Рішення № 79838207, 14.02.2019, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

14 лютого 2019 року № 826/20358/16

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Чудак О.М., розглянувши у письмовому провадженні в порядку загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної податкової інспекції у Солом'янському районі Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення,

встановив:

29.08.2016 ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва із адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у Солом'янському районі Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві (ДПІ у Солом'янському районі) про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення №2288-1305 від 27.04.2016.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 27.12.2016 у справі відкрито провадження і призначено її до розгляду.

Правова позиція позивача зводиться до того, що податковим повідомленням-рішенням №2288-1305 від 27.04.2016 визначено податкове зобов'язання за платежем земельний податок за земельну ділянку, яка розташована за адресою АДРЕСА_2, площею 36,84 м2. Позивач зазначає, що він не є ні власником ні землекористувачем зазначеної земельної ділянки.

При цьому позивач вказує, що він є фізичною особою-підприємцем, платником єдиного податку та використовує приміщення розташоване на вказаній земельній ділянці виключно для здійснення господарської діяльності, а відтак нарахування відповідачем земельного податку за земельну ділянку під таким приміщенням є незаконним. До того ж, при нарахуванні податкового зобов'язання відповідачем використано інформацію з неналежних джерел.

Таким чином, на думку позивача, оскаржуване податкове повідомлення-рішення є протиправним, а тому підлягає скасуванню.

На підставі рішення зборів суддів Окружного адміністративного суду міста Києва від 10.10.2017 та згідно з розпорядженням керівника апарату Окружного адміністративного суду міста Києва від 11.10.2017, справу передано на автоматичний розподіл справ між суддями.

15.12.2017 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 03.10.2017 №2147-VIII, яким внесено зміни до Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України), шляхом його викладення в новій редакції.

Відповідно до підпункту 10 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України в новій редакції передбачено, що справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Тобто, розгляд даної справи після 15.12.2017 здійснено відповідно до приписів нової редакції КАС України.

Так, ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 07.03.2018 справу прийнято до провадження суддею Чудак О.М. і призначено до розгляду за правилами загального позовного провадження.

Відповідач подав письмове заперечення на позовну заяву в якому просив відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1, з огляду на те, що власник нежилого приміщення (його частини) у багатоквартирному жилому будинку сплачує до бюджету податок за площі під такими приміщеннями (їх частинами) з урахуванням пропорційної частки прибудинкової території з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно. При цьому, фізична особа-підприємець, платник єдиного податку, яка придбала нежитлове приміщення у багатоквартирному будинку, але право власності на земельну ділянку не оформила, сплачує земельний податок на загальних підставах з урахуванням прибудинкової території незалежно від обраного нею виду господарської діяльності.

Зважаючи на відсутність перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, суд за клопотанням представників сторін, на підставі частини третьої статті 194 КАС України, ухвалив розглянути справу в порядку письмового провадження.

Так, дослідивши матеріали справи, оцінивши пояснення, надані учасниками судового процесу, а також докази в їх сукупності, проаналізувавши положення чинного законодавства, суд встановив наступне.

ОСОБА_1 зареєстрований в якості фізичної особи-підприємця та є платником єдиного податку другої групи з 01.04.2012, що підтверджується наявним в матеріалах справи витягом з реєстру платників єдиного податку. Видом діяльності позивача згідно Класифікатора видів економічної діяльності (КВЕД) є 86.23 Стоматологічна практика. Місце провадження господарської діяльності Україна.

Позивач є власником нежилих приміщень з №1 по №8 (групи приміщень №122) (в літ.А) загальною площею 31,1 м2, що знаходяться у будинку за адресою АДРЕСА_2, що підтверджується свідоцтвом про право власності НОМЕР_2 від 02.06.2010.

Вказані приміщення ОСОБА_1 використовує як стоматологічний кабінет, для ведення стоматологічної практики.

27.04.2016 ДПІ у Солом'янському районі прийняла та в подальшому надіслала на адресу позивача податкове повідомлення-рішення №2288-1305, яким визначила податкове зобов'язання за платежем земельний податок з фізичних осіб за 2016 рік у сумі 5465,51 грн.

Позивач не погодився із вказаним рішенням та оскаржив його в адміністративному порядку шляхом подання скарг до Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві та Державної фіскальної служби України.

Однак, рішеннями Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві від 09.09.2016 №5892/Х/26-15-10-02-16 та Державної фіскальної служби України від 17.11.2016 №12237/Д/99-99-11-03-01-25, скарги позивача залишено без задоволення, а податкове повідомлення-рішення №2288-1305 від 27.04.2016 - без змін.

Позивач не погодився із результатами адміністративного оскарження податкового повідомлення-рішення №492-1305 від 25.04.2016, вважає дане рішення протиправним, а тому звернувся до суду із даним позовом.

Суд, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, дійшов наступних висновків.

Статтею 206 Земельного кодексу України визначено, що використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.

За підпунктами 14.1.72 і 14.1.73 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України від 02.12.2010 №2755-VI (ПК України) земельний податок - це обов'язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів (далі - податок для цілей розділу XII цього Кодексу), а землекористувачі - юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності, у тому числі на умовах оренди.

Відповідно до підпунктів 269.1.1 і 269.1.2 пункту 269.1 статті 269 ПК України платниками земельного податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі.

Згідно із підпунктом 270.1.1 пункту 270.1 статті 270 ПК України об'єктами оподаткування є земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні.

Нарахування фізичним особам сум податку проводиться контролюючими органами, які видають платникові до 1 липня поточного року податкове повідомлення-рішення про внесення податку за формою, встановленою у порядку визначеному статтею 58 цього Кодексу.

Згідно із пунктом 287.8 статті 287 ПК України власник нежилого приміщення (його частини) у багатоквартирному жилому будинку сплачує до бюджету податок за площі під такими приміщеннями (їх частинами) з урахуванням пропорційної частки прибудинкової території з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.

У частинах першій та другій статті 120 Земельного кодексу України встановлено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

За статтями 125 і 126 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Аналогічним чином перехід права власності на земельну ділянку до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, унормовують положення статті 377 Цивільного кодексу України. За статтею 378 цього Кодексу право власності особи на земельну ділянку може бути припинене за рішенням суду у випадках, встановлених законом.

В постанові Верховного Суду України від 24.11.2015 №21-2352а15 вказано, що у розумінні положень підпунктів 14.1.72, 14.1.73 пункту 14.1 статті 14, підпунктів 269.1.1, 269.1.2 пункту 269.1, пункту 269.2 статті 269, підпунктів 270.1.1, 270.1.2 пункту 270.1 статті 270, пункту 291.2 статті 291, підпункту 4 пункту 297.1 статті 297 ПК України платником земельного податку є власник земельної ділянки або землекористувач, якими може бути фізична чи юридична особа. Обов'язок сплати цього податку для його платника виникає з моменту набуття (переходу) в установленому законом порядку права власності на земельну ділянку чи права користування нею і триває до моменту припинення (переходу) цього права.

Правове відношення між власністю на земельну ділянку чи користування нею та обов'язком сплати земельного податку не припиняється у разі набуття власником чи користувачем земельної ділянки статусу суб'єкта господарювання та обрання ним виду економічної діяльності і системи оподаткування, які не передбачають використання земельної ділянки в господарській діяльності. Тобто з набуттям ознак (якості) суб'єкта господарювання фізична особа, яка ним стала, не перестає бути власником чи користувачем земельної ділянки і не звільняється від обов'язку сплати земельного податку.

Надання в найм (оренду) нежилого приміщення не означає, що автоматично разом з майном наймачу передається й обов'язок сплати податку за земельну ділянку, на якій воно розташоване.

Отже, платником земельного податку є особа, яка володіє відповідним речовим правом на земельну ділянку (правом власності або правом користування), відповідно з моменту набуття права власності на об'єкт нерухомого майна (нежитлового приміщення), обов'язок зі сплати податку за земельну ділянку, на якій розміщений такий об'єкт, покладається на особу, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду.

Суд звертає увагу, що обов'язок сплати земельного податку не ставиться в залежність від факту реєстрації права власності чи користування земельною ділянкою під належними на праві власності нежитловими приміщеннями, виходячи із принципу пріоритетності норм ПК України, та виникає у фізичної особи з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.

Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 02.12.2015 у справі №21-3517а15 та від 07.07.2015 у справі №21-775а15.

Верховний Суд в постанові Верховного Суду від 19.06.2018 у справі №822/2696/17 зазначає, що платником земельного податку є особа, яка володіє відповідним речовим правом на земельну ділянку (правом власності або правом користування), відповідно з моменту набуття права власності на об'єкт нерухомого майна, обов'язок зі сплати податку за земельну ділянку, на якій розміщений такий об'єкт, покладається на особу, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду.

