Рішення № 79966456, 08.02.2019, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

справа №813/3183/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 лютого 2019 року

зал судових засідань № 11

Львівський окружний адміністративний суд в складі:

головуючого судді Гулика А.Г.,

за участю:

секретаря судового засідання Харіва М.Ю.,

позивача ОСОБА_1,

перекладача ОСОБА_2,

представника позивача ОСОБА_3,

представника відповідачів ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Львові в порядку загального позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області, Державної міграційної служби України про визнання протиправним і скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, -

в с т а н о в и в:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області (далі – ГУ ДМС України у Львівській області), Державної міграційної служби України (далі – ДМС України), в якому просить суд:

- визнати неправомірним та скасувати рішення ДМС України №193-18 від 15.06.2018 про відмову у визнанні громадянина ОСОБА_5 Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов'язати ДМС України визнати громадянина ОСОБА_5 Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства;

- визнати протиправними дії ГУ ДМС України у Львівській області в частині не роз'яснення позивачу причин відмови та порядку оскарження рішення.

Ухвалою від 24.07.2018 суддя прийняв позовну заяву до розгляду та відкрив провадження у справі.

Ухвалою від 12.11.2018 суд задовольнив заяву представника позивача про виклик свідків.

Ухвалою від 12.11.2018 суд закрив підготовче провадження та призначив справу до судового розгляду по суті.

Ухвалою від 10.01.2019 суд витребував від Головного управління Національної поліції у Львівській області та від управління Служби безпеки України у Львівській області інформацію щодо перебування в розшуку громадянина ОСОБА_5 Федерації ОСОБА_1 згідно з базами даних Генерального Секретаріату Інтерполу і за вчинення яких злочинів.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач громадянин ОСОБА_5 Федерації ОСОБА_1, маючи цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань з політичних причин, а також побоюючись систематичного порушення прав людини, залишив та не може повернутися до країни походження ОСОБА_5 Федерації. Позивач зазначає, що ним подано належним чином оформлену та обґрунтовану заяву-анкету до Головного управління ДМС України у Львівській області про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Так, у своїй заяві позивач чітко зазначив, що не може повернутися до країни свого походження через переслідування за політичну діяльність та релігійні погляди. Зокрема, позивач вказав про свою належність до партії «Хізб ут -Тахрір аль –Ісламі» та сповідування релігії іслам. Позивач також вказав, що побоюється переслідувань у вигляді кримінального переслідування у випадку повернення до Росії у зв’язку з членством в організації Хізб ут -Тахрір –аль- Ісламі. Проте, позивачу відмовлено в наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту на підставі відсутності умов, передбачених п.п.1 і 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Окрім цього, позивач вказує на те, що всупереч законодавству України йому не роз’яснено порядок оскарження та причини відмови. Посилаючись на п.п.39-42, 65 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців УВКБ ООН, ст.3 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року, позивач вказав на те, що відповідач формально підійшов до прийняття рішення №193-18 від 15.06.2018, без належної оцінки інформації про країну походження позивача та побоювання останнього, а тому таке, на його думку, є протиправним і підлягає скасуванню. Вказане зумовило позивача звернутись до суду за судовим захистом.

Відповідач ДМС України 08.08.2018 подала до суду відзив на позовну заяву, в якому просить суд відмовити в задоволенні позову. Відзив обґрунтований тим, що в результаті всебічного, об’єктивного та неупередженого аналізу матеріалів особової справи ОСОБА_1, а також інформації по країні походження, встановлено, що заява позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є необґрунтованою та має ознаки зловживання (задля легалізації) процедурою надання притулку в Україні, відповідно у нього немає підстав для набуття статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, у відповідності до умов, передбачених п.п.1, 13 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”. Матеріали особової справи ОСОБА_1, свідчать про те, що останній є членом політичної партії “Партія ісламського визволення” (“Хізб ут-Тахрір аль –Ісламі”), яка згідно з рішенням Верховного Суду ОСОБА_5 Федерації від 14.02.2003 №ГКПИ 03-116, визнана терористичною та її діяльність на території ОСОБА_5 Федерації заборонена. Проте, відповідно до змісту протоколу співбесіди №1 від 07.02.2017, ОСОБА_1, на момент вступу в ряди партії, знав про її заборону на території Росії. Окрім цього, ОСОБА_1 брав участь в діяльності партії, а його дії спрямовані на зміну релігійного світогляду та почуття віруючих. Відповідач вказує на те, що позивач свідомо розміщував на своїх інтернет -сторінках в соціальних мережах «ВКонтакті» у відкритому доступі відеозаписи, спрямовані на заклик до участі в діяльності партії “Хізб ут-Тахрір аль –Ісламі”. На підставі наведеного позивача визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого ч.1 ст.282 Кримінального кодексу ОСОБА_5 Федерації, і призначено покарання у вигляді штрафу у розмірі 120000 рублів. Також, щодо ОСОБА_1 порушено кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого ч.1 ст.205.5 Кримінального кодексу ОСОБА_5 Федерації, що передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на термін від 15 до 20 років зі штрафом в розмірі до одного мільйона рублів, або довічного позбавлення волі. Також відповідач зазначає, що особлива увага правоохоронних органів ОСОБА_5 Федерації щодо ОСОБА_1 викликана не його політичними поглядами та самим членством у партії "Хізб ут-Тахрір аль –Ісламі", а його діями в тому числі, як члена партії, які виражалися у публікаціях у соціальних мережах та містили ознаки пропагандистських ідей створення єдиної держави - Всесвітнього Халіфату, що суперечить традиційному тлумаченню ісламу. Відповідач вказує на те, що посилання на загальну ситуацію щодо стану дотримання прав людини в певній країні не може саме по собі слугувати підставою для однозначного висновку про те, що у випадку повернення до країни громадянської належності позивачу буде загрожувати індивідуальна серйозна шкода у вигляді тортур, нелюдського, або принизливого поводження чи покарання. Ризик можливого покарання позивача у країні громадянської належності не перевищує загального ризику покарання, яке застосовується до інших громадян – фігурантів кримінальних справ, пов’язаних з діяльністю заборонених екстремістських організацій. Позивач не повідомив про ризик застосування до нього негідного або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. За наведених обставин, вважає, що ДМС України у повному обсязі дослідила матеріали особової справи позивача та дійшла обґрунтованого висновку про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Тому, оскаржене рішення, на його думку, є правомірним, а підстави для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту – відсутні.

Відповідач ГУ ДМС України у Львівській області відзиву на позовну заяву чи заяви про визнання позову до суду не подав.

Представник позивача 30.10.2018 подав до суду відповідь на відзив, у якому вказав, що у випадку повернення позивача до ОСОБА_5 Федерації його життю, здоров’ю, гідності та свободі буде загрожувати реальна небезпека. Позивачем у своїй заяві-анкеті наведено переконливі факти, які підтверджують, що у країні громадянської належності позивач зазнав переслідувань через своє активне членство у “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі”. Оскільки загальна ситуація з дотриманням прав людини в ОСОБА_5 Федерації після залишення її позивачем не покращилася, а кримінальна відповідальність за злочини, за якими раніше переслідувався позивач, посилилась, вважає цілком обґрунтованими його побоювання зазнати переслідувань у разі його повернення до Росії. Окрім того, вказав, що згідно з інформацією, взятої з незалежних джерел, в ОСОБА_5 Федерації широко практикуються переслідування за ознакою віросповідання, зокрема, за віросповідання ісламу. Вказана інформація подавалась до ДМС України, проте жодним чином не досліджена та не взята до уваги при прийнятті оскарженого рішення. Таким чином, заперечення відповідача, викладені у відзиві на позовну заяву, позивач вважає безпідставними та необґрунтованими.

Позивач та представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримали. Просили суд позов задовольнити повністю.

Представник відповідачів в судовому засіданні проти задоволення позову заперечив. Просив суд в задоволенні позову відмовити повністю.

Заслухавши пояснення позивача та представників сторін, покази свідків, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов висновку, що позов необхідно задовольнити частково, виходячи з наступного.

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, народився у м. Тетюші, Тетюшський район, Республіка Татарстан, ОСОБА_5 Федерація, є громадянином ОСОБА_5 Федерації, за національністю - татарин, за віросповіданням - мусульманин.

Дані про особу встановлено на підставі копії паспорта громадянина ОСОБА_5 Федерації, виданого 26.03.2003 № НОМЕР_1 відділом ОВС Тетюшського району, Республіки Татарстан.

В ОСОБА_5 Федерації зареєстрований за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_2. За словами заявника до виїзду із ОСОБА_5 Федерації проживав у ІНФОРМАЦІЯ_3, Республіка Татарстан.

Сімейний стан - розлучений, дружина ОСОБА_6 з дочкою ОСОБА_1 Азалією Ільдарівною від першого шлюбу проживає в м. Тетюші; з дружиною та дочкою не спілкується (протокол співбесіди №2 від 23.02.2018). З іншою дружиною ОСОБА_7 та її сином від першого шлюбу ОСОБА_8 проживав в ОСОБА_5 Федерації, Республіка Татарстан, м. Казань, вул. Джайдата Файзі, б. 14, кв. 14 (протокол співбесіди №1 від 07.02.2018).

Освіта - середня спеціальна, спеціальність історико-філологічна.

Працював офіційно водієм у ВАТ «Тетюші Агрохім сервіс», в Тєтюшській ЦРБ-бухгалтером, Тетюшському РУЄС-економістом, ВАТ «ТАТ ОСОБА_9» директором Тетюшської філії, заступником директора Буїнскої філії «ОСОБА_10 ОСОБА_9».

За словами ОСОБА_1 покинув ОСОБА_5 Федерацію в березні 2017 року. Державний кордон України перетнув нелегально, без документів поза пунктом пропуску (протокол співбесіди №1 від 07.02.2018).

У місті Львові позивач проживає один за адресою: АДРЕСА_1. Не працює.

У своїй заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ОСОБА_1 вказує на те, що є членом політичної партії «Хізб ут-Тахрір». В ОСОБА_5 Федерації це заборонена партія, і в разі повернення до країни походження йому загрожує переслідування через його належність до партії, а також позбавлення волі згідно з ч.1 ст.205.5 Кримінального кодексу ОСОБА_5 Федерації.

09.02.2018 ГУ ДМС України у Львівській області розпочала процедуру оформлення документів для вирішення питання щодо надання позивачу статусу біженця або особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, згідно з наказом ГУ ДМС України у Львівській області від 09102.2018 №34 "Про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту".

Позивач документований довідкою ГУ ДМС України у Львівській області про звернення за захистом в Україні №008761 від 22.01.2018.

За інформацією, отриманою від УСБ України у Львівській області (лист від 19.03.2018 № 62/2/3- 1730п) встановлено, що ОСОБА_11, ІНФОРМАЦІЯ_1, значиться у розшуку з 05.12.2017, а за наявною інформацією сектору Укрбюро Інтерполу ГУНП у Львівській області (лист від 20.02.2018 року № 595/33/м-2018) серед осіб, оголошених у розшук каналами генерального Секретаріату Інтерполу, не значиться.

В результаті всебічного, об’єктивного та неупередженого аналізу матеріалів особової справи №2018LV0007 та інформації по країні походження встановлено, що у ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, відсутні умови для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у відповідності до умов, передбачених пп. 1, 13, ч.1, ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

За результатами розгляду заяви та матеріалів особової справи позивача, проведених співбесід, ГУ ДМС України у Львівській області дійшло висновку, що громадянин ОСОБА_5 Федерації ОСОБА_1 не підпадає під критерії визначення особи, яка потребує додаткового захисту у відповідності до вимог п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", що оформлено Висновком про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 14.05.2018.

В процесі підготовки висновку працівниками ГУ ДМС України у Львівській області досліджувались надані позивачем докази та інформація по країні його походження з мережі Інтернет тощо.

Відповідно до вимог чинного законодавства, вказаний висновок та матеріали особової справи позивача (№2018LV0007) скеровані до ДМС України для прийняття рішення по суті.

Беручи до уваги викладене і на підставі абзацу 5 частини 1 статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", ДМС України дійшло висновку про необхідність прийняти рішення про відмову громадянину ОСОБА_5 Федерації ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону - відсутні.

Рішенням ДМС України від 15.06.2018 №193-18 громадянину ОСОБА_5 Федерації ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

25.06.2018 ГУ ДМС України у Львівській області повідомлено ОСОБА_1 щодо прийнятого ДМС України рішення про відмову йому у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (повідомлення №125 від 25.06.2018).

Зміст спірних правовідносин полягає в тому, що на переконання позивача рішення від 15.06.2018 №193-18 прийнято за формальних підстав, без належної оцінки інформації про країну походження позивача і побоювань останнього, а тому є всі підстави для зобов'язання ДМС України визнати його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Вважаючи у зв'язку із цим, свої права порушеними та такими, що потребують захисту, позивач звернувся до суду з відповідним позовом.

При вирішенні спору виходив з такого.

Відповідно до ст.14 Загальної декларації прав людини 1948 року кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 №3671-VІ (далі - ОСОБА_12 України №3671-VI).

Згідно з п.п.1, 13 ст.1 Закону України №3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та вказаного Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Статтею 5 Закону України №3671-VI визначено порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до ч.5 якої особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 вказаного Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Згідно з ч.ч.1, 7 ст.7 Закону України №3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. ОСОБА_10 заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Відповідно до ч.5 ст.10 Закону України №3671-VI спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на основі всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з ч.6 ст.8 Закону України №3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пп. 1, 13 ч.1 ст. 1 вказаного Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пп. 1, 13 ч. 1 ст. 1 вказаного Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Відповідно до Директиви Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянств як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту», які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Згідно з п.п.45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців особа (далі - Керівництво), яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до п.195 зазначеного Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Згідно з Позицією Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» 1998 року, факти на підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права є покладення обов'язку доказування на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доказування покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.

Відповідно до ч.2 ст.13 Закону України №3671-VI особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана, серед іншого: подати центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Разом з тим, суд враховує, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Оцінка таким побоюванням обов'язково повинна надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ України тощо.

Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту, є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні.

Відповідно до абз.5 п.10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16.03.2012 №3 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» (далі - Постанова №3), інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Згідно з ч.3 ст.78 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Даючи оцінку оскарженому рішенню ДМС України від 15.06.2018 №193-18 про відмову у визнанні громадянина ОСОБА_5 Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд враховує наступне.

Суд встановив, що основними підставами, якими позивач обґрунтовує позовні вимоги, є те, що він, маючи цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань з політичних причин, а також через свою релігійну приналежність на фоні систематичного порушення прав людини, та побоюючись необґрунтованого та незаконного ув'язнення, тортур, жорстокого поводження не може повернутися до країни походження - ОСОБА_5 Федерації. Окрім того, зазначає, що проти нього у країні походження порушено кримінальну справу.

Обставини, які стали підставою для відмови позивачу у наданні захисту в Україні, містяться у висновку від 14.05.2018 (том 1, а.с.47-189).

Суд встановив, що відповідач виходив з того, що партія «Хізб ут-Тахрір» заборонена у країнах світу, де переважну або велику частину населення становлять мусульмани, та зважаючи на певні ідеологічні основи «Хізб ут-Тахрір аль -Ісламі» та своєрідне трактування Корану її представниками, перестороги таких країн, тим більше у час загострення світової терористичної загрози, є зрозумілими, тому вважати упередженою заборону такої організації у Росії недоречно.

Заявник на момент вступу в ряди партії знав про її заборону на території Росії, його не турбували наслідки, які за собою несе членство в будь яких заборонених Законом організаціях, проте розуміння правильності вибраного шляху стало підставою рухатися по ньому надалі, що є свідомим порушенням законодавства країни громадянської належності.

Відповідно до п.56 ч.1 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців, переслідування слід відрізняти від покарань за порушення закону згідно з традиційним правом. Особи, які рятуються від переслідування або покарання за такі злочини, як правило, не є біженцями. Слід нагадати, що біженець - це жертва або потенційна жертва несправедливості, а не особа, яка переховується від правосуддя.

Отже, враховуючи наведене, відповідач вважає, що позивач не надав доказів, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також, не доведено та не надано жодних переконливих доказів, які б свідчили про його переслідування на батьківщині, а його посилання обумовлені переважно загальновідомою інформацією. За таких обставин вважають, що позивач у випадку повернення до ОСОБА_5 Федерації не зазнає серйозної шкоди, визначеної ст.15 Кваліфікаційної Директиви ЄС 2011/95/EU, п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а тому відсутні підстави для прийняття рішення про визнання його особою, яка потребує додаткового захисту.

Щодо діяльності політичної партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» («Партія ісламського визволення») суд зазначає наступне.

«Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» є міжнародною ісламською партією, діяльність якої ґрунтується на законах Ісламу. Метою цієї партії є відновлення ісламської держави, керівником якої був би обраний мусульманами «халіф». Методом діяльності організації є просвіта із закликом до мусульман повернутися до ісламського засобу життя. Своїм завданням «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» вважає виховання моральних та ідейних з точки зору Ісламу людей, без яких неможлива розбудова ісламської держави. Організація декларує виключно мирні засоби роботи серед мусульман. Партія немає військового крила чи озброєних прибічників. Так, речник організації у Великій Британії від імені «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» засудив терористичні акти, вчинені у 2007 році у Лондоні. Речник організації у ОСОБА_4 також виступив із засудженням такого теракту. Завдяки цьому, «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» цілком легально діє у всіх демократичних країнах Європи та Північної Америки, за винятком Німеччини, де партія заборонена через свою антисіоністську риторику та критику Ізраїлю. Але й у Німеччині забороненими є публічні заходи партії, при цьому члени «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» не переслідуються правоохоронними органами країни. Провідні правозахисні організації світу, зокрема «Amnesty International», визнавали членів партії, засуджених до ув'язнення у країнах СНД, політичними в’язнями та рішуче засуджували численні факти катувань та позасудових страт членів «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» в цих країнах.

Допитаний у судовому засіданні свідок ОСОБА_13, який є головою Інформаційного офісу “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” в Україні, зазначив, що “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” - міжнародна ісламська політична партія, заснована у 1953 році, метою якої є відновлення ісламського способу життя шляхом встановлення держави Халіфат. За межами ісламського світу (в т.ч. в Росії та Україні) “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” веде просвітницьку діяльність по поширенню серед мусульман і не мусульман ідей Ісламу. В Україні “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” не веде боротьби за владу і не працює над зміною державного устрою, рівно як і не зазіхає на територіальну цілісність, оскільки населення України у своїй більшості не є мусульманським. Тому в Україні “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” діє скоріше як релігійна організація, а не як політична партія.

Суд встановив, що «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» здійснює свою діяльність у більш, ніж 50 країнах світу (практично у всіх країнах Близького Сходу, Європи, у Америці, Канаді, Австралії, країнах ОСОБА_14, Південної та ОСОБА_15). Станом на зараз «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» заборонена в Німеччині, Росії, Узбекистані та деяких країнах ОСОБА_14 (Саудівська Аравія, Катар). Заборона діяльності в Німеччині пов'язана із позицією організації стосовно заперечення законності існування Ізраїлю і активною пропагандою такої позиції. В країнах ОСОБА_14 вона заборонена як «екстремістська» за пропаганду ідей утворення ісламської держави (Халіфата), що переслідується авторитарними режимами. За останні десятиліття в країнах учасниках ОБСЄ не винесено жодного вироку, в якому б членів «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» звинувачували в причетності до конкретних актів тероризму або озброєного насильства, чи підготовки до таких. Єдиною країною, де «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» заборонена як «терористична організація», є ОСОБА_5 Федерація.

Розпорядженням Уряду ОСОБА_5 Федерації від 14.07.2006 №1014-р. «Российскую газету» визначено офіційним періодичним виданням, яке здійснює публікацію єдиного федерального списку організацій, в тому числі іноземних та міжнародних організацій, визнаних судами ОСОБА_5 Федерації терористичними.

У федеральному випуску «Российской газеты» №4130 від 28.07.2006 (http//www.rg.ru/2006/07/28/terror-organizacii/html) опубліковано список організацій, визнаних Верховним Судом ОСОБА_5 Федерації терористичними, діяльність яких заборонена на території Росії, під №17 у якому значиться «Партія ісламського визволення» («Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі»).

Водночас «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» та її члени відсутні в оновленому списку санкцій ОСОБА_16 Безпеки ООН, запровадженому резолюціями №1267 (1999) та №1989 (2011) та 2253 (2015), серед організації, по ІДІЛ, «Аль-Каїді» та пов'язаними з ними особами, групами, підприємствами та організаціями (http://www.un/org/sc/suborg/ru/sanctions/1267/agsanctionslist).

«Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» не включено і до оновленого списку іноземних терористичних організацій, що складається Державним департаментом США (http://www/state/gov/j/ct/other/des/123085.htm).

Згідно з інформацією з відкритих незалежних джерел, зокрема, ОСОБА_16 Безпеки ООН та Державного департаменту США, які суд вважає надійними та об'єктивними, не відносить діяльність «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» до терористичної та/або екстремістської.

Таким чином, вказане дає підстави характеризувати «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» як не пов'язану з тероризмом ісламську релігійно-політичну організацію, діяльність членів якої не підпадає під критерії виключення.

Суд звертає увагу на те, що в Україні не існує списку чи переліку організацій, які згідно з чинним національним законодавством віднесені до терористичних чи екстремістських, як і не існує заборони на діяльність «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» на території України.

Таким чином, встановлені судом обставини свідчать, що переслідування громадянина ОСОБА_5 Федерації ОСОБА_1 в рамках чинного законодавства країни його походження за ознаками причетності до діяльності забороненої терористичної організації суперечить самій суті «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» та сприйняття організації у розвинутих демократичних країнах, а також законодавству України.

Допитаний у судовому засіданні свідок ОСОБА_17 Ільмир Анасович пояснив, що сам не є членом організації та ніколи ним не був, хоча в ОСОБА_5 Федерації засуджений до трьох років та шести місяців позбавлення волі за ч.2 ст.282 Кримінального кодексу ОСОБА_5 Федерації “Екстремізм” та за ст.282.2 “Участь в діяльності забороненої в ОСОБА_5 Федерації Ісламської партії “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі”. На сьогоднішній день в ОСОБА_5 Федерації активні мусульмани такі як ОСОБА_1, які займаються публічною діяльністю, зникають безвісти. Родичі не в змозі знайти ані тіл, ані останків.

У сьогоднішній Росії, спецслужби в особі ЦПЗ (Центру Протидії Екстремізму і тероризму) і ФСБ займаються позасудовими стратами неугодних владі активних громадян своєї країни, таких, як активіст організації Союз ОСОБА_18 ОСОБА_10 - вбитий біля свого будинку в м.Кізляр 16.09.2013 або журналіст ОСОБА_19, знайдений мертвим 01.08.2014 в м.Нальчику або події в Чечні, де за даними Правозахисного центру “Меморіал” всього за три місяці 2016 року викрадено 24 людини, доля шістьох з них до цих пір невідома. Вважає, що доля вказаних мусульман, спіткає і ОСОБА_1, якщо він потрапить в руки російських спецслужб.

Вказані вище обставини підтверджені також показами свідків ОСОБА_20 Ільльдара Куручбаєвича та ОСОБА_21, які враховуються судом при прийнятті рішення у справі.

Разом з тим, під час співбесід (протокол співбесіди №1 від 07.02.2018), ОСОБА_1 розповідав, що в країні походження 27.02.2014 стосовно нього відкрито кримінальне провадження за ч.2 ст.282 Кримінального кодексу ОСОБА_5 Федерації (розпалювання ненависті або ворожнечі) та ч.1 ст. 205.5 Кримінального кодексу ОСОБА_5 Федерації (участь в діяльності терористичної організації), оскільки у нього вилучили літературу, яка підтверджує його участь в терористичній організації «Хізб ут-Тахрір» та розміщення в інтернеті відеозапису та статей, в яких містяться висловлювання, які мають екстремістську спрямованість. За це на нього наклали штраф у розмірі 120000 тис. рублів.

Проведеним аналізом копії апеляційної постанови судді Тетюшського районного суду Республіки Татарстан від 25.03.2014 про залишення без змін вироку від 27.02.2014 щодо ОСОБА_1, засудженого за ч. 2 ст. 282.2 Кримінального кодексу ОСОБА_5 Федерації та постанови про порушення кримінальної справи щодо ОСОБА_1 від 10.03.2017, в діях якого передбачаються ознаки злочину, передбачених ч.1 ст. 205.5 Кримінального кодексу ОСОБА_5 Федерації, вбачається, що відносно позивача порушувались кримінальні справи через те, що він розміщував у відкритому доступі (тобто для публічного перегляду) на своїх інтернет- сторінках у соціальній мережі «ВКонтакті» відеоматеріали, які містять ідеї міжнародної терористичної організації «Партія ісламського відродження» («Хізб ут -Taxpip аль-Ісламі»), засновані на ідеологічних джерелах вказаної незаконної організації, таким чином здійснюючи пропаганду цих ідей.

На підтвердження вказаних аргументів ГУ ДМС України у Львівській області надано копії вказаних постанов (том 1, а.с.87-93).

Суд звертає увагу на те, що в листопаді 2013 року набрав чинності ОСОБА_12 ОСОБА_5 Федерації від 02.11.2013 №302-Ф3 «Про внесення змін в окремі законодавчі акти ОСОБА_5 Федерації», який передбачає, зокрема, введення кримінальної відповідальності за організацію чи участь в діяльності організації, визнаної терористичною, відповідно до законодавства ОСОБА_5 Федерації (ст.205.5 Кримінального кодексу ОСОБА_5 Федерації). Санкція за організацію діяльності забороненої судом терористичної організації (ч.1 ст.205.5) передбачає покарання у позбавлення волі на строк від 15 до 20 років, за участь в діяльності (ч.2 ст.205.5) - позбавлення волі на строк від 5 до 10 років.

В травні 2014 року набрав чинності ОСОБА_12 ОСОБА_5 Федерації від 05.05.2014 №130-Ф3 «Про внесення змін в окремі законодавчі акти ОСОБА_5 Федерації», який передбачає, зокрема, посилення відповідальності за ч.1 ст.205.5 Кримінального кодексу, яка згідно з новою редакцією може включати довічне ув'язнення.

Також посилена відповідальність за ст.282.2 і ст.205.1 Кримінального кодексу ОСОБА_5 Федерації, які застосовувалися раніше у справах щодо «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі». Тим самим законом до осіб, які вчинили злочин за ст.205.5 Кримінального кодексу ОСОБА_5 Федерації і деякими іншими статтями Кримінального кодексу, не застосовуються строки давності і не може бути призначено покарання нижче нижчого покарання, передбаченого вказаними статтями.

Основною причиною звернення за захистом в Україні позивач вказує обґрунтовані побоювання зазнати переслідувань у зв'язку з своїми релігійними поглядами та членством в організації «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі».

Як на доказ того, що в ОСОБА_5 Федерації порушуються права мусульман та членів «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» позивач посилається на ряд публікацій у мережі Інтернет про те, що мусульман та членів «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» переслідують через їх належність до цієї релігійної організації, а в місцях ув'язнення піддають нелюдському поводженню (забороняють бачитися з рідними та молитися, б'ють та застосовують тортури). Зокрема:

- Щорічний звіт Комісії США щодо свободи віросповідання в країнах світу, 2016 р.: Росія, 2 травня 2016 року: http://www.refworld.org.ru/docid/5943d7264.html

- Міжнародна Амністія (Amnesty International), Доповідь Amnesty International 2016/17: Права людини в сучасному світі, 22.02.2017: http://www.refworld.org.ru/docid/5901b0cc4.html

Також представником позивача подана інформація з відкритих джерел про політичний характер переслідувань в ОСОБА_5 Федерації членів «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі»:

- https://ovdinfo.org/express-news/2017/05/24/prokuratura-trebuet-posadit-poluchivshih-uslovnye-sroki-po-delu-hizb-ut

- https://www.sova-center.ru/religion/news/extremism/counter-extremism/2017/07/d37568/

- https://memohrc.org/ru/news_old/spisok-presleduemyh-v-svyazi-s-prichastnostyu-k-hizb-ut-tahrir-obnovlyaetsya та ін.

