Рішення № 79726060, 30.01.2019, Приморський районний суд м. Одеси

Справа № 522/15160/18

Провадження № 2/522/4340/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 січня 2019 року м. Одеса

Приморський районний суд м. Одеси у складі:

головуючого судді - Домусчі Л.В.,

за участю секретаря судового засідання – Вадуцкої В. І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом заступника прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Одеської міської ради до ОСОБА_1 про витребування приміщення з чужого незаконного володіння,

ВСТАНОВИВ:

До суду 27.08.2018 року надійшов позов заступника прокурора Одеської області Горностаєва Т. В. в інтересах держави в особі Одеської міської ради, пред’явлений до ОСОБА_1 про витребування нежитлового приміщення з чужого незаконного володіння за адресою м. Одеса вул.. Пастера,17 заг. пл..196,6 кв.м. та стягнення судового збору.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що вказане нежитлове приміщення вибуло з володіння Одеської міської ради на підставі рішення Приморського районного суду від 12.09.2006 року у справі № 2-8154/2006 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, яким за позивачем було визнано право власності на допоміжне нежитлове приміщення напівпідвалу, площею 196,2 кв.м., що знаходиться під квартирою № 43 за адресою: м. Одеса, вул.. Пастера 17.

Далі прокурор зазначив, що на підставі вказаного рішення суду ОСОБА_1 зареєструвала право приватної власності на вказане приміщення 17.10.2006 року (витяг про реєстрацію права приватної власності на нерухоме майно видане КП «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об’єктів нерухомості від 27.10.2006 року № 12304380 реєстраційний № 16397832) У подальшому вказаний об’єкт нерухомості неодноразово перепродавався іншим особам. Відповідач у справі ОСОБА_1, - дійсний власник спірного приміщення набула права приватної власності на вказане приміщення у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_16, на підставі свідоцтва про спадщину № 1761 від 09.09.2010 року. Вартість спадкового майна складає 106012 грн.

Прокурор у позові стверджує, що відповідно, на підставі рішення Одеської обласної ради народних депутатів від 25.11.1991 року № 226-ХХІ "Про розмежування державного майна між власністю обласної ОСОБА_3, міст обласного підпорядкування і районів області" у комунальну власність був переданий весь нежитловий фонд розташований у рамках територіальних границь міста ОСОБА_8, а тому спірне нежитлове приміщення є об’єктом комунальної власності.

Також прокурор посилаючись на приписи ст. 60 Закону України про місцеве самоврядування в Україні» зазначає, що до виняткової компетенції органів місцевого самоврядування відносяться правомочності щодо володіння, користування і розпорядження об’єктами комунальної власності, і що об’єкти комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад та передані іншим суб’єктам права власності без згоди територіальної громади, чи відповідного рішення ради, чи уповноваженого органу.

Таким чином, прокурор вважає, що імперативним власником спірного приміщення є Одеська міська рада, як орган, який уповноважений розпоряджатися нерухомим майном комунальної власності, та яка у межах своїх повноважень не приймала жодних рішень щодо передачі цього майна у власність відповідачу, а тому на думку прокурора Одеська міська рада щодо спірного майна має всі права передбачені ст.ст. 317, 319, ЦК України, та її право власності не припинялося у порядку визначеному ст.346 ЦК України.

Отже в результаті прийняття Приморським районним судом рішення від 12.09.2006 року у справі 2-8154/2006 щодо визнання права власності на спірний об’єкт нерухомості з комунальної власності територіальної громади м. Одеси, без волі власника вибуло допоміжне нежитлове приміщення напівпідвалу площею 196.2 кв.м, що знаходиться під квартирою № 43 за адресою м. Одеса, вул. Пастера, 17, у зв’язку з чим підлягає витребуванню з чужого незаконного володіння на користь позивача у порядку ст. 388 ЦК України.

Крім цього, прокурор обґрунтовуючи на вимогу суду, наявність в нього права звернутися з позовом в інтересах Одеської міської ради зазначив, посилаючись на норму ст. 131-1 Конституції України, ч. ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» та ст. 56 ЦПК України, що зазначений вище спірний об’єкт нерухомості незаконно вибув з комунальної власності, а органом місцевого самоврядування в особі Одеської міської ради не вжито жодних заходів щодо відновлення порушеного права територіальної громади на цій об’єкт, у зв’язку з чим прокурор вимушений самостійного звернутися до суду з даним позовом. Про звернення до суду з даним позовом, прокурор у встановленому порядку письмово повідомив Одеську міську раду.

04 вересня 2018 року, ухвалою суду позовну заяву було залишено без руху, надано строк для усунення недоліків, зокрема зобов’язано прокурора на виконання положень ЦПК України надати докази на підтвердження обставин, згідно з якими він має право звертатися до суду з відповідним позовом, а також необхідно сплатити судовий збір у розмірі 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

28.09.2018 року, через канцелярію суду, прокурор подав заяву, у якій у цілому усунув недоліки позовної заяви, надавши до суду квитанцію про сплату судового збору та додаткові пояснення щодо обґрунтування позову.

З 24.09.2018 року по 05.10.2018 року суддя перебувала у відпустці. 10.10.2018 року суддя перебувала у відрядженні на семінарі.

18 жовтня 2018 року ухвалою суду у зв’язку з тим, що позовна заява, в цілому, відповідає вимогам, викладеним у ст.ст. 174, 175, 177 ЦПК України її прийнято до розгляду та відкрито провадження по цивільній справі за правилами загального позовного провадження з призначенням підготовчого судового засідання.

03 грудня 2018 року, ухвалою суду, за наслідками підготовчого судового засідання, проведеного за участю сторін, у зв’язку з відсутністю у сторін будь яких клопотань, та наданням до суду заяв по суті справи закрито підготовче засідання, та призначено справу для розгляду по суті.

