Рішення № 79842628, 15.02.2019, Козятинський міськрайонний суд Вінницької області

РІШЕННЯ

Іменем України

Справа № 133/2527/18

15.02.19

КОЗЯТИНСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

В складі головуючого судді Сороки Д.В.

за участю: секретаря судового засідання Бірюкової Т.П.

розглянувши за правилами загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні в м. Козятині справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу.

Свої вимоги мотивував тим, що в 01.02.2011 між нею та ОСОБА_2 виникли правовідносини на підставі договору позики.

Відповідно до розписки від 01.02.2011, виданною їй ОСОБА_2, остання взяла в неї в борг 6 000 гривень. Дата повернення боргу в розписці не зазначена.

10.01.2018 після неодноразових усних звернень до відповідача , вона направила на адресу ОСОБА_2заяву про повернення їй суми боргу за розпискою від 01.02.2011. Так, згідно цієї заяви вона вимагала у ОСОБА_2 повернути борг по договору позики в сумі 6 000 гривень на протязі 7 (семи) днів з дня отримання цієї притензії, але не пізніше 20.01.2018.

Відповіді на вказану письмову заяву (вимогу про повернення коштів) вона не отримала, а відповідач не виконала взяті на себе зобовязання за договором позики.

Таким чином, відповідач свої зобов’язання не виконала, борг їй не повернула, про що свідчить наявний у неї оригінал зазначеної розписки.

Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред’явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред’явлення позивачем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Отже, відповідач повинна була до 01.02.2018 включно повернути їй борг за договором позики в сумі 6 000 гривень, однак цього не зробила.

Таким чином, борг відповідача перед нею станом на день її звернення до суду за основним зобов’язанням становить 6 000 гривень.

Статтею 1048 ЦК України передбачено, що:

1. Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

2. Договір позики вважається безпроцентним, якщо: 1) він укладений між фізичними особами на суму, яка не перевищує п'ятдесятикратного розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, і не пов'язаний із здійсненням підприємницької діяльності хоча б однією із сторін; 2) позичальникові передані речі, визначені родовими ознаками.

Отже, відповідач зобов’язаний сплатити на її користь проценти від суми позики в розмірі на рівні облікової ставки Національного банку України за кожний день користування позикою. Відповідно до розрахунку, загальна сума відсотків за позикою становить 5 912,08 гривень.

Відповідно до ч. 1 ст. 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов'язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549-552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Відповідно до розрахунку загальна сума боргу з урахування інфляції становить 6126,37 гривень.

Відповідно до ст.. 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відповідно до розрахунку загальна сума відсотків договором складає 103,07 гривень.

Отже відповідач зобов’язаний повернути їй суму боргу в розмірі 12 141,52 грн., з яких: 6000 грн. – основний борг, 5912,08 грн. – відсотки від суми позики, 126,37 грн. – інфляційне навантаження на суму боргу, 103,07 – 3% річних від простроченої суми.

В судове засіданя позивач ОСОБА_1 не з’явилася, від представника позивача – адвоката ОСОБА_3 надійшла заява, про розгляд справи без його участі та участі позивача, позовні вимоги підтримує в повному обсязі, просить їх задовільнити.

Відповідач ОСОБА_2 в судове засідання не з’явилася, подала заяву на адресу суду, про розгляд справи без її участі та участі її представника. Представник відповідача – адвокат ОСОБА_4 надав відзив на позовну заяву, в якому просить відмовити у задоволенні позовних вимог, оскільки, позивач у позовній заяві зазначає, про те, що 01.02.2011 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 виникли правовідносини на підставі договору позики. В підтвердження посилається на розписку від 01.02.2011 про отримання ОСОБА_2 коштів в розмірі 6 000 гривень. Підставу звернення до суду в 2018 році зазначає те, що ОСОБА_2 не направлено відповіді на письмову заяву ОСОБА_1 про повернення коштів.

З приводу отримання в 2011 році коштів та складання розписки ОСОБА_2 зазначає про те, що в той період вона перебувала з ОСОБА_1 в дружніх відносинах. Так як ОСОБА_1 була зареєстрована ФОП та здійснювала господарську діяльність, ОСОБА_2 отримала товар у позивача на суму 6 000 гривень з розстрочкою платжу та на вимогу ОСОБА_1 склала розписку на таку суму. Вартість товару ОСОБА_2 повністю сплатила протягом трьох місяців, при цьому ОСОБА_1 запевнила, що розписку знищила.

Доказом повернення коштів за товар є те, що з 2011 по 2018 роки ОСОБА_1 жодних претензій з цього приводу не заявляла, а лише після погіршення стосунків в 2017 році звернулася до суду з позовом.

Позивач в підтвердження позовних вимог посилається на розписку, складену відповідачем 01.02.2011, з якої вбачається що 01.02.2011 ОСОБА_2 отримано від ОСОБА_1 6 000 гривень. Однак, розписка про отримання грошових коштів не містить зобов’язання про їх повернення. Таким чином, посилання позивача на укладення 01.02.2011 саме договору позики є помилковим та нічим не підтверджується.

Окрім того, позивачем в позовній заяві в обґрунтування підстав звернення до суду в 2018 році зазначається про те, що нею на ім’я ОСОБА_2 було 10.01.2018 направлено заяву про повернення суми боргу. В підтвердження позивач надає фотокопію «Опису» цінного листа за № 2210001108699, де вкладенням зазначено заяву про повернення грошових коштів. Як доказ направлення такого листа ОСОБА_2 надає відповідну поштову квитанцію.

Однак, а поштовій квитанції від 10.01.2018 наданої як доказ направлення ОСОБА_2 заяви, в графі отримував поштового вкладення (розділ «кому») зазначено прізвище – «Демчик», а номер відправленого поштового відправлення зазначено як: 2210001108710, що є відмінним від номера зазначеного в описі до цінного листа. За таких обставин, жодним із допустимих та належних доказів ОСОБА_1 не підтверджується факт отримання ОСОБА_2 заяви з вимогою повернення боргу від 10.01.2018.

Взявши до уваги заяви сторін, дослідивши матеріали справи, оцінивши належність ї достовірність доказів по справі, сприяючи всебічному й повному з’ясуванню обставин справи, що має істотне значення для правильного вирішення спору, оцінюючи наведені обставини в їх сукупності, суд приходить до висновку, що у задоволенні позовних вимог слід відмовити.

Відповідно до ст.129 Конституції України, судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону. Основними засадами судочинства є: законність; рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; забезпечення доведеності вини; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; підтримання державного обвинувачення в суді прокурором; забезпечення обвинуваченому права на захист; гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом; обов'язковість рішень суду.

Відповідно до ч.1 ст.2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно ч.3 ст. 3 ЦПК України, провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно ч.ч. 1,2 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

Відповідно ч.3 ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно ч.1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно ч.1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно ч.1-4 ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно ч.1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно ч.6 ст. 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно ч.1 ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Згідно ч.1 ст.. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Судом встановлено, що 01.02.2011 ОСОБА_2 написала розписку про те, що позичила у ОСОБА_1 6000 (шість тисяч) гривень, що підтверджується копією розписки (а.с. 9). Але в розписці не зазначено, коли саме має ОСОБА_2 повернути ОСОБА_1 грошові кошти, і чи взагалі має їх повернути.

Розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів. Таку правову позицію Верховний Суд України висловив в постанові від 11 листопада 2015 року № 6-1967 цс 15.

Таким чином, посилання ОСОБА_1 на укладення 01.02.2011 саме договору позики є помилковим та нічим не підтверджується.

ОСОБА_1 на ім’я ОСОБА_2 було 10.01.2018 направлено заяву про повернення суми боргу (а.с.10). В підтвердження позивач надає фотокопію «Опису» цінного листа за № 2210001108699, де вкладенням зазначено заяву про повернення грошових коштів (а.с. 12). Як доказ направлення такого листа ОСОБА_2 надає відповідну поштову квитанцію (а.с. 11), однак, а поштовій квитанції від 10.01.2018 наданої як доказ направлення ОСОБА_2 заяви, в графі отримував поштового вкладення (розділ «кому») зазначено прізвище – «Демчик», а номер відправленого поштового відправлення зазначено як: 2210001108710, що є відмінним від номера зазначеного в описі до цінного листа. За таких обставин, жодним із допустимих та належних доказів ОСОБА_1 не підтверджується факт отримання ОСОБА_2 заяви з вимогою повернення боргу від 10.01.2018.

Згідно ч.1, 2 п.1 ст.11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, тощо. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ч.1 ст.1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Згідно ч.2 ст. 1046 ЦК України, договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Отже, враховуючи положення ст.1046 ЦК України, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер, повинна містити не лише факт укладення договору, але й факт передачі грошової суми позичальнику.

Як слідує зі ст.1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми.

Відповідно до ст. 1049 позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК Україно, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Згідно постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року № 6-63цс13, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Верховний Суд України у справі № 6-79 цс 14 висловив наступну правову позицію. Відповідно до норм ст. ст.1046,1047 ЦК України договір, позики (на відміну від договору кредиту) за своєю юридичною природою є реальною односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника або інший письмовий документ, незалежно від його найменування, з якого дійсно вбачається як сам факт отримання в борг (тобто із зобов'язанням повернення) певної грошової суми, так і дати її отримання.

Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15 полягає в тому, що відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно із ст. 208 ЦК України, у письмовій формі належить вчиняти правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

Таким чином, суд приходить до висновку, що позивачем не надано належних та допустимих доказів в підтвердження факту передачі ОСОБА_2 вказаних коштів в борг, оскільки розписка ОСОБА_2 про отримання боргу у ОСОБА_1З не містить зобов’язання повернути кошти.

З врахуванням такого дійсні правовідносини між сторонами судом не встановлені, тому позовні вимоги, задоволенню не підлягають.

Враховуючи вимоги ст.141 ЦПК України, судові витрати в даній справі не відшкодовуються.

На підставі викладеного, керуючись ст. 129 Конституції України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст.ст.11, 207, 208, 253-254, 256-258, 261, 267, 526, 625, 1046, 1047, 1049, 1050 ЦК України, ст.ст.2, 4, 10, 12, 13, 76, 77, 81, 83, 89, 141, 263, 268, 273, 352 ЦПК України, -

В И Р І Ш И В :

Відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог повністю, щодо стягнення з ОСОБА_2 боргу у сумі 12 141 (дванадцять тисяч сто сорок одна) гривня 52 копійки.

Повний текст рішення складено 15.02.2019.

Рішення може бути оскаржене до Вінницького апеляційного суду через Козятинський міськрайонний суд протягом тридцяти днів з дня складання повного рішення .

СУДДЯ- підпис

З оригіналом вірно:

Суддя

Секретар

Дата документу 15.02.19