Рішення № 80090045, 21.02.2019, Болехівський міський суд Івано-Франківської області

Справа №339/230/18

46

2/339/13/19

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

21 лютого 2019 року м. Болехів

Болехівський міський суд Івано-Франківської області в складі:

головуючої - судді Головенко О. С.

секретаря судового засідання Латик В.Є.

з участю позивачів ОСОБА_1, ОСОБА_2, представника ОСОБА_3

відповідача ОСОБА_4, представника ОСОБА_5

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у загальному позовному провадженні справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_6 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, -

в с т а н о в и в :

03.07.2018 року ОСОБА_7 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом, в якому просять з урахуванням уточнених позовних вимог усунути перешкоди в користуванні належною їм земельною ділянкою згідно державного акту на право спільної сумісної власності серія ЯИ №329630 від 03.11.2010 та зобов’язати ОСОБА_6 поновити її попередній стан, звільнивши частину земельної ділянки площею 0,0031 га по вул. Л.Українки, 11А м.Болехів шляхом перенесення частини огорожі (металевих стовпчиків в кількості 9 шт. та сітки довжиною 31м) на попереднє місце, встановивши їх на цій земельній ділянці по вул. Л.Українки, 11А від точки «Б» до точки «В» (а.с.131-132).

Окрім того, позивачі просять стягнути з ОСОБА_6 на їх користь сплачений судовий збір, витрати на правничу допомогу і витрати, понесені розробленням документації із землеустрою.

Позовні вимоги обгрунтовують тим, що їм на праві сумісної влвасності належить вказана земельна ділянка, яку вони придбали у відповідача на підставі договору купівлі- продажу 25.04.2003.

При відчуженні частини земельної ділянки в 2003 році були встановлені межі земельної ділянки та узгоджені з суміжними землекористувачами, в тому числі з ОСОБА_6

Межі визначено огорожею, встановленою відповідачем, який немав жодних претензій впродовж 15 років.

Відповідно до плану зовнішніх меж землекористування зазначено, що межі від «Б» до точки «В» граничать з землями відповідача.

Факт того, що дана огорожа мала місце і її граничні межі співпадають з погодженими відповідачем межами, підтверджується схемою топографічно-геодезичного вишукування від 29.04.2017.

При виготовленні технічної документації із землеустрою ділянки, яка належить позивачам, для отримання державного акту на землю, відповідач вкотре погодив дані межі, що підтверджується його підписом на плані встановлених меж земельної ділянки.

У жовтні 2017 ОСОБА_6, скориставшись відсутністю позивачів, самовільно зайняв частину земельної ділянки шляхом перенесення частини огорожі, приєднавши її до своєї земельної ділянки, про що комісією складено акт від 15.11.2017.

12.12.2017 інспектором Головного Управління Держгеокадастру Горблянською В.В. встановлено факт самовільного зайняття земельної ділянки, площею 0.0031 га по вул. Л.Українки, 11а ОСОБА_6та складено протокол від 12.12.2017, а також винесено припис та 20.12.2017 винесено постанову про накладення на нього адміністративного стягнення.

Позивачі, посилаючись на вимоги ст. 152 ЗК України, ст. 16, 321, 391 ЦК України вважають, що має місце порушення їх прав, як власників земельної ділянки, саме з боку відповідача, яке може бути усунене шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення.

31.07.2018 провадження у зазначеній справі відкрито та призначено до підготовчого засідання.

21.08.2018 відповідач подав відзив на позов, в якому просить в задоволенні позову відмовити, оскільки вважає, що фактично він не захоплював вказану земельну ділянку, а обміняв на земельну ділянку, яка внизу межує із загальною земельною ділянкою позивачів та якою позивачі користуються по даний час.

Земельна ділянка та нерухоме майно приватної власноті ( криниця ) незаконно захоплені під час приватизації земельної ділянки позивачами, яка проводилася без його участі, як межувальника при проведенні обміру вказаної ділянки у 2003 році. За вказаними обмірами позивачі виготовили в 2010 році державний акт на землю, якою користуються.

Згідно Державного акту на земельну ділянку від 18.12.1998 він має право розпоряджатися землею на свій розсуд. Ще до відчуження в 2003 році встановив огорожу із металевої сітки вздовж земельної ділянки. Після відчуження земельної ділянки вказана огорожа залишилась на місці.

