Рішення № 79838235, 14.02.2019, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

14 лютого 2019 року № 826/10033/18

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Мазур А.С., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовом Громадянина Ісламської Республіки Іран ОСОБА_3

до Державної міграційної служби України

третя особа Управління Державної міграційної служби України у Волинській області

про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся громадянин Ісламської Республіки Іран ОСОБА_3 із позовною заявою до Державної міграційної служби України (код ЄДРПОУ 37508470, м. Київ, вул. Володимирська, 9), третя особа Управління Державної міграційної служби України у Волинській області, у якій просив суд: визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №202-18 від 15.06.2018 про відмову у визнанні громадянина Ісламської Республіки Іран ОСОБА_3 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Ісламської Республіки Іран ОСОБА_3 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 02.07.2018 відкрито провадження у справі та призначено до розгляду у підготовчому засіданні.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 13.12.2018 закінчено підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду.

12.02.2019 суд в порядку ч. 9 ст. 205 Кодексу адміністративного судочинства України перейшов до розгляду справи в порядку письмового провадження.

В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що він є громадянином Ісламської Республіки Іран та перебуває за межами країни свого походження, у зв'язку з тим, що він та його сім'я були змушені залишити територію Ірану та шукати захист в Україні через зміну релігії та страх за своє життя та життя своєї сім'ї. Оскаржуване рішення позивач вважає протиправним, необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню.

Відповідач та третя особа заперечили проти задоволення позову, посилаючись на те, що надані позивачем докази не свідчать про переслідування щодо нього та небезпеку, яка б могла загрожувати конкретно йому у випадку повернення до батьківщини, а оскаржуване позивачем рішення було прийнято з урахуванням та дослідженням усіх обставин справи.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив слідуюче.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 є громадянином Ісламської Республіки Іран, уродженцем м. Ахаз, за національністю - іранець, освіта – спеціальна, одружений та має двох дітей. В країні постійного проживання залишились мати та батько. З документів, що посвідчують особу у позивача наявний національний паспорт. Як стверджує позивач, за релігійними переконаннями він християнин (католик).

Громадянин Ірану ОСОБА_3 вчинив незаконне перетинання державного кордону України в Республіку Польща на ділянці відділу прикордонної служби «Грушів» на напрямку 579-580 прикордонногу знаку на околиці н.п. Будомеж - територія суміжна Дрогомишлянській сільській раді Яворівського району Львівської області, внаслідок чого був затриманий представниками прикордонної варти Республіки Польща.

08.01.2018 позивача було передано на територію України у відповідності до вимог ст.ст. 3,5 Угоди між Україною та Європейським Співтовариством. Причиною нелегального перетину кордону назвав пошук кращих умов для проживання на території країн західної Європи.

20.02.2018 позивач звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

26.06.2018 позивачем було отримано повідомлення Головного управління Державної міграційної служби України у Волинській області №0704/19 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі рішення Державної міграційної служби України від 15.06.2018 №202-18.

Підставою відмови зазначено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відсутні.

Вважаючи вказану відмову протиправною, а своє право порушеним, позивач звернувся із даним позовом до суду.

Розглядаючи адміністративну справу по суті, суд встановив наступне.

Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Нормативно-правовим актом, який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, є Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

У відповідності до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

При цьому, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань (п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Згідно з ч.ч. 1 та 2 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У силу ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання (ч. 1 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Приписами ч.ч. 1 та 2 ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.

Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.

Відповідно до ч.ч. 11 та 12 ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.

За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (ч. 5 ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду (ч. 2 ст. 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Позивач стверджує, що він та його сім'я були змушені залишити територію Ірану та шукати захист в Україні через зміну релігії та страх за своє життя та життя своєї сім'ї.

Під час проведення співбесіди ОСОБА_3 повідомив, що про релігію християнство йому відомо понад шість років, оскільки його брат змінив віру з ісламу на християнство (католицизм) та на даний час проживає в Німеччині.

На запитання: «Як саме Ви приймали релігію християнство, як це вібувалось?», відповів: «Ми збиралися в квартирі окремо від жінок. Навчались цій релігії. Я був там приблизно три рази».

На запитання: «Де саме проходять богослужіння?», відповів: «В квартирах».

На запитання: «Як часто Ви відвідували богослужіння?», відповів: « 3 рази».

На запитання: «Як проходять ці служби?», відповів: «В домашній церкві».

На запитання: «Опишіть хід служби?», відповів: «Ми збиралися в квартирі. Спочатку чоловіки, а потім жінки. Вивчали християнство».

На запитання: «Хто їх проводить?», відповів: «Всі присутні брали участь, пастиря (священника) у нас не було».

На прохання співробітника Управління Державної міграційної служби у Волинській області перелічити які ОСОБА_3 знає Заповіді Божі, відповів: «Не вивчав їх. Було мало часу для цього 3 місяціми сповідуємо цю релігію».

Як вбачається з відзиву, представником відповідача та третьої особи було проаналізовано інформацію відносно хрещення католиків, у зв'язку з чим зроблено висновок, що прийняте хрещення позивачем та процедура прийняття хрещення у християн-католіків суттєво відрізняється.

Отже, позивач відвідував домашню церкву приблизно три рази, щодо таїнств, які признає Католицька церква, нічого розповісти не зміг, жодного з цих таїнств не приймав. Служба проходила в квартирі по черзі - спочатку чоловіки, а потім жінки вивчали християнство. У службі брали участь прихожани, приблизно четверо людей, пастиря чи священника не було. Позивач відносить себе до прихожанина особливого статусу, в релігійній ієрархії він не мав, проповідницькою діяльністю не займався.

Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 №8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Позивач на підтвердження вказаних у позовній заяві обставин надав сертифікат Інтернаціональної Християнської Асамблеї в Україні про його водне хрещення від 19.05.2018 та фотокартки події, що підтверджують обряд водного хрещення позивача.

Оцінивши подані докази суд також врахував наступне.

З аналізу Рекомендацій УВКБ ООН за питанням міжнародного захисту відносно осіб, які залишають що залишають Сирійську Арабську Республіку, судом встановлено, що в цей час норми та принципи мусульманського права відіграють ведучу роль і в інших галузях діючого права, забезпечуючи підпорядкованість ісламським нормам права всіх сторін суспільного та особистого життя громадян.

Будь-який мусульманин, який відрікся від своєї віри, є відступником і потенційно може бути засуджений до смертної кари. Кожна людина, народжена від батьків-мусульман, автоматично стає мусульманином, і, якщо вони вибираю друге віросповідання або зовсім не хоче сповідувати релігію, то вони є відступниками. Як наслідок, в країні спостерігається масштабне переслідування бахай, суфіїв, християн (особливо тих, хто перейшов в християнство з ісламу).

Колишні мусульмани, що прийняли християнство, часто піддаються гонінням, жорстокому поводженню, залучаються до відповідальності за свої релігійні переконання і регулярно звинувачуються у віровідступництві.

Християни і особи, які перейшли в християнство з ісламу, можуть бути приговорені до смертної кари за віровідступництво навіть не дивлячись на те, що це не є злочином згідно з чинним іранським законодавством.

Великобританія: Міністерство внутрішніх справ, політика та інформація в країні. Примітка. Іран: християни та християни, що змінюють віру, березень 2018 p., Версія 4.0, доступ за адресою: http://www.refworld.org/docid/5aa2aa2e7.html (неофіційний переклад витягу із повідомлення додано до цього позову):

«Обмеження простору, а також обмеження влади щодо діяльності церкв та її політика проти зміни віри призвели до того, що багато протестантів відкривають храмові будинки, які є неформальними, неофіційними (тобто не визнаними державою) церквами в приватних будинках по всій країні, де можуть збиратися новонавернені християни для богослужіння та проселітизму.

"Із найсерйознішим тиском стикаються християни, які перейшли з мусульманської віри, і ті, хто займається служінням серед людей, що говорять перською та мають мусульманське походження. "Християни-конверти в Ірані - і будь-які християни, які служать серед людей мусульманського походження, знають, що вони вже контролюються Міністерством розвідки та безпеки (МНС), або що МНС може їх ідентифікувати та розпочати переслідувати у будь-який час. "Перехід в християнство означає додаткові труднощі у щоденному житті. Більшість конвертованих до сих пір мають імена, які ідентифікують їх як мусульман. Враховуючи те, що зміна віри з Ісламу є забороненою, ці люди все ще розглядаються як мусульмани в законодавстві Ірану. "Більш того, перехід з ісламу може призвести до втрати роботи в державних установах.

