Рішення № 79736412, 08.02.2019, Шевченківський районний суд м. Чернівців

Справа № 727/8536/18

Провадження № 2/727/177/19

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

08 лютого 2019 року Шевченківський районний суд м. Чернівці в складі:

головуючого судді: Чебан В.М.

при секретарі: Алієв А.Г.

за участю представника позивачки ОСОБА_1

за участю представника відповідачки ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Чернівці цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітньої ОСОБА_5, де третьою особою без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачки виступає Орган опіки та піклування в особі виконавчого комітету Чернівецької міської ради, про усунення перешкод в користуванні власністю, шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням, -

в с т а н о в и в:

Позивачка ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом про усунення перешкод в користуванні власністю, шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщеннямдо відповідачів ОСОБА_4, яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітньої ОСОБА_5, де третьою особою без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачки виступає Орган опіки та піклування в особі виконавчого комітету Чернівецької міської ради, посилаючись на те, що вона є власником квартири АДРЕСА_1.

Зазначає, що відповідачі ОСОБА_4 та ОСОБА_5 були зареєстровані в спірній квартирі після реєстрації шлюбу між її сином ОСОБА_6 та відповідачкою ОСОБА_4, однак не проживають в даній квартирі.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 09.07.2018 року шлюб між ОСОБА_6 та ОСОБА_4 розірвано.

Позивачка вказує, що відповідачі не є членами її сім'ї, не проживають разом з нею та не ведуть з нею спільне господарство, тобто вони фактично вважаються такими, що втратили право на користування жилим приміщенням.

Стверджує, що вона як власник, відповідно до ст.391 ЦК України, має право вимагати від осіб, які не є членами її сім'ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з нею, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

Позивачка зазначає, що вона не може реалізувати усі правомочності власника, а саме: вільно володіти, користуватись і розпоряджатись належним їй майном, а тому змушена звернутись до суду.

На основі наведеного, позивачка просить суд усунути їй перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом визнання ОСОБА_4 та ОСОБА_5 такими, що втратили право користування цією квартирою.

Ухвалою судді від 25 вересня 2018 року провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітньої ОСОБА_5, про усунення перешкод в користуванні власністю шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням - відкрито.

Ухвалою суду від 06 грудня 2018 року притягнуто до участі в справі в якості третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Орган опіки та піклування в особі виконавчого комітету Чернівецької міської ради.

Представник позивачки ОСОБА_3 - ОСОБА_1 в судовому засіданні позовні вимоги підтримав повністю з підстав, зазначених в позовній заяві та у відповіді на відзив на позовну заяву. Доповнив, що позивачка є власником спірної квартири. Не заперечив того факту, що відповідачі на даний час в спірній квартирі дійсно проживають. Відповідачка ОСОБА_4 - це колишня невістка позивачки, а тому відповідно до ч.4 ст.156 ЖК УРСР не є членом сім'ї позивачки. Підставою для позову є ст.391 ЦК України, оскільки позивачка являється власником квартири. Позивачка на даний час знаходиться за кордоном. Позивачка постійно в квартирі не проживала, а лише періодично. Просив задовольнити позовні вимоги.

Представник відповідачки ОСОБА_4 - ОСОБА_2 в судовому засіданні позовні вимоги не визнала з підстав, зазначених у відзиві на позовну заяву. Доповнила, що після укладення шлюбу між сином позивачки та відповідачкою ОСОБА_4, позивачка усно дозволила відповідачці проживати в спірній квартирі. З 22.09.2010 року відповідачка ОСОБА_4, зі згоди позивачки, була зареєстрована в квартирі та проживає на даний час там разом зі своєю малолітньою донькою ОСОБА_5 Після розірвання шлюбу між сином позивачки та відповідачкою ОСОБА_4, відповідачка з донькою продовжувала проживати в спірній квартирі. Зазначила, що відповідно до повідомлень про призначення субсидії від 10.11.2016 року, від 20.11.2016 року, від 23.01.2018 року та від 16.04.2018 року, відповідачці ОСОБА_4 було призначено субсидію, вона регулярно оплачує комунальні послуги. Відповідачка з донькою згідно з вимогами ст.156 ЖК УРСР є членами сім'ї позивачки, а відповідно до ч.3 ст.29 ЦК України малолітня дитина має проживати з батьками, в даному випадку з матір'ю. Іншого житла ні у відповідачки ні у її малолітньої дитини немає. Просила відмовити в задоволенні позовних вимог.

