Рішення № 79812780, 14.02.2019, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/5513/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 лютого 2019 року Одеський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді – Завальнюка І.В.,

при секретарі – Салюк О.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини 3012 Національної Гвардії України про визнання протиправними дій (бездіяльність), стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду із вказаним адміністративним позовом, в якому просить суд визнати протиправними дії (бездіяльність) відповідача щодо невиконання судового рішення в частині його негайного виконання про поновлення на роботі та своєчасне отримання винагороди за працю; стягнути з відповідача заробітну плату за час вимушеного прогулу та затримку виплати заробітної плати за період 30.11.2017 по 30.07.2018 в розмірі 58064 грн.; стягнути з відповідача моральну шкоду в розмірі 58064 грн. та витрати на правову допомогу в розмірі 10000 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що постановою Одеського окружного адміністративного суду від 29.11.2017 по справі № 815/2966/17, серед іншого, його поновлено на військовій службі в званні старшого солдата на посаді гранатометника 3-го відділення 4-го патрульного взводу патрульної роти 2-го патрульного батальйону з 12.04.2017, а також стягнуто з військової частини 3012 Національної Гвардії України на його користь заробітну плату за час вимушеного прогулу за період з 12.04.2017 по 29.11.2017 у розмірі 57072 грн. Рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді гранатометника 3-го відділення 4-го патрульного взводу патрульної роти 2-го патрульного батальйону з 12.04.2017 та стягнення середнього заробітку за один місяць в сумі 7258 грн. допущено до негайного виконання. Відповідач - Військова частина 3012 Національної Гвардії України, не погодившись із вищезазначеним судовим рішенням, оскаржив останнє в апеляційному порядку, за результатами чого в цій частині судове рішення постановою апеляційного суду від 02.07.2018 залишено без змін. При цьому постанова ООАС від 29.11.2017 в частині поновлення позивача на службі була виконана 12.07.2018, а щодо виплати заробітної плати – частково в сумі 56215,92 грн. лише 30.07.2018. У зв’язку із цим позивач вважає, що в/ч повинна сплатити заробітну плату за час вимушеного прогулу за період з 30.11.2017 по 12.07.2018 та за затримку виплати заробітної плати – до 30.07.2018, що складає 58064 грн. Також позивач зазнав моральних страждань, які оцінює в такій саме сумі 58064 грн., оскільки намагався працевлаштуватись, проте не зміг цього зробити через запис у трудовій книжці.

Ухвалою судді від 13.11.2018 позовну заяву прийнято до розгляду та призначено розгляд за правилами спрощеного позовного провадження з викликом сторін на 10.12.2018 о 12:00 год.

Судове засідання, призначене на 10.12.2018 о 12:00 год., відкладено для належного повідомлення відповідача на 26.12.2018 о 12:00 год.

Судове засідання, призначене на 26.12.2018 о 12:00 год., відкладено для належного повідомлення відповідача на 09.01.2019 о 11:00 год.

04.01.2019 до суду від відповідача - Військової частини 3012 Національної Гвардії України надійшли заперечення проти адміністративного позову, згідно яких відповідач позовні вимоги не визнав у повному обсязі, в задоволенні позову просив відмовити зважаючи на те, що постанова ООАС від 02.07.2018 по справі № 815/2966/17 була виконана в день надходження до в/ч, а саме 12.07.2018. Виконання зазначеного судового рішення раніше було неможливим, оскільки тривало судове провадження в суді апеляційної інстанції за апеляційною скаргою в/ч 3012 НГУ. Отже саме після того, як судове рішення за результатами апеляційного провадження надійшло до в/ч, останнє було виконано у найкоротший терміни.

В судовому засіданні 09.01.2019 постановлено ухвалу про розгляд справи в порядку загального позовного провадження, призначено підготовче засідання на 29.01.2019 о 10:00 год.

В підготовчому засіданні, призначеному на 29.01.2019 о 10:00 год., оголошено перерву для надання додаткових доказів та уточнення позовних вимог до 04.02.2019 о 10:30 год.

Ухвалою суду від 04.02.2019 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду на 12.02.2019 о 09:30 год.

До суду з'явилися позивач та його представник, які позовні вимоги підтримали у повному обсязі та просили задовольнити позов.

Представник відповідача в судовому засіданні позовні вимоги не визнав у повному обсязі, в задоволенні позову просив відмовити з підстав, викладених у запереченнях на позовну заяву.

Вислухавши пояснення учасників справи та дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку про часткову обґрунтованість адміністративного позову та наявність підстав для його часткового задоволення.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 08.07.2013 уклав з Міністерством внутрішніх справ України контракт про проходження служби у внутрішніх військах Міністерства внутрішніх справ України строком на три роки, у військовій частині 3012 Національної Гвардії України позивач проходив військову службу за контрактом з 22 листопада 2013 року по день звільнення, наказом командира військової частини 3012 Національної Гвардії України від 08.07.2016 термін проходження служби позивача продовжений за новим контрактом до оголошення рішення про демобілізацію, з 05.10.2016 позивач обіймав посаду гранатометника 3 відділення 4 патрульного взводу патрульної роти 2 патрульного батальйону військової частини 3012 Національної Гвардії України.

Наказом командира військової частини 3012 Національної Гвардії України №175 від 05.04.2017 за особисту неуважність, недисциплінованість, легковажність, поверхове ставлення до виконання службових обов’язків, за запізнення на службу без поважних причин та порушення вимог ст. 11, 12, 16 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України позивачу оголошена “сувора догана”.

Наказом командира військової частини 3012 Національної Гвардії України №186 від 06.04.2017 за особисту неуважність, недисциплінованість, легковажність, поверхове ставлення до виконання службових обов’язків, за запізнення на службу без поважних причин та порушення вимог статей 11, 12, 16 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України позивача попереджено про неповну службову відповідність.

Наказом командира військової частини 3012 Національної Гвардії України №9 о/с від 12.04.2017, відповідно до п. “и” ч. 6 ст. 26 Закону України “Про військовий обов’язок і військову службу” (у зв’язку з систематичним невиконанням умов контракту військовослужбовцем) з позивачем розірваний контракт та його звільнено з військової служби на підставі матеріалів службових розслідувань, за результатами яких його притягнуто до дисциплінарної відповідальності наказами №175 від 05.04.2017, №186 від 06.04.2017, №170 від 04.04.2017.

Наказом командира військової частини 3012 Національної Гвардії України №88 від 21.04.2017, на підставі наказу №9 о/с від 12.04.2017, позивач виключений зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення.

29.05.2017 ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати протиправними та скасувати накази відповідача №170 від 04.04.2017 року, №175 від 05.04.2017 року, №186 від 06.04.2017 року про притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності, визнання протиправним та скасування наказу відповідача від 21.04.2017 року №88 про виключення позивача зі списків особового складу та всіх видів забезпечення відповідно до п. “И” ч. 6 ст. 26 ЗУ “Про військовий обов’язок та військову службу” (у зв’язку із систематичним невиконанням умов контракту військовослужбовцем), визнання протиправним та скасування наказу відповідача від 12.04.2017 року №9 о/с про розірвання контракту та звільнення позивача з 12.04.2017 року, поновлення позивача на військовій службі в званні старшого солдата на посаді гранатометника або на аналогічній посаді, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 29 листопада 2017 року позов задоволено частково. Визнані протиправними та скасовані накази командира військової частини 3012 НГУ №175 від 05.04.2017 року, №186 від 06.04.2017 року про притягнення до дисциплінарної відповідальності старшого солдата ОСОБА_1, гранатометника 3-го відділення 4-го патрульного взводу патрульної роти 2-го патрульного батальйону.

Визнаний протиправним та скасований наказ командира військової частини 3012 НГУ від 12.04.2017 року №9 о/с про розірвання контракту та звільнення старшого солдата ОСОБА_1, гранатометника 3-го відділення 4-го патрульного взводу патрульної роти 2-го патрульного батальйону з 12.04.2017 року.

Визнаний протиправним та скасований наказ командира військової частини 3012 НГУ від 21.04.2017 року №88 про виключення зі списків особового складу та всіх видів забезпечення відповідно до п. “И” ч. 6 ст. 26 ЗУ “Про військовий обов’язок та військову службу” (у зв’язку із систематичним невиконанням умов контракту військовослужбовцем) старшого солдата ОСОБА_1, гранатометника 3-го відділення 4-го патрульного взводу патрульної роти 2-го патрульного батальйону.

ОСОБА_1 поновлений на військовій службі в званні старшого солдата на посаді гранатометника 3-го відділення 4-го патрульного взводу патрульної роти 2-го патрульного батальйону з 12.04.2017 року. З військової частини 3012 НГУ на користь ОСОБА_1 стягнуто заробітну плату за час вимушеного прогулу за період з 12.04.2017 року по 29.11.2017 року у розмірі 57072 грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Судове рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на службі з 12.04.2017 та стягнення середнього заробітку за один місяць в сумі 7258 грн. допущено до негайного виконання відповідно до п. 2, а. 3 ч. 1 ст. 256 КАС України.

Не погоджуючись з прийнятим судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, невірної правової оцінки обставин справи, просить постанову суду першої інстанції скасувати. Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, відповідач зазначає, що судом першої інстанції не враховані виявлені в ході службових розслідувань обставини порушення позивачем військової дисципліни.

Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 02.07.2018 постанову Одеського окружного адміністративного суду від 29 листопада 2017 року – змінено, зазначивши в абзацах 3 і 4 резолютивної частини, що накази командира військової частини 3012 Національної Гвардії України від 12.04.2017 року №9 о/с та від 21.04.2017 року №88 визнаються протиправними та підлягають скасуванню лише в частині, що стосуються ОСОБА_1. В іншій частині постанова Одеського окружного адміністративного суду від 29 листопада 2017 року залишена без змін.

Наказом командира військової частини 3012 НГУ від 12.07.2018 № 382 «Про виконання постанов судів» скасовано накази командира військової частини 3012 НГУ від 05.04.2017 № 175 «Про результати розгляду службового розслідування та покарання винних», від 06.04.207 № 168 «Про результати розгляду службового розслідування та покарання винних».

Також наказом командира військової частини 3012 НГУ від 13.07.2018 № 149 (по стройовій частині) ОСОБА_1 виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення та направлено на військовий облік до Кривоозерського РВК Миколаївської області.

Згідно довідки військової частини 3012 Національної гвардії України від 31.01.2019 № 9, на виконання постанови ООАС від 29.11.2017 ОСОБА_1 нараховано та виплачено грошове забезпечення за час вимушеного прогулу за період з 12.04.2017 по 29.11.2017 в сумі 57072 грн., за виключенням податків та зборів.

Зважаючи на тривале невиконання судового рішення про поновлення його на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яке допущено до негайного виконання, позивач звернувся до суду із даним адміністративним позовом.

Оцінивши належність, допустимість, достовірність наданих сторонами доказів, а також достатність та взаємний зв'язок у їх сукупності, суд вважає позов частково обґрунтованим та підлягаючим частковому задоволенню, з огляду на наступне.

Відповідно до частини п'ятої статті 124 Конституції України судові рішення є обов'язковими до виконання на всій території України.

Частиною першою статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що постанова або ухвала суду, яка набрала законної сили, є обов'язковою для осіб, які беруть участь у справі, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України.

Пунктом третім частини першої статті 256 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що постанови суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби виконуються негайно.

Відповідно до ч.2 ст. 257 Кодексу адміністративного судочинства України, судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, є підставою для його виконання.

Відповідно до статті 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

За обставин справи, відповідачу було відомо, що за рішенням суду від 29.11.2017 позивача з 12.04.2017 поновлено на посаді і рішення в частині його поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за один місяць допущено судом до негайного виконання. Зазначені обставини підтвердив в судовому засіданні й представник відповідача. Отже, з 29.11.2017 відповідач зобов'язаний виконати постанову суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді та стягнення середнього заробітку за один місяць шляхом прийняття відповідного наказу та здійснення виплати.

