Рішення № 80083797, 14.02.2019, Подільський районний суд міста Полтави (до 25.04.2025 - Ленінський районний суд м. Полтави)

Ленінський районний суд м.Полтави

Справа № 1640/2986/18

Провадження № 2-а/553/15/2019

Р І Ш Е Н Н Я

Іменем України

14.02.2019м. Полтава

Ленінський районний суд м. Полтави в складі :

головуючого судді - Крючко Н.І.,

при секретарі - Камуз Я.М.,

за участі :

представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Литовченка Р.В.,

представника відповідача Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області - Кузьменко Л.М.,

представника відповідача Подільського РВ у м. Полтаві УДМС України в Полтавській області - Матірноъ Н.В.,

розглянувши у загальному позовному провадженні адміністративну справу за адміністративним позовом громадянина Ємену ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області, Подільського РВ у м. Полтаві УДМС України в Полтавській області про визнання протиправним та скасування рішення про примусове повернення до країни походження , -

В С Т А Н О В И В:

У серпні 2018 року позивач громадянин Ємен ОСОБА_1 звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Управлінння Державної міграційної служби України в Полтавській області, Подільського ПВ у м. Полтаві УДМС України в Полтавській області про визнання протиправним та скасування рішення про примусове повернення до країни походження, в якому просив визнати незаконним та скасувтаи рішеня головного спеціаліста Подільського районного у м. Полтаві УДМС України в Полтавській області Шепель Н.В. № 16 від 15.08.2018 року про примусове повернення до країни походження або третьої країни громадянина Ємену ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, та заборону його в'їзду на територію України строком на три роки, затвердженим в.о. начальника Подільського районного відділу у м. Полтаві УДМС України в Полтавській області Т.В. Анкуца.

Згідно ухвали Полтавськоого окружного адміністративного суду від 31 серпня 2018 року адміністративну справу передано на розгляд до Октябрськоого районного суду м. Полтави.

Ухвалою суду від 19 вересня 2018 року Октябрськоого районного суду м. Полтави направлено за підсудністю до Ленінськоого районного суду м. Полтави.

Згідно ухвали суду від 29 жовтня 2018 року прийнято до розгляду та відкрито загальне позовне провадження, призначено справу до підготовочого провадження.

28 листопада 2018 року відповідачем Управлінням Державної міграційної служби України в Полтавській області подано відзив на адміністративний позов, в якому просив відмовити у задоволенні адміністративного позову громадянина Ємен ОСОБА_1.

Поряд з цим, 28.11.2018 року Подільським РВ у м. Полтаві УДМС України в Полтавській області подано відзив на адміністративний позов, в якому просив відмовити у задоволенні адміністративного позову громадянина Ємен ОСОБА_1.

В судовому засіданні представик позивача позовні вимоги підтримав в повному обсязі та наполягав на їх задоволенні.

Позивач ОСОБА_1 в судове засіданння не з'явився, про причини своєї неявки суд не повідомив, хоча завчано та належним чрном був повідомлений про день та час слуханння справи.

Представник відпопідача Управлінням Державної міграційної служби України в Полтавській області в судовому засіданні позовні вимоги не визнали в повному обсязі, посилаючись на їх безпідставність.

В судовому засіданні предстанвик відповідача Подільського РВ у м. Полтаві УДМС України в Полтавській області проти задоволення позову заперечувала.

У відповідності до ч.2 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

При цьому суд повинен трактувати усі сумніви у правомірності рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень на користь особи-позивача. Для позивача достатньо вказати на факт прийняття рішення, вчинення дії чи допущення бездіяльності, якщо допустимі докази для цього недоступні. У свою чергу відповідач має довести факт прийняття такого рішення чи вчинення дії і їх правомірність, або ж спростувати цей факт і довести правомірність своєї бездіяльності. У разі невиконання цього обов'язку адміністративний суд повинен задовольнити вимогу позивача і визнати протиправними рішення, дії чи бездіяльність, на які вказував позивач. Єдиною умовою для цього є повідомлення позивачем мінімально достатньої інформації про такі рішення чи дії (Постанова Вищого адміністративного суду України від 13 вересня 2006 р. у справі № К-7375/06// Єдиний державний реєстр судових рішень № - 263872).

Суд вислухавши сторін по справі, дослідивши докази, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, дійшов висновку, що адміністративний позов громадянина Республіки Ємену ОСОБА_1 не підлягає до задоволення, виходячи з наступного.