Правові позиції сторін:

Представник позивача ОСОБА_17 (по довіреності від 08.01.2019 року) у судовому засіданні 30.01.2019 року повністю підтримав позовні вимоги заступника прокурора Одеської області, про те не надав до суду жодної заяви у порядку ст. 159 ЦПК України обмежившись поясненнями безпосередньо у судовому засіданні.

Представник Одеської міської ради – ОСОБА_18 (по довіреності від 26.12.2018 року) позовні вимоги, заявлені заступником прокурора, підтримав та просив задовольнити.

Представник відповідача ОСОБА_1 – адвокат ОСОБА_19 (діючи по ордеру серії ОД №234686 від 29.10.2018 року) у судовому засіданні заперечував проти задоволення позову, підтримав пояснення, викладені у відзиві від 12.11.2018 року, у зв’язку з чим зазначив про таке.

Положення пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України відсилає до спеціального закону, яким мають бути визначені виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді. Таким законом є Закон України "Про прокуратуру".

Відповідно до абз.2 ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», у імперативній формі передбачає обов’язок прокурора обґрунтувати наявність обставин для представництва у суді інтересів держави у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, тобто які прямо передбачені законом.

Поняття «Інтерес держави» визначено Конституційний судом України у Рішенні від 08.04.1999 № 3-рп/99. У цьому рішенні Конституційний Суд України, висловив позицію про те, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо (п. 3 мотивувальної частини).

Тому враховуючи наведені обставини представник відповідача, з посиланням на судову практику Верховного Суду стверджував, що на його думку, прокурор у позовній заяві у супереч ч. 4 ст. 56 ЦПК України не обґрунтував у чому конкретно полягає порушення інтересів держави та необхідність їх захисту, у цивільно-правовому спорі про витребування майна, зокрема в умовах коли в Одеській міській раді створені та діють відповідні органи, які мають права захищати майнові інтереси територіальної громади.

Стосовно правого обґрунтування, наведеного прокурором, та підтриманого представником позивача, представник відповідача – адвокат ОСОБА_19 зазначив, що відповідно припису ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Нормою ст. 388 ЦК України визначені випадки, коли власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Отже звертаючись до суду з віндикаційним позовом прокурор зобов’язаний був надати докази про те, що Одеська міська рада була власником цього нежилого підсобного приміщення напівпідвалу. Таких доказів, окрім посилання на рішення Одеської обласної ради народних депутатів від 25.11. 1991 року № 226-ХХІ «Про розмежування державного майна між власністю обласної ради, міст обласного підпорядкування і районів області» на думку представника відповідача прокурором не надано.

Твердження прокурора, що нібито цим рішенням весь нежилий фонд, розташований у рамках територіальних границь міста, був переданий у комунальну власність, вважає помилковим оскільки після того рішення Одеської обласної ради, прийнятого на виконання Постанови КМ України № 311 від 5 листопада 1991 р. « Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною) власністю, Верховною ОСОБА_3 України, були ухвалені Закон «Про приватизацію державного житлового фонду» (ВВР) 1992 № 36 ст. 524, та інші закони, які суттєво розмежували права місцевих рад та власників житлових приміщень, стосовно нежитлових приміщень, розташованих у багатоквартирних будинках. (ст. 10 ЗУ «Про приватизацію державного житлового фонду» ст. 382 ЦК України).

Відповідно до рішення Приморського районного суду від 12 вересня 2006 року у справі № 2-8154/2006, яке залишено у силі ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 22 жовтня 2008 року громадяни – власники квартир у багатоквартирному будинку № 17 по вул. Пастера у м. Одеса, уступили свої майнові права на частки допоміжного приміщення напівпідвального поверху площею 196.6 кв. м., одному з власників квартири № 43, яка розташована у цьому ж будинку та під якою знаходиться вказане допоміжне приміщення напівпідвалу. Таке право уступки своїх майнових прав є виключним правом громадян – співвласників будинку № 17 і не зачіпає інтересів Одеської міської ради. Саме ці обставини були встановлені Приморським районним судом і відображені у рішенні суду від 12 вересня 2009 року.

Також представник відповідача – адвокат ОСОБА_19, заперечуючи проти позовних вимог, зазначив, що крім необґрунтованості позову, прокурором пропущений строк позовної давності, що відповідно до припису ст. 267 ЦК України, є підставою для відмови у позові. Зокрема, зазначив, що Одеська міська рада оскаржуючи рішення Приморського районного суду від 12.09.2006 року у апеляційному порядку була обізнана, про наявність зареєстрованого права приватної власності у ОСОБА_1 на допоміжне нежитлове приміщення напівпідвалу, площею 196,2 кв.м., яке розташоване під квартирою 43 у будинку 17 по вул. Пастера у м. Одеса, що найменше з 22 жовтня 2008 року. Тобто Одеська міська рада, з дня розгляду Апеляційним судом Одеської області апеляційної скарги, протягом майже 10 років мала об’єктивну можливість у передбачений законом спосіб поновлювати своє право, якщо вважала його порушеним, а тому під час розгляду справи просить застосувати строки позовної давності.

Суд, розглядаючи у судовому засіданні цивільну справу, заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи дійшов до наступних висновків:

Судом встановлено, що відповідач у справі – ОСОБА_1 набула право власності на спірне допоміжне нежитлове приміщення, напівпідвалу площею 196,6 кв. м, у будинку 17 по вул. Пастера у м. Одеса, на підставі свідоцтва про право спадщину за законом № 1761 від 09.09.2010 року, яке зареєстровано у «Реєстрі прав власності на нерухоме майно» Комