Рішення № 80028833, 12.02.2019, Черкаський окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 лютого 2019 року справа № 2340/4029/18

м. Черкаси

Черкаський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Кульчицького С.О.,

за участю: секретаря судового засідання - Зачепи Х.В.,

представника позивача ОСОБА_1 - за договором,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у порядку загального позовного провадження, в приміщенні суду адміністративну справу за позовом ОСОБА_2 до Вищого адміністративного суду України, Голови ліквідаційної комісії Вищого адміністративного суду України Шевченка Олександра Михайловича, Верховного Суду, Державної казначейської служби України про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

До Черкаського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_2 (далі - позивач) з позовом до Вищого адміністративного суду України (далі - відповідач 1), Голови ліквідаційної комісії Вищого адміністративного суду України Шевченка Олександра Михайловича (далі - відповідач 2), Верховного Суду (далі - відповідач 3), Державної казначейської служби України (далі - відповідач 4), в якому просить:

- визнати протиправною бездіяльність Вищого адміністративного суду України в особі Голови ліквідаційної комісії Вищого адміністративного суду України Шевченка Олександра Михайловича та Верховного Суду щодо нездійснення нарахування та виплати судді Вищого адміністративного суду України ОСОБА_2 суддівської винагороди, виходячи із розміру мінімальної заробітної плати, визначеної Законом України "Про державний бюджет України на 2017 рік" та Законом України "Про державний бюджет України на 2018 рік" за період з 01.01.2017 по 28.08.2018;

- зобов'язати Вищий адміністративний суд України, Верховний Суд, Державну казначейську службу України здійснити перерахунок, нарахувати та виплатити ОСОБА_2 суддівську винагороду за період з 01.01.2017 по 28.08.2018 у розмірі, встановленому статтею 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07.07. 2010 №2453-VІ, виходячи із посадового окладу 10 мінімальних заробітних плат помножених на коефіцієнт 1,2, з урахуванням проведених виплат у вказаному періоді;

- стягнути солідарно з Вищого адміністративного суду України, Верховного Суду, Державної казначейської служби України на користь ОСОБА_2 грошове забезпечення судді за час затримки розрахунку починаючи з 28.08.2018 і по час розрахунку.

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач вказує, що є суддею Вищого адміністративного суду України у відставці. Розмір винагороди судді визначається лише Законом України "Про судоустрій і статус суддів" та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Також у позові зазначено, що з урахуванням того, що позивач не проходив кваліфікаційне оцінювання, за період з 01.01.2017 по 28.08.2018 суддівська винагорода має визначатись виходячи із посадового окладу 10 мінімальних заробітних плат помножених на коефіцієнт 1,2, з урахуванням розміру мінімальної заробітної плати, встановленої Законами України "Про Державний бюджет України на 2017 рік" та "Про Державний бюджет України на 2018 рік". Позивач вказує, що бездіяльність Вищого адміністративного суду України в особі Голови ліквідаційної комісії Вищого адміністративного суду України Шевченка Олександра Михайловича та Верховного Суду щодо невиплати позивачу суддівської винагороди у вказаному розмірі не відповідає вимогам закону та носить дискримінаційний характер, оскільки розмір суддівської винагороди не ставиться в залежність від проходження суддею кваліфікаційного оцінювання.

Ухвалою від 24.10.2018 відкрито провадження у справі за даним позовом, призначено підготовче провадження з розгляду даної справи.

Заперечуючи проти позову 10.12.2018 відповідачем 3 подано до суду відзив, в якому вказує, що, оскільки Верховний Суд не здійснював фінансування Вищого адміністративного суду України у 2017 році, вимоги позивача про визнання протиправною бездіяльності Верховного Суду щодо нездійснення нарахування та виплати позивачу суддівської винагороди, виходячи із розміру мінімальної заробітної плати, визначеної Законом України "Про Державний бюджет України на 2017 рік" у 2017 році, здійснення перерахунку та виплати позивачеві суддівської винагороди за 2017 рік є безпідставними. Щодо виплати позивачу суддівської винагороди у 2018 році відповідач 3 вказує, що відповідно до пункту 23 розділу ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02 червня 2016 року №1402-VІІІ та Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 06 грудня 2016 року №1774-VІІІ вказано, що мінімальна заробітна плата, як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітних плат, не застосовується. Також відповідач 3 у відзиві вказує, що положення Закону №1774-VIII не регулюють відносини судоустрою, проте ними запроваджені зміни до загального правового регулювання розміру заробітної плати, що може бути враховано при визначенні її величини. Позивач, будучи суддею, який не проходив кваліфікаційне оцінювання, правомірно отримував винагороду з урахуванням положень Закону №1774-VIII. Відповідач 3 стверджує, що такий розмір суддівської винагороди не створює небезпеки для отримання гарантій незалежності суддів та не звужує права позивача.

26 грудня 2018 року позивачем до суду подано відповідь на відзив Верховного Суду, в якій посилаючись на постанову Верховного Суду від 01.08.2018 у справі № 826/13355/17 вказав, що дія положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02 червня 2016 року №1402-VІІІ не розповсюджується на суддів Вищого адміністративного суду України. Також у відповіді на відзив позивач вказує, що зміни до п. 23 "Прикінцевих та перехідних положень" Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02 червня 2016 року №1402-VІІІ, що регулює розмір грошового забезпечення судів, які ліквідуються Законом України №1774-VІІІ не вносились, не вносились Законом України №1774-VІІІ і зміни до Закону України №2453-VІ.

09 січня 2019 року до суду Верховним Судом надано заперечення, згідно з якими відповідач 3 вказує, що Вищий адміністративний суд України не є юридичною особою, яка припинилася відповідно до положень ч. 5 ст. 104 Цивільного кодексу України, тому твердження позивача про те, що Вищий адміністративний суд України припинив свою діяльність та ліквідується з 15.12.2018, а положення Закону України №2453-VІ втратили свою силу з цієї дати є необґрунтованими. Відповідач 3 у запереченнях зазначає, що чинність окремих положень Закону України №2453-VІ підтверджена Конституційним судом України у рішенні від 04.12.2018 №11-р/2018. Оскільки позивач не проходив кваліфікаційного оцінювання, суддівська винагорода йому виплачувалась у відповідності до Закону України №2453-VІ. З огляду на наведене вище відповідач 3 просить відмовити у задоволенні позовних вимог повністю, справу розглядати за відсутності представника Верховного Суду.

Ухвалою від 17.01.2019, яка занесена до протоколу судового засідання від 17.01.2019, закрито підготовче провадження та призначено дану справу до розгляду по суті на 09 год. 30 хв. 12.02.2019.

У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав, позов просив задовольнити повністю з підстав викладених у позовній заяві та відповіді на відзив відповідача 3.

Вищий адміністративний суд України, Голова ліквідаційної комісії Вищого адміністративного суду України Шевченко Олександр Михайлович, Державна казначейська служба України, належним чимном повідомлені про дату, час та місце судового розгляду справи, явку своїх представників не забезпечили, що з огляду на положення ч. 1 ст. 205 Кодексу адміністративного судочинства України, не перешкоджає розгляду справи по суті у судовому засіданні 12.02.2019.

Заслухавши пояснення представника позивача, дослідивши подані суду письмові докази, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, суд зазначає про таке.

Позивач, ОСОБА_2, з 01.08.2005 по 28.08.2018 обіймав посаду судді Вищого адміністративного суду України. Рішенням Вищої ради правосуддя від 07.08.2018 № 2524/0/15-18 на підставі п. 4 ч. 6 ст. 126, ст. 131 Конституції України, ст.ст. 3, 30, 34, 55 Закону України "Про вищу раду правосуддя" позивача звільнено з посади судді Вищого адміністративного суду України у відставку.

У подальшому позивач отримавши довідки про суддівську винагороду для обчислення щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці, встановив, що його посадовий оклад з 01.01.2017 становив 19 200 грн 00 коп., а з 01.01.2018 - 21 144 грн 00 коп.

Вважаючи дії відповідачів щодо нарахування та виплати йому суддівської винагороди у зазначених розмірах протиправними, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд виходить з наступного.

Відповідно до ст. 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя.

Відповідно до частини першої статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02 червня 2016 року №1402-VIII суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Пунктом 2 частини третьої статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02 червня 2016 року №1402-VIII (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) базовий розмір посадового окладу вищого спеціалізованого суду становить 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

Пунктом 1 статті 22 розділу ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02 червня 2016 року №1402-VIII обумовлено, що право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим Законом, мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом.

У силу приписів ст. 83 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02 червня 2016 року №1402-VIII кваліфікаційне оцінювання проводиться Вищою кваліфікаційною комісією суддів України з метою визначення здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді за визначеними законом критеріями. Критеріями кваліфікаційного оцінювання є: компетентність (професійна, особиста, соціальна тощо); професійна етика; доброчесність. Кваліфікаційне оцінювання за критерієм професійної компетентності проводиться з урахуванням принципів інстанційності та спеціалізації. Підставами для призначення кваліфікаційного оцінювання є: заява судді (кандидата на посаду судді) про проведення кваліфікаційного оцінювання, у тому числі для участі у конкурсі; рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про призначення кваліфікаційного оцінювання судді у випадках, визначених законом.

Пунктом 23 розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02 червня 2016 року №1402-VIII визначено, що до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07 липня 2010 року №2453-VI.

Частина третя статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07 липня 2010 року №2453-VI передбачає, що посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат.

Відповідно до ч. 4 вказаної статті Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07 липня 2010 року №2453-VI посадові оклади інших суддів встановлюються пропорційно до посадового окладу судді місцевого суду з коефіцієнтом:

1) судді апеляційного суду - 1,1;

2) судді вищого спеціалізованого суду - 1,2;

3) судді Верховного Суду України, судді Конституційного Суду України - 1,3.

Судом встановлено та визнається сторонами, що позивач станом на день виникнення спірних правовідносин не проходив кваліфікаційного оцінювання відповідно до вимог Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02 червня 2016 року №1402-VIII.

Згідно зі ст. 3 Закону України «Про оплату праці» мінімальна заробітна плата - це встановлений законом мінімальний розмір оплати праці за виконану працівником місячну (годинну) норму праці. Мінімальна заробітна плата встановлюється одночасно в місячному та погодинному розмірах. Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов'язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності і господарювання та фізичних осіб, які використовують працю найманих працівників, за будь-якою системою оплати праці. Мінімальна заробітна плата встановлюється одночасно в місячному та погодинному розмірах.

Пунктом 8 ч. 1 ст. 40 Бюджетного кодексу України передбачено, що законом про Державний бюджет України визначається розмір мінімальної заробітної плати на відповідний бюджетний період.

Відповідно до статтей 7 та 8 Закону України "Про Державний бюджет України на 2017 рік" розмір мінімальної заробітної плати з 1 січня становить 3 200 грн 00 коп., з 1 січня 2017 року прожитковий мінімум для працездатних осіб встановлений у розмірі 1 600 грн 00 коп.

Статтями 7 та 8 Закону України "Про Державний бюджет України на 2018 рік" розмір мінімальної заробітної плати з 1 січня становить 3 723 грн 00 коп., з 1 січня 2018 року прожитковий мінімум для працездатних осіб встановлений у розмірі 1 700 грн 00 коп.

Разом з тим, положеннями ч. 1 ст. 8 Закону України «Про оплату праці» передбачено, що держава здійснює регулювання оплати праці працівників підприємств усіх форм власності шляхом встановлення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних норм і гарантій, встановлення умов і розмірів оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності, працівників підприємств, установ та організацій, що фінансуються чи дотуються з бюджету, а також шляхом оподаткування доходів працівників.

01.01.2017 року набрав чинності Закон №1774-VIII, пунктом 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» якого визначено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі 1600 гривень.

Таким чином, в межах здійснення державного регулювання оплати праці, передбаченого ст. 8 Закону України «Про оплату праці», державою прийнято Закон №1774-VIIІ, яким встановлено особливі умови визначення посадових окладів працівників, а саме, шляхом застосування в якості розрахункової величини мінімальної заробітної плати на рівні 1600 гривень, а не 3200 гривень.

Норми даного Закону, незважаючи на те, що вони впливають на числове вираження розміру суддівської винагороди, безпосередньо не стосуються її визначення, адже ними врегульовано виключно порядок застосування мінімальної заробітної плати.

При цьому суд зазначає, що Законом №1774-VIIІ не вносилися зміни до Закону №2453-VI, а відтак розмір суддівської винагороди залишився на рівні 10 мінімальних заробітних плат, натомість приписи Закону №1774-VIII лише визначають розмір такої мінімальної заробітної плати для певних цілей, а не вводять нове поняття для обчислення суддівської винагороди, яку позивач помилково називає «розрахункова величина».

Твердження позивача про наявність суперечностей між нормами пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1774-VIII та нормами ст. 130 Конституції України, ч. 1 ст. 135 Закону №1402-VIII щодо можливості визначення розміру винагороди судді виключно законом про судоустрій суд вважає необґрунтованим з огляду на те, що, як було зазначено вище, розмір суддівської винагороди закріплено законом про судоустрій на рівні 10 мінімальних заробітних плат. Крім того, до спірних правовідносин підлягають застосуванню насамперед приписи Закону №1774-VIII як такого, що темпорально прийнятий пізніше Законів №№2453-VI, 1402-VIII.

Надаючи оцінку доводам позивача про те, що обмеження розміру суддівської винагороди суперечить принципу незалежності суддів, суд вважає за необхідне зазначити таке.

Стаття 22 Конституції України гарантує, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Статтю 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2016 рік» було встановлено у 2016 році мінімальну заробітну плату в місячному розмірі: з 1 січня - 1378 гривень, з 1 травня - 1450 гривень, з 1 грудня - 1600 гривень.

Отже, з урахуванням норм статті 133 Закону №2453-VI, розмір суддівської винагороди, починаючи з 1 січня 2017 року, порівнюючи з його розміром, що діяв протягом 2016 року, не змінився, відтак посилання позивача на звуження обсягу та змісту його прав внаслідок прийняття Закону №1774-VIII є помилковими.

Аналогічну позицію щодо застосування положень Законів №№2453-VI, 1402-VIII, 1774-VIII до спірних правовідносин неодноразово висловив Верховний Суд, зокрема, у постановах 06.06.2018 року у справі №806/1373/17 та у справі №819/782/17, від 13.06.2018 року у справі №805/2459/17-а та у справі №826/4821/17, від 06.12.2018 року у справі №816/1244/17.

Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Щодо посилання позивача на правову позицію Верховного Суду викладену у постанові від 01.08.2018 у справі № 826/13355/17, то суд зазначає, що висновки судів у кожній конкретній справі безпосередньо залежать від фактично встановлених обставин справи.

Обов'язок суду встановити дійсні обставини справи при розгляді адміністративного позову безвідносно до позиції сторін випливає з офіційного з'ясування обставин справи як принципу адміністративного судочинства, закріпленого у частині 4 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суд зазначає, що обставини, які були предметом судового розгляду у справі № 826/13355/17, за результатами касаційного розгляду якого Верховним Судом ухвалено постанову, на яку посилається позивач є відмінними тим, що є предметом судового розгляду у даній справі.

Крім того, судом при вирішенні даної справи враховується, що Європейський суд з прав людини у рішенні від 09.10.1979 року у справі «Ейрі проти Ірландії» констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень.

Відповідно до ст. 22 Загальної декларації прав людини кожна людина, як член суспільства, має право на соціальне забезпечення та на реалізацію необхідних для підтримання її гідності та для вільного розвитку її особистості прав в економічній, соціальній і культурній сферах за допомогою ресурсів кожної держави.

При цьому, згідно ч. 1 ст. 2 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, кожна держава, яка бере участь у цьому Пакті, зобов'язується в індивідуальному порядку і в порядку міжнародної допомоги та співробітництва, зокрема в економічній і технічній галузях, вжити в максимальних межах наявних ресурсів заходів для того, щоб забезпечити поступово повне здійснення визнаних у цьому Пакті прав усіма належними способами, включаючи, зокрема, вжиття законодавчих заходів.

Крім того Європейський суд з прав людини у справах «Великода проти України» та «Суханов та Ільченко проти України» стверджує, що перша і найважливіша вимога ст. 1 Протоколу № 1 є те, що будь-яке втручання з боку державних органів в мирне володіння майном, повинно бути законним і що воно повинне переслідувати законну мету в інтересах суспільства. Будь-яке втручання також повинно бути пропорційними переслідуваній меті. Іншими словами, необхідно знайти справедливий баланс («золоту середину») до вимог загальних інтересів спільноти та вимог захисту основних прав особистості. Необхідний баланс не буде знайдений, якщо особі або особам доводиться нести індивідуальний і надмірний тягар.

Із системного аналізу наведених вище правових норм суд висновує про відсутність правових підстав для виплати позивачу грошової винагороди виходячи із розміру мінімальної заробітної плати.

При цьому суд зазначає, що до спірних правовідносин не можуть бути застосовані правові наслідки прийняття Конституційним Судом України рішення від 04.12.2018 року у справі №11-р/2018, оскільки згідно ст. 91 Закону України «Про Конституційний Суд України» закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Відтак положення частин третьої, десятої статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 року № 2453-VІ у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12.02.2015 року № 192-VІII, які визнані неконституційними, на момент виникнення спірних правовідносин не були визнанні такими, що не відповідають Конституції України, а тому підлягають застосуванню у спірних правовідносинах.

При вирішенні даної справи суд бере до уваги, що згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

З урахуванням наведеного, системного аналізу положень чинного законодавства України та оцінки наявних у матеріалах справи доказів в сукупності, суд дійшов до висновку, що позовні вимоги не підлягають до задоволення.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Згідно з вимогами ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати не стягуються. Судовий збір компенсувати за рахунок коштів, передбачених бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Керуючись ст.ст. 2, 6, 9, 14, 72, 76 - 79, 90, 139, 241-246, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_2 (АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) до Вищого адміністративного суду України (01029, м. Київ, вул. Московська, 8 корп. 5, ідентифікаційний код 33235788), Голови ліквідаційної комісії Вищого адміністративного суду України Шевченка Олександра Михайловича (01029, м. Київ, вул. Московська, 8 корп. 5), Верховного Суду (01043, м. Київ, вул. Пилипа Орлика, 8, ідентифікаційний код 41721784), Державної казначейської служби України (01601, м. Київ, вул. Бастіонна, ідентифікаційний код 37567646) про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити повністю.

Судовий збір компенсувати за рахунок коштів, передбачених бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Копію рішення направити особам, які беруть участь у справі.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, яка може бути подана до Шостого апеляційного адміністративного суду через Черкаський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення. У разі застосування судом частини третьої статті 243 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено 21.02.2019.

Суддя С.О. Кульчицький