Судом встановлено, що 14 серпня 2018 року у м. Полтаві було виявлено громадянина Республіки Ємену ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, який порушив правила перебування іноземців в Україні з Республіки Ємен через пункт пропуску Бориспіль - D по паспортному документу НОМЕР_1, виданому 15.09.2013 року терміну дії до 15.09.2019 року з метою навчання. 10.02.2014 року позивача УДМС в Полтавській області за клопотанням Полтавського національного технічного університету імені Ю.Кондратюка був документований посвідкою на тимчасове проживання в Україні ТР 079433, терміном дії до 30.07.2018 р..

Таким чином, судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 перетнув державний кордон України з метою навчання у Полтавському національному технічному університеті імені Ю.Кондратюка та останнім було отримано посвідку, яка надавала право останньому на тимчасове проживання на території України.

З матеріалів справи вбачається, що до УДМС 13.11.2014 за № 08-9-611 надійшло клопотання Полтавського національного технічного університету ім. Ю.Кондратюка щодо скасування посвідки на тимчасове проживання в України ТР 079433 громадянина Республіки Ємен ОСОБА_1 у зв'язку із відрахуванням останнього з навчального закладу за невиконання умов контракту (несплата за навчання).

Так, 14 листопада 2014 року Управлінням державної міграційної служби України в Полтавській області 14 листопада 2014 року прийнято рішення № 336 про скасування посвідки на тимчасове проживання в Україні громадянина Републіки Ємен ОСОБА_1. Посвідка на тимчасове проживання в Україні у ОСОБА_1 була вилучена та було внесено дану інформацію до бази недійсних документів.

Згідно Акту від 05.10.2018 року про знищення недійсних документів вказана вище посвідка на тимчасове проживання в Україні була знищена.

Встановлені судом дані фактичні обсиавини не оспорювалися в судовому засіданнні представником позивача.

Судом також встановлено, що позивач після закінчення терміну перебування на території України ухиляється від виїзду з України, в порушення вимог ч.3 ст.3, ч.3 ст. 9 ЗУ «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», мотивуючи свою поведінку тим, що йому загрожує небезпека у Республіці Ємен, оскільки там триває громадянська війна.

Так, за порушення правил перебування в Україні 14.08.2018 року відносно громадянина Республіки Ємен ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, в.о. начальника Подільського РВ у м. Полтаві УДМС України в Полтавській області Анкуца Т.В. було складено протокол про адміністративне правопорушення ПР МПТ № 06476 за ч.1 ст. 203 КУпАП. Даний протокол в установленому законом порядку не був оскаржений ніким з учасників на час розглдяду даної справи.

В результаті розгляду справи про адміністративне правопорушення відносно ОСОБА_1, на підставі протоколу ПР МПТ № 06476 за ч.1 ст. 203 КУпАП, 14 серпня 2018 року в.о. начальника Подільського РВ у м. Полтаві УДМС України в Полтавській області Анкуца Т.В. винесено постанову про накладення адміністративного стягнення на громадянина Ємен ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, та накладено на нього адміністративне стягнення у вигляді штрафу у розмірі 1700 грн.. Штраф ОСОБА_1 сплачено 14 серпня 2018 року, що вказує про визнання останнім вини у інкрнимінованому йому адміністративному правопорушенні.

Судом встановлено, що позивачем вказана постанова не оскаржувалась.

Стаття 19 Конституції України в першому реченні закріплює автономію особистості в її різноманітній життєдіяльності, а у другому реченні містить її королларій, передбачаючи, що держава не може виходити за межі повноважень, що передбачені Конституцією та законами України.

Частина 2 статті 2 КАС України.

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до ст. 6 Конвенції «Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення».

В порядку ст. 26 ЗУ «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» шодо громадянина Республіки Ємену ОСОБА_1, 15.08.2018 року Подільським РВ у м. Полтаві УДМС України в Полтавській області прийнято рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни, яким останнього зобов'язано виїхати за межі України до 31.08.2018 року.

Судом встановлено, що з вказаним рішенням позивач був ознайомлений 15.08.2018 року, під підпис.

У відповідності до ч.3 ст. 3 ЗУ «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», іноземці та особи без громадянства» іноземці та особи без громадянства зобов'язані неухильно додержуватися Конституції України та законів України, інших нормативно - правових актів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, інтереси суспільства та держави.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 ЗУ «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», іноземці та особи без громадянства в'їжджають в Україну за наявності визначеного цим Законом чи міжнародним договором України паспортного документа та одержаної у встановленому порядку візи, якщо інше не передбачено законодавством чи міжнародними договорами України.

Пунктом 14 ст. 1 ЗУ Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» визначено поняття нелегальний мігрант - іноземець або особа без громадянства, які перетнули державний кордон поза пунктами пропуску або в пунктах пропуску, але з уникненням прикордонного контролю і невідкладно не звернулися із заявою про надання статусу біженця чи отримання притулку в Україні, а також іноземець або особа без громадянства, які законно прибули в Україну, але після закінчення визначеного їм терміну перебування втратили підстави для подальшого перебування та ухиляються від виїзду з України.