При цьому доводи представника позивача про неможливість військової частини виконати рішення суду через те, що в наявності частини не було особової справи позивача, а позивач не звертався із відповідним рапортом, - є неспроможними та на увагу не заслуговують, оскільки фактичне виконання рішення в частині поновлення позивача на посаді було реалізовано шляхом видання наказу після апеляційного розгляду за аналогічних обставин, тобто ці ж «перепони» у виконанні рішення після апеляційного розгляду для відповідача вже значення не мали, що свідчить про надання ним невідповідних властивостей для створення штучних підстав задля невиконання судового рішення, яке допущено до негайного виконання. При цьому згідно відзиву відповідач не виконував судове рішення, що допущене до негайного виконання, оскільки ним було подано апеляційну скаргу, яка була розглянута судом апеляційної інстанції лише 02.07.2018.

Відповідно до ст. 236 Кодексу законів про працю України встановлено, у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.

Зазначена вище норма трудового права не містить застережень, що власник або уповноважений ним орган звільняється від відповідальності за затримку виконання рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, якщо працівник не вчинив додаткові дії, що вказують на його бажання поновитися на роботі.

Рішення про поновлення на роботі вважається виконаним з дня видання власником або уповноваженим ним органом про це наказу.

У спірних правовідносинах вина відповідача полягає в ігноруванні положень законодавства щодо виконання прямого обов'язку про негайне поновлення на попередньому місці роботи позивача.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 23.06.2015 по справі №21-63а15.

Суд також враховує висновок Європейського суду з прав людини про те, що стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни (пункт 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54)).

Засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Отже, "ефективний засіб правого захисту" у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

Розкриваючи критерій ефективності способу захисту порушеного права платника, Верховний Суд України у постанові від 16.09.2015 зазначив, що "спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення".

Відтак, оскільки, постанова Одеського окружного адміністративного суду від 29.11.2017 по справі № 815/2966/17 в частині поновлення ОСОБА_1 з 12.04.2017 на військовій службі в званні старшого солдата на посаді гранатометника 3-го відділення 4-го патрульного взводу патрульної роти 2-го патрульного батальйону та стягнення середнього заробітку за один місяць - допущена до негайного виконання та виконана в/ч 3012 НГУ лише 12.07.2018 шляхом прийняття наказу від 12.07.2018 № 382 «Про виконання постанов судів», суд дійшов висновку, що позивач має право відповідно до статті 236 Кодексу законів про працю України на виплату йому середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення.

Згідно з п.231 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затверджене Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008 (далі – Положення), військовослужбовець, стосовно якого прийнято рішення про дострокове розірвання контракту про проходження військової служби, має право оскаржити наказ про дострокове розірвання контракту і звільнення з військової служби у порядку, встановленому законодавством. Оскарження наказу не зупиняє його виконання. У разі незаконного звільнення з військової служби військовослужбовець, який проходить військову службу за контрактом, підлягає поновленню на військовій службі на попередній або за його згодою на іншій, не нижчій, ніж попередня, посаді. У разі поновлення на військовій службі орган, який прийняв рішення про таке поновлення, одночасно вирішує питання щодо виплати військовослужбовцю матеріального і грошового забезпечення за час вимушеного прогулу, які він недоотримав внаслідок незаконного звільнення. Цей період зараховується військовослужбовцю до вислуги років (як у календарному, так і пільговому обчисленні) та до строку, встановленого для присвоєння чергового військового звання. У такому разі контракт, строк дії якого закінчився під час вимушеного прогулу, продовжується на строк вимушеного прогулу і строк, необхідний для визначення придатності до проходження військової служби за станом здоров’я та прийняття рішення щодо укладення нового контракту. Новий контракт з таким військовослужбовцем укладається у порядку, визначеному цим Положенням.

Відповідно до п.232 Положення у разі незаконного звільнення військовослужбовця з військової служби поновлення його на попередній або рівнозначній посаді здійснюється наказом посадової особи, яка має право звільнення цієї категорії військовослужбовців з військової служби, їй рівнозначної або вищої. Наказ видається на підставі копії рішення суду, матеріалів службового розслідування та копії наказу, виданого відповідним командиром (начальником), про притягнення до дисциплінарної відповідальності посадових осіб, винних у незаконному звільненні військовослужбовця.

Згідно довідки в/ч 3012 НГУ (м. Одеса) від 30.06.2017 № 89 грошове забезпечення ОСОБА_1 за період з 01.02.2017 по 31.03.2017 складало: лютий 7258 грн., березень 7258 грн., отже середньомісячне грошове забезпечення складає 7258 грн.

Судом встановлено, що тривалість затримки виконання рішення суду про поновлення на службі позивача становить з 30.11.2017 по 12.07.2018, у зв’язку із чим за період 30.11.2017 по 11.07.2018 з відповідача підлягає стягненню на користь позивача грошове забезпечення за час вимушеного прогулу (7 місяців 11 днів) в розмірі 56128 грн. з розрахунку середньоденного грошового забезпечення (50806 грн. (7 місяців х 7258 грн. ) + 5322 грн. ((7258 грн. х 2) / 60) х 11)).

При цьому позовні вимоги про стягнення грошового забезпечення із затримкою за період з 12.07.2018 по 30.07.2018 задоволенню не підлягають, так як з 12.07.2018 позивач поновлений на службі і з цього часу отримує відповідне грошове забезпечення вже за проходження служби на загальних підставах.

Так, згідно п.8 Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України 07 червня 2018 року № 260, грошове забезпечення виплачується в межах асигнувань, передбачених у кошторисі військової частини на грошове забезпечення військовослужбовців. Грошове забезпечення виплачується: щомісячні основні та додаткові види - в поточному місяці за минулий; одноразові додаткові види - в місяці видання наказу про виплату або в наступному після місяця, в якому наказом оголошено про виплату (з урахуванням вимог Бюджетного кодексу України).

Однак позивач не зазначає, коли саме (з яким саме запізненням) та в якому розмірі отримав грошове забезпечення за вищезазначений період. При цьому суд зазначає, що такі вимоги є спором щодо проходження публічної служби та становлять окремий предмет спору, який не може обґрунтовуватись контекстом затримки виконання рішення суду.

В частині стягнення з в/ч 3012 НГУ на користь позивача моральної шкоди, спричиненої незаконним невиконанням судового рішення, яке допущено до негайного виконання, суд зазначає наступне.

Стаття 56 Конституції України передбачає, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Частиною 1 статті 22 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) встановлено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Відповідно до статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав; моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Згідно зі статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.

Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди", під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Разом з тим, судам слід надати оцінку тому, чим саме підтверджується факт заподіяння моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, у чому саме полягає вина заподіювача та інші обставини, що мають значення для вирішення спору в цій частині.

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

В адміністративному позові ОСОБА_1 зазначив, що невиконання судового рішення в частині поновлення його на роботі спричинило його вимушений прогул та, як наслідок, невиплату грошового забезпечення, що безспірно свідчить про понесені моральні страждання, оскільки не отримуючи належних сум з одночасним виконанням обов’язків мобілізованого військовослужбовця, змушений був докладати додаткових зусиль для судового захисту порушених прав та їх відновлення.

В контексті зазначеного суд вважає за необхідне звернути увагу на приписи статті 6 КАС України, за якими суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Статтею 9 КАС України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Із зазначеного слідує, що першочерговим завданням судочинства є захист порушених прав та свобод людини, які визнаються найвищою цінністю. З цією метою сторонам забезпечується рівність та свобода у наданні суду доказів, що підтверджують заявлені ними вимоги.

Поняття доказів наведено у статті 72 КАС України, відповідно до якого Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Відповідно до статей 73, 74 КАС України, надані сторонами докази мають відповідати вимогам належності та допустимості, тобто, містити інформацію щодо предмета доказування та бути одержаними в порядку, встановленому законом.

Обов'язок доказування в адміністративному процесі встановлений статтею 77 КАС України, відповідно до якого кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Докази суду надають учасники справи.