Представник третьої особи Органу опіки та піклування в особі виконавчого комітету Чернівецької міської ради в судове засідання не з'явився, надав суду заяву, в якій просив розглянути справу в його відсутності, при винесенні рішення врахувати інтереси малолітньої ОСОБА_5 та прийняти рішення відповідно до вимог чинного законодавства.

Суд, заслухавши пояснення представника позивачки, представника відповідачки, дослідивши надані сторонами документи і матеріали, всебічно та повно з'ясувавши обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, прийшов до висновку, що позовні вимоги є необґрунтованими та не підлягають до задоволення, виходячи з наступного.

Судом встановлено, що позивачка ОСОБА_3 є власником квартири АДРЕСА_1, що підтверджується копією свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 03.03.2008 року (а.с.11), копією Витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 12.03.2008 року (а.с.12) та Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 21.09.2018 року (а.с.28-29).

Спірна квартира складається з двох житлових кімнат, житловою площею 41,30 кв.м., загальною площею 69,60 кв.м.

05.10.2009 року син позивачки ОСОБА_6 зареєстрував шлюб з відповідачкою ОСОБА_4 Під час перебування в даному шлюбі у сторін ІНФОРМАЦІЯ_2 народилась донька ОСОБА_5

Як вбачається з довідки ОСББ «Головна, 216-Б» від 06.10.2018 року №19 (а.с.48) відповідачка ОСОБА_4 зареєстрована з 22.09.2010 року і дійсно проживає в квартирі АДРЕСА_1 разом зі своєю неповнолітньою донькою ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2.

Вказані обставини також підтверджуються актом ОСББ «Головна, 216-Б» №1 від 06.10.2018 року (а.с.47), відповідно до якого ОСОБА_4 та ОСОБА_7 зареєстровані і дійсно проживають в квартирі АДРЕСА_1.

Відповідно до довідки про склад сім'ї ОСББ «Головна, 216-Б» від 09.08.2018 року (а.с.13) в квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_4 - мати онуки та ОСОБА_5 - онука власниці.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 09.07.2018 року шлюб між сином позивачки ОСОБА_6 та відповідачкою ОСОБА_4 розірвано (а.с.14).

Суд вважає, що посилання представника позивачки на те, що відповідачі ОСОБА_4 та ОСОБА_5 не є членами сім'ї позивачки ОСОБА_3 є безпідставним, оскільки за змістом частини четвертої статті 156 ЖК УРСР припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

Відповідачка ОСОБА_4 та її донька ОСОБА_5 у розумінні вимог статті 3 СК України та частини другої статті 64 ЖК УРСР є колишніми членами сім'ї позивачки, як власника квартири, оскільки вселилися та зареєстровані у спірній квартирі за згодою власника, після укладення шлюбу з її сином, тобто як члени сім'ї власника житла.

Аналогічна позиція висловлена в постанові Верховного Суду від 22.11.2018 року по справі №591/4595/16-ц.

Статтею 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім'ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім'ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно.

Згідно роз'яснень, викладених в пунктах 9, 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України», з подальшими змінами та доповненнями, вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з'ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім'ї наймача, чи приписані вони в даному жилому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім'ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням. Відсутність письмової згоди членів сім'ї наймача на вселення сама по собі не свідчить про те, що особи, які вселилися, не набули права користування жилим приміщенням, якщо за обставинами справи безспірно встановлено, що вони висловлювали таку згоду.

Як встановлено в судовому засіданні, позивачка ОСОБА_3 надала згоду як власник на реєстрацію та проживання в квартирі АДРЕСА_1 відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_5

Як вбачається з повідомлень про призначення субсидії на житлово-комунальні послуги від 10.11.2016 року, від 20.11.2016 року, від 23.01.2018 року та від 16.04.2018 року (а.с.55-56), саме відповідачка ОСОБА_4 зверталася про призначення субсидії за адресою: АДРЕСА_1.

