Рішення № 79827274, 05.02.2019, Київський районний суд м. Харкова

Справа № 640/6839/18

н/п 2/640/320/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 лютого 2019 року Київський районний суд м.Харкова в складі:

головуючого судді Зуб Г.А.,

за участю секретаря Черниш О.М.,

за участю представників ОСОБА_1, ОСОБА_2,ОСОБА_3, ОСОБА_4,

розглядаючи у відкритому судовому засіданні в м. Харкові цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_5, ОСОБА_6 до ОСОБА_7, Міністерства юстиції України, що є правонаступником ліквідованої Реєстраційної служби Харківського міського управління юстиції, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, треті особи – Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Харківській області Департаменту державної реєстрації та нотаріату при Міністерстві юстиції України, Департамент реєстрації Харківської міської ради, ОСОБА_11 про визнання недійсним (скасування) свідоцтва про право власності, визнання права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння, -

ВСТАНОВИВ:

19.04.2018 року позивачі звернулись до суду з вказаною заявою, в якій просять визнати недійсним та скасувати видане Реєстраційною службою ХМУЮ відповідачу ОСОБА_7 свідоцтво про право власності від 30.06.2015 року за №39870951 на житловий будинок літ. «Ж-2» з надвірними будівлями №29 по пров. Гнєдича в м. Харкові, загальною площею 411,6 кв.м., житловою площею 104 кв.м., який складається з житлового будинку літ. «Ж-2», цокольного поверху літ. «Жц», прибудови літ. «ж», мансарди літ. «Жм», ганків: літ. «ж1», літ. «ж3», тераси літ. «ж2», лазні літ. «З», огорожі №№ 4,5,6, вигрібальної ями 7,8, та скасувати за ОСОБА_7 проведену на його підставі 11 червня 2015 року державним реєстратором ХМУЮ ОСОБА_12 державну реєстрацію права власності на вказаний житловий будинок літ. «Ж-2» з надвірними будівлями №29 по пров. Гнєдича в м. Харкові (номер запису про право власності: 10226762; підстава внесення запису: рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 30.06.2015 року за індексним номером 22478760); визнати за позивачами право власності на Ѕ частину вказаного житлового будинку з надвірними будівлями- по 25% за кожним, і витребувати вказане майно на їхню користь із чужого незаконного володіння відповідача ОСОБА_7, та вирішити питання про розподіл судових витрат. В обгрунтування вказаних підстав посилаються на наступне. 09.02.2006 року на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу ОСОБА_8 (до зміни прізвища – ОСОБА_10) М.А. придбала у ОСОБА_13 житловий будинок з надвірними будівлями №29 по пров. Гнєдича в м. Харкові, житловою площею 15,3 кв.м., що розташований на земельній ділянці площею 729 кв.м. 10.05.2006 року між відповідачем ОСОБА_8 та позивачами укладено в письмовій формі договір №3 про дольову участь у будівництва об’єкта дольової власності, відповідно до умов якого позивачі доручили основному пайщику ОСОБА_8 укласти договори підряду для побудування об’єкта дольової власності по пров. Гнєдича, 29 в м. Харкові. Згідно з п.2.3 цього договору, кожен з пайщиків бере пайову участь у розмірі 25% (позивачі по справі), а основний пайщик (відповідач ОСОБА_8А.) – 50% від кошторисної вартості робіт по будівництву всього об’єкта. 21.11.2008 року після повного виконання пайщиками своїх зобов’язань та після закінчення будівництва вказаного об’єкта, сторони підписали нотаріально посвідчений акт виконаних робіт за договором №3 від 10.05.2006 року. Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 26.12.2008 року було визнано право власності за спірний об’єкт за позивачами по 25/100 частин, та відповідачем ОСОБА_8 – на 50/100 частин. 19.01.2009 року Апеляційним судом Харківської області було ухвалено рішення, який скасоване рішення суду від 26.12.2008 року і відмовлено в задоволенні вказаного позову. На протязі трьох років з 2011 рік по 2014 рік позивачі бажали вести цей будинок в експлуатацію, та знову визнати за собою право власності на Ѕ вказаного домоволодіння, проте ОСОБА_8 в цьому перешкоджає, не пускає до приміщення, і перешкоджає введенню в експлуатацію. 11.08.2011 року Жовтневим районним судом м. Харкова було ухвалено рішення про звернення стягнення на спірний будинок, і про визнання права власності