Із врахування вищезазначених правових норм, суд зазначає, що у справах про відшкодування моральної шкоди обов'язок доказування покладається на особу, яка заявляє вимогу про відшкодування такої шкоди.

Доказами, які дозволять суду встановити наявність моральної шкоди, її характер та обсяг, в даному випадку можуть бути, зокрема, довідки з медичних установ, виписки з історії хвороби, чеки за оплату медичної допомоги та придбання ліків, тощо.

На підтвердження завдання йому моральних страждань, позивач послався на очевидність цього та на невдалі спроби працевлаштуватися внаслідок негативного запису у трудовій книжці.

Зважаючи на те, що позивачем не надано доказів, що прямо чи опосередковано підтверджують заподіяння йому сильних душевних страждань, шкоди здоров'ю, чи інших втрат немайнового характеру, з яких суд, при обрахуванні розміру компенсації, міг би встановити характер та обсяг моральних страждань і матеріальні витрати, понесені позивачем, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову в цій частині.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в постанові від 19.09.2018 по справі № 815/7401/16.

Також представником позивача надано суду уточнену позовну заяву щодо сплачених ОСОБА_1 на користь адвоката ОСОБА_2 10000 грн. за договором № 55 від 29.08.2018, і які представник позивача просить стягнути з відповідача, як понесені позивачем витрати на правничу допомогу.

Відповідно до ч.1 ст.132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов’язаних з розглядом справи. До витрат, пов’язаних з розглядом справи, належать, серед іншого, витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно з ч.2 ст.134 КАС України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб’єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Частиною 3 цієї ж статті визначено, що для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов’язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Відповідно до ч.4 ст.134 КАСУ для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Згідно з ч.5 ст.134 КАСУ розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Відповідно до ч.6 ст.134 КАСУ у разі недотримання вимог частини п’ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Згідно з ч.7 ст.139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв’язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п’яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

На виконання вищезазначеної норми представником позивача надано до суду копію квитанції до прибуткового касового ордера № 02/17 від 01.08.2017 на суму 10000 грн., які ним отримано від ОСОБА_1 При цьому зазначену суму позивачем сплачено за послуги адвоката майже за рік до укладення договору № 55 від 28.08.2018 та фактично до виникнення дійсного спору.

Отже, надані стороною позивача докази на підтвердження обґрунтованості розміру витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 10000 грн. за наявності правових підстав для відшкодування витрат на правничу допомогу, а саме складеного, поданого до адміністративного суду позову, що доводить факт надання правничої допомоги адвокатом, такі витрати не підтверджують, у зв’язку із чим заявлена до стягнення сума в зазначеному розмірі відшкодуванню не підлягає.

Крім того, відповідно до ст.139 КАС України сплачений позивачем судовий збір в розмірі 704,80 грн. за позовну вимогу майнового характеру про стягнення моральної шкоди, в задоволенні якої відмовлено, відшкодуванню позивачу за рахунок суб’єкта владних повноважень не підлягає.

Керуючись ст.ст. 139, 242-246 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 (55110, Миколаївська область, Кривоозерський район, с. Мазурове, вул. Щербатого, 73; ІПН НОМЕР_1) до Військової частини 3012 Національної Гвардії України (65098, м. Одеса, вул. Миколи Боровського, 22; ЄДРПОУ 23314215) про визнання протиправними дій (бездіяльність), стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та моральної шкоди задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Військової частини 3012 Національної Гвардії України щодо невиконання постанови Одеського окружного адміністративного суду від 29.11.2017 по справі № 815/2966/17 в частині її негайного виконання про поновлення ОСОБА_1 на військовій службі та стягнення середнього заробітку за один місяць.

Стягнути з Військової частини 3012 Національної Гвардії України грошове забезпечення на користь ОСОБА_1 за час вимушеного прогулу за період з 30.11.2017 по 11.07.2018 в розмірі 56128 грн. (п’ятдесят шість тисяч сто двадцять вісім грн.).

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, передбаченому ст.255 КАС України.

Рішення може бути оскаржене до П'ятого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги через суд першої інстанції протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повний текст рішення складено 14.02.2019.

Суддя І.В. Завальнюк

.