Тільки в 2016 році, коли позивачі викинули водяний насос із його криниці, він дізнався від них, що його нерухомість (криниця) знаходиться на земельній ділянці, яка ніби то належить їм.

Виготовлення документів на приватизацію позивачами земельної ділянки проводилося у його відсутності та без його повідомлення, то в результаті вимірювання змінено розмежування від «А» до «В» відносно його Державного акту і тим самим зменшено площу його земельної ділянки та збільшено земельну ділянку позивачів. Позивачі здійснили посягання на його майно (криницю), яке є непорушним, недоторканим і охороняється законом.

Провівши обміри земельної ділянки, яка залишилась в нього після відчуження, встановив, що його земельна ділянка не відповідає площі, яка фактично мала залишитись після відчуження.

При зверненні до Болехівської міської ради із заявою в 2016 році, позивачам надіслано акт Болехівської міської ради від 26.07.2016 і лист щодо необхідності зміни меж земельної ділянки стосовно ккриниці, однак результатів немає.

На його неодноразові звернення по даному факту до Головного управління «Держгеокадастру» в Івано-Франківській області йому надіслано стандартні відписки.

В 2017 році при виникненні небезпеки його майну (криниці) він змушений був обмінятись на ділянки, які вказані в акті від 26.07.2016.

При цьому земельна ділянка позивачів не зменшилась, а його зменшилась і незважаючи на численні звернення до Болехівської міської ради, Управління «Держгеокадастру» в Івано-Франківській області ніхто належних перевірок не здійснює, а тільки надсилають відписку (а.с.90-91).

26.09.2018 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.

Суд, вислухавши вступне слово сторін та їх представників, повно та всебічно з"ясувавши обставини, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, прийшов до наступного висновку.

Відповідно до вимог п.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках.

Як зазначено в ч.1 ст.4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, установленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод та інтересів.

Отже, указана норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.

Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів визначений у ст.16 ЦК України.

Відповідно до ст.16 Цивільного кодексу України Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

При цьому, способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом (ч.3 ст.16 ЦК України).

Як роз"яснив Пленум Верховного Суду України у абз.2 п.11 постанови від 18 грудня 2009 року №14 «Про судове рішення у цивільній справі», оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частина перша та друга статті 3 ЦПК), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

Реалізуючи передбачене ст. 64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Із змісту позовної заяви, матеріалів справи вбачається, що предметом позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2, тобто матеріально-правовою вимогою, стосовно якої останні просили ухвалити судове рішення, є усунення перешкод у користуванні частиною земельної ділянки, площею 0, 0031 га, яка розташована по вул. Л.Українки, 11А в м.Болехів шляхом перенесення частини огорожі на попереднє місце, тобто приводення земельної ділянки до попереднього стану.

Водночас підставою позову, тобто обставинами, якими обґрунтовувалися позовні вимоги, зазначалися порушення права власності на земельну ділянку внаслідок здійснення відповідачем самовільного зайняття вказаної частини земельної ділянки, власниками якої є позивачі, з встановленням огорожі.

Відповідно до частин 1,2 ст.78 ЗК України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками.

Право власності на землю набувається та реалізується на підставіКонституції України, цьогоКодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

Поняття земельної ділянки як об'єкта права власності визначено у ч.1 ст.79 ЗК Українияк частини земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Відповідно до роз'яснень, викладених у пункті 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року №7«Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» (зі змінами та доповненнями) власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою.

За вимогами ч.1 ст.126ЗК України право власності на земельну ділянку посвідчує державний акт.

Конституцією України (ст. 41) та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основопложних своблд, до якої Україна приєдналася 17.07.1997 року відповідно до закону № 475/97 ВР від 17.07.97 "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції", закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст.ст. 316, 317, 319, 321 ЦК України).

Гарантуючи права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння.

Об'єктом власності особи може бути, зокрема, і земельна ділянка (ст.ст. 373-378 ЦК України).

Обмеження чи втручання в право власника можливе лише з підстав, передбачених законом.

Згідно ст. 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Згідно із ч.3 ст.152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.

Розглядаючи вказаний спір, що виник між сторонами з приводу користування земельною ділянкою, судом встановлено такі обставини і визначені відповідно до них правовідносини.

Державним актом на право власності на земельну ділянку ЯИ №329630 від 03.11.2010року стверджується, що позивачі є співвласниками земельної ділянки ( по Ѕ частині кожен), площею 0,0900 га в м.Болехові по вул. Л Українки, 11а, цільове призначення якої - для будівництва і обслуговування будинку, господарських споруд і присадибна ділянка. (а.с.52).