на нього за ОСОБА_7, проте апеляційним судом Харківської області вказане рішення було скасовано. Також рішенням суду від 30.08.2010 року було визнано право власності на вказаний будинок за ОСОБА_9, яке за апеляційними скаргами позивачів було скасовано, та в подальшому позовна заява залишена без розгляду. Також відповідач ОСОБА_8 зверталсь до суду про визнання недійсним договору, проте в задоволенні позову було відмовлено. На разі, вказане домоволодіння на праві власності незаконно зареєстровано за відповідачем ОСОБА_7 на підставі свідоцтва про право власності виданого Реєстраційною службою ХМУЮ. На думку, позивачів, вони були протиправно обмежені у своєму праві власності на побудований ними об’єкт нерухомого майна, що і стало підставою для звернення до суду з вказаним позовом.

Відповідачем ОСОБА_7 надала до суду відзив, в якому просить відмовити в задоволенні позову в повному обсязі, посилаючись на те, що жодного підтвердження фактичної участі позивачів в самому будівництві, оплати робіт надано не було, а тому і підстав для звернення до суду з вказаним позовом в них і не існує, оскільки рішенням Апеляційного суду Харківської області від 26.06.2017 року, яке відповідач вважає приюдиційним, встановлено про відсутність правових підстав вважати, що позивачі набули правові підстави на набуття права власності на спірний будинок. Також і відсутні правові підстави для позивачів ставити питання про витребування майна із чужого незаконного володіння, та й взагалі звертатись до суду з вказаним позовом.

Представником відповідача МЮУ ОСОБА_3 подано до суду відзив, в якому вона просить у задоволенні позовних вимог в частині пред’явлених до Міністерства юстиції України відмовити, оскільки Міністерство юстиції України не є належним відповідачем у справі, так як ХМУЮ ліквідоване без визначення правонаступника, а реєстраційні справи передані були до Департаменту реєстрації ХМР, та більш того позов не містить вимог до Мін’юсту.

Відповідачем ОСОБА_10 було подано відзив до суду, в якому він просить відмовити в задоволенні даного позову, посилаючись на те, що договір №3 про дольову участь фактично було укладено лише 21.11.2008 року, та спірний будинок побудований виключно за кошти відповідача ОСОБА_7, які отримані були ним особисто. За весь час судових спорів з позивачами ними до суду у жлдній справі не були надані докази розміру (у грошовому вираженні) внесків кожного з учасників, та дати їх внесення, а сам по собі акт від 21.11.2008 року підписаний був ОСОБА_8 на умовах шантажу та погроз з боку ОСОБА_14, не підтверджений іншими необхідними доказами фінансових операцій, їх розмірами та датами, не є належним та достатнім доказом права позивачів на визнання за ними права власності на Ѕ частину будинку. Крім того, ОСОБА_8 ні до 10.05.2006 року, ні після цієї дати ніяких коштів ні від кого не приймала, та йому на будівництво не надавала, а тому позивачі вводять суд в оману, оскільки підстав для задоволення їхнього позову не існує.

Відповідачем ОСОБА_8 надано до суду відзив, в якому вона просить відмовити в задоволенні позову, посилаючись на аналогічні підстави зазначені у відзиві відповідача ОСОБА_10

Відповідачем ОСОБА_15 подано до суду відзив, в якому вона просить відмовити в задоволенні позову посилаючись на те, що вона не має ніякого відношення до спірного домоволодіння, та позивачі використовують суд для свого незаконного збагачення.