Встановлені судом обставини свідчать про існування реальних загроз, з якими може зіштовхнутися позивач у разі його повернення до ОСОБА_5 Федерації.

Поряд з цим, згідно з відповіддю на запит Головного управління Національної поліції у Львівській області (сектор Укрбюро інтерполу), станом на 20.02.2018 серед осіб, оголошених в розшук каналами Генерального Секретаріату Інтерполу, позивач не значиться.

Проте, на ухвалу суду від 10.01.2019 про витребування доказів, сектор міжнародного поліцейського співробітництва Головного управління Національної поліції у Львівській області надав відповідь №221/33/М-2019 від 28.01.2019, згідно з якою громадянин ОСОБА_5 Федерації ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 перебуває у міжнародному розшуку Генерального Секретаріату Інтерполу, ініціатор – ОСОБА_5 Федерація, з метою арешту за ст.205.1 ч.1, ст.205.5 ч.1. Кримінального кодексу ОСОБА_5 Федерації та подальшої екстрадиції для відбування покарання (довічного ув’язнення).

Враховуючи наведене, суд вважає, що позивач не є біженцем, оскільки не переслідується за ознаками раси, віросповідання, національності, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, проте потребує додаткового захисту як особа, яка була змушена залишити країну походження внаслідок загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, тобто, тривалого ув'язнення через участь у забороненій на території ОСОБА_5 Федерації партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі».

Окрім цього, як видно з матеріалів справи, Управління Служби безпеки України у Львівській області за наслідками проведеної перевірки не встановило жодних обставин, за наявності яких громадянин ОСОБА_5 Федерації ОСОБА_1 не може бути визнаний біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, тобто членство позивача у політичній партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» не може бути перешкодою при прийнятті відповідного рішення ДМС України (том 1, а.с.170).

В зв'язку з цим, відповідач помилково взяв до уваги лист Департаменту захисту національної державності Служби безпеки України від 27.10.2017 №5/2/1-21078, як підставу для відмови у визнанні біженцем чи наданні додаткового захисту позивачу, який суперечить вказаному вище висновку стосовно ОСОБА_1

Аналізуючи ситуацію з дотриманням прав людини в ОСОБА_5 Федерації, суд дійшов висновку, що у випадку повернення позивача до країни громадянської належності його життю, здоров'ю, гідності та свободі, буде загрожувати реальна небезпека, через що в нього є цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань через політичні та релігійні причини.

Позивач навів переконливі факти, які підтверджують, що у країні громадянської належності позивач зазнавав переслідувань через своє активне членство у «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі». Оскільки загальна ситуація з правами людини в ОСОБА_5 Федерації після залишення її позивачем не покращилася, а кримінальна відповідальність за злочин, передбачений ч.1 ст.205.5.1, ч.1 ст.205.5 Кримінального кодексу ОСОБА_5 Федерації (довічного ув’язнення), посилилась, то суд вважає цілком обґрунтованими побоювання позивача зазнати переслідувань у разі його повернення до Росії.

Суд не встановив умов, які перешкоджають наданню позивачу правового статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, передбачених ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Приймаючи оскаржене рішення, відповідач належним чином не дослідив та не проаналізував належним чином інформацію, повідомлену позивачем в заяві про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, анкетах та протоколах співбесід, а також не врахував поточної та актуальної інформації щодо ситуації в ОСОБА_5 Федерації й не спростував можливість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження в разі повернення, що не відповідає вимогам ст.3 Європейської конвенції про права людини, яка забороняє вислання осіб у країну, де вони можуть зазнати переслідувань, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження.

З урахуванням наведеного, суд дійшов висновку, що відповідач, ДМС України, безпідставно погодився з висновками відповідача, ГУ ДМС України у Львівській області, про відсутність встановлених п.п.1 та 13 ч.1 ст.1 Закону України №3671-VI умов для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що призвело до прийняття оскарженого рішення від №193-18 від 15.06.2018 про відмову у визнанні громадянина ОСОБА_5 Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Суд вважає, що така відмова не відповідає міжнародним принципам, оскільки позивач обґрунтував свою заяву та повідомив всі важливі факти. При цьому, відповідач такі факти не визнав неправдоподібними чи такими, що суперечать конкретній чи загальній інформації у справі позивача.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України (далі Кас України) кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 вказаного Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно з позиції Європейського суду з прав людини, викладеної у п.53 рішення у справі «Федорченко та Лозенко проти України», суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумними сумнівом». На думку суду, жодних вагомих, чітких та узгоджених доказів, які б вказували на правомірність та обґрунтованість спірного рішення відповідач не подав, натомість таке прийнято лише з формальних підстав.

Таким чином, суд дійшов висновку, що оскаржене рішення ДМС України від №193-18 від 15.06.2018 про відмову у визнанні громадянина ОСОБА_5 Федерації ОСОБА_22 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не відповідає критеріям правомірності, обґрунтованості, добросовісності, розсудливості та пропорційності (зокрема без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія)), визначеним у ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому порушують права та законні інтереси позивача, які підлягають судовому захисту шляхом визнання протиправним та скасування такого рішення.

Щодо позовної вимоги щодо зобов’язання Державної міграційної служби України визнати громадянина ОСОБА_5 Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства, суд зазначає наступне.

Пунктом 25 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України № 3 від 26.06.2011 (із змінами та доповненнями) передбачено, що відповідно до принципу розподілу влади суд під час вирішення справи щодо оскарження відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не повноважний визнавати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а може лише визнати рішення відповідного органу протиправним, скасувати його та за наявності достатніх підстав зобов'язати відповідача визнати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а у разі їх відсутності - зобов'язати повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Верховний Суд у постанові від 25.10.2018 у справі № 815/2691/15 зазначив, що суд під час вирішення справи щодо оскарження відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не повноважний визнавати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а може лише визнати рішення відповідного органу протиправним, скасувати його та зобов'язати відповідача повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Статтею 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Частинами 3 та 4 ст. 245 КАС України встановлено, що у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов'язати суб'єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду. У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Таким чином, суд не вправі зобов’язати ДМС України прийняти рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Проте, для відновлення порушеного права позивача суд вважає за необхідне зобов’язати ДМС України повторно розглянути заяву громадянина ОСОБА_5 Федерації ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з урахуванням наданої у рішенні правової оцінки суду щодо підстав скасування рішення №193-18 від 15.06.2018.

Щодо позовної вимоги про визнання незаконними дій ГУ ДМС України у Львівській області в частині не роз'яснення позивачу причин відмови та порядку оскарження рішення, суд зазначає наступне.

Порядок повідомлення особи про прийняте ДМС України рішення про відмову у визнанні особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, регулюється Законом України №3671-VI та Правилами розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затвердженими наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 №649 та зареєстрованими в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 за № 1146/19884 (далі - Правила).

Частиною 13 статті 10 Закону України №3671-VI визначено, що у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, прийняв рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа вказаного центрального органу виконавчої влади протягом семи робочих днів з дня його отримання надсилає або видає особі, стосовно якої прийнято зазначене рішення, письмове повідомлення з викладенням причин відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.

Вказана норма кореспондується із підпунктом "а" пункту 6.9. Правил, відповідно до якого при отриманні рішення ДМС України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа органу міграційної служби протягом семи робочих днів з дня отримання рішення надсилає або видає особі, стосовно якої прийнято зазначене рішення, письмове повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 29), з викладенням причин відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення, про що заносяться відповідні відомості до журналу реєстрації видачі повідомлень.

Суд не встановив порушень Закону України №3671-VI та Правил при оформленні та врученні ГУ ДМС України у Львівській області повідомлення №125 від 25.06.2018 про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке відповідає формі, встановленій додатком 29 Правил.

З огляду на вказане, суд вважає, що у задоволенні позовної вимоги позивача про визнання незаконними дій ГУ ДМС України у Львівській області в частині не роз'яснення позивачу причин відмови та порядку оскарження рішення, слід відмовити, у зв'язку з її безпідставністю та необґрунтованістю.

Стаття 19 Конституції України встановлює, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з вимогами ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідно до ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

Таким чином, виходячи із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та доказів, зібраних у справі, суд дійшов висновку, що позов необхідно задовольнити частково.

Враховуючи те, що позивач звільнений від сплати судового збору відповідно до п.14 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» судові витрати стягненню зі сторін не підлягають.

Керуючись ст.ст. 6, 9, 73-76, 242, 244, 245 КАС України, суд, -

в и р і ш и в:

позов задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №193-18 від 15.06.2018 про відмову у визнанні громадянина ОСОБА_5 Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов’язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина ОСОБА_5 Федерації ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням наданої у рішенні правової оцінки суду щодо підстав скасування рішення №193-18 від 15.06.2018.

В задоволенні позовних вимог щодо зобов’язання Державної міграційної служби України визнати громадянина ОСОБА_5 Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства та визнання протиправними дій Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області в частині не роз’яснення ОСОБА_1 причин відмови та порядку оскарження рішення відмовити повністю.

Судові витрати стягненню зі сторін не підлягають.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого Кодексом адміністративного судочинства України, якщо таку скаргу не було подано.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Львівський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення суду складене та підписане 18.02.2019.

Суддя А.Г. Гулик