Рішення № 80029368, 06.02.2019, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

06 лютого 2019 року № 825/1194/18

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів : головуючого судді Арсірія Р.О., суддів Кузьменка В.А., Огурцова О.П., за участю секретаря судового засідання Шевченко М.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

за позовомОСОБА_1доКабінету Міністрів України Міністерства оборони Українипровизнання протиправним та скасування рішень

Суд прийняв до уваги таке:

ОСОБА_1 (надалі - ОСОБА_1 та/або позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Кабінету Міністрів України (надалі - КМУ та/або відповідач-1), Міністерства оборони України (МОУ та/або відповідач-2) в якому просить суд, з урахуванням

Визнати нормативно-правовий акт Кабінету Міністрів України, а саме постанову КМУ №1081 від 03.06.2006, яка була прийнята без врахування пунктів 2,4 прикінцевих положень Закону України від 24 червня 2004 року №1865-IV «Про внесення змін до ст.12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» частково протиправною;

Вжити заходів до вищого органу виконавчої влади Кабінету Міністрів України щодо зобов'язання його негайно привести у відповідність з п. п. 2, 4 прикінцевих положень Закону України від 24 червня 2004 року №1865-IV «Про внесення змін до ст.12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та відповідно з врахуванням вимоги абзацу 3 п.2 прикінцевими положень Закону України №1510-VI (1510-17) від 11.06.2009 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань забезпечення житлом громадян» постанову КМУ №1081 від 03.08.2006 законно в ній виписати військовослужбовці, особи звільнені з військової служби, та члени їх, що перебували на обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, до набрання чинності Законом України від 24 червня 2004 року №1865-IV «Про внесення змін до ст.12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», забезпечуються житловими приміщеннями для постійного проживання або за їх бажанням грошовою компенсацією за належне їм для отримання жиле приміщення відповідно до раніше встановленого законодавством порядку;

Визнати нормативно-правовий акт Кабінету Міністрів України, а саме постанову КМУ №728 від 02.09.2015, що прийнята на виконання положення абзацу 2 прикінцевих положень Законом України №1510-VI (1510-17) від 11.06.2009 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань забезпечення житлом громадян» без врахування в ній змін внесених цим законом до Закону України від 24 червня 2004 року №1865-ІV «Про внесення змін до ст.12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» частково протиправною;

Вжити заходів до вищого орган виконавчої влади Кабінет Міністрів України щодо зобов'язання його негайно привести прийняту ним згідно положення абзацу 2 прикінцевими положень Законом України №1510-VI (1510-17) від 11.06.2009 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань забезпечення житлом громадян» постанову КМУ №728 від 02.09.2015 у відповідність з внесеними ним змінами, які також поширюються на чинну правову норму пункт 2 прикінцевих положень Закону України від 24 червня 2004 року №1865-IV «Про внесення змін до ст.12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» з правового огляду підстав яких в цій постанові КМУ №728 від 02.09.2015 також законно виписати військовослужбовці, особи звільнені з військової служби, та члени їх, що перебували на обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, до набрання чинності Законом України від 24 червня 2004 року №1865-IV «Про внесення змін до ст.12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», забезпечуються житловими приміщеннями для постійного проживання або за їх бажанням грошовою компенсацією за належне їм для отримання жиле приміщення відповідно до раніше встановленого законодавством порядку;

Визнати відомчий нормативно-правовий акт наказ №380 від 31.07.2018 з житлового забезпечення центрального органу виконавчої влади Міністерства оборони України, що затверджений Міністром оборони України від 31.07.2018 і зареєстрований в Міністерстві юстиції України від 06.09.2018 та набрав чинності з 16.10.2018, і який виписаний на виконання постанов КМУ №1081 та №728 та виписаний в порушення пунктів 2,4 прикінцевих положень Закону України від 24 червня 2004 року №1865-IV «Про внесення змін до ст.12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та положення абзаців 1,2 пункту 2 прикінцевими положень Законом України №1510-VI (1510-17) від 11.06.2009 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань забезпечення житлом громадян» частково протиправним;

Вжити заходів до центрального органу виконавчої влади Міністерства оборони України щодо зобов'язання його в наказі №380 від 31.07.2018 з житлового забезпечення центрального органу виконавчої влади Міністерства оборони України, що затверджений Міністром оборони України від 31.07.2018 і зареєстрований в Міністерстві юстиції України від 06.09.2018 та набрав чинності з 16.10.2018 негайно, законно згідно до п. п.2, 4 прикінцевих положень статті 12 Закону України від 24 червня 2004 року №1865-IV «Про внесення змін до ст. 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та положень абзаців 1,2 пункту 2 прикінцевими положень Законом України №1510-VI (1510-17) від 11.06.2009 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань забезпечення житлом громадян» виписати у розділі І в п. 4 абзац 4 з окремим положенням наступного змісту, а саме: військовослужбовці, особи звільнені з військової служби, та члени їх сімей, що перебували на обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, до набрання чинності Законом України від 24 червня 2004 року №1865-IV «Про внесення змін до ст.12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», забезпечуються житловими приміщеннями для постійного проживання або за їх бажанням грошовою компенсацією за належне їм для отримання жиле приміщення відповідно до раніше встановленого законодавством порядку та виписати у розділі VI в п.26 абзац 4 з окремим положенням наступного змісту, а саме: у разі якщо членами сім'ї військовослужбовця, який потребує поліпшення житлових умов відповідно до Законом України від 24 червня 2004 року №1865-IV «Про внесення змін до ст.12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» «є син (дочка), який (яка) також є військовослужбовцем (крім військовослужбовців строкової військової служби, військовослужбовців, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, та резервістів) право бути зарахованим на квартирний облік має кожен з них як окремо, так і в складі сім'ї батьків. Датою зарахування на квартирний облік сина (дочки) військовослужбовця, який (яка) виявив (ла) бажання перебувати на квартирному обліку самостійно, вважати дату, коли житловою комісією військової частини було прийнято рішення про зарахування його (її) на квартирний облік, але не раніше дня, коли син (дочка) вступив (вступила) на військову службу. При цьому не враховується час навчання у вищих військових навчальних закладах та військових навчальних підрозділах вищих навчальних закладів.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що в результаті частково протиправних рішень відповідачів стосовно нього та його членів сім'ї порушуються вимоги Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», в якій жодних вимог щодо надання житла військовослужбовцям для постійного проживання один раз протягом часу проходження служби не виписано.

Представники відповідачів заперечували щодо задоволення позовних вимог з підстав, вказаних у відзиві, які долучено до матеріалів справи. Зокрема зазначили, що оскаржувані нормативно-правові акти прийняті на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Розглянувши наявні та надані представниками позивача та відповідача документи і матеріали, заслухавши думку представниками сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.

Відповідно до вимог частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

«На підставі» означає, що суб'єкт владних повноважень: 1) повинен бути утвореним у порядку, визначеному Конституцією та законами України; 2) зобов'язаний діяти на виконання закону, за умов та обставин, визначених ним.

«У межах повноважень» означає, що суб'єкт владних повноважень повинен приймати рішення, а дії вчиняти відповідно до встановлених законом повноважень, не перевищуючи їх.

«У спосіб» означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний дотримуватися встановленої законом процедури і форми прийняття рішення або вчинення дії і повинен обирати лише визначені законом засоби.

Зазначені критерії, хоч і адресовані суду, але одночасно вони є і вимогами для суб'єкта владних повноважень, який приймає відповідне рішення, вчиняє дії чи допускається бездіяльності.

Як вбачається з матеріалів справи, у жовтні 1989 року, для постійного користування, позивачу та членам його сім'ї у місті Чернігові виділено окрему двокімнатну квартиру загальною площею 49,85 м. кв. Зазначену квартиру виділено позивачу за рахунок житлових фондів Міністерства оборони СРСР.

В подальшому позивача звільнено з військової служби у запас за пунктом 46 підпункту «б» Тимчасового положення про проходження військової служби прапорщиками та мічманами Збройних Сил України, за станом здоров'я з правом носіння військової форми, одягу. Позивача звільнено з військової служби із залишенням на квартирному обліку для позачергового одержання житлового приміщення за рахунок житлового фонду військової частини.

Згодом позивачем подано Голові житлової комісії Чернігівського обласного військового комісаріату подано дві заяву щодо виплати йому грошової компенсації для отримання необхідного жилого приміщення та надання визначених чинним законодавством документів.

Після судових розглядів адміністративних справ №750/2141/13-а, №825/694/16, №825/ 1074/16, №825/1024/17, №800/550/17/642/18 позивач дізнався, що має на даний час всі законні підстави згідно статі 264 Кодексу адміністративного судочинства України на звернення до суду у порядку адміністративного судочинства щодо визнання частково протиправними рішень суб'єктів владних повноважень вищої виконавчої влади в особі Кабінету Міністрів України та центральної виконавчої влади в особі Міністерства оборони України, якими грубо, істотно порушені конституційні права і свободи військовослужбовців та осіб звільнених з військової служби, які перебувають на квартирному обліку датою постановки до 01.01.2005, зокрема, і позивача та членів його сім'ї, оскільки ОСОБА_1 перебуває на квартирному обліку датою постановки від 23.03.1999, що і слугувало підставою для звернення до суду з даним позовом, при вирішенні якого суд виходить з наступного.

Згідно із ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом:

1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень;

2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень;

3) визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій;

4) визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії;

5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень;

6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1 - 4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

При цьому, перевірка законності цих актів полягає у з'ясуванні їх відповідності законам України.

Підставами для прийняття судом рішення щодо незаконності правових актів повністю чи в їх окремих частинах є: невідповідність правовим актам вищої юридичної сили; порушення встановленої законом процедури їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності; перевищення повноважень при їх прийнятті.

При цьому, обов'язковою умовою скасування такого рішення є також наявність факту порушення прав чи охоронюваних законом інтересів позивача у справі.

Стосовно Постанови Кабінету Міністрів України № 1081 від 03.08.2006 «Про затвердження Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями», суд зазначає наступне.

Відповідно до частин другої, третьої статті 50 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» проекти актів Кабінету Міністрів України готуються міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, державними колегіальними органами, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями.

Проекти актів Кабінету Міністрів України вносяться на розгляд Кабінету Міністрів України міністерствами, центральними органами виконавчої влади (крім тих, діяльність яких спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через відповідного члена Кабінету Міністрів України), державними колегіальними органами, місцевими державними адміністраціями.

Відповідно до частини третьої статті 4 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України відповідно до Конституції України та цього Закону затверджує Регламент Кабінету Міністрів України, який визначає порядок проведення засідань Кабінету Міністрів України, підготовки та прийняття рішень, інші процедурні питання його діяльності.

Пунктом 1 параграфу 32 Регламенту Кабінету Міністрів України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18.07.2007 №950, визначено, що проекти актів Кабінету Міністрів України готуються на основі та на виконання Конституції і законів України.

Так, Міністерством оборони України було розроблено проект Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями.

Відповідно до параграфу 50 Регламенту, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18.07.2007 №950 до проекту акта Кабінету Міністрів додається пояснювальна записка у якій викладаються підстави та мета розроблення проекту.

Як вбачається із пояснювальної записки зазначений проект Порядку розроблений відповідно до абзацу сьомого частини першої статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» в редакції статті від 24.06.04.

Проект постанови передбачає: визначення порядку надання військовослужбовцям службових жилих приміщень і користування ними, забезпечення житлом військовослужбовців у разі відсутності службового приміщення, порядок надання постійного житла, порядок надання житла військовослужбовцям, які перебували на квартирному обліку до 01.01.05, забезпечення житлом військовослужбовців при звільненні з військової служби.

За результатами правової експертизи проекту оскаржуваної постанови Міністерством юстиції України складено висновок від 28.03.2006 відповідно до якого проект оскаржуваної постанови відповідає Конституції а також актам вищої юридичної сили.

Відповідно до довідки про погодження до проекту постанови, оскаржувана постанова погоджена із Державною прикордонною службою України, Державним департаментом з питань виконання покарань, Міністерством транспорту за зв'язку України, Міністерством юстиції України, Міністерством економіки України, Міністерством внутрішніх справ України, Службою безпеки України.

За результатами правової експертизи проекту оскаржуваної постанови Міністерством юстиції України складено висновок від 28.03.2006 оскаржувана постанова відповідає Конституції та актам вищої юридичної сили.

Отже, як вбачається із викладеного, проект оскаржуваної постанови прийнято Кабінетом Міністрів України відповідно до повноважень передбачених статтею 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», та норм Регламенту.

Щодо законності та обґрунтованості постанови Уряду від 07.09.2015 № 728 «Деякі питання забезпечення житлом військовослужбовців та інших громадян».

Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» відповідно до Конституції України визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.

Відповідно до абз. 1 п. 1 ст. 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» держава забезпечує військовослужбовців жилими приміщеннями або за їх бажанням грошовою компенсацією за належне їм для отримання жиле приміщення на підставах, у порядку і відповідно до вимог, встановлених Житловим кодексом Української РСР та іншими нормативно-правовими актами.

Згідно зі статтею 48-1 Житлового кодексу УРСР (далі - ЖК) порядок та розмір надання громадянам грошової компенсації за належні їм для отримання жилі приміщення визначаються Кабінетом Міністрів України.

Порядок забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей жилими приміщеннями, а також розмір і порядок виплати військовослужбовцям грошової компенсації за піднайом (найом) ними жилих приміщень визначаються Кабінетом Міністрів України (абз. 7 п. 1 ст. 12 Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей»).

Так, Кабінетом Міністрів України була прийнята постанова від 02.09.2015 № 728 «Деякі питання забезпечення житлом військовослужбовців та інших осіб», якою затверджено Порядок визначення розміру і надання військовослужбовцям та членам їх сімей грошової компенсації за належне їм для отримання жиле приміщення (далі - Порядок).

Порядок установлює механізм визначення розміру і надання військовослужбовцям та членам їх сімей що перебувають разом з ними на обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, який ведеться у військових частинах, органах, підрозділах, загонах, військових навчальних закладах, установах (далі - військові частини), а у разі їх розформування - у військових комісаріатах та квартирно-експлуатаційних установах (організаціях), за їх бажанням грошової компенсації за належне їм для отримання жиле приміщення.

Наведене свідчить, що оскаржувана Постанова видана Урядом в межах компетенції та у відповідності до Конституції України, Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Позовні вимоги в частині оскарженню наказу Міністерства оборони України від 31.07.2018 № 380, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 06.09.2018 за № 1020/32472 «Про затвердження Інструкції з організації забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщеннями», задоволенню не підлягають, як такі що є похідними від позовних вимог щодо оскарження Постанови Кабінету Міністрів України № 1081 від 03.08.2006 «Про затвердження Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями» та Постанови Кабінету Міністрів України від 07.09.2015 № 728 «Деякі питання забезпечення житлом військовослужбовців та інших громадян», в задоволенні яких відмовлено.

Підсумовуючи вищевикладене, суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Частиною другою ст. 124 Конституції України встановлено, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Отже, за змістом наведеної норми Конституції України, судова юрисдикція поширюється не загалом на всі суспільні відносини, а лише на такі, що врегульовані нормами права, тобто на правовідносини.

Неодмінним елементом правовідносин є їх зміст, тобто суб'єктивне право особи та її юридичний обов'язок. Відтак, судовому захисту підлягає суб'єктивне право особи, яке порушується у конкретних правовідносинах. А правильніше - те право, яке особа вважає порушеним.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 25 листопада 1997 № 6-зп «Щодо офіційного тлумачення частини другої статті 55 Конституції України та статті 248-2 Цивільного процесуального кодексу України» частину другу ст. 55 Конституції України необхідно розуміти так, що кожен громадянин України, іноземець, особа без громадянства має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо вважають, що ці рішення, дія чи бездіяльність порушують їхні права і свободи або перешкоджають здійсненню цих прав і свобод, а тому потребують правового захисту в суді.

З викладеної правової позиції Конституційного Суду України випливає, що умовою для звернення особи до суду з позовом щодо оскарження рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб є наявність у позивача переконання в порушенні його прав або свобод чи в існуванні перешкод у здійсненні цих прав.

Порушенням суб'єктивного права особи є створення будь-яких перепон у реалізації нею свого суб'єктивного права, що унеможливлюють одержання особою того, на що вона має право розраховувати в разі належної поведінки зобов'язаної особи.

Отже, неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану суб'єктивних прав та обов'язків особи, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов'язку.

Таким чином, якщо особа вважає, що її суб'єктивне право у певних правовідносинах не може бути реалізованим належним чином, або на неї протиправно поклали певний обов'язок, така особа має право звернутися за судовим захистом.

У разі відповідного звернення особи суд повинен розглянути питання щодо наявності порушення суб'єктивного права заявника у конкретних правовідносинах і на підставі цього розв'язати спір.

Крім того, судовому захисту підлягає також охоронюваний законом інтерес.

У Рішенні від 1 грудня 2004 № 18-рп/2004 Конституційний Суд України розтлумачив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Отже, охоронюваний законом інтерес полягає у прагненні особи набути певних матеріальних або нематеріальних благ з метою задоволення певних потреб, якщо такі прагнення є абстрактними, тобто не випливають із певного суб'єктивного права у конкретних правовідносинах. Тому порушенням охоронюваного законом інтересу, яке дає підстави для звернення особи за судовим захистом, є створення об'єктивних перешкод на шляху до здобуття відповідного матеріального та/або нематеріального блага.

Водночас за відсутності об'єктивного порушення прав чи законних інтересів особи її вимоги не підлягають задоволенню.

Викладені конституційні норми кореспондуються з нормами Кодексу адміністративного судочинства України.

Згідно із ч.1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

У відповідності до ч.1 ст.5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.

Отже, судовому захисту в адміністративних судах підлягають порушені права, свободи та законні інтереси особи в публічно-правових відносинах. При цьому визначальним для вирішення питання про обґрунтованість вимог особи у розв'язанні публічно-правового спору є встановлення факту порушення відповідних прав, свобод чи інтересів такої особи.

У свою чергу, як вже зазначалось, порушення прав, свобод та інтересів особи наявне тоді, коли сталися зміни стану суб'єктивних прав та обов'язків особи, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов'язку в публічно-правових відносинах.

Відповідні зміни або перешкоди можуть бути створені протиправними рішеннями, діями або бездіяльністю суб'єкта владних повноважень.

Якщо відповідні рішення, дії чи бездіяльність протиправно, на думку особи, спричинили виникнення, зміни чи припинення прав та обов'язків особи (тобто є юридично значимими), особа може порушити питання про визнання протиправними таких рішень, дій чи бездіяльності в судовому порядку.

Таким чином, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, які породжують, змінюють або припиняють права та обов'язки у сфері публічно-правових відносин, вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, якщо позивач вважає, що цими рішеннями, діями чи бездіяльністю його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або має місце інше ущемлення прав чи свобод.

При цьому позивач на власний розсуд визначає, чи порушені його права рішеннями, дією або бездіяльністю суб'єкта владних повноважень. Водночас задоволення відповідних вимог особи можливе лише в разі об'єктивної наявності порушення, тобто встановлення, що рішення, дія або бездіяльність протиправно породжують, змінюють або припиняють права та обов'язки у сфері публічно-правових відносин.

З цього приводу Вищий господарський суд України в постанові від 28 липня 2010 зазначив таке: «Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб відновлення порушеного права позивача.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові».

А ні в позовній заяві, а ні під час розгляду справи позивач не зміг обґрунтувати наявність причинно-наслідкового зв'язку між прийняттям КМУ та МОУ оскаржуваних нормативно-правових актів та порушеним правом ОСОБА_1 в зв'язку з необхідністю виконання вказаних нормативних документів, внаслідок чого в позові слід відмовити, адже сама по собі суб'єктивна незгода позивача з оскаржуваними актами жодним чином не свідчить про те, що вказані акти порушують матеріально-правові інтереси позивача.

Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

На думку Окружного адміністративного суду м. Києва, позивачем не доведено протиправності рішення відповідача з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог та системного аналізу положень законодавства України, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Керуючись статтями 72-77, 139, 143, 241-246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України, Міністерства оборони України про визнання протиправними та скасування нормативно-правових актів в частині - відмовити.

Рішення суду, відповідно до частини 1 статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Рішення суду може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Головуючий суддя Р.О. Арсірій

Судді В.А. Кузьменко

О.П. Огурцов

Повний текст рішення виготовлено 22.02.2019