Відповідно частини п'ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Щодо доводів позивача про те, що він здійснює господарську діяльність на спрощеній системі оподаткування, обліку та звітності, зокрема є платником єдиного податку, а належне йому на праві власності приміщення використовується у власній господарській діяльності, що є підставою для звільнення його від обов'язку сплати земельного податку у силу положень статті 297 ПК України, суд зазначає наступне.

Відповідно до пункту 291.2 статті 291 ПК України, спрощена система оподаткування, обліку та звітності - особливий механізм справляння податків і зборів, що встановлює заміну сплати окремих податків і зборів, встановлених пунктом 297.1 статті 297 цього Кодексу, на сплату єдиного податку в порядку та на умовах, визначених цією главою, з одночасним веденням спрощеного обліку та звітності.

Як визначено підпунктом 4 пункту 297.1 статті 297 ПК України, платники єдиного податку звільняються від обов'язку нарахування, сплати та подання податкової звітності із податку на майно (в частині земельного податку), крім земельного податку за земельні ділянки, що не використовуються платниками єдиного податку першої - третьої груп для провадження господарської діяльності та платниками єдиного податку четвертої групи для ведення сільськогосподарського товаровиробництва.

Тобто, якщо платник єдиного податку першої - третьої груп використовує земельні ділянки для провадження господарської діяльності, він вільний від обов'язку нараховувати, сплачувати та подавати податкову звітність із земельного податку.

Верховний Суд у постанові від 27.02.2018 у справі №826/8675/17 вказує, що у значенні наведених норм права спрощена система оподаткування не звільняє суб'єкта господарювання від виконання податкових зобов'язань зі сплати податків, встановлених у пункті 297.1 частини 297 ПК України, а запроваджує інші умови, порядок та механізм їх сплати, а також встановлює можливість відновлення їх сплати на загальних підставах у разі недотримання умов оподаткування за спрощеною системою.

Умовою несплати земельного податку за зазначеною системою оподаткування є те, що суб'єкт господарювання, який є власником чи користувачем земельної ділянки, використовує цю землю для проведення господарської діяльності. Можливість звільнення від сплати цього податку за інших умов, наприклад, коли окремо надається в найм будівля, її частина чи нежиле приміщення без земельної ділянки, на якій розміщена перелічена нерухомість, не встановлена.

Відтак, платником земельного податку є власник земельної ділянки або землекористувач, якими може бути фізична чи юридична особа. Обов'язок сплати цього податку для його платника виникає з моменту набуття (переходу) в установленому законом порядку права власності на земельну ділянку чи права користування нею і триває до моменту припинення (переходу) цього права.

Правове відношення між власністю на земельну ділянку чи користування нею та обов'язком сплати земельного податку не припиняється у разі набуття власником чи користувачем земельної ділянки статусу суб'єкта господарювання та обрання ним виду економічної діяльності і системи оподаткування, які не передбачають використання земельної ділянки в господарській діяльності. Тобто з набуттям ознак (якості) суб'єкта господарювання фізична особа, яка ним стала, не перестає бути власником чи користувачем земельної ділянки і не звільняється від обов'язку сплати земельного податку.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 26.06.2018 у справі №826/10930/13-а, від 13.06.2018 у справі №826/14615/16.

В ході судового розгляду справи встановлено, що позивач є платником єдиного податку третьої групи, видом господарської діяльності є стоматологічна практика.

Разом з цим, матеріали справи не містять жодних доказів на підтвердження використання позивачем для здійснення власної господарської діяльності земельної ділянки за адресою АДРЕСА_2. Згідно наявного в матеріалах справи витягу з реєстру платників єдиного податку місцем провадження господарської діяльності позивача зазначено України.

Отже, з огляду на вказану практику Верховного Суду є необґрунтованими доводи щодо використання у власній господарській діяльності земельної ділянки, оскільки об'єктом такої діяльності позивача є об'єкт нежитлової нерухомості, а не земельна ділянка, на якій він розташований.

Водночас суд звертає увагу на наказ Міністерства фінансів України від 06.07.2018 №602 яким затверджено узагальнюючу податкову консультацію щодо справляння земельного податку з фізичних осіб-підприємців платників єдиного податку.

Згідно вказаної узагальнюючої податкової консультації, фізична особа-підприємець - платник єдиного податку, який використовує будівлі (споруди), їх частини, для провадження господарської діяльності та який оформив відповідно до вимог законодавства свої права на земельну ділянку під такими об'єктами, не повинен сплачувати земельний податок.

Також наказом Міністерства фінансів України від 06.07.2018 №602 затверджено узагальнюючу податкову консультацію щодо сплати земельного податку власником нерухомого майна, що розташоване на земельній ділянці права на яку у такої особи не оформлені.