Відповідно до дублікатів квитанцій (а.с.49-54) відповідачка ОСОБА_4 оплачувала на рахунок ОСББ «Головна, 216-Б» плату за комунальні послуги.

Згідно ст.391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до ч.2 ст.18 Закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

Частиною 1 ст.29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.

Згідно ч.4 ст.29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.

Як встановлено судом, місце проживання малолітньої дитини судовими рішеннями не встановлено, однак як вбачається з довідки ОСББ «Головна, 216-Б» від 06.10.2018 року №19 (а.с.48), неповнолітня ОСОБА_5 зареєстрована і дійсно проживає в квартирі АДРЕСА_1 разом зі своєю матір'ю ОСОБА_4

Відповідно до п.33 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №5 від 07.02.2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», застосовуючи положення статті 391 ЦК України суд має виходити із такого. Відповідно до положень статей 391, 396 ЦК України позов про усунення порушень права, не пов'язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов'язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння. Такий позов підлягає задоволенню і в тому разі, коли позивач доведе, що є реальна небезпека порушення його права власності чи законного володіння зі сторони відповідача. При цьому суди повинні брати до уваги будь-які фактичні дані, на підставі яких за звичайних умов можна зробити висновок про наявність такої небезпеки.

Суд вважає, що позивачкою ОСОБА_3 не доведено, що діями відповідачів ОСОБА_4 та малолітньої ОСОБА_5 порушується право власності чи право законного володіння позивачки, оскільки відповідачі проживають в квартирі, відповідачка ОСОБА_4 оформила субсидію на оплату житлово-комунальних послуг, добросовісно оплачує комунальні послуги, будь-яких доказів щодо реальної небезпеки порушення прав власності зі сторони відповідачки, позивачкою не надано.

Крім того, ні у відповідачки ОСОБА_4 ні в малолітньої онуки позивачки ОСОБА_5 іншого житла немає, що підтверджується Інформаціями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 09.10.2018 року та від 16.10.2018 року (а.с.45-46).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право особи на повагу до житла (рішення у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2003 року, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року).

Крім того, втручання держави у право на повагу до житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві», інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною метою (рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», 2009 року, пункт 56).

Визнання малолітньої ОСОБА_5 такою, що втратила право користування квартирою, за відсутності у неї іншого належного їй на праві власності чи постійному користуванні житла, буде становити для неї надмірний тягар, не співмірний із переслідуваною законною метою, та не є необхідним у демократичному суспільстві.

Аналогічна позиція висловлена в постанові Верховного Суду від 04.07.2018 року по справі №711/4431/17.

Відповідно до ст.76 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами, висновками експертів, показаннями свідків.

Відповідно до ст.77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Представником позивачки ОСОБА_3 не надано суду доказів, якими б підтверджувалися заявлені позовні вимоги.

Відповідно до положень ч.3 ст.12 та ч.1 ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (ч.5 ст.81 ЦПК України).

Частиною 1 статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відповідно до позиції Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформованої в пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (№4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, пункт 29).

За таких обставин, інші доводи учасників справи не стосуються предмету доказування в межах спірних правовідносин.

Таким чином, враховуючи викладені обставини, оцінюючи належність, допустимість кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, розглянувши справу в межах заявлених вимог, суд вважає, що позовні вимоги є необґрунтованими, недоведеними, а тому не підлягають задоволенню.

Оскільки в задоволенні позовних вимог відмовлено, то відповідно до ст.141 ЦПК України не підлягають стягненню і понесені судові витрати по сплаті судового збору.

На підставі викладеного, керуючись ст.18 Закону України «Про охорону дитинства», ст.ст.64, 156 Житлового кодексу УРСР, ст.3 СК України, ст.ст.29, 391 ЦК України, ст.ст.4, 12, 13, 76, 77, 81, 89, 141, 259, 264, 265, 268, 273 ЦПК України, суд, -

в и р і ш и в:

В задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4, яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітньої ОСОБА_5, де третьою особою без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачки виступає Орган опіки та піклування в особі виконавчого комітету Чернівецької міської ради, про усунення перешкод в користуванні власністю, шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги. Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Чернівецького апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.

З повним текстом рішення суду учасники справи можуть ознайомитись 13 лютого 2019 року.

СУДДЯ: