Рішення № 79837491, 15.02.2019, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 1540/4003/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 лютого 2019 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді – Стефанова С.О.,

розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу №126 від 05 липня 2018 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов’язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 (надалі по тексту – позивач) звернувся до суду з позовом до Головного управління державної міграційної служби України в Одеській області (надалі по тексту - відповідач або ГУ ДМСУ в Одеській області), в якому просить суд:

- визнати протиправним та скасувати Наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №126 від 05 липня 2018 року про відмову ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов’язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області прийняти рішення відносно громадянина ОСОБА_4 ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 про оформлення документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Адміністративний позов обґрунтовано наступним.

11 липня 2018 року громадянин ОСОБА_4 ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 отримав повідомлення №5/1-579 від 05 липня 2018 року від Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС України в Одеській області про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі наказу №126 від 05 липня 2018 року. Позивач вважає прийняте рішення неправомірним, хибним, необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню, оскільки відповідачем не прийнято до уваги реальні побоювання позивача за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності – до ОСОБА_4.

Процесуальні дії.

Ухвалою суду від 14 серпня 2018 року вказану позовну заяву залишено без руху у зв’язку із пропуском строку звернення до адміністративного суду.

Ухвалою суду від 27 серпня 2018 року позовну заяву ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу №126 від 05 липня 2081 року та зобов’язання вчинити певні дії повернуто позивачу у зв’язку з неусуненням недоліків позовної заяви.

17 жовтня 2018 року позивач звернувся до П’ятого апеляційного адміністративного суду з апеляційною скаргою на увалу Одеського окружного адміністративного суду від 27 серпня 2018 року по справі №1540/4003/18.

Постановою П’ятого апеляційного адміністративного суду від 05 грудня 2018 року, апеляційну скаргу ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 задоволено.

Ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 27 серпня 2018 року скасовано та передано справу на розгляд до суду першої інстанції.

14 січня 2019 року адміністративна справа №1540/4003/18 надійшла до Одеського окружного адміністративного суду.

Ухвалою суду від 16 січня 2019 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження по справі. Справу вирішено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження з викликом (повідомленням) сторін. Перше судове засідання по справі призначено на 05 лютого 2019 року о 12 год. 00 хв.

29 січня 2019 року представником відповідача через канцелярію суду подано відзив на позовну заяву (вхід № 3374/19 від 29.01.2019 року), згідно якого, відповідач позовні вимоги не визнає та просить суд в задоволенні позову відмовити.

Відзив обґрунтовано наступним.

Перевіркою ГУ ДМС України в Одеській області підтверджено відсутність умов передбачених п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання.

Також ГУДМС України в Одеській області встановлено, що з самого початку виїзд з ОСОБА_4 був пов’язаний з бажанням позивача потрапити до Австрії з метою пошуку кращого життя.

Під час проведення процедурних заходів за розглядом заяви позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, були проаналізовані результати опитувань позивача за протоколами співбесід та матеріали особових справ за попередніми зверненнями до територіальних підрозділів ДМС України та встановлено, що позивач неодноразово, навмисно надавав неправдиві відомості стосовно себе та власної історії переслідування з метою введення ГУ ДМС України в Одеській області в оману з ціллю посилення власних позицій під час розгляду питання щодо надання йому статусу біженця або визнання особою, яка потребує додаткового захисту. Разом з цим єдиною метою звернення із відповідною заявою до ГУДМС України в Одеській області позивач називає не потребу в міжнародному захисті а бажання власної легалізації на території України.

Відповідач зазначив, що вибувши з ОСОБА_4 позивач мав наміри потрапити до Австрії. Подорож зайняла доволі тривалий проміжок часу, а також позивач перебував у цілій низці країн. Перебуваючи в Греції позивач звертався до тамтешнього державного органу з питань міграційних процесів та двічі був документований документом, який надавав йому право легального перебування на території Греції. Однак позивач вирішив не залишатись в Греції а прямувати далі в Австрію, оскільки з його слів, в Греції не було можливості працевлаштування. Подібні дії позивача в першу чергу свідчать про інші причини виїзду з країни громадянської належності (в тому числі і економічні), а не про зацікавленість позивача в отриманні міжнародного захисту.

Таким чином, під час розгляду заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлено, що заявлена позивачем інформація носить неправдоподібний характер і не містить обґрунтованих та правдивих відомостей про події переслідувань та утисків на батьківщині його особисто або членів його сім’ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками.

07 лютого 2019 року представником позивача через канцелярію суду подано відповідь на відзив ГУ ДМС України в Одеській області (вхід. №4380/19 від 07.02.2019 року).

Відповідь на відзив обґрунтована наступним.