Представником третьої особи ГТУЮ у Харківській області ОСОБА_3 надала до суду пояснення, в яких зазначила що Управління державної реєстрації ГТУЮ у Харківській області не є юридичною особою, а тому не є органом, який самостійно представляє свої інтереси, а тому ГТУЮ у Харківській області вважає зазначити, що воно не є правонаступником прав та обов’язків ХМУЮ та його посадових осіб, не здійснює повноваження з надання адміністративних послуг у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, та не забезпечує ведення реєстраційних справ на об’єкти нерухомого майна.

Представником третьої особи Департаменту реєстрації ХМР надано до суду пояснення, в яких він просить врахувати письмові пояснення та прийняти рішення у відповідності до вимог чинного законодавства України, та зазначає, що діючим законодавством України визначено процедуру державної реєстрації речових прав на нерухоме майно суб’єктами державної реєстрації за заявочним принципом, та державний реєстратор приймає рішення за результатом розглядом заяви в сфері державної реєстрації прав.

Позивачі в судове засідання не з’явились, надіслали до суду заяву про розгляд справи за їх відсутності.

Відповідач ОСОБА_7 та її представники ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в судовому засіданні просили відмовити в задоволенні позову, оскільки визнання права власності на неприйняте в експлуатацію майно в судовому порядку не передбачено, та з 30.10.2006 року вказаний будинок знаходився під заставою за договором іпотеки з ОСОБА_11, остаточний розрахунок з якою було проведено лише 13.02.2015 року, та право на витребування майна має лише власник в разі порушення його права власності, та доказів того, що позивачі надавали будь-які кошти на будівництво спірного домоволодіння до суду надано не було.

Відповідачі ОСОБА_8, ОСОБА_16 в судове засідання не з’явились, повідомлялись у встановленому законом порядку.

Відповідач ОСОБА_10 в судовому засіданні заперечував проти позову з підстав наведених в його відзиві, та зазначив, що будівництвом вказаного будинку займався він самостійно за кошти відповідача, а позивачі ніяких коштів не надавали.

Представник відповідача МЮУ та представник третьої особи УДР ГТУЮ у Харківській області ДДРН при МЮУ ОСОБА_3 та представник третьої особи Департаменту реєстрації ХМР ОСОБА_4 в судовому засіданні покладались на обставини, викладені в їх поясненнях та відзиві.

Третя особа ОСОБА_11 в судове засідання не з’явилась, повідомлялась належним чином та своєчасно.

19.04.2018 року до суду надійшла вказана позовна заява, та розподілена судді Зуб Г.А.

Ухвалою судді від 24.04.2018 року вказана позовна заява була залишена без руху з наданням позивачам 10-денного строку для усунення недоліків, які було усунуто 29.05.2018 року.

Ухвалою судді від 24.04.2018 року було забезпечені позовні вимоги позивачів по даній справі за їх клопотанням шляхом накладення заборони відчуження на Ѕ частину житлового будинку літ. «Ж-2» з надвірними будівлями №29 по пров. Гнєдича в м. Харкові, загальною площею 411,6 кв.м., житловою площею 104 кв.м., який належить на праві власності ОСОБА_7 до вирішення справи по суті.

Ухвалою судді від 30.05.2018 року було прийнято до розгляду вказану позовну заяву, та відкрито провадження в ній за правилами загального позовного провадження, та витребувані докази за клопотанням позивачів.

Ухвалою суду від 01.10.2018 року відмовлено в задоволенні клопотання відповідача ОСОБА_7 про зупинення провадження.

В судовому засіданні 01.10.2018 року залучено до участі в справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору – ОСОБА_11

Ухвалою суду від 01.11.2018 року витребувано у позивачів за клопотанням відповідача ОСОБА_7 докази.

Ухвалою суду від 28.11.2018 року було закрито підготовче провадження по справі, та справу призначено до судового розгляду по суті.

Також учасниками судового розгляду долучались до справи документи на підтвердження своїх вимог та заперечень.

Судом встановлено, відповідач ОСОБА_8 (до зміни прізвища – ОСОБА_10) М.А. на підставі договору купівлі-продажу № 707 від 09 лютого 2006 року, набула у власність житловий будинок з надвірними будівлями, розташований по пров. Гнєдича, буд. 29 в м. Харкові, жилою площею 15,3 кв. м, розташований на земельній ділянці площею 729 кв. м.

Із договору № 3 про дольову участь в будівництві об'єкта дольової власності вбачається, що даний договір датований 10 травня 2006 року, укладений між відповідачем ОСОБА_8 та позивачами.

Відповідно до пункту 1.1 договору предметом договору є будівництво об'єкта дольової власності, розташованого за адресою: м. Харків, вул. Гнєдича, 29, хоча як вбачається із матеріалів справи ОСОБА_8 належав на праві власності будинок № 29 по провулку Гнєдича у м. Харкові. .

Згідно з п. 2.3 цього договору, кожен з пайщиків бере пайову участь у розмірі 25%, а основний пайщик - 50% від кошторисної вартості робіт по будівництву всього об'єкта.

Судом встановлено, що договір № 3 про дольову участь в будівництві об'єкта дольової власності від 10 травня 2006 року був підписаний сторонами фактично 21 листопада 2008 року при посвідченні в нотаріальному порядку акту виконаних робіт до цього договору. Вказані обставини не заперечуються сторонами. За таких обставин судом встановлено, що в 2006 році будь-яких правовідносин по будівництву вищезазначеного будинку між позивачами та відповідачем ОСОБА_8 не існувало. Разом з тим, факт підписання зазначеного договору одночасно з актом виконаних робіт, тобто 21 листопада 2008 року, остання не заперечувала.

Пунктом 2.2 договору № 3 про дольову участь у будівництві об'єкта дольової власності передбачалось, що пайщики беруть пайову участь у виконанні будівельних робіт з будівництва об'єкту. Оплата здійснюється шляхом передачі їх готівкою основному пайщику з формулюванням «передача грошей в рахунок оплати частки витрат на будівництво будинку в м. Харків, вул. Гнєдича, 29».

На разі, право власності на спірний будинок зареєстровано за відповідачем ОСОБА_7 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно виданого 30.06.2015 року реєстраційною службою ХМУЮ Харківської області на підставі рішення Київського районного суду м. Харкова від 24.10.2014 року, яке було скасовано рішенням апеляційного суду Харківської області від 02.10.2017 року, про що свідчать матеріали наданої до суду реєстраційної справи.

Також до суду було надано договір іпотеки від 30.10.2006 року укладений між ОСОБА_17 та ОСОБА_11, за яким спірне нерухоме майно було передано в іпотеку останній в забезпечення договору позики грошей укладеного 27.10.2006 року.

Звертаючись до суду з вказаним позовом, позивачі посилаються на те, що вони позбавлені можливості легалізувати свої майнові права і визнати за собою право власності на частину спірного житлового будинку, оскільки вважають себе власниками спірного домоволодіння, у зв’язку з чим просять визнати недійсним та скасувати свідоцтво про право власності, визнати за ними право власності на Ѕ частину спірного домоволодіння, і витребувати його із незаконного володіння відповідача ОСОБА_7 Крім того, на підтвердження своїх вимог, позивачі посилаються на акт виконаних робіт від 21 листопада 2008 року.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

За статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.

Європейський суд з прав людини, ухвалюючи рішення у справі «Буланов та Купчик проти України» від 09 грудня 2010 року, яке набуло статусу остаточного 09 березня 2011 року вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право звернутися до суду з будь-якою вимогою щодо своїх цивільних прав та обов'язків. У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики Суду включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом (рішення у справі «Кутій проти Хорватії» (Kutit v Croatia), N 48778/99, пункт 25, ЕCHR 2002-II).

Крім того, Європейський суд з прав людини в своїй практиці рішення від 13 травня 1980 року в справі Артіко проти Італії (пункт 35), рішення від 30 травня 2013 року в справі ОСОБА_18 проти України (пункт 32) визначає, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних.

Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.

Статтею 331 ЦК України встановлено загальне правило, відповідно до якого право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації прав на нерухоме майно після завершення будівництва та прийняття його в експлуатацію.

За правилами статті 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред'явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує її право власності.

Відповідно до статті 392 ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

Оскільки відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний механізм, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на окремі об'єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен установити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному статтею 392 цього Кодексу.

За змістом частини першої статті 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Частиною третьою статті 215 Цивільного кодексу України передбачено, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Заінтересованою особою є будь-яка особа, яка має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі. Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання договору недійсним, повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів.

Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов’язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених статтею цим Кодексом.

Згідно зі ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ч.6 ст. 81 ЦПК України, доказування не може грунтуватися на припущеннях.

Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особа або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.

У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта.

Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року).

Постановою Верховного суду від 21.11.2018 року по справі за №640/15545/14-ц ухваленою за позовом ОСОБА_19, ОСОБА_5 до ОСОБА_8 про стягнення компенсації вартості частки у майні встановлено, що позивачі не надали доказів, які були б правовими підставами для висновку щодо набуття ними майнових прав на спірний будинок, а саме позивачі не надали належних та допустимих доказів, які б підтверджували їхню дольову участь у будівництві спірного житлового будинку.

Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації.

Тобто, завершення будівництва і прийняття нерухомого майна до експлуатації є підставою для визнання права власності на нерухоме майно.

Аналіз положень статті 331 ЦК України у системному зв'язку з нормами статей 177-179, 182 ЦК України, частини третьої статті 3 Закону України від 1 липня 2004 року № 1952-ІV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" дає підстави для висновку про те, що право власності на новостворене нерухоме майно як об'єкт цивільних прав виникає з моменту його державної реєстрації.

Статтею 1 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено, що державна реєстрація прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Стаття 18 Закону України від 16 листопада 1992 року № 2780-ХІІ "Про основи містобудування" передбачає, що реалізація містобудівної документації полягає у впровадженні рішень відповідних органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування при плануванні відповідних територій, комплексній забудові та реконструкції населених пунктів, проектуванні та будівництві об'єктів

житлово-цивільного і виробничого призначення, систем транспортного та інженерного забезпечення, впорядкуванні і благоустрої територій.

Закінчені будівництвом об'єкти підлягають прийняттю в експлуатацію в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Експлуатація не прийнятих у встановленому законодавством порядку об'єктів забороняється.

Відповідно до Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 вересня 2004 року №1243, прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів полягає у підтвердженні державними приймальними комісіями готовності до експлуатації об'єктів нового будівництва, реконструкції, реставрації, капітального ремонту будівель і споруд як житлово-громадського, так і виробничого призначення, інженерних мереж та споруд, транспортних магістралей, окремих черг пускових комплексів (далі - закінчені будівництвом об'єкти), їх інженерно-технічного оснащення відповідно до затвердженої в установленому порядку проектної документації, нормативних вимог, вихідних даних на проектування.

Отже, державній реєстрації підлягає право власності тільки на ті об'єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийняті в експлуатацію у встановленому порядку.

Однак, позивачами не надано доказів введення спірного об’єкту нерухомого майна в експлуатацію у встановленому порядку і набуття цим майном статусу об'єкта нерухомого майна як об'єкта цивільного права.

Визнання ж права власності на об'єкт незавершеного будівництва, не прийнятого в експлуатацію, в судовому порядку нормами ЦК України чи іншими нормативними актами не передбачено.

Зазначений висновок міститься і в постанові Верховного Суду України від 19 вересня 2011 року у справі № 3-82гс11.

Доказів оформлення у визначеному законом порядку права власності на спірне майно за позивачами до матеріалів справи також не надано.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до набувача з використанням правового механізму, установленого статтями 215, 216 ЦК України.

Такий спосіб захисту можливий лише шляхом подання віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно.

У зв'язку із цим позовна вимога про витребування цього майна з володіння відповідача ОСОБА_7 задоволенню не підлягає, оскільки позови про витребування майна на підставі статті 387 ЦК України підлягають задоволенню у випадках, коли у власника (володільця) майна, що вибуло з його володіння і перебуває у неправомірному (незаконному) володінні іншої особи, залишається право на це майно, в той час як позивачі у встановленому законом порядку право власності на новостворене майно не набули, а тому і підстав для визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності від 30.06.2015 року за №39870951, яке було видане реєстраційною службою ХМУЮ не існує, оскільки вказана вимога є похідною від визнання права власності на спірне майно.

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що позовні вимоги задоволенню не підлягають в повному обсязі в спосіб, який обраний позивачами, а тому суд відмовляє в їх задоволенні в повному обсязі.

Керуючись ст. ст. ст.ст. 4, 10, 12, 76, 80, 81, 141, 259, 264, 265, 268, 354 ЦПК України, суд-

УХВАЛИВ:

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_5, ОСОБА_6 до ОСОБА_7, Міністерства юстиції України, що є правонаступником ліквідованої Реєстраційної служби Харківського міського управління юстиції, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, треті особи – Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Харківській області Департаменту державної реєстрації та нотаріату при Міністерстві юстиції України, Департамент реєстрації Харківської міської ради, ОСОБА_11 про визнання недійсним (скасування) свідоцтва про право власності, визнання права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння – відмовити в повному обсязі.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Харківського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення.

У відповідності до п.п. 15.5 п.п. 15 п.1 Розділу ХІІІ Перехідних Положень ЦПК України в новій редакції, до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно- телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди.

Позивач – ОСОБА_5, місцеперебування: АДРЕСА_1, р.н.о.к.п.п. НОМЕР_1.

Позивач – ОСОБА_6, місцеперебування: АДРЕСА_1, р.н.о.к.п.п. НОМЕР_2.

Відповідач – ОСОБА_7, місцеперебування: м. Харків, пров. Гнєдича, буд. 20, р.н.о.к.п.п. НОМЕР_3.

Відповідач – Міністерство юстиції України, що є правонаступником ліквідованої Реєстраційної служби Харківського міського управління юстиції, місцезнаходження: м. Київ, вул. Городецького, буд. 13, код ЄДРПОУ 00015622.

Відповідач – ОСОБА_8, місцеперебування: м. Харків, вул. Командарма Корка, буд. 11, р.н.о.к.п.п. НОМЕР_4.

Відповідач – ОСОБА_9, місцеперебування: м. Харків, вул. Командарма Корка, буд. 11, р.н.о.к.п.п. або серія та номер паспорта не відомі.

Відповідач – ОСОБА_10, місцеперебування: м. Харків, вул. Командарма Корка, буд. 11, р.н.о.к.п.п. НОМЕР_5.

Третя особа - Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Харківській області Департаменту державної реєстрації та нотаріату при Міністерстві юстиції України, місцезнаходження: м. Харків, вул. Ярослава Мудрого, буд. 26, код ЄДРПОУ не відомий.

Третя особа - Департамент реєстрації Харківської міської ради, місцезнаходження: м. Харків, пл. Конституції, 7, код ЄДРПОУ 40214227.

Третя особа - ОСОБА_11, місцеперебування: м. Харків, вул. Квітуча, буд. 136-а, р.н.о.к.п.п. або серія та номер паспорта не відомі.

Повний текст рішення виготовлено 14 лютого 2019 року.

СУДДЯ Г.А. ЗУБ