Рішення № 79836937, 11.02.2019, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

11 лютого 2019 року справа № 320/6440/18

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Кушнової А.О., за участю секретаря судового засідання Сакевич Ж.В., розглянув у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління праці та соціального захисту населення Ірпінської міської ради про визнання дій протизаконними та зобов'язання вчинити певні дії.

Суть спору: до Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (далі – позивач або ОСОБА_1Г.) з позовом до Управління праці та соціального захисту населення Ірпінської міської ради (далі – відповідач), в якому позивач просить суд:

- визнати дії Управління праці та соціального захисту населення Ірпінської міської ради щодо відмови ОСОБА_1 у встановленні статусу інваліда війни 2 групи та видачі посвідчення інваліда війни - протизаконними;

- зобов'язати Управління праці та соціального захисту населення Ірпінської міської ради встановити ОСОБА_1 статус інваліда війни 2 групи та видати посвідчення інваліда війни з 04 червня 2018 року.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що є учасником ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС 1 категорії та має статус інваліда другої групи із 80% втратою професійної працездатності на підставі захворювання, пов’язаного з виконанням робіт по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, що підтверджується відповідними доказами, доданими до позову.

Як зазначає у позовній заяві позивач, у травні 2018 року звернувся із заявою до Управління праці та соціального захисту населення Ірпінської міської ради про встановлення статусу інваліда війни 2 групи та видачі відповідного посвідчення.

Проте, Управління праці та соціального захисту населення Ірпінської міської ради відмовило позивачу у встановленні статусу інваліда війни 2 групи без будь-якого, як стверджує позивач, розгляду усіх документів. Позивач зазначає, що відповідач у своїй відповіді вказав, що необхідно надати документи, які б підтвердили залучення підприємства Механізованої колони №35 Тресту «Південьзахіделектромережбуд», на якому працював позивач, до складу формувань Цивільної оборони під час ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та документи, які б підтверджували залучення безпосередньо позивача до складу Цивільної оборони. Також, відповідачем було зазначено, що медичні документи позивача, а саме, експертний висновок та довідки МСЕК не містять даних про залучення позивача до формувань Цивільної оборони під час ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС.

Позивач вважає, що вищевказані вимоги відповідача про надання документів, які б підтверджували залучення до формувань Цивільної оборони під час ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС не підтверджуються жодними нормативними актами по Цивільній обороні, які діяли в СРСР під час ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС.

Позивач наголошує, що діюче на момент аварії на Чорнобильській АЕС законодавство колишнього СРСР обов'язкової вимоги щодо видання розпорядчого документу про зарахування працівника до складу невоєнізованого формування Цивільної оборони підприємства, установи або організації, так само і щодо залучення кожної окремої особи до дій у складі цих формувань не передбачало. Натомість, обов'язок створення формувань Цивільної оборони на всіх без виключення об'єктах народного господарства і зарахування до їх складу максимальної кількості персоналу встановлювало саме Положення про Цивільну оборону СРСР. Відповідно до вимог керівних документів з питань Цивільної оборони до складу зазначених формувань входили всі працівники, починаючи з 16-річного віку, за виключенням незначної категорії осіб (вагітні жінки, жінки, які мають малолітніх дітей, особи, які мають мобілізаційні приписи та деякі інші). На думку позивача, на теперішній час аналогічні вимоги містить Закон України «Про Цивільну оборону України» та Положення про Цивільну оборону України, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 10 травня 1994 року № 299.

Також позивач звертає увагу, що формування Цивільної оборони, в тому числі і невоєнізовані, створювались та створюються саме з метою виконання робіт по ліквідації наслідків аварій, катастроф і стихійних лих. Участь їх у виконанні завдань виробничого характеру у звичайному режимі роботи не передбачалась та не передбачається. Отже, на думку позивача, громадяни, які виконували роботи по ліквідації Чорнобильської катастрофи (аварії на Чорнобильській АЕС та її наслідків) повинні були залучатись до виконання цих робіт саме у складі формувань Цивільної оборони, за винятком випадків, коли характер виконуваних робіт не відносився до завдань Цивільної оборони.

Позивач стверджує, що неодноразово був відряджений для ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, а саме, з 01 по 25 липня 1986 року був відряджений у м. Чорнобиль для роботи на ВЛ-35кв, потім у зв’язку із збільшенням об’єму робіт на Чорнобильській АЕС відрядження було продовжено до 31 липня 1986 року, та у подальшому позивач був відряджений ще 4 рази для виконання робіт у м. Чорнобиль, ОСОБА_2 та Славутич.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 10.12.2018 відкрито спрощене провадження у справі № 320/6440/18 без проведення судового засідання.

Суд зазначає, що у встановлений судом п’ятнадцятиденний строк з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі відповідач правом надати суду відзив на позовну заяву не скористався.

Відповідно до частини п’ятої статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Учасники справи з клопотанням про розгляд справи у судовому засіданні до суду не звертались.

З урахуванням викладеного, розгляд справи судом здійснено у порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами та доказами.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином України, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1, паспорт серії СМ №430171, виданим Ірпінським МВ ГУ МВС України в Київській області 20 лютого 2002 року (а.с.13-15).

Відповідно до відомостей про роботу, які містяться у трудовій книжці позивача (а.с.11-12), ОСОБА_1, зокрема:

- з 27.01.1981 – зарахований до Механізованої колони №35 тресту “Південьзахіделектромережбуд ” водієм 3 класу у відділ головного механіка;

- з 01.10.1981 – переведений слюсарем 3 розряду тимчасово на час ремонту автомобілю;

- з 01.09.1988 – у відповідності із перетарифікацією та на підставі рішення тарифно-кваліфікаційної комісії, встановлена професія водій автомобілю 1 класу;

- 22.06.1993 - позивача звільнено з роботи у зв’язку із встановленням йому інвалідності ІІ групи, пов’язаної із ліквідацією наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

Згідно з експертним висновком Київської регіональної міжвідомчої експертної ради по встановленню причинного зв’язку захворювань та інвалідності з роботами по ліквідації наслідків аварій на Чорнобильській АЕС та їх професійного характеру №653 на засіданні №11/93 від 27.04.1993 розглянуто клопотання позивача та подану документацію з питання зв’язку захворювання (інвалідності) з роботами по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та встановлено діагноз: “Новоутворення сигмовидної кишки ІІІ ст. ІІІ кл. гр. (аденокарцинома)”. Згідно експертного висновку захворювання позивача пов'язане з роботами по ліквідації аварії на ЧАЕС (а.с.10).

Згідно з довідкою про результати визначення ступеня втрати професійної працездатності у відсотках застрахованого №002825 від 19.07.1993 ОСОБА_1 встановлено 80% втрати професійної працездатності з 21.06.1993 по 21.06.1998 (а.с.38).

Також, відповідно до витягу із акту огляду у МСЕК до довідки Сер. МСБ №009132 від 19.07.1993 позивачу встановлено з 21.06.1993 по 21.06.1998 другу групу інвалідності та зазначено причину інвалідності – професійне захворювання, пов’язане з роботами по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС (а.с.38 зворотній бік).

27 липня 1993 року Київська обласна державна адміністрація видала позивачу безстрокове посвідчення громадянина (ки), який (яка) постраждав (ла) внаслідок Чорнобильської катастрофи (категорія 1) серії А №026624 (а.с.7).

Крім цього, як вбачається із вкладки №092644 до посвідчення громадянина (ки), який (яка) постраждав (ла) внаслідок Чорнобильської катастрофи (категорія 1) серії А №026624, яка дійсна довічно, ОСОБА_1 є учасником ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС (а.с.7).

Також, судом встановлено, що відповідно до витягу із акту огляду у МСЕК до довідки Сер. КИО-І №148479 від 04.10.2001 позивачу встановлено з 01.08.2001 довічно другу групу інвалідності та зазначено причину інвалідності – захворювання, пов’язане з роботами по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС (а.с.39 зворотній бік).

Згідно з випискою з акту огляду МСЕК про результати визначення ступеня втрати професійної працездатності у відсотках, потреби у додаткових видах допомоги до довідки сер. КИО-І №148479 від 04.10.2001 ОСОБА_1 встановлено 80% втрати професійної здатності з 01.08.2001 довічно у зв’язку з захворюванням, пов’язаним з роботами по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС (а.с.39).

Судом встановлено, що позивач звернувся до начальника Управління праці та соціального захисту населення Ірпінської міської ради Київської області із заявою б/н від 16.05.2018 (вхідн. №М-223 від 16.05.2018) із доданими до неї документами, якою просив встановити статус інваліда війни 2 групи та видати відповідне посвідчення (а.с.22-24).

Листом від 04.06.2018 №5125 Управління праці та соціального захисту населення Ірпінської міської ради на заяву позивача від 16.05.2018 вх. № М-223 щодо надання статусу особи з інвалідністю внаслідок війни відповідно до пункту 9 статті 7 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального статусу” повідомило, що згідно наданих документів підстав для встановлення статусу особи з інвалідністю внаслідок війни відповідно до пункту 9 статті 7 вищезазначеного Закону немає.

У вказаному листі від 04.06.2018 №5125 Управління праці та соціального захисту населення Ірпінської міської ради зазначило, що відповідно до пункту дев’ятого статті 7 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” до інвалідів війни належать особи, залучені до складу формувань Цивільної оборони, які стали інвалідами внаслідок захворювань, пов'язаних з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи.

Особам, залученим до складу формувань Цивільної оборони, статус інваліда війни встановлюється на підставі документів, які повинні містити інформацію про розпорядчий документ по лінії Цивільної оборони щодо залучення підприємств, установ (наказ чи розпорядження) до вказаного формування та розпорядчий документ по підприємству, установі про залучення осіб до складу вказаного формування, усі відомості про роботу, які виконував громадянин під час ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, а також довідки МСЕК про групу та причину захворювання, пов’язаного з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи.

Відповідач у листі від 04.06.2018 №5125 вказав, що надані позивачем документи, зокрема: експертний висновок Київської регіональної міжвідомчої експертної ОСОБА_3 по встановленню причинного зв’язку захворювання та інвалідності з роботами по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та їх професійного характеру від 27.04.1993 №11/93 та посвідчення громадянина, який постраждав внаслідок Чорнобильської катастрофи (категорія 1) сер. А №026624 від 27.07.1993 не містять вищезазначених даних.

Також, відповідач відмітив, що у довідці МСЕК про групу та причину інвалідності сер. КИО-1 №148479 зазначено, що захворювання пов’язане з роботами по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. На думку відповідача, таке формулювання не містить даних щодо залучення позивача до формувань Цивільної оборони під час ліквідаційних робіт на ЧАЕС (а.с.25).

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд зазначає наступне.

У силу вимог частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правовий статус ветеранів війни, забезпечення створення належних умов для їх життєзабезпечення, сприяння формуванню в суспільстві шанобливого ставлення до них визначаються Законом України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” від 22.10.1993 №3551-XII (далі - Закон №3551-XII, у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до статті 1 Закону №3551-XII закон спрямований на захист ветеранів війни шляхом: створення належних умов для підтримання здоров'я та активного довголіття; організації соціального та інших видів обслуговування, зміцнення матеріально-технічної бази створених для цієї мети закладів і служб та підготовки відповідних спеціалістів; виконання цільових програм соціального і правового захисту ветеранів війни; надання пільг, переваг та соціальних гарантій у процесі трудової діяльності відповідно до професійної підготовки і з урахуванням стану здоров'я.

Статтею 4 Закону №3551-XII передбачено, що ветеранами війни є особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав. До ветеранів війни належать: учасники бойових дій, особи з інвалідністю внаслідок війни, учасники війни.

Відповідно до пункту 9 частини другої статті 7 Закону №3551-XII до осіб з інвалідністю внаслідок війни належать також особи з інвалідністю з числа, зокрема, осіб, залучених до складу формувань Цивільної оборони, які стали особами з інвалідністю внаслідок захворювань, пов'язаних з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи.

Отже, умовами для набуття статусу особи з інвалідністю внаслідок війни з підстав, встановлених пунктом 9 частини другої статті 7 Закону № 3551-ХІІ, є: 1) настання інвалідності внаслідок захворювання, пов'язаного з ліквідацією наслідків аварії на Чорнобильській АЕС; 2) участь особи у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС саме у складі формувань Цивільної оборони.

Статтею 10 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" від 28.09.1991 №796-XII (далі – Закон №796-XII, у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що учасниками ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС вважаються громадяни, які безпосередньо брали участь у будь-яких роботах, пов'язаних з усуненням самої аварії, її наслідків у зоні відчуження у 1986-1987 роках незалежно від кількості робочих днів, а у 1988-1990 роках - не менше 30 календарних днів, у тому числі проведенні евакуації людей і майна з цієї зони, а також тимчасово направлені або відряджені у зазначені строки для виконання робіт у зоні відчуження, включаючи військовослужбовців, працівники державних, громадських, інших підприємств, установ і організацій незалежно від їх відомчої підпорядкованості, а також ті, хто працював не менше 14 календарних днів у 1986 році на діючих пунктах санітарної обробки населення і дезактивації техніки або їх будівництві. Перелік цих пунктів визначається Кабінетом Міністрів України.

Таким чином, особи, залучені до складу формувань Цивільної оборони, які стали інвалідами внаслідок захворювання, пов'язаного з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, належать до осіб з інвалідністю внаслідок війни. Якщо особа була залучена до складу формувань Цивільної оборони та стала інвалідом внаслідок захворювання, пов'язаного з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, така особа належить до числа осіб з інвалідністю внаслідок війни та має право на отримання відповідного посвідчення.

Аналізуючи приписи пункту 9 частини другої статті 7 Закону №3551-XII суд дійшов висновків про те, що вказана норма не містить вимог, які визначають порядок та форму залучення осіб до складу формувань Цивільної оборони.

Правила видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів війни врегульовані Положенням про порядок видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів війни, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 12.05.1994 №302 (далі - Положення №302, у редакції, чинній в період виникнення спірних правовідносин).

Згідно з абзацом першим пункту 2 Положення №302 посвідчення є документом, що підтверджує статус ветеранів війни та інших осіб, на яких поширюється чинність Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", на основі котрого надаються відповідні пільги і компенсації.

Абзацом першим пункту 3 Положення №302 передбачено, що відповідно до Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" до ветеранів війни належать: учасники бойових дій, інваліди війни, учасники війни.

Інвалідам війни (стаття 7 зазначеного Закону) видаються посвідчення з написом "Посвідчення інваліда війни" та нагрудний знак "Ветеран війни - інвалід" (абзац третій пункту 3 Положення №302).

Згідно з абзацом другим пункту 7 Положення №302 "Посвідчення інваліда війни", "Посвідчення учасника війни" і відповідні нагрудні знаки, "Посвідчення члена сім'ї загиблого" видаються органами праці та соціального захисту населення за місцем реєстрації громадянина.

Відповідно до пункту 10 Положення №302 "Посвідчення інваліда війни" видається на підставі довідки медико-соціальної експертної комісії про групу та причину інвалідності.

Інвалідам війни, у яких групу інвалідності встановлено без терміну перегляду, видаються безтермінові посвідчення, іншим - на період встановлення групи інвалідності. У разі продовження медико-соціальною експертною комісією терміну чи зміни групи інвалідності в посвідчення (на правій внутрішній стороні) вклеюється новий бланк, до якого вносяться відповідні записи. Записи в бланку завіряються відповідно до пункту 8 цього Положення.

Аналіз наведених норм свідчить про те, що підставою для отримання посвідчення інваліда війни є наявність у особи довідки медико-соціальної експертної комісії про групу та причину інвалідності, а уповноваженою особою щодо видачі останнього є органи праці та соціального захисту населення за місцем реєстрації громадянина.

Тобто, необхідність надання будь-яких інших документів на підтвердження факту участі особи в ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи законодавством не передбачено.

Положенням про Цивільну оборону СРСР, затвердженим постановою КПРС і ОСОБА_3 Міністрів СРСР від 18.03.1976 № 1111, та Положенням про невоєнізовані формування ЦО СРСР, затвердженим наказом начальника ІДО СРСР від 06.06.1975 № 90, було передбачено, що формування Цивільної оборони, в тому числі і невоєнізовані, створювались для виконання заходів по ліквідації аварій, катастроф, стихійних лих, великих пожеж, та їх наслідків, а також при застосуванні засобів масового ураження (у воєнний час), захисту і організації життєзабезпечення населення.

Відповідно до вимог нормативно-правових актів з Цивільної оборони, які були чинними на момент аварії на Чорнобильській катастрофі, зокрема, Положення про Цивільну оборону СРСР, затвердженого постановою ЦК КПРС і ОСОБА_3 міністрів СРСР від 18.03.1976 №201-78, наказів заступника Міністра оборони СРСР - начальника ЦО СРСР від 06.06.1975 №90 (Положення про невоєнізовані формування ЦО і норми оснащення (табелювання) їх матеріально-технічними засобами) та від 29.06.1976 №92 (настанова про організацію та ведення Цивільної оборони в районі (Сільському на сільськогосподарському об’єкті народного господарства), розпорядження ЦО СРСР від 26.04.1986, начальника ЦО УРСР від 28.04.1986, начальника Цивільної оборони Київської області - голови Київської обласної ОСОБА_3 народних депутатів трудящих за 1986 рік (від 29.04.1986 №01, від 30.04.1986 №02, від 04.05.1986 №16, від 19.05.1986 №52 та інші), цивільна оборона організовувалась за територіально-виробничим принципом в усіх населених пунктах та на всіх об’єктах народного господарства, а до складу її невоєнізованих формувань зараховувались в обов’язковому порядку громадяни СРСР, в тому числі - чоловіки у віці від 16 до 60 років, за винятком інвалідів та осіб, що мали мобілізаційні приписи та жінки від 16 до 55 років за винятком вагітних жінок та жінок, які мають дітей до 8 років.

Тобто, формування Цивільної оборони, у тому числі і невоєнізовані, створювалися саме з метою виконання робіт по ліквідації наслідків аварії, катастроф і стихійних лих. Отже, громадяни, які виконували роботи по ліквідації Чорнобильської катастрофи (аварії на ЧАЕС та її наслідків) залучалися до виконання цих робіт саме у складі формувань Цивільної оборони.

При цьому, жоден нормативний документ з питань цивільної оборони не містить однозначної вимоги щодо обов'язковості видання розпорядчого документу про залучення конкретної особи до дій у складі формувань цивільної оборони.

Аналіз наведених положень чинного законодавства дає підстави для висновку про те, що відповідно до норм законодавства, що діяло на момент аварії на Чорнобильській АЕС, на всіх без виключення підприємствах, установах та організаціях, до складу цивільної оборони в обов'язковому порядку зараховувалось все працездатне населення.

Суд зазначає, що як вбачається із наявного у матеріалах справи розпорядження №1 від 27.04.1986 Управління будівництва Чорнобильської АЕС у зв’язку із аварією на ЧАЕС та виконання Вказівки заступника голови ОСОБА_3 Міністрів СРСР ОСОБА_4 – голови урядової комісії, про залучення цивільних формувань підприємств ЦО до ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, яким зобов’язано:

- начальника штабу ЦО організувати виробництво робіт на об’єктах згідно вказівок Урядової комісії;

- членів штабу ЦО організувати повернення персоналу підрозділів УБ ЧАЕС з місць евакуації для проведення робіт по ліквідації наслідків аварії, організувати проживання, харчування та пункти санітарної обробки персоналу у місцях їх дислокації: смт. Поліське, база відпочину авіазаводу “ОСОБА_2 мис”;

- забезпечити персонал ліквідації спецодягом, спецвзуттям, засобами індивідуального захисту, дозиметрами;

- забезпечити перевезення персоналу з місць дислокації на будмайданчик для виробництва робіт назад (а.с.20).

Крім цього, відповідно до наявного у матеріалах справи наказу начальника Цивільної оборони від 30.04.1986 №173 “Про призначення оперативних груп Штабу ЦО УРСР та Київської області для робіт у зоні Чорнобильської АЕС” для виконання службових обов’язків у зоні Чорнобильської АЕС Штабу Цивільної оборони УРСР та Київської області наказано виділити оперативні групи у складі 10-15 чоловік з 26 квітня 1986 р. до повного закінчення робіт по ліквідації наслідків аварії на АЕС (а.с.21).

Згідно із випискою з розпорядження начальника Цивільної оборони Київської області №02 від 30.04.1986 на виконання вказівок Начальника Цивільної оборони – голови ОСОБА_3 Міністрів Української СРСР №173 від 30.04.1986 з 19:00 30 квітня 1986 року штабу ЦО області, штабам ЦО всіх міст та районів області зобов’язано встановити наступний режим роботи: … організувати всебічне забезпечення проведених заходів ЦО; вести облік сил та засобів ЦО; начальників обласних служб ЦО зобов’язано забезпечити проведення заходів цивільної оборони (а.с.19).

Як встановлено судом, відповідно до відомостей про роботу, які містяться у трудовій книжці позивача (а.с.11-12), ОСОБА_1, зокрема: з 27.01.1981 був зарахований до Механізованої колони №35 тресту “Південьзахіделектромережбуд” водієм 3 класу у відділ головного механіка; з 01.10.1981 переведений слюсарем 3 розряду тимчасово на час ремонту автомобілю; з 01.09.1988 у відповідності із перетарифікацією та на підставі рішення тарифно-кваліфікаційної комісії позивачу встановлена професія водія автомобілю 1 класу; з 22.06.1993 позивача звільнено з роботи у зв’язку із встановленням йому інвалідності ІІ групи, пов’язаної із ліквідацією наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

Так, з матеріалів справи вбачається, що згідно з наказом по Механізованій колоні №35 тресту “Південьзахіделектромережбуд” від 04.07.1986 №64/к зобов’язано на підставі рапорту виконроба відрядити ОСОБА_1 – водія у м. Чорнобиль з 1 по 25 липня 1986 року для роботи на ВЛ-35 кв. (а.с.40).

Крім цього, відповідно до наказу по Механізованій колоні №35 тресту “Південьзахіделектромережбуд” від 18.07.1986 №68/к зобов’язано на підставі рапорту в.о. начальника ділянки №2 продовжити посвідчення про відрядження, зокрема, ОСОБА_1 водію №783 у зв’язку із збільшеним об’ємом робіт на ЧАЕС по 31 липня 1986 року (а.с.41).

Також, наказом по Механізованій колоні №35 тресту “Південьзахіделектромережбуд” від 31.07.1986 №75/к зобов’язано на підставі рапорту виконроба відрядити ОСОБА_1 – водія у м. Чорнобиль на будівництво ВЛ-35 з 31 липня по 10 серпня 1986 року (а.с.42-44).

З матеріалів справи вбачається, що згідно з наказом по Механізованій колоні №35 тресту “Південьзахіделектромережбуд” від 10.11.1986 №117/к зобов’язано на підставі рапорту ст. виконроба ділянки №2 відрядити ОСОБА_1 – водія у м. Чорнобиль, ОСОБА_2 з 10 по 30 листопада 1986 року (а.с.45-46).

Крім цього, відповідно до наказу по Механізованій колоні №35 тресту “Південьзахіделектромережбуд” від 18.02.1987 №19/к зобов’язано на підставі рапорту начальника АТЦ відрядити ОСОБА_1 – водія у м. Чорнобиль, Славутич, Жидиничі з 18 по 28 лютого 1987 року (а.с.47).

Також, наказом по Механізованій колоні №35 тресту “Південьзахіделектромережбуд” від 06.03.1987 №25/к зобов’язано на підставі рапорту виконроба відрядити ОСОБА_1 у м. Чорнобиль для відвантаження з/б конструкцій з 10 по 11 березня 1987 року (а.с.48-49).

Крім цього, суд зазначає, що позивачем до матеріалів справи долучено копії нарядів, табелів обліку робочого часу, табелів оплати середнього заробітку у зоні підвищеної радіоактивності, відомості нарахування заробітної плати водіям по ділянці №2 за липень – листопад 1986 року, лютий-березень 1987 року (а.с.52-87).

Вищевказане також підтверджується листом Святошинської районної в місті Києві Державної адміністрації від 20.04.2018 №189 щодо надання копій документів, що підтверджують факт роботи ОСОБА_1 у період ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС в 1986-1987 рр. з Механізованої колони №35 тресту “Південьзахіделектромережбуд” (а.с.8).

Також судом встановлено, що позивач звернувся до Департаменту з питань Цивільного захисту та наслідків Чорнобильської катастрофи з інформаційним запитом б/н від 14.05.2018 (вх. №01.1-14/139 від 14.05.2018) з приводу надання роз’яснення щодо правил залучення громадян до ЦО для ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та залучення Механізованої колони №35 тресту “Південьзахіделектромережбуд” до формувань ЦО Київської області для ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС у 1986-1987 роках (а.с.16).

Розглянувши вищевказаний інформаційний запит позивача б/н від 14.05.2018, Департамент з питань Цивільного захисту та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи листом від 14.05.2018 №01.1-14/752 повідомив, що в архіві Департаменту під грифом «обмеження доступу» наявні Розпорядження начальника Цивільної оборони Київської області з питань ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, видані починаючи з 26.04.1986. Зазначені розпорядчі документи начальника ЦО Київської області містять прямі вказівки щодо організації заходів Цивільної оборони, завдання з цього приводу всім службам Цивільної оборони Київської області, а також обласним організаціям та установам. При цьому вони не містять відомостей щодо залучення до цих робіт конкретних підприємств та окремих громадян.

Враховуючи вищевикладене, Департамент листом від 14.05.2018 №01.1-14/752 надав позивачу виписку з Розпорядження Начальника Цивільної оборони Київської області №02 від 30.04.1986, відповідно до якого виконання наказу №173 від 30.04.1986 передбачено всіма без виключення службами Цивільної оборони Київської області, а також організаціями та установами у Київській області (а.с.18).

Крім цього, розглянувши інформаційний запит позивача б/н від 14.05.2018, Департамент з питань Цивільного захисту та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи листом від 14.05.2018 №01.1-14/752-1 повідомив, що у відповідності до вимог чинних на момент аварії на Чорнобильській АЕС нормативно-правових актів з питань Цивільної оборони, в першу чергу - Положення про Цивільну оборону СРСР, затвердженого постановою ЦК КПРС і ОСОБА_3 Міністрів СРСР від 18.03.1976 №201-78; наказу заступника Міністра оборони СРСР - начальника ЦО СРСР №90 від 06.06.1975 (Положення про невоєнізовані формування ЦО і норми оснащення (табелювання) їх матеріально-технічними засобами) та №92 від 29.06.1976 (Настанова про організацію та ведення Цивільної оборони в районі (сільському на сільськогосподарському об'єкті народного господарства), Розпорядження ЦО СРСР від 26.04.1986, начальника ЦО УРСР від 28.04.1986, начальника Цивільної оборони Київської області - голови Київської обласної ОСОБА_3 народних депутатів трудящих за 1986 рік (від 29.04.1986 №01, від 30.04.1986 №02, від 04.05.1986 №16, від 19.05.1986 №52 та ін.), Цивільна оборона організовувалась за територіально-виробничим принципом в усіх населених пунктах та на всіх об’єктах народного господарства, а до складу її невоєнізованих формувань зараховувались в обов’язковому порядку громадяни СРСР, в тому числі - чоловіки у віці від 16 до 60 років, за винятком інвалідів та осіб, що мали мобілізаційні приписи та жінки від 16 до 55 років за винятком вагітних жінок та жінок, які мають дітей до 8 років.

У вказаному листі від 14.05.2018 №01.1-14/752-1 Департамент з питань Цивільного захисту та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи з урахуванням вищевикладеного дійшов висновку, що формування Цивільної оборони, в тому числі і невоєнізовані, створювались саме з метою виконання робіт по ліквідації наслідків аварій, катастроф і стихійних лих. Громадяни, які виконували роботи по ліквідації Чорнобильської катастрофи (аварії на Чорнобильській АЕС та її наслідків) залучались до виконання цих робіт саме у складі формувань Цивільної оборони (а.с.17).

Суд враховує, що позивач набув статус інваліда другої групи внаслідок наявності у нього захворювання, пов'язаного з роботами по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЄС, що підтверджується наявними у справі доказами.

Так, як вже встановлено судом, позивач є особою, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи (категорія 1), що підтверджується посвідченням серії А №026624 від 27.07.1993, яке є безстроковим та є учасником ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, що підтверджується вкладкою №092644 до посвідчення громадянина (ки), який (яка) постраждав (ла) внаслідок Чорнобильської катастрофи (категорія 1) серії А №026624, яка дійсна довічно (а.с.7).

Крім цього, суд звертає увагу, що згідно з експертним висновком Київської регіональної міжвідомчої експертної ради по встановленню причинного зв’язку захворювань та інвалідності з роботами по ліквідації наслідків аварій на Чорнобильській АЕС та їх професійного характеру №653 на засіданні №11/93 від 27.04.1993 розглянуто клопотання позивача та подану документацію з питання зв’язку захворювання (інвалідності) з роботами по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та встановлено діагноз. Згідно експертного висновку захворювання позивача пов'язане з роботами по ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС (а.с.10).

Також, згідно з довідкою про результати визначення ступеня втрати професійної працездатності у відсотках застрахованого №002825 від 19.07.1993 ОСОБА_1 встановлено 80% втрати професійної працездатності з 21.06.1993 по 21.06.1998 (а.с.38).

Відповідно до витягу із акту огляду у МСЕК до довідки Сер. МСБ №009132 від 19.07.1993 позивачу встановлено з 21.06.1993 по 21.06.1998 другу групу інвалідності та зазначено причину інвалідності – професійне захворювання, пов’язане з роботами по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС (а.с.38 зворотній бік).

Також, відповідно до витягу із акту огляду у МСЕК до довідки Сер. КИО-І №148479 від 04.10.2001 позивачу встановлено з 01.08.2001 довічно другу групу інвалідності та зазначено причину інвалідності – захворювання, пов’язане з роботами по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС (а.с.39 зворотній бік).

Згідно з випискою з акту огляду МСЕК про результати визначення ступеня втрати професійної працездатності у відсотках, потреби у додаткових видах допомоги до довідки сер. КИО-І №148479 від 04.10.2001 ОСОБА_1 встановлено 80% втрати професійної здатності з 01.08.2001 довічно у зв’язку з захворюванням, пов’язаним з роботами по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС (а.с.39).

У силу положень статті 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” від 23.02.2006 №3477-IV у контексті розгляду даної справи суд також враховує висловлену Європейським судом з прав людини у рішеннях від 14.01.2011 у справі “Щокін проти України” та від 07.07.2011 у справі “Серков проти України” позицію у частині необхідності застосування національного законодавства у разі допущення можливості його неоднозначного тлумачення у найсприятливіший для заявника спосіб.

Досліджені судом документи безперечно підтверджують факт участі позивача у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи саме у складі формувань Цивільної оборони та отримання ним інвалідності другої групи внаслідок захворювання, пов'язаного з ліквідацією наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

Таким чином, матеріалами справи підтверджено, що позивач брав участь у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи у складі формувань Цивільної оборони та отримав інвалідність внаслідок захворювання, пов'язаного з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, а отже має право на встановлення статусу особи з інвалідністю внаслідок війни із видачею посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни.

Враховуючи вищевикладене, відмова відповідача у встановленні позивачу статусу інваліда війни та видачі відповідного посвідчення є необґрунтованою й такою, що порушує право позивача на одержання вказаного статусу та пов'язаного з ним соціального захисту.

Згідно із частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Частиною другою статті 77 цього Кодексу передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову, який відповідачем в даному випадку не виконаний.

Доказів, які б спростовували доводи позивача відповідачем як суб’єктом владних повноважень суду не надано.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що вимога позивача про визнання протизаконними дій Управління праці та соціального захисту населення Ірпінської міської ради щодо відмови ОСОБА_1 у встановленні статусу інваліда війни 2 групи та видачі посвідчення інваліда війни є обґрунтованою та підлягає задоволенню.

При цьому, суд зазначає, що формулюючи позовні вимоги, позивач просить суд визнати протизаконними дії Управління праці та соціального захисту населення Ірпінської міської ради щодо відмови ОСОБА_1 у встановленні статусу інваліда війни 2 групи та видачі посвідчення інваліда війни.

Так, згідно з частиною першою статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема, визнання дій суб’єкта владних повноважень протиправними.

Частиною другою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України закріплено, що у разі задоволення позову суд може прийняти рішення, зокрема, про визнання дій суб’єкта владних повноважень протиправними.

При цьому, суд зазначає, що дія - активна поведінка суб'єкта владних повноважень (органу чи посадової особи). Об'єктом оскарження може бути як одноразова, так і триваюча дія, яка порушує права чи інтереси позивача.

Отже, оскільки діями відповідача – суб’єкта владних повноважень, порушені права, свободи та законні інтереси позивача, то вказані дії підлягають оскарженню шляхом подання позову про визнання їх протиправними.

При цьому, неправильне словесне вираження позивачем способу захисту порушеного права не є підставою для відмови в його захисті, оскільки правомірність вимог позивача підтверджується матеріалами справи, а відповідно до частини першої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Європейський суд з прав людини неодноразово у своїх рішеннях, аналізуючи національні системи правового захисту на предмет дотримання права на ефективність внутрішніх механізмів в аспекті забезпечення гарантій, визначених ст. 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, вказував, що для того, щоб бути ефективним, засіб захисту має бути незалежним від будь-якої вжитої на розсуд державних органів дії, бути безпосередньо доступним для тих, кого він стосується (див. рішення від 06.09.2005 р. у справі «Гурепка проти України» (Gurepka v. Ukraine), заява № 61406/00, п. 59); спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваному порушенню чи надати належне відшкодування за будь-яке порушення, яке вже мало місце (див. рішення від 26.10.2000 р. у справі «Кудла проти Польщі» (Kudla v. Poland), заява № 30210/96, п. 158) (п. 29 рішення Європейського суду з прав людини від 16.08.2013 р. у справі «Гарнага проти України» (Garnaga v. Ukraine), заява № 20390/07).

З урахуванням вищевикладеного, позовна вимога підлягає задоволенню шляхом визнання протиправними дій Управління праці та соціального захисту населення Ірпінської міської ради щодо відмови ОСОБА_1 у встановленні статусу інваліда війни 2 групи та видачі посвідчення інваліда війни.

Щодо позовних вимог про зобов’язання Управління праці та соціального захисту населення Ірпінської міської ради встановити ОСОБА_1 статус інваліда війни 2 групи та видати посвідчення інваліда війни з 04 червня 2018 року, суд зазначає наступне.

Згідно приписів пункту 7 Положення про порядок видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів війни, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.05.1994 №302 (у редакції, чинній в період виникнення спірних правовідносин), "Посвідчення інваліда війни", "Посвідчення учасника війни" і відповідні нагрудні знаки, "Посвідчення члена сім'ї загиблого" видаються органами праці та соціального захисту населення за місцем реєстрації громадянина.

При цьому, суд зазначає, що у період розгляду справи судом, постановою Кабінету Міністрів України від 22 серпня 2018 р. № 632, яка набрала чинності з 31.08.2018, було внесено зміни до постанов Кабінету Міністрів України від 12 травня 1994 р. № 302 “Про порядок видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів війни” та від 2 січня 1995 р. № 1 “Про доповнення постанови Кабінету Міністрів України від 12 травня 1994 р. № 302”.

Відповідно до Положення про порядок видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів війни, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.05.1994 №302 (у редакції від 31.08.2018), у тексті Положення слова “орган праці та соціального захисту населення”, “структурний підрозділ місцевої держадміністрації з питань соціального захисту населення” в усіх відмінках і формах числа замінено словами “орган соціального захисту населення” у відповідному відмінку і числі; слова “інвалід війни” в усіх відмінках і формах числа замінено словами “особа з інвалідністю внаслідок війни” у відповідному відмінку і числі; слова і цифри “Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років та війни 1945 року з імперіалістичною Японією” замінено словами “Другої світової війни” згідно з Постановою КМ № 632 від 22.08.2018.

Так, згідно приписів абзацу 2 пункту 7 Положення №302 (у редакції від 31.08.2018) "Посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни", "Посвідчення учасника війни" і відповідні нагрудні знаки, "Посвідчення члена сім'ї загиблого" видаються структурними підрозділами з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у місті (у разі їх утворення) рад (далі - органи соціального захисту населення) за місцем реєстрації громадянина.

Згідно з частиною четвертою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні (абзац 2 частини четвертої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України).

Згідно з Рекомендацією № R (80) 2 ОСОБА_3 Міністрів РЄ державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятою ОСОБА_3 Європи 11 травня 1980 року на 316-й нараді заступників міністрів, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Отже, дискреційним повноваженням є повноваження, яке надає певний ступінь свободи адміністративному органу при прийняті рішення, тобто, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) обрати один з кількох варіантів рішення.

Суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.

При цьому, у випадку, коли закон встановлює повноваження суб'єкта публічної влади в імперативній формі, тобто його діяльність чітко визначена законом, то суд зобов'язує відповідача прийняти конкретне рішення чи вчинити певну дію. У випадку, коли ж суб'єкт наділений дискреційними повноваженнями, то суд може лише вказати на виявлені порушення, допущені при прийнятті оскаржуваного рішення (дій), та зазначити норму закону, яку відповідач повинен застосувати при вчиненні дії (прийнятті рішення), з урахуванням встановлених судом обставин.

Суд зазначає, що дискреційні функції відповідача як суб'єкта владних повноважень щодо надання особі статусу особи з інвалідністю внаслідок війни на етапі, коли особа, яка звернулась, є інвалідом внаслідок захворювання, пов'язаного з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи та має докази залучення до складу формувань Цивільної оборони, досить жорстко обмежені у законодавчому порядку, а тому зазначені відповідачем підстави відмови, зокрема, пов'язані із відсутністю розпорядчого документу по лінії Цивільної оборони про залучення підприємств, установ (наказ чи розпорядження) до вказаного формування та розпорядчого документу по підприємству, установі про залучення особи до складу зазначеного формування, обов'язок з прийняття яких не передбачено жодною законодавчою нормою - не належить до передбачених законом підстав відмови у наданні позивачу статусу особи з інвалідністю внаслідок війни.

Суд звертає увагу, що позивачем надано як відповідачу, так і суду докази наявності підстав для встановлення йому статусу особи з інвалідністю внаслідок війни та видачі відповідного посвідчення, передбачених пунктом 9 частини 2 статті 7 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, а тому суд приходить до висновку про обґрунтованість позовних вимог щодо зобов'язання відповідача встановити позивачу статус особи з інвалідністю внаслідок війни з видачею відповідного посвідчення.

При цьому, суд враховує, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Відповідно до статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Частиною першою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України зазначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, коли судом здійснюється розгляд справ про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, у яких обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідач як суб’єкт владних повноважень належних і достатніх доказів, які б спростували доводи позивача, не надав.

Враховуючи викладене, адміністративний позов підлягає задоволенню у повному обсязі.

При цьому суд, обираючи спосіб захисту порушеного права, звертає увагу на таке.

В Україні визнається і діє принцип верховенства права, а рішення Європейського суду з прав людини є джерелом права.

Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Конституція України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини дії суб'єкта владних повноважень щодо втручання чи обмеження прав людини повинні бути обґрунтованими, законними, необхідними, а втручання - пропорційним. Дискреційність повноважень органу влади повинна бути зведена до мінімуму, а логіка рішень органу влади повинна бути чіткою і зрозумілою, як і можливі наслідки таких дій. Особа не повинна відповідати за помилки, вчинені органом держави.

Так, в рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Рисовський проти України" (CASE OF RYSOVSKYY v. UKRAINE) суд визнав незаконне та непропорційне втручання у права заявника, гарантовані статтею 1 Першого протоколу Конвенції. Суд у цьому рішенні підкреслив особливу важливість принципу "належного урядування". Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси. Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. Принцип "належного урядування" покладає на державні органи обов'язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку.

Відповідно до статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

За змістом положень частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто вчинено через вмотивовані дії; безсторонньо, а саме без проявлення неупередженості; добросовісно, тобто щиро, правдиво, чесно; розсудливо, тобто доцільно з точки зору законів логіки і загальноприйнятих моральних стандартів; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації, тобто з рівним ставленням до осіб; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Зазначені критерії, хоч і адресовані суду, але одночасно вони є і вимогами для суб'єкта владних повноважень, який приймає відповідне рішення, вчиняє певні дій чи утримується від їх вчинення.

Порушення хоча б одного із зазначених вище критеріїв є підставою для визнання рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень протиправними.

На виконання цих вимог відповідачем, як суб'єктом владних повноважень, не надано суду достатніх доказів, які спростовували б твердження позивача, а відтак, не доведено правомірності своєї позиції стосовно відсутності у позивача права на отримання статусу особи з інвалідністю внаслідок війни у зв’язку із відсутністю документу про залучення особи до формування Цивільної оборони.

Більш того, саме завдяки правовій позиції, обраній відповідачем, позивач був позбавлений можливості на належний розгляд документів про присвоєння статусу особи з інвалідністю внаслідок війни та отримання пільг та компенсацій, передбачених для осіб цієї категорії.

Зміст принципу офіційного з'ясування всіх обставин у справі також зобов'язує адміністративний суд до активної ролі у ході розгляду справи, у тому числі і до уточнення змісту позовних вимог, з наступним обранням відповідного способу захисту порушеного права.

При цьому суд бере до уваги, що позивач є інвалідом другої групи та відповідно є особою, яка першочергово та невідкладно потребує судового захисту, який має бути ефективним та результативним, відтак суд зазначає, що позивач обрав належний спосіб захисту порушеного права.

Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб’єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб’єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Як встановлено судом, позивач відповідно до пунктів 9 та 10 статті 5 Закону України "Про судовий збір" (у редакції, чинній на момент звернення до суду) звільнений від сплати судового збору, витрати позивача, пов'язані з залученням свідків та проведенням експертиз також відсутні, отже, судові витрати (судовий збір) стягненню з відповідача не підлягають.

Суд зазначає, що відповідно до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб’єктів владних повноважень.

Відповідно до частини першої статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, має право зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

Приймаючи до уваги обставини справи, суд вважає за необхідне зобов'язати відповідача, який є суб'єктом владних повноважень, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення, з таким розрахунком, щоб суб'єкт владних повноважень мав реальну можливість виконати судове рішення у визначений законом і цим рішенням спосіб з урахуванням об'єктивних обставин.

На підставі викладеного, керуючись статтями 242-246, 255, 382 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В:

1. Адміністративний позов задовольнити у повному обсязі.

2. Визнати протиправними дії Управління праці та соціального захисту населення Ірпінської міської ради щодо відмови ОСОБА_1 у встановленні статусу інваліда війни 2 групи та видачі посвідчення інваліда війни.

3. Зобов'язати Управління праці та соціального захисту населення Ірпінської міської ради встановити ОСОБА_1 статус особи з інвалідністю внаслідок війни 2 групи та видати ОСОБА_1 посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни.

4. Встановити для Управління праці та соціального захисту населення Ірпінської міської ради для надання суду звіту про виконання судового рішення – 10 днів з дня набрання законної сили судовим рішенням.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду через Київський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу Перехідні положення Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Київський окружний адміністративний суд.

Дата складення повного тексту рішення – 11.02.2019 р.

Суддя Кушнова А.О.