Відповідно до п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смерту кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відмова відповідача у оформленні документів позивача для визнання його особою, яка потребує додаткового захисту в Україні не є правомірною з огляду на наявність обставин, які свідчать про те, що позивач підпадає під визначення особи, яка потребує додаткового захисту, яке міститься у Законі України «Про біженців та осіб, яккі потребують додаткового або тимчасового захисту». Для доведення протиправності оскаржуваного наказу відповідача необхідним є встановлення ситуації у країні походження, яка свідчить про наявність об’єктивних побоювань загрозі життю.

У судове засідання призначене на 11 лютого 2019 року о 09 год.. 30 хв. сторони не з’явились, належним чином повідомлялись про дату, час та місце розгляду справи. Від представника позивача до суду надійшло клопотання про розгляд справи за його відсутності в порядку письмового провадження.

Відповідно до вимог ч.4 ст.229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.

Відповідно до вимог ч.9 ст.205 КАС України суд вирішив розглянути справу у письмовому провадженні.

Вивчивши матеріали справи, а також дослідивши обставини, якими обґрунтовувалися позовні вимоги та відзив на позовну заяву, перевіривши їх доказами, суд встановив наступні факти та обставини.

Обставини справи встановлені судом.

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 є громадянином ОСОБА_4, уродженцем ІНФОРМАЦІЯ_2, провінція Пактія, до виїзду з країни проживав у м. Хасан Хель, за національністю – пуштун, за віросповіданням – мусульманин-суніт.

30.04.2012 року позивач звернувся до ГУ ДМС України в Закарпатській області із заявою №55 від 30.04.2012 року про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.2 а.с.161).

Наказом №117/б від 23.05.2012 року громадянину ОСОБА_5 Республіки ОСОБА_4 ОСОБА_6 ОСОБА_3 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у зв’язку з очевидною необгрунтованою заявою (т.2 а.с.168).

12.05.2014 року позивач звернувся до ГУ ДМС в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №124 від 12.05.2014 року (т.2 а.с.124). За результатами розгляду заяви від 12.05.2014 року, відповідно до наказу №100 від 06.06.2014 року позивачу було відмовлено в прийнятті заяви про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.2 а.с.189).

На підсаві наказу №100 від 06.06.2014 року видано повідомлення №36 від 06.06.2014 року про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.2 а.с.198-199).

17 червня 2014 року позивач звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з вимогою про визнання рішення Управління у справах біженців ГУ ДМС України в Одеській області №36 від 06.06.2014 року нечинним та зобов’язати відповідача прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.2 а.с.200-204).

19 червня 2014 року позивач отримав довідку про звернення за захистом в Україні №004127 (т.2 а.с.125-126).

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 27 червня 2014 року у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 до територіального підрозділу ДМС було відмовлено (т.2 а.с.132-134). Постанова суду набрала законної сили 22 вересня 2014 року.

11 червня 2018 року позивач повторно звернувся із заявою до ГУ ДМС України в Одеській області про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №86 від 11.06.2018 року (т.2 а.с.36-38).

11 червня 2018 року позивач отримав довідку про звернення за захистом в Україні №008262 (т.1 а.с.39).

За результатами розгляду заяви №86 від 11.06.2018 року та особової справи позивача №2018OD0074, головним спеціалістом відділу соціальної інтеграції управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області ОСОБА_7 складено висновок від 05 липня 2018 року «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» (т.2 а.с.105-112).

Головним управлінням Державної міграційної служби в Одеській області, відповідно до ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», приймаючи до уваги висновок головного спеціаліста відділу соціальної інтеграції управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області ОСОБА_7 прийнято наказ №126 від 05 липня 2018 року «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» (т.2 а.с.115).

На підставі наказу №126 від 05 липня 2018 року відповідачем складено повідомлення №5/1-579 від 05.07.2018 року «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту», яким позивачу було зазначено, що особа, яка не використала права на оскарження рішення, повинна залишити територію України в установлений строк, якщо вона не має інших законних підстав для перебування в Україні (т.2 а.с.116-119).

Повідомлення №5/1-579 від 05.07.2018 року було отримано позивачем 11 липня 2018 року, що підтверджується його особистим підписом (т.2 а.с.119).

Вважаючи наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №126 від 05 липня 2018 року про відмову ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту протиправним, позивач звернувся з адміністративним позовом до суду про його скасування.

Джерела права.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» №3671-VI від 08.07.2011 року (далі – Закон №3671-VI).

Згідно п.1 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI визначає, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п.4 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI додатковий захист – форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Пунктом 13 статті 1 Закону №3671-VI встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до частини 1 статті 5 Закону №3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно ст.6 Закону №3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа:

яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;

яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів;

яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;

стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні;

яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).Згідно з ч.7 ст.7 Закону №3671-VI до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Відповідно до ч.1 ст7 Закону №3671-VI, оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Згідно ч.1 ст.8 Закону №3671-VI, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Відповідно до ч.4 ст.8 Закону №3671-VI, рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Згідно з ч.6 ст.8 Закону №3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Частина 1 статті 5 ОСОБА_8 2011/95/EU від 13.12.2011року “Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту” зі змінами (далі - ОСОБА_8): обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження.

Згідно Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Законом України від 21.10.1999 року ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництво встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.

Практичні рекомендації «Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку», видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справа біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, доповідають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред'явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.

Висновки суду.

Згідно ч.2 ст.5 Закону №3671-VI, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У разі якщо така особа під час незаконного перетинання державного кордону України звернулася із зазначеною заявою до посадової особи Державної прикордонної служби України, вона зобов'язана надати цій посадовій особі пояснення про причини незаконного перетинання державного кордону України. У разі відсутності у такої особи документів, що посвідчують її особу, або якщо такі документи є фальшивими, вона повинна повідомити в поясненні про цю обставину, а також викласти причини зазначених обставин. Під час надання пояснень особою, яка не володіє українською або російською мовами, орган Державної прикордонної служби України повинен забезпечити перекладача з мови, якою така особа може спілкуватися. Після надання пояснень особа, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна бути протягом 24 годин передана посадовими особами Державної прикордонної служби України представнику центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Судом встановлено, що позивач вибув з ОСОБА_4 нелегально, за допомогою послуг посередника, влітку 2010 року автомобілем потрапив до Пакистану, м. Пешавар, де проживав приблизно 3 місяці в очікуванні подальшого транспортування. З м. Пешавар (Пакистан) вантажним автомобілем таємно вибув до Ірану, де проживав приблизно 1-2 місяці. З Ірану автомобілем потрапив до м. Стамбул (Туреччина), де проживав приблизно 3 місяці. З м. Стамбул, Туреччина потрапив до м. Салоніки, Греція. В Греції проживав приблизно 3-4 місяці в м. Салоніки та в м. Афіни. З Греції транзитом проїздив Македонію, Сербію та Угорщину. До України позивач прибув у квітні 2012 року нелегально, поза пунктом пропуску. Прибувши на територію України посередник повідомив йому – що це і є кінцева мета подорожі і заявник знаходиться на території Європейського союзу. Зазначені обставини підтверджуються матеріалами особової справи та поясненнями позивача, наданими під час його анкетування співробітником ГУ ДМС України в Одеській області.

Судом також встановлено, що 12.05.2014 року позивач звертався до ГУ ДМС в Одеській області із заявою №124 від 12.05.2014 року про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.2 а.с.124). За результатами розгляду заяви від 12.05.2014 року, відповідно до наказу №100 від 06.06.2014 року позивачу було відмовлено в прийнятті заяви про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.2 а.с.189).

Тобто з 12.05.2014 року до моменту останнього звернення 11.06.2018 року до ГУДМС України в Одеській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач більше трьох з половиною років проживав в Україні у категорії нелегального мігранта.

Згідно з п.22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 року №1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів пов'язаних щодо перебування іноземця та особи без громадянства в Україні», варто враховувати, що значна тривалість проміжків часу між: виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Відповідної правової позиції дотримується Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в постанові від 16 лютого 2018 року по справі № 825/608/17 (№К/9901/5193/17), постанові від 11.10.2018 року по справі № 815/1892/17.

Судом встановлено, що згідно протоколу співбесіди від 08.06.2018 року з громадянином ОСОБА_4 ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 (т.2 а.с.71-78), позивач зазначив, що в 2012 році покинув ОСОБА_4 і тільки в березні 2014 року потрапив до України. Суд зазначає, що таке твердження не відповідає дійсності. Відтак в матеріалах адміністративної справи наявні підтверджуючі факти з приводу звернення позивача до Головного управління ДМС України в Закарпатській області у квітні 2012 року, а саме: ксерокопія перекладу заяви позивача про визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту від 30.04.2012 року (т.2 а.с.151-152); ксерокопія анкета особи, яка звернулась із заявою №59 (т.2 а.с.153-154); ксерокопія протоколу співбесіди №12ZAK00055 від 30.04.2012 року на 4 арк. (т.2 а.с.155-158); ксерокопія наказу Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області №117/б від 23 травня 2012 року «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» (т.2 а.с.159); ксерокопія дактилокарти на одному арк. (т.2 а.с.160).

Також судом встановлено, що згідно додаткового протоколу співбесіди з позивачем від 05.07.2018 року на питання: «з якою метою Ви намагались ввести в оману територіальний підрозділ ДМС під час співбесіди 18.06.2018 року, надаючи про себе завідомо неправдиву інформацію (зокрема – про дату та місце Вашого потрапляння до України, історію власного переслідування та інформацію щодо Вашого першого звернення за міжнародним захистом в Україн)?» позивач відповів: «що він не знав, що потрібно говорити правду, і йому друзі порадили вигадати таку історію, тому що вважав, що так його позиції будуть сильнішими під час розгляду питання щодо надання йому міжнародного захисту в Україні».

Окрім вказаного, суд зазначає, що наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області №117/б від 23 травня 2012 року «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» позивачем оскаржено не було.

Таким чином, до моменту другого звернення позивача із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а саме з 23.05.2012 року по 12.05.2014 року позивач перебував на території України нелегально, в супереч діючому законодавству.

Судом встановлено, що в якості доказів переслідування з боку терористичного угрупування «талібан» позивач надав до ГУДМС в Одеській області документ, який він назвав «листом з погрозами від талібів». Територіальним підрозділом ДМС було залучено перекладача та документ було переведено на українську мову. Відповідач зазначив, що вказаний документ не є листом від терористичного угрупування. Це лист від невстановленої особи, ймовірно родича позивача до голови місцевої громади з проханням підтвердити можливість переслідування позивача на території ОСОБА_4.

Враховуючи зазначене, суд надаючи оцінку цьому доказу, вважає його таким, що він використовується позивачем задля посилення власних позицій під час розгляду заяви про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та не свідчить про те, що позивач або його родичі зазнають будь-яких переслідувань чи погроз з боку талібів.

Судом також встановлено, що позивач перебуваючи в Греції звертався до місцевого державного органу з питань маграційних процесів та двічі отримував довідку, яка надавала йому право легального перебування на території Греції. Проте позивач вирішив не залишатись в Греції а прямував далі в Австрію, оскільки, як зазначив сам позивач, в Греції не було можливості працевлаштування.

Відтак суд зазначає, що такі дії позивача свідчать не про зацікавленість позивача в отриманні міжнародного захисту, а в першу чергу свідчать про покращення свого економічного становища.

З огляду на вищезазначене встановлено, що звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС України в Одеській області вказує на бажання легалізації в Україні, що додатково підтверджують пояснення особи під час інтерв’ю (протокол співбесіди від 18.06.2018 року (т.2 а.с.71-78) та додатковий протокол співбесіди від 05.07.2018 року(т.2 а.с.98-101)).

Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року) (Женева, 1992), згідно якого процес визначення статусу біженця проходить в два етапи: 1) визначення фактів, які відносяться до справи та 2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року.

У відповідності до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно з Позицією УВКБ ООН “Про обов'язки та стандарти доказів у біженців” 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Згідно з п.5 ст.4 ОСОБА_8 Європейського Союзу “Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається” від 27 квітня 2004 року № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Суд погоджується з твердженням відповідача про те, що з матеріалів особової справи позивача спостерігаються суттєві розбіжності в його твердженнях, що, в свою чергу, істотно знижує рівень довіри та в цілому свідчить про зловживання процедурою набуття міжнародного захисту в Україні.

На підставі зазначеного, суд вважає, що відповідачем зроблено обґрунтований висновок, що за відсутністю підстав, дане звернення розглядається як зловживання процедурою з метою легалізації на території України. Зазначена умова не відповідає критеріям поняття «біженець», а підпадає під поняття «мігрант», у зв'язку із чим позивача, згідно з п. 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, необхідно розглядати як мігранта - особу, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці, а його дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.

З огляду на встановлені судом фактичні обставини та приписи чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, яким ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято з урахуванням та дослідженням всіх обставин справи і є правомірним. Наведені позивачем підстави для оформлення документів для надання йому статусу біженця або особою, яка потребує додаткового захисту не впливають на кваліфікацію останніх в якості критеріїв визначення статусу біженця у розумінні вимог Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Таким чином, на підставі встановлених судом фактів, суд приходить до висновку про те, що спірне рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №126 від 05.07.2018 року, прийнято Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області в межах компетенції та у спосіб, що передбачений законодавством, що регулює спірні правовідносини, та обґрунтовано, у зв'язку із чим в задоволенні позовних вимог слід відмовити.

На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 7, 8, 9, 11, 72, 86, 159-164 КАС України, суд, -

В И Р І Ш И В:

В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу №126 від 05 липня 2018 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов’язання вчинити певні дії – відмовити.

Рішення суду набирає законної сили, згідно ст. 255 КАС України, після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржено, згідно ст. 295 КАС України, протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляд справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. При цьому відповідно до п.п. 15.5 п. 15 розділу VII “Перехідні положення” КАС України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються через суд першої інстанції, який ухвалив відповідне рішення.

Суддя С.О. Cтефанов

.