Попереднім власником вказаної ділянки був відповідач ОСОБА_6, який 25.04.2003року згідно договору купівлі-продажу будинку та земельної ділянки відчужив житловий будинок з господарськими будівлями та вказану земельну ділянку позивачам ОСОБА_1, ОСОБА_2 (а.с.54-55).

На підставі ч.1 ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

За змістом ч.3 ст.12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною 6 ст.81 ЦПК України визначено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ч.2 ст.89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв"язок доказів у їх сукупності.

Позивачі, обґрунтовуючи своє твердження про порушення їх прав, як співвласників земельної ділянки, посилаються на те, що відповідач у жовтні 2017року самовільно зайняв частину земельної ділянки шляхом перенесення частини огорожі, приєднавши її до своєї земельної ділянки.

І такий факт знайшов своє підтвердження в судовому засіданні наступними доказами.

Так, 15.11.2017 комісією в складі ОСОБА_8 спеціаліста з питань землеустрою відділу містобудування та архітектури і землеустрою, ОСОБА_9 спеціаліста цього ж відділу в присутності сертифікованого інженера - землевпорядника ОСОБА_10 з виїздом на місце в присутності позивача ОСОБА_1 та відповідача ОСОБА_6 склали акт, в якому зафіксували факт самовільного захоплення ОСОБА_6 частини земельної ділянки, співвласниками якої є ОСОБА_1 та ОСОБА_2

Зокрема, в акті зазначено, що ОСОБА_6 переніс огорожу, відгородивши криницю та частину земельної ділянки ОСОБА_1 Свої дії мотивував тим, що дана криниця зазначена, як об"єкт нерухомого майна у свідоцтві про право власності на нерухоме майно його ім"я.

За результатами проведених геодезичних робіт встановлено, що ОСОБА_6 методом самовільного перенесення огорожі зайнято частину земельної ділянки, площею 0,0031 га по вул.Л.Українки, яка перебуває у власності позивачів. ( а.с.64-65).

Окрім того, з приводу таких дій 20 грудня 2017 року ОСОБА_6 притягнутий до адміністративної відповідальності за ст. 53-1 КУпАП (самовільне зайняття земельної ділянки) у виді штрафу розміром 170 грн. ( а.с.73).

Як ствердив відповідач, вказану постанову він не оскаржував, добровільно сплативши визначений йому штраф.

Однак не виконав вимоги припису від 12.12.2017року Головного управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області щодо усунення порушень чинного земельного законодавства з приводу самовільного захоплення частини вказаної земельної ділянки, де йому надавався термін усунути порушення земельного законодавства ( а.с.71).

В судовому засіданні відповідач, виправдовуючи свої дії, вказував на те, що на земельній ділянці позивачів знаходиться його власність – криниця, та оскільки їй загрожувала небезпека, то з метою врятувати ситуацію, він вчинив саме так. Також відповідач вважає, що саме позивачі захопили його земельну ділянку, внаслідок чого її розмір зменшився.

Слід зазначити, що між сторонами дійсно виникли неприязні стосунки з приводу розміщення криниці, власником якої є відповідач на земельній ділянці позивачів.

З цього приводу комісією Болехівської міської ради в складі: головного спеціаліста з питань землеустрою відділу ЖКГ БТ ЕБ міськвиконкому ОСОБА_11, головного спеціаліста, еколога відділу ЖКГ БТ ЕБ міськвиконкому ОСОБА_12, першого заступника міського голови ОСОБА_13, з метою врегулювання конфлікту прийнято рішення, яке відображене в акті від 26.07.2016року.

Зокрема, в акті зазначено, що комісією розглянуто звернення ОСОБА_6 по встановленню меж з сусідкою ОСОБА_1 в її присутності та ОСОБА_2

В ході розгляду звернення встановлено, що згідно договору купівлі-продажу будинку та земельної ділянки ОСОБА_6 продав ОСОБА_2 та ОСОБА_1 майно по вул. Л. Українки, 11А та земельну ділянку, площею 0.09 га із загальної площі 0.1699га, що належала йому на праві приватної власності. Зі слів ОСОБА_1, на час укладення договору земельні ділянки були не розмежовані та не встановлені межі в натурі. На час звернення земельні ділянки розмежовані металічною огорожею. На їх земельній ділянці розташована криниця, яка вказана, як об’єкт майна у свідоцтві про право власності на нерухоме майно ОСОБА_6 В кінці городу ОСОБА_1 є земельна ділянка площею 0.0030 га, яка є в її користуванні, але не входить у площу 0.09 га.

Комісією рекомендовано ОСОБА_1 звернутися до проектно ліцензованої організації щодо необхідності зміни меж земельної ділянки, враховуючи місце розташування криниці ОСОБА_6 на земельній ділянці, що є у її приватній власності.

ОСОБА_6 у разі незгоди ОСОБА_1 змінити межі земельної ділянки, виключивши частину ділянки під криницею та звернутися до суду, оскільки згідно п.2 ст. 158 ЗК України виключно суди вирішують земельні спори з приводу користування земельним ділянками, що є у власності громадян. (а.с.94).

Однак, як ствердили сторони, з такими рекомендаціями комісії вони не погодилися та звернулися до суду .

Зокрема, з рішення Болехівського міського суду від 21 грудня 2016 року вбачається, що ОСОБА_6 звертався до ОСОБА_2, ОСОБА_1 з вимогами усунути перешкоди у користуванні криницею, що належить йому на праві приватної власності відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 10.06.2003р. шляхом скасування Державного акту на право власності на земельну ділянку ЯИ № 829630 від 03.11.2010р., виданого на ім’я ОСОБА_1 та звільнення ОСОБА_2, ОСОБА_1 частини земельної ділянки, на якій розташована його криниця.

Відповідачі ОСОБА_2, ОСОБА_1 теж подали зустрічну позовну заяву, в якій просили визнати недійсним та скасувати свідоцтво на право власності на нерухоме майно, що знаходиться за адресою: вул. Л.Українки 11а, в м. Болехів, Івано-Франківської області, видане виконавчим комітетом Болехівської міської ради 10 червня 2003 року на ім’я ОСОБА_6 в частині скасування права власності на криницю та визнати за ними по Ѕ частці право власності на криницю, яка розміщена на їхній земельній ділянці.

Приймаючи рішенння про відмову як первинного позову ОСОБА_6, так і зустрічного позову ОСОБА_2, ОСОБА_1, суд в своєму рішенні вказав, що для захисту свого права ОСОБА_6, як власник криниці, має право звернутися з позовом щодо встановлення сервітуту на користування криницею, яка знаходиться на земельній ділянці ОСОБА_2, ОСОБА_1 ( а.с.182-184).

Вказане судове рішення у відповідності до вимог ст. 82 ЦПК України має преюдиціальне значення і обставини, встановлені ним, не підлягають доказуванню при розгляді іншої справи.

Статтею 1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель», передбачено, що самовільне зайняття земельної ділянки- це будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними.

А відтак, дії відповідача з приводу захоплення частини земельної ділянки, власниками якої є позивачі не узгоджуються з вимогами закону і є протиправними.

Пунктом «б» ст.211ЗК України встановлена відповідальність за порушення земельного законодавства, зокрема за самовільне зайняття земельних ділянок.

На підставі ч.1 ст.212 ЗК України самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними.

Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки.

Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.

При таких обставинах, коли позивачі довели, що саме відповідач самовільно захопив частину земельної ділянки, співвласниками якої вони є, то суд приходить до виснову, що ОСОБА_6 слід зобов"язати звільнити частину земельної ділянки, площею 0,0031 га по вул. Л.Українки, 11А в м.Болехів шляхом перенесення частини огорожі (металевих стовпчиків в кількості дев"яти штук та сітки довжиною 31 метр) на попереднє місце, встановивши їх на цій земельній ділянці по вул. Л.Українки, 11А в м.Болехів від точки «Б» до точки «В».

Що ж стосується доводів відповідача про те, що саме позивачі захопили його земельну ділянку шляхом включення до Державного акту земельної ділянки, площею 0.0030га, яка розміщена в кінці городу і тому він таким чином здійснив "обмін" земельними ділянками, обгородивши частину ділянки, на якій знаходиться його криниця, то вони є необгрунтованими і ніяк не обгрунтовують правомірність його дій.

Так, суд роз"яснив відповідачу його право на звернення до суду з вимогами щодо самовільного захоплення земельної ділянки зі сторони позивачів.

Разом з тим, в матеріалах справи міститься акт від 26.07.2016року, складений комісією міської ради, де чітко зазначено, що земельна ділянка, площею 0.0030 га, яка міститься в кінці городу, не входить у площу 0.09 га земельної ділянки, належної позивачам. ( а.с.94)

Розподіл судових витрат між сторонами суд здійснює на підставі ст.141 ЦПК України, згідно якої судові витрати у разі задоволення позову - покладаються на відповідача.

Судові витрати – це передбачені законом витрати (грошові кошти) сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, понесені ними у зв'язку з її розглядом та вирішенням, а у випадках їх звільнення від сплати - це витрати держави, які вона несе у зв'язку з вирішенням конкретної справи.

Статтею 133 ЦПК України встановлено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.

Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать в тому числі витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи.

Із змісту позовних вимог та попереднього розрахунку суми судових виррат, які позивачі очікували понести в зв"язку з розглядом справи, до таких витрат позивачі віднесли: судовий збір в сумі 1409грн., витрати пов"язані з розглядом справи на професійну правничу допомогу в розмірі 6485грн., витрати зв"язку з проведенням топографо-геозедичного вишукування на суму 700грн., всього на суму 8594,60 грн.

Разом з тим, такі вимоги підлягають до часткового задоволення.

В даному спорі встановлено, що позивачі, звернувшись до суду із захистом порушеного права, сплатили судовий збір кожен по 704 грн. 80 коп., що підтверджується відповідними квитанціями ( а.с.1, 47).

Відповідно до статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки позові вимоги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволені повністю, то відповідно, з відповідача підлягають стягненню сплачені ними витрати в розмірі по 704грн. 80 коп. кожному.

Що стосується витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 6485грн., то суд встановив наступне.

Частинами 1-5 ст. 137 ЦПК України встановлено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правничої допомоги, входить до предмета доказування у справі.

Зі змісту договору від 20.06.2018року вбачається, що ОСОБА_1 уклала договір про надання правничої допомоги з адвокатом ОСОБА_3, в якому зазначено, що факт наданих послуг підтверджується актом виконаних робіт ( а.с.96-98).

Однак у вказаному договорі не зазначено суму гонорару, тобто винагороди адвоката за здійснення представництва в суді та надання інших видів правової допомоги та ненадано акту виконаних робіт з детальним описом цих робіт, а відтак, вимоги про стягнення витрат на правничу допомогу в розмірі 6485грн. є не доведеними.

Не підлягають до задоволення і вимоги про стягнення витрат зв"язку з проведенням топографо-геозедичного вишукування на суму 700грн., оскільки такі витрати не підтверджені жодним доказом та по своїй суті не є судовими витратами в розумінні ст. 133 ЦПК, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи.

На підставі ст. 152,153, 211,212 ЗК України, ст. 386, 391 ЦК України, керуючись ст. 133, 141, 264,265 ЦПК України, суд,-

Ухвалив:

Позов в уточненій редакції задоволити частково.

Усунути перешкоди в користуванні ОСОБА_1 та ОСОБА_14 належною їм земельною ділянкою згідно державного акту на право спільної сумісної власності серія ЯИ №329630 від 03.11.2010 по вул. Л.Українки, 11А в м.Болехів Івано-Франківської області та зобов’язати ОСОБА_6 поновити її попередній стан: звільнити частину земельної ділянки, площею 0,0031 га по вул. Л.Українки, 11А в м.Болехів шляхом перенесення частини огорожі (металевих стовпчиків в кількості дев"яти штук та сітки довжиною 31 метр) на попереднє місце, встановивши їх на цій земельній ділянці по вул. Л.Українки, 11А в м.Болехів від точки «Б» до точки «В».

Стягнути з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_2 та ОСОБА_1 судові витрати в розмірі по 704 (сімсот чотири) грн. 80 коп. кожному.

Відмовити ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в стягненні судових витрат, пов"язаних з витратами на правову допомогу та в зв"язку з проведенням топографо-геозедичного вишукування на суму 7185грн.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Івано-Франківського апеляційного суду через Болехівський міський суд.

Найменування або ім’я сторін, їх місцезнаходження або місце проживання:

ОСОБА_1 - реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1, місце проживання ІНФОРМАЦІЯ_1.

ОСОБА_2 - реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2, місце проживання ІНФОРМАЦІЯ_2.

ОСОБА_6 - вул. Л.Українки, 11 м. Болехів Івано-Франківської області.

Дата складання повного тексту рішення - 26 лютого 2019 року.

Суддя Головенко О.С.