Рішення № 79756393, 11.02.2019, Чернігівський окружний адміністративний суд

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

11 лютого 2019 року м. Чернігів Справа № 620/4010/18

Чернігівський окружний адміністративний суд, у складі головуючого судді Падій В.В., розглянувши, за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи, справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,

У С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції про: визнання протиправною бездіяльності Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції щодо невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна у сумі 11097,42 грн. у день звільнення - 30.06.2018; стягнення з Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції на користь ОСОБА_1 грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна у сумі 11097,42 грн.; зобов'язання Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції самостійно розрахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки при розрахунку при звільненні на день остаточної виплати грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна у сумі 11097,42 грн.

Обґрунтовуючи вимоги, позивачем зазначено, що станом на 10.12.2018 відповідачем остаточний розрахунок з позивачем не проведений, що свідчить про порушення Центральним міжрегіональним управлінням з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції приписів статей 116, 117 Кодексу законів про працю України у частині строків виплати грошової компенсацій вартості за неотримане речове майно у сумі 11097,42 грн.

Ухвалою судді Чернігівського окружного адміністративного суду Падій В.В. від 13.12.2018 прийнято позовну заяву ОСОБА_1 до розгляду, відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи та встановлено відповідачу для подання відзиву на позов або заяви про визнання позову - 15-денний строк, з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі.

Відповідачем подано до суду відзив на позов, в якому останній просить відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог у повному обсязі, оскільки грошова компенсація виплачується за умови наявності коштів та в межах бюджетних асигнувань, установлених на відповідні цілі. Для виплати позивачу грошової компенсації за належні до отримання предмети речового майна особистого користування відповідачем оформлено і надано позивачу довідку про виплату грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна із зазначеною сумою і повідомлено, що дана виплата буде здійснена при наявності коштів на відповідні цілі. Крім того вважає, що невиплачена позивачу сума компенсації за неотримане речове майно не є щомісячним чи одноразовим видом грошового забезпечення, а відтак не підпадає під дію статті 2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» та статей 116, 117 Кодексу законів про працю України.

Розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає, що позов підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Так, судом встановлено, що наказом виконуючого обов'язки начальника Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції Пеховського А.Ю. (по особовому складу) від 25.06.2018 № 209/ОС-18 капітана внутрішньої служби ОСОБА_1, інспектора Ніжинського міськрайонного відділу з питань пробації Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції звільнено з 30.06.2018 відповідно до частини 5 статті 23 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» та пункту 4 частини 1 статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» (у зв'язку із скороченням штатів) (а.с.22-25).

26.06.2018 позивач звернулась до виконуючого обов'язки начальника Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції Пеховського А.Ю. з рапортом, в якому просила виплатити їй грошову компенсацію за належні до видачі предмети речового майна особистого користування у зв'язку зі скороченням (а.с.26).

Листом від 02.08.2018 № 6.1-7677 відповідачем повідомлено позивачу, що грошова компенсація за неотримане речове майно у сумі 11097,42 грн. буде виплачена їй при наявності фінансування (а.с.27).

Також на адвокатський запит від 09.11.2018 № 347 (а.с.28) відповідачем повідомлено представника позивача - адвоката ОСОБА_3, що відповідно до пункту 22 постанови Кабінету Міністрів України від 14.08.2013 № 578 «Про забезпечення речовим майном персоналу Державної кримінально-виконавчої служби» грошова компенсація виплачується за умови наявності коштів та в межах бюджетних асигнувань, встановлених на відповідні цілі (а.с.29).

Вважаючи бездіяльність відповідача щодо невиплати грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна протиправною, позивач звернулась до суду з позовом за захистом своїх прав та інтересів.

Даючи правову оцінку обставинам вказаної справи, суд зважає на наступне.

Так, частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частин 1, 2 статті 23 Закону України від 23.06.2005 № 2713-IV «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» (далі - Закон № 2713-IV) держава забезпечує соціальний захист персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України відповідно до Конституції України, цього Закону та інших законів України. Умови грошового і матеріального забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплата праці працівників кримінально-виконавчої служби визначаються законодавством і мають забезпечувати належні матеріальні умови для комплектування Державної кримінально-виконавчої служби України висококваліфікованим персоналом, диференційовано враховувати характер і умови служби чи роботи, стимулювати досягнення високих результатів у службовій та професійній діяльності і компенсувати персоналу фізичні та інтелектуальні затрати.

Особи рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби мають право на носіння форменого одягу із знаками розрізнення, зразки якого розробляються відповідно до законодавства (частина 5 статті 21 Закону № 2713-IV).

Відповідно до частини 5 статті 23 Закону № 2713-IV на осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби поширюється соціальний захист поліцейських, визначений Законом України «Про Національну поліцію», а також порядок і умови проходження служби, передбачені для поліцейських. Умови і розміри грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплати праці працівників кримінально-виконавчої служби визначаються Кабінетом Міністрів України.