У вказаній узагальнюючій податковій консультації зазначено, що відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» від 14.05.2015 №417-VIII співвласник багатоквартирного будинку - це власник квартири або нежитлового приміщення у багатоквартирному будинку. Відповідно до частини другої статті 382 Цивільного кодексу України усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є, зокрема, права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок, та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав.

Витрати на управління багатоквартирним будинком розподіляються між співвласниками пропорційно до їхніх часток співвласника, якщо рішенням зборів співвласників або законодавством не передбачено іншого порядку розподілу витрат (частина друга статті 12 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку»).

Відповідно до пункту 287.8 статті 287 ПК України власник нежилого приміщення (його частини) у багатоквартирному жилому будинку сплачує до бюджету податок за площі під такими приміщеннями (їх частинами) з урахуванням пропорційної частки прибудинкової території з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.

З огляду на вказане, особу, яка володіє нерухомим майном, що розташоване на земельній ділянці, права на яку для такої особи не оформлені, не можна вважати платником земельного податку в розумінні статті 269 ПК України до моменту виникнення відповідних прав такої особи на цю земельну ділянку відповідно до запису, сформованого у Державному земельному кадастрі у порядку визначеному законом. До такого моменту зазначена особа відповідно до вимог ПК України не повинна сплачувати земельний податок.

Що стосується особи, яка володіє нерухомим майном у багатоквартирному будинку, то, виходячи із викладеного вище, права на земельну ділянку під багатоквартирним будинком та прибудинкову територію виникають у всіх співвласників (власників житлових та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку) з моменту державної реєстрації таких прав на земельну ділянку під цим багатоквартирним будинком та відповідну прибудинкову територію у Державному земельному кадастрі у порядку, визначеному законом. Тому, безпосереднім платником земельного податку в цьому випадку буде виступати особа, щодо якої здійснено державну реєстрацію прав на земельну ділянку під багатоквартирним будинком з урахуванням прибудинкової території (установа або організація, яка здійснює управління багатоквартирним будинком державної або комунальної власності; об'єднання співвласників багатоквартирного будинку, яке є суб'єктом реєстрації відповідно до рішення співвласників), з моменту такої реєстрації прав особи на земельну ділянку.

Відповідно до пункту 53.1 статті 53 ПК України не може бути притягнуто до відповідальності, включаючи фінансової (штрафні санкції та/або пеня), платника податків (податкового агента та/або його посадову особу), який діяв відповідно до індивідуальної податкової консультації, наданої йому у письмовій формі, а також узагальнюючої податкової консультації, за діяння, що містить ознаки податкового правопорушення, зокрема на підставі того, що у подальшому така податкова консультація була змінена або скасована.

Таким чином, наявні дві протилежні позиції щодо трактування та застосування тих самих норм права.

Відповідно до частини другої статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Згідно з частиною першої статті 17 Закону України «Про виконання рішення та застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди України застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основних свобод та протоколи до неї і практику Європейського суду, як джерела права.

Відповідно до позиції Європейського суду у справі «Yvonne van Duyn v. Home Office» (Case 41/74 van Duyn v. Home Office) принцип юридичної визначеності означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатися на зобов'язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов'язання містяться у законодавчому акті, який загалом не має автоматичної прямої дії. Така дія зазначеного принципу пов'язана з іншим принципом - відповідальності держави, який полягає у тому, що держава не може посилатися на власне порушення зобов'язань для запобігання відповідальності. При цьому, якщо держава чи будь-який її орган схвалили певну концепцію, така держава чи орган вважатимуться такими, що діють протиправно, якщо вони відступлять від такої політики чи поведінки, оскільки схвалення такої політики чи поведінки дало підстави для виникнення обґрунтованих сподівань у осіб (юридичних чи фізичних) стосовно додержання державою чи органом публічної влади такої політики чи поведінки.

Суд враховує й правову позицію Європейського суду з прав людини, викладену, зокрема, в рішенні від 14.10.2010 у справі «Щокін проти України» (заяви №23759/03 та №37943/06), де Суд зазначив, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Говорячи про «закон», стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях цієї Конвенції. Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні. На думку Суду, відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості та точності, які передбачали можливість різного тлумачення такого важливого фінансового питання, порушує вимогу «якості закону», передбачену Конвенцією, та не забезпечує адекватний захист від свавільного втручання публічних органів державної влади у майнові права заявника.

Також суд зважає на приписи підпункту 4.1.9 пункту 4.1 статті 4 ПК України, відповідно до якого податкове законодавство України ґрунтується зокрема на принципі презумпції правомірності рішень платника податку, а саме, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу.

З огляду на наведені обставини у сукупності, вирішуючи спір, суд вважає за необхідне зазначити, що податок, по суті, являє собою інструмент владного впливу держави в суспільних інтересах, оскільки є соціальним обов'язком, від виконання якого залежить суспільний розвиток. У процесі нормативного регулювання оподаткування важливим є забезпечення справедливого балансу інтересів держави та платника податків, адже можливість платника податків чітко розуміти та передбачати правові наслідки вчинюваних ним дій має фундаментальне значення для правильності його застосування, а у випадку неоднозначності нормативних приписів підлягає застосуванню підхід, відповідно до якого істотні правові сумніви мають тлумачитися на користь платника.

Згідно пунктів 285.1 та 285.2 статті 285 базовим податковим (звітним) періодом для плати за землю є календарний рік.

Базовий податковий (звітний) рік починається 1 січня і закінчується 31 грудня того ж року (для новостворених підприємств та організацій, а також у зв'язку із набуттям права власності та/або користування на нові земельні ділянки може бути меншим 12 місяців).

Згідно податкового повідомлення-рішення №2288-1305 від 27.04.2016, період нарахування податкового зобов'язання - 2016 рік.

Відповідно до пункту 29.1 статті 29 ПК України обчислення суми податку здійснюється шляхом множення бази оподаткування на ставку податку із/без застосуванням відповідних коефіцієнтів.

Положеннями пункту 271.1 статті 271 ПК України визначено, що базою оподаткування є: нормативна грошова оцінка земельних ділянок з урахуванням коефіцієнта індексації, визначеного відповідно до порядку, встановленого цим розділом; площа земельних ділянок, нормативну грошову оцінку яких не проведено.

Згідно з пунктом 271.2 статті 271 ПК України рішення рад щодо нормативної грошової оцінки земельних ділянок, розташованих у межах населених пунктів, офіційно оприлюднюється відповідним органом місцевого самоврядування до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосування нормативної грошової оцінки земель або змін (плановий період). В іншому разі норми відповідних рішень застосовуються не раніше початку бюджетного періоду, що настає за плановим періодом.

Відповідно до частини п'ятої статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.1997 №280/97-ВР акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування нормативно-правового характеру набирають чинності з дня їх офіційного оприлюднення, якщо органом чи посадовою особою не встановлено пізніший строк введення цих актів у дію.

Статтею 12 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» від 11.09.2003 №1160-IV передбачено, що регуляторні акти, прийняті органами та посадовими особами місцевого самоврядування, офіційно оприлюднюються в друкованих засобах масової інформації відповідних рад, а у разі їх відсутності - у місцевих друкованих засобах масової інформації, визначених цими органами та посадовими особами, не пізніше як у десятиденний строк після їх прийняття та підписання.

Відповідач при визначенні суми грошового зобов'язання із земельного податку за 2016 рік використав дані нормативної грошової оцінки земельних ділянок, зазначені в рішенні Київської міської ради «Про затвердження технічної документації з нормативної грошової оцінки земель міста Києва» від 03.07.2014 №23/23 (Рішення №23/23).

Позивач зазначає, що рішення №23/23 офіційно не оприлюднено до 15.07.2015, а тому таке рішення може застосовуватись лише з 01.01.2017.

Суд вважає помилковими вказані доводи позивача, адже рішення Київської міської ради від 03.07.2014 №23/23 офіційно опубліковано 18.03.2016 в газеті Київської міської ради «Хрещатик» від 11.07.2014 №97.

При цьому, відповідно до пункту 5 рішення №23/23 термін введення його в дію визначається окремим рішенням Київської міської ради після розгляду звіту про виконання бюджету міста Києва за підсумком 9 місяців 2014 року.

Згідно з пунктом 1 рішення Київської міської ради від «Про введення в дію рішення Київської міської ради від 03.07.2014 №23/23 «Про затвердження технічної документації з нормативної грошової оцінки земель міста Києва» від 10.12.2014 №565/565, рішення №23/23 введено в дію з 01.07.2015.

Рішення Київської міської ради від 10.12.2014 №565/565 офіційно опубліковано 27.01.2015 в газеті Київської міської ради «Хрещатик» від 27.01.2015 №10 (4606).