Новонавернені християни часто заарештовуються в приватних будинках після домашніх набігів і доставляються до місць ув'язнення або в'язниці для допиту. "Коли християн заарештовують, часто їхні родини та друзі не повідомляються про те, хто їх взяв, або де вони ділися.

«Методи допитів у в'язниці стали ще жорсткішими. У кількох випадках християни ставали жертвами фізичних та психічних тортур, включаючи випадки такого виду покарання. , як страта».

Доповідь Міжнародної Федерації з Прав Людини «Прихована сторона Ірану: Дискримінація щодо етнічних та релігійних меншин», 21 жовтня 2010 p., неофіційний переклад витягу з Доповіді, доступна англійською мовою за посиланням: http://www.unhcr.org/refworld/docid/4cc034f42.html: «Ті мусульмани, що перейшли з Ісламу, дуже часто стають об'єктами переслідування та поганого поводження за їх переконання. Згідно ісламських принципів, пророк Мохаммед І був останнім пророком Бога та Іслам остання і остаточна релігія на Землі. Будь-який перехід зі Ісламу в іншу релігію заборонений і вважається актом віровідступництва.

Окрім незаконних вбивств, ново-обернених Християн регулярно затримують і тримають протягом тривалого часу під вартою. їх звинувачують у віровідступництві, але в) останні роки більшість були звільненні після утримання, а деякі отримали вироки».

Отже, виходячи з аналізу відомостей, які є загальнодоступними в мережі Інтернет, випливає, що влада Ісламської Республіки Іран не здатна забезпечити захист позивачу від переслідувань та жорстокого ставлення за релігійною ознакою.

Натомість, відповідачем не було враховано вказану вище інформацію та не взято до уваги те, що побоювання позивача мають місце та визнані загальновідомими фактами в результаті загальнопоширеного насильства.

Так, Статутом Організації Об'єднаних Націй (26 червня 1945 року) передбачено, що однією з цілей цієї Організації є захист усіх основних прав людини. До цих основних прав належить насамперед право на життя. Вказане також випливає із тексту Загальної декларації прав людини від 10.12.1948, яка на сьогодні є одним із тлумачень Статуту ООН щодо змісту словосполучення «основні права людини».

У статті 6 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права від 16.12.1966 право на життя визначається як невід'ємне право кожної людини, яке охороняється законом, і якого ніхто не може бути свавільно позбавлений. Захист цього права передбачає необхідність скасування страти у всіх державах.

При розгляді зазначених справ слід враховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Оцінка таким побоюванням обов'язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.

Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні.

З аналізу матеріалів справи вбачається об'єктивна сторона критерію побоювань позивача стати жертвою переслідування за релігійною ознакою, яка є визначальною, оскільки позивачем підтверджено доказами, що ці побоювання є реальними.

Відповідачем не проведено в повній мірі перевірку відомостей, викладених у заяві-анкеті, що свідчить про її формальність, необґрунтованість та передчасність висновків щодо відмови позивачу.

Зі змісту наведених доказів та пояснень, суд приходить до висновку, що в країні походження позивача наразі триває переслідування громадян за ознаками віросповідання, що в свою чергу, може становити загрозу життю, безпеці чи свободі останнього.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що внаслідок неповного з'ясування всіх обставин, які можуть бути підставою побоювань позивача щодо загрози його життю і здоров'ю, ДМС України прийняте передчасне рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки таке рішення не ґрунтується на всебічному вивченні та оцінці всіх документів і матеріалів та з'ясування обставин, що мають значення при наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Враховуючи викладене, позовні вимоги громадянина Ісламської Республіки Іран ОСОБА_3 підлягають задоволенню.

Керуючись ст. ст. 72-77, 139, 242-243, 245-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста,-

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги громадянина Ісламської Республіки Іран ОСОБА_3 задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №202-18 від 15.06.2018 про відмову у визнанні громадянина Ісламської Республіки Іран ОСОБА_3 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Ісламської Республіки Іран ОСОБА_3 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з врахуванням висновків суду, викладених в даному рішенні.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя А.С. Мазур