

Стосовно посилань позивача на те, що вона має переважне право на залишення на роботі, суд зазначає наступне.

Статтею 42 КЗпП України передбачено, що при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається:

1) сімейним - при наявності двох і більше утриманців;

2) особам, в сім'ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком;

3) працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації;

4) працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних учбових закладах без відриву від виробництва;

5) учасникам бойових дій, особам з інвалідністю внаслідок війни та особам, на яких поширюється чинність Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту";

6) авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій;

7) працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво абопрофесійне захворювання;

8) особам з числа депортованих з України, протягом п'яти років, з часу повернення на постійне місце проживання до України;

9) працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби, військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб офіцерського складу та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, - протягом двох років з дня звільнення їх зі служби;

10) працівникам, яким залишилося менше трьох років до настання пенсійного віку, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат.

Перевага в залишенні на роботі може надаватися й іншим категоріям працівників, якщо це передбачено законодавством України.

З огляду на зазначене та на посилання позивача на те, що вона є особою одинокою матір'ю, яка на момент звільнення мала дитину віком до чотирнадцяти років, що є додатковою підставою визнання звільнення позивача протиправним, суд зазначає наступне.

Частиною 3 статті 184 КЗпП передбачено, що звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням. Обов'язкове працевлаштування зазначених жінок здійснюється також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору. На період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору.

Так, відповідно до п.9 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 06.11.1992 №9 при розгляді справ про звільнення за п. 2 ст. 36 КЗпП судам слід враховувати, що звільнення з цих підстав вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (або понад три роки, але не більше, ніж до 6 років, якщо дитина за медичним висновком в цей період потребує домашнього догляду), одиноких матерів (жінка, яка не перебуває у шлюбі і у свідоцтві про народження дитини якої відсутній запис про батька дитини або запис про батька зроблено в установленому порядку за вказівкою матері, вдова, інша жінка, яка виховує і утримує дитину сама) при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда провадиться з обов'язковим працевлаштуванням (ч. 3 ст. 184 КЗпП). Не може бути визнано, що власник або уповноважений ним орган виконав цей обов'язок по працевлаштуванню, якщо працівниці не була надана на тому ж або на іншому підприємстві (в установі, організації) інша робота або запропонована робота, від якої вона відмовилась з поважних причин (наприклад, за станом здоров'я).

Отже, чинне законодавство України про працю пов'язує набуття жінкою статусу одинокої матері серед іншого з фактом самостійного виховання та утримання дитини жінкою, про що наголошено в п.9 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 06.11.1992 №9.

Втім, у даному випадку, вбачається спростування факту самостійного утримання дитини.

Зокрема, як вбачається з матеріалів справи, згідно з поданою ОСОБА_1 електронною декларацією особою, уповноваженою на виконання функцій держави за 2017 рік у розділі 11. "Доходи, що спростовує факт самостійного утримання дитини.

Крім того, суд критично ставиться до твердження позивача щодо того, що копію оскаржуваного наказу нею отримано 02.05.2018 р., а не 27.04.2018 р. (дата наказу), з огляду на наступне.

При недодержанні строку попередження працівника про звільнення, якщо він не підлягає поновленню на роботі з інших підстав, суд змінює дату його звільнення, зарахувавши строк попередження, протягом якого він працював (ухвала ВССЦК від 09.04.2014 р. у справі № 6-5269св146). Тобто, сам по собі факт недодержанні строку попередження працівника про звільнення за пунктом 1 статті 40 КЗпП України не може розглядатися судом як самостійна підстава для поновлення на роботі.

Оскільки судом не встановлено підстав для визнання наказу протиправним, правових підстав для поновлення позивача на посаді начальника операційного відділу з нарахування та виплати пенсій №4 управління з координації та контролю за виплатою пенсій, також не вбачається.

Згідно з частиною першою статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Частиною першою статті 72 КАС України встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 73 КАС України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (частини перша та друга статті 76 КАС України).

Частинами першою та другою статті 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Відповідно до частини п'ятої зазначеної статті, якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.

Із системного аналізу вище викладених норм та з'ясованих судом обставин вбачається, що позивачем не надано належних та необхідних доказів, які б свідчили про обґрунтованість заявлених позовних вимог, а тому суд дійшов висновку що позов не підлягає задоволенню.

Керуючись статтями 72-73, 76-77, 139, 143, 243-246, 255 КАС України, Окружний адміністративний суд міста Києва

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1, адреса місця реєстрації: АДРЕСА_1 ) відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України. Рішення суду може бути оскаржено за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295 - 297 КАС України.

Позивач - ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1, адреса місця реєстрації: адреса місця реєстрації: АДРЕСА_1)

Відповідач - Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві (код ЄДРПОУ 42098368, адреса місцезнаходження: 04053, м. Київ, вул. Бульварно-Кудрявська, 16)

Повний текст рішення складено та підписано 21.02.2019 року

Суддя Н.М. Клименчук