Суд зазначає, що хоча й рішення Київської міської ради від 10.12.2014 №565/565 опубліковано з порушенням строку, передбаченого статтею 12 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності», таке рішення оприлюднено до 15.07.2015, а тому при визначенні розміру податкового зобов'язання із земельного податку за 2016 рік підлягає застосуванню нормативна грошова оцінка земельних ділянок по місту Києву згідно з рішенням №23/23.

Відповідно до абзацу першого пункту 286.5 статті 286 ПК України нарахування фізичним особам сум податку проводиться контролюючими органами, які видають платникові до 1 липня поточного року податкове повідомлення-рішення про внесення податку за формою, встановленою у порядку визначеному статтею 58 цього Кодексу.

Згідно пункту 287.2 статті 287 ПК України облік фізичних осіб - платників податку і нарахування відповідних сум проводяться щороку до 1 травня.

Таким чином, кінцевою датою визначення контролюючим органом податкового зобов'язання за платежем земельний податок з фізичних осіб за 2016 рік є 01.05.2016, а до 01.07.2016 контролюючий орган зобов'язаний надіслати платнику відповідне податкове повідомлення-рішення.

Суд зауважує, що податкове зобов'язання за платежем земельний податок з фізичних осіб за 2016 рік визначене ОСОБА_1 згідно податкового повідомлення-рішення №2288-1305 від 27.04.2016.

Відповідач нарахував позивачу податкове зобов'язання за платежем земельний податок з фізичних осіб за 2016 рік до 01.05.2016 про що свідчить факт прийняття оскаржуваного податкового повідомлення-рішення 27.04.2016, отже відповідач дотримався строку, визначеного пунктом 287.2 статті 287 ПК України.

В обґрунтування порушення відповідачем строку, передбаченого пунктом 286.5 статті 286 ПК України, позивач зазначає, що 01.07.2016 отримав податкове повідомлення-рішення №2288-1305 від 27.04.2016.

У рішенні від 09.09.2016 №5892/Х/26-15-10-02-16 Головне управління Державної фіскальної служби у місті Києві зазначає про вручення позивачу вказаного податкового повідомлення-рішення 30.06.2016.

При цьому, матеріали справи не містять жодних доказів з яких можна встановити точну дату вручення позивачу податкового повідомлення-рішення №2288-1305 від 27.04.2016.

Відповідно до пункту 58.1 статті 58 ПК України контролюючий орган надсилає (вручає) платнику податків податкове повідомлення-рішення, якщо сума грошового зобов'язання платника податків, передбаченого податковим або іншим законодавством, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, розраховується контролюючим органом відповідно до статті 54 цього Кодексу (крім декларування товарів, передбаченого для громадян).

За приписами пунктів 58.2 та 58.3 статті 58 ПК України податкове повідомлення-рішення надсилається (вручається) за кожним окремим податком, збором та/або разом із штрафними санкціями, передбаченими цим Кодексом, а також за кожною штрафною (фінансовою) санкцією за порушення норм іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на такий контролюючий орган, та/або пенею за порушення строків розрахунків у сфері зовнішньоекономічної діяльності.

Податкове повідомлення-рішення вважається надісланим (врученим) платнику податків, якщо його передано посадовій особі такого платника податків під розписку або надіслано листом з повідомленням про вручення.

Оскільки, позивач визнає, що станом на 01.07.2016 отримав податкове повідомлення-рішення №2288-1305 від 27.04.2016, суд вважає, що відповідач надіслав вказане рішення позивачу до 01.07.2016, тобто з дотриманням строку, передбаченого пунктом 286.5 статті 286 ПК України.

Згідно з пунктом 274.1 статті 274 ПК України ставка податку за земельні ділянки, нормативну грошову оцінку яких проведено, встановлюється у розмірі не більше 3 відсотків від їх нормативної грошової оцінки, а для сільськогосподарських угідь та земель загального користування - не більше 1 відсотка від їх нормативної грошової оцінки.

За правилами пункту 286.1 статті 286 ПК України підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру.

Центральні органи виконавчої влади, що реалізують державну політику у сфері земельних відносин та у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно у сфері будівництва, щомісяця, але не пізніше 10 числа наступного місяця, а також за запитом відповідного контролюючого органу за місцезнаходженням земельної ділянки подають інформацію, необхідну для обчислення і справляння плати за землю, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до підпункту 14.1.42 пункту 14.1 статті 14 ПК України дані державного земельного кадастру - сукупність відомостей і документів про місце розташування та правовий режим земельних ділянок, їх оцінку, класифікацію земель, кількісну та якісну характеристики, розподіл серед власників землі та землекористувачів, підготовлених відповідно до закону.

Згідно з частиною першою статті 193 Земельного кодексу України державний земельний кадастр - єдина державна геоінформаційна система відомостей про землі, розташовані в межах кордонів України, їх цільове призначення, обмеження у їх використанні, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, про розподіл земель між власниками і користувачами.

У відповідності до статті 15 Закону України «Про Державний земельний кадастр» від 07.07.2011 №3613-VI до Державного земельного кадастру включаються такі відомості про земельні ділянки: кадастровий номер; місце розташування; опис меж; площа; міри ліній по периметру; координати поворотних точок меж; дані про прив'язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі; дані про якісний стан земель та про бонітування ґрунтів; відомості про інші об'єкти Державного земельного кадастру, до яких територіально (повністю або частково) входить земельна ділянка; цільове призначення (категорія земель, вид використання земельної ділянки в межах певної категорії земель); склад угідь із зазначенням контурів будівель і споруд, їх назв; відомості про обмеження у використанні земельних ділянок; відомості про частину земельної ділянки, на яку поширюється дія сервітуту, договору суборенди земельної ділянки; нормативна грошова оцінка; інформація про документацію із землеустрою та оцінки земель щодо земельної ділянки та інші документи, на підставі яких встановлено відомості про земельну ділянку.

Відомості про земельну ділянку містять інформацію про її власників (користувачів), зазначену в частині другій статті 30 цього Закону, зареєстровані речові права відповідно до даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (частина друга статті 15 зазначеного Закону).

При цьому, у розумінні частини сьомої статті 21 Закону України «Про Державний земельний кадастр», технічна документація з нормативної грошової оцінки земель є лише підставою для внесення до Державного земельного кадастру відомостей про таку оцінку.

Відповідно до підпункту 14 пункту 24 Порядку ведення Державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2012 №1051, до Державного земельного кадастру вносяться відомості про нормативну грошову оцінку земельних ділянок, значення якої розраховується за допомогою програмного забезпечення Державного земельного кадастру на підставі відомостей про земельну ділянку, зазначених у пункті 24, та відомостей про нормативну грошову оцінку земель у межах території адміністративно-територіальної одиниці згідно з підпунктом 8 пункту 22 цього Порядку.

За приписами статті 38 Закону України «Про Державний земельний кадастр» відомості з Державного земельного кадастру надаються державними кадастровими реєстраторами у формі: витягів з Державного земельного кадастру про об'єкт Державного земельного кадастру; довідок, що містять узагальнену інформацію про землі (території), за формою, встановленою Порядком ведення Державного земельного кадастру; викопіювань з картографічної основи Державного земельного кадастру, кадастрової карти (плану); копій документів, що створюються під час ведення Державного земельного кадастру.

Відтак, обов'язок по нарахуванню сум земельного податку фізичним особам покладено саме на контролюючі органи, яким для визначення розміру вказаного податку на підставі даних державного земельного кадастру необхідно встановити базу оподаткування, наявність грошової оцінки землі, інші відомості для визначення суми податкового зобов'язання.

Згідно розрахунку податкового зобов'язання позивача з земельного податку за 2016 рік, відповідач визначив суму такого зобов'язання наступним чином: 36,84 х 961,04 х 2,5 х 1,15 х 1,249 х 1,433 х 3% = 73222,93 грн, де:

- 36,84 - площа земельної ділянки;

- 961,04 - базова вартість за 1 кв.м. землі;

- 2,5 - коефіцієнт за функціональне використання землі;

- 1,15 - узагальнюючий локальний коефіцієнт;

- 1,249 - коефіцієнт індексації грошової оцінки;

- 1,433 - коефіцієнт індексації грошової оцінки;

- 3% - відсоток ставки земельного податку.

Встановлено, що відповідач використав дані щодо площі земельної ділянки, наявні у витязі Головного управління земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) №246 від 25.03.2008 з технічної документації №Ю-20908/2008.

Згідно частини першої статті 6 Закону України «Про Державний земельний кадастр» ведення та адміністрування Державного земельного кадастру забезпечуються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.

Пункт 1 Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14.01.2015 №15, визначає, що Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру (Держгеокадастр) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства і який реалізує державну політику у сфері топографо-геодезичної і картографічної діяльності, земельних відносин, землеустрою, у сфері Державного земельного кадастру, державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі в частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій і форм власності, родючості ґрунтів.

Згідно пункту 7 вказаного Положення Держгеокадастр здійснює свої повноваження безпосередньо і через утворені в установленому порядку територіальні органи.