У свою чергу, пунктом 1 Порядку забезпечення речовим майном персоналу Державної кримінально-виконавчої служби, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14.08.2013 № 578 (далі - Порядок № 578) передбачено, що цей Порядок визначає механізм речового забезпечення персоналу Державної кримінально-виконавчої служби - осіб рядового і начальницького складу, спеціалістів, які не мають спеціальних звань, та працівників, які працюють за трудовими договорами.

Пунктом 9 Порядку № 578 передбачено, що забезпечення речовим майном осіб із числа персоналу здійснюється в органах і установах, де вони проходять службу або працюють. Поставлення на речове забезпечення осіб рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби (далі - особи рядового і начальницького складу) в органі чи установі здійснюється на підставі наказу керівника органу чи установи про призначення на посаду та атестата на предмети речового майна (далі - речовий атестат) за формою згідно з додатком 1, а у разі присвоєння особі первинного спеціального звання або призначення на посаду спеціалістів, які не мають спеціальних звань, та працівників, які працюють за трудовими договорами, - на підставі відповідного наказу керівника органу чи установи.

Відповідно до пункту 27 Порядку № 578, під час звільнення із служби особам рядового і начальницького складу за їх бажанням може видаватися речове майно особистого користування, яке не було ними отримано на день звільнення, або виплачуватися грошова компенсація за нього за цінами, що діють на день підписання наказу про звільнення.

Водночас, згідно з пунктом 23 Порядку № 578, грошова компенсація замість предметів речового майна особистого користування, що підлягають видачі особам рядового і начальницького складу, виплачується згідно з пунктом 60 цього Порядку. Вартість предметів речового майна особистого користування визначається ДПтС відповідно до їх закупівельної вартості.

Для виплати персоналу грошової компенсації за належні до отримання предмети речового майна особистого користування оформляється довідка про виплату грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна за формою згідно з додатком 7 у двох примірниках, перший з яких подається бухгалтерії органу чи установи для виплати компенсації, другий додається до арматурної картки (пункт 60 Порядку № 578).

Як вбачається з довідки № 9 про виплату грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна, загальна сума до виплати капітану внутрішньої служби ОСОБА_1 становить 11097,42 грн. (а.с.34-35).

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що позивач має право на грошову компенсацію за належні до видачі предмети речового майна.

При цьому відповідачем не надано суду доказів виплати позивачу грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна станом на день розгляду справи в суді.

Водночас у листах від 02.08.2018 № 6.1-7677 (а.с.27) та від 09.11.2018 № 347 (а.с.29) відповідач повідомляв позивачу, що грошова компенсація за неотримане речове майно у сумі 11097,42 грн. буде виплачена при наявності фінансування, оскільки відповідно до пункту 22 постанови Кабінету Міністрів України від 14.08.2013 № 578 «Про забезпечення речовим майном персоналу Державної кримінально-виконавчої служби» грошова компенсація виплачується за умови наявності коштів та в межах бюджетних асигнувань, встановлених на відповідні цілі. На відсутність фінансування відповідач послався і у відзиві на позов.

Проте суд вважає необґрунтованим вищевказане посилання відповідача, оскільки у відповідності до статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути, позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У справі «Кечко проти України» Європейський суд з прав людини встановив, що мало місце порушення статті 1 Протоколу № 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах доки відповідні положення є чинними (пункт 23 Рішення).

Так, реалізація особою права, яке пов'язане з отриманням коштів і базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не залежить від бюджетних асигнувань, відсутність яких не може бути підставою для порушення прав громадян.

У зв'язку з цим, Європейський суд з прав людини не прийняв аргумент Уряду України щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.

Крім того, Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання, пов'язані з реалізацією права на соціальний захист, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція України відокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме: у Збройних Силах України, органах Служби безпеки України, міліції, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, державної пожежної охорони, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо (рішення Конституційного Суду України від 06.07.1999 № 8-рп/99 у справі щодо права на пільги та від 20.03.2002 № 5- рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій).

У зазначених рішеннях Конституційний Суд України вказав, що необхідність додаткових гарантій соціальної захищеності цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення зумовлена насамперед тим, що служба у Збройних Силах України, інших військових формуваннях та правоохоронних органах держави пов'язана з ризиком для життя і здоров'я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей. Це повинно компенсуватися наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексу організаційно-правових економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення.

Враховуючи вищевикладене суд дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання протиправною бездіяльності Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції щодо невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна у сумі 11097,42 грн. у день звільнення - 30.06.2018 і задоволення позовних вимог у цій частині.

Щодо позовної вимоги про стягнення з Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції на користь ОСОБА_1 грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна у сумі 11097,42 грн., то остання також підлягає задоволенню, оскільки є похідною від основної позовної вимоги, яка була задоволена судом.

Водночас не підлягає задоволенню позовна вимога про зобов'язання Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції самостійно розрахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки при розрахунку при звільненні на день остаточної виплати грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна у сумі 11097,42 грн. з огляду на наступне.

Відповідно до статті 3 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Верховний Суд України в своїх рішеннях неодноразово висловлював правову позицію, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Зокрема, в постанові від 17.02.2015 №21-8а/15 Верховний Суд України зазначив, що будь-який нормативно-правовий акт має межі своєї дії. Так, у часі він може бути обмежений періодом дії, коли має юридичну силу, у просторі - територією, на яку поширюється, за колом осіб - колом осіб, на яких поширюється.

Таким чином, у даному випадку пріоритетними є норми спеціальних законів, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо нормами спеціальних законів не врегульовано спірних відносин, та коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі.

Трудові відносини та державна (військова) служба мають різну правову природу і врегульовані різним законодавством. Отже передбачені законодавством про працю норми її оплати і порядок вирішення спорів про останню не поширюються на військовослужбовців та прирівняних до них осіб.

У даній справі слід, перш за все, керуватись Законом № 2713-IV та Порядком № 578, положення яких не передбачають такого виду відповідальності адміністрації установи щодо виплати середнього заробітку за час затримки нарахування та здійснення виплат при звільненні, а також останні не містять відсильної норми про право військовослужбовця щодо отримання такої компенсації.

За змістом статей 116, 117 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення, а в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у зазначений строк підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Середній заробіток - це визначений нормами за встановленими правилами розмір заробітної плати працівника, обчислений за певний період часу. Середній заробіток відображає регулярні виплати, зумовлені системами заробітної плати, і є типовим для даного працівника.

З пункту 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22.12.1999 №13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» випливає, що передбачені законодавством про працю норми її оплати і порядок вирішення спорів про останню не поширюються на військовослужбовців та прирівняних до них осіб (рядовий і начальницький склад органів внутрішніх справ тощо).

Таким чином суд дійшов висновку, що посилання ОСОБА_1 на норми КЗпП є безпідставними, оскільки на військовослужбовців та прирівняних до них осіб, зокрема, осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби, його вимоги щодо оплати праці та вирішення спорів (зокрема положення статей 116, 117) не поширюється. Порядок проходження служби у Збройних Силах України та інших військових формуваннях урегульовано спеціальними нормативно-правовими актами, які покладають на громадян, котрі перебувають на такій службі, додаткові обов'язки і відповідальність.

Крім того, у відповідності до статті 2 Закону України від 19.10.2000 №2050-ІІІ «Про компенсацію громадян втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати», компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі-компенсація) проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру; пенсії, соціальні виплати, стипендії, заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.

Водночас, у даному випадку, грошова компенсація за неотримане речове майно має разовий характер, у зв'язку із неотриманям позивачем речового майна, отже не є щомісячним чи одноразовим додатковим видом грошового забезпечення. Зазначене додатково свідчить про те, що виплата даної компенсації не може підпадати під дію та бути підставою для застосування статей 116, 117 КЗпП України.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що підстави для виплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, на підставі статей 116, 117 КЗпП України, відсутні, а у задоволенні позовної вимоги про зобов'язання Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції самостійно розрахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки при розрахунку при звільненні на день остаточної виплати грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна у сумі 11097,42 грн. слід відмовити.

При вирішенні даної справи судом були враховані положення частини 2 статті 2 та частини 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України.

Враховуючи наведене, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення адміністративного позову ОСОБА_1

Відповідно до частини 1 статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.

Так, згідно з частиною 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог (частина 3 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України).

У свою чергу, судом задоволено позовні вимоги ОСОБА_1 у частині визнання бездіяльності відповідача протиправною і стягнення з останнього грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна, при цьому відмовлено у частині зобов'язання відповідача розрахувати та виплатити середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні.

Оскільки позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню частково (2/3), то суд вважає за необхідне стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції на користь ОСОБА_1 судовий збір в сумі 469,87 грн. (704,80 грн. / 3 Х 2 = 469,87 грн.).

Керуючись статтями 139, 227, 241-243, 246, 250, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції щодо невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна у сумі 11097 (одинадцять тисяч дев'яносто сім) грн. 42 коп. у день звільнення - 30.06.2018.

Стягнути з Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію за належні до видачі предмети речового майна у сумі 11097 (одинадцять тисяч дев'яносто сім) грн. 42 коп.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції на користь ОСОБА_1 судовий збір у сумі 469 (чотириста шістдесят дев'ять) грн. 87 коп.

У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення суду може бути оскаржено до Шостого апеляційного адміністративного суду за правилами, встановленими статтями 293, 295 - 297 та підпунктом 15.5 пункту 15 Розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України, через Чернігівський окружний адміністративний суд шляхом подачі апеляційної скарги протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення.

Позивач: ОСОБА_1, АДРЕСА_1, реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_1.

Відповідач: Центральне міжрегіональне управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції, вул. Воздвиженська, 2, Подільський район, м. Київ, 04071, код ЄДРПОУ - 40867327.

Суддя В.В. Падій