Відповідно до ст. 4 ЗУ «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» передбачено виключні підстави для перебування іноземців та осіб без громадянства на території України.

Частиною 15 ст. 4 ЗУ «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» передбачено, що іноземці та особи без громадянства, які в'їхали в Україну на інших законних підставах, не передбачених ч.2-14 цієї статті, вважаються такими, які тимчасово перебувають на території України на законних підставах на період наданого візою дозволу на в'їзд або на період, встановлений законодавством чи міжнародним договором України.

Відповідно до пп.2 п. 19 Порядку оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженого Постановою КМУ від 28.03.2012 року № 251, посвідка на тимчасове проживання скасовується територіальним органом або підрозділом ДМС, яки й видав її у разі отримання вмотивованого клопотання приймаючої сторони про скасування посвідки.

Судом встановлено, що позивачем не подавались документи на предмет продовження строку перебування на території України у відповідності до ст. 17 ЗУ «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».

Поряд з цим, позивач до відповідача з заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - не звертався, документів для подальшого перебування в Україні та документів на право проживання в Україні позивачем чи йоого представником суду надано не було.

Таким чином, з огляду на встановлені вище обставини судом беззаперечно встановлено, що позивач ОСОБА_1 в'їхав на територію України та перебуває на території України в якості тимчасово переміщеної особи правовий режим, якої визначено Законом України 9 ЗУ «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».

Поряд з цим, позивачем в адміністративному позві вказувалось про те, що він є біженцем, оскільки ним було перетнуто державний кордон України з метою отримання притулку, як особі, яка потребує захисту, алевказані твердження є по своїй природі неспроможними.

Закон України « Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні.

Пункт 1 частини 1 статті 1, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Пункт 13 частини 1 статті 1, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Частина 1 статті 5, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Стаття 6 цього закону визначає, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Частина 1 статті 7, оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Частина 1 статті 8, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Частина 4 статті 8, рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Частина 6 статті 8, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Термін «біженець» означає особу, яка: внаслідок подій, які відбулися до 1 січня 1951 р., і через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань (підпункт 2 пункту А Конвенції про статус біженців від 28.07.1951 року (далі - Конвенція).

Частина 1 статті 5 Директиви 2011/95/EU від 13.12.2011 «Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту» зі змінами (далі - Директива): обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження.

В судовому засіданні відповідачем Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області підтверджено, що позивач на час винесення оскаржуваного рішення із заявою про визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту не звертався, крім того, ОСОБА_1 за отриманням дозволу на імміграцію, продовження строку перебування, посвідкою на постійне або тимчасове проживання не звертався.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця, якими є:

1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;

2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності: б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів;

4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.

Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Економічні, особисті, побутові або інші обставини, через які особа залишила та не може або не бажає повернутися до країни походження, не дають підстав для отримання статусу біженця в Україні.

Управлінням Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року) (Женева, 1992), згідно якого процес визначення статусу біженця проходить в два етапи: 1) визначення фактів, які відносяться до справи та 2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року.

У відповідності до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Згідно з п.5 ст.4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

З матеріалів справи позивача спостерігаються суттєві розбіжності в твердженнях позивача, що, в свою чергу, істотно знижує рівень довіри та свідчить про зловживання своїм правом на перебування на території України.

У відповідності до ст. 26 ЗУ «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», Інструкції про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства, іноземців або особи без громадянства можуть бути повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, органу Служби Безпеки України або органу т охорони державного кордону ( стосовно іноземців та осіб без громадянства, які затримані ними у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України), з подальшим повідомленням протягом 24 годин прокурору про підстави прийняття такого рішення. У рішенні про примусове повернення зазначається строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинна виїхати з України. Зазначений строк не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття рішення.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент.

Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті.

Таким чином, на належних та законних підстах відповідачем було прийнято оскаржуване рішення з підстав, що позивач ОСОБА_1 порушив правила перебування іноземців та осіб без громадянства в Україні, проживання на території України без належних правових підстав, що не було спростовано стороною позивача в ході судового розгляду справи шляхом подання належних та допустимих доказів.

Керуючись ст. ст. 5, 8,9, 72, 243 Кодексу адміністративного судочинства України, ст. 19 Конституції України, Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», Закону України « Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», суд -

В И Р І Ш И В:

В задоволенні адміністративного позову громадянина Ємену ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області, Подільського РВ у м. Полтаві УДМС України в Полтавській області про визнання протиправним та скасування рішення про примусове повернення до країни походження - відомивити за безпідставністю та необґрунтованістю.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону України від 03.10.2017 № 2147-VIII.

Суддя Ленінського районного суду м. Полтави Н. І. Крючко