Пунктами 1, 3, 4 Положення про Головне управління Держгеокадастру у місті Києві, затвердженого наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України 29.09.2016 №333, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 25.10.2016 за №1392/29522 передбачено, що Головне управління Держгеокадастру у місті Києві є територіальним органом Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру та їй підпорядковане.

Завданням Головного управління є реалізація повноважень Держгеокадастру на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

Головне управління Держгеокадастру у місті Києві здійснює ведення Державного земельного кадастру, інформаційну взаємодію Державного земельного кадастру з іншими інформаційними системами в установленому порядку.

Отже, інформація про земельну ділянку за адресою АДРЕСА_2 має надаватись контролюючому органу саме Головним управлінням Держгеокадастру у місті Києві у формі, яка передбачена статтею 38 Закону України «Про Державний земельний кадастр».

Суд враховує, що до 01.01.2013 обов'язки щодо ведення міського земельного кадастру у місті Києві відповідно до законодавства, моніторингу земель, здійснення землеустрою були покладені на Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) відповідно до пункту 2.3 Положення про Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), затвердженого рішенням Київської Міської Ради III сесії XXIV скликання від 19.12.2002 №182/342.

Однак, суд вважає вказану довідку Головного управління земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) неналежним джерелом даних про вказану земельну ділянку, адже така інформація не є даними державного земельного кадастру у розумінні ПК України та Закону України «Про Державний земельний кадастр». Крім того, вказаний витяг датований 25.03.2008, в той час як податкове зобов'язання позивача визначалось за 2016 рік.

При цьому, в матеріалах справи відсутні докази надання Головним управлінням Держгеокадастру у місті Києві до ДПІ у Солом'янському районі інформації про земельну ділянку за адресою АДРЕСА_2 чи про земельну ділянку користувачем якої є позивач, або ж докази подання ДПІ у Солом'янському районі запиту про надання інформації щодо земельної ділянки за адресою АДРЕСА_2 чи земельної ділянки користувачем якої є позивач, до Головного управління Держгеокадастру у місті Києві. Тобто, відповідач не звертався до Головного управління Держгеокадастру у місті Києві для отримання даних державного земельного кадастру, необхідних для нарахування земельного податку позивачу.

Враховуючи, що підставою для нарахування земельного податку є виключно дані Державного земельного кадастру, натомість відповідачем здійснено таке нарахування виходячи з даних, отриманих з неналежних джерел, а також без відповідного визначення площі земельної ділянки яка є об'єктом оподаткування, суд переконаний, що проведений відповідачем розрахунок не можна вважати вірним.

Крім того, суд зазначає, що пунктом 58.1 статті 58 ПК України та Порядком надіслання контролюючими органами податкових повідомлень-рішень платникам податків, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 28.12.2015 №1204 передбачено, що до податкового повідомлення-рішення додається розрахунок податкового (за наявності) та штрафних (фінансових) санкцій.

Водночас, відповідачем всупереч вказаних норм не надано до спірних податкових повідомлень-рішень розрахунку щодо встановлених сум нарахованого земельного податку з фізичних осіб.

Системно проаналізувавши приписи законодавства України, надавши оцінку з урахуванням усіх доказів у справі в їх сукупності, враховуючи те, що позивачем доведено неправомірність прийняття відповідачем оскаржуваного рішення, а відповідач не довів протилежного, суд вважає, що наявні підстави для захисту прав позивача у судовому порядку шляхом визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення №2288-1305 від 27.04.2016.

Частинами першою, сьомою статті 139 КАС України передбачено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Оскільки даний позов сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, підлягає задоволенню повністю, а згідно наявного у матеріалах справи повідомлення №29 від 23.12.2016 позивачем за його подання сплачено судовий збір у розмірі 551,21 грн, то вказана сума підлягає поверненню позивачу за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень.

На підставі вище викладеного, керуючись статтями 2, 72-77, 139, 241-246 КАС України,

вирішив:

Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити повністю.

Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Солом'янському районі Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві №2288-1305 від 27.04.2016.

Стягнути з Державної податкової інспекції у Солом'янському районі Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору у розмірі 551,21 грн (п'ятсот п'ятдесят одна гривня двадцять одна копійка).

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Позивач - ОСОБА_1 (місце проживання фізичної особи: АДРЕСА_1; реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1).

Відповідач - Державна податкова інспекція у Солом'янському районі Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві (місцезнаходження юридичної особи: 03151, місто Київ, вулиця Смілянська, будинок 6; ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань: 39471390).

Суддя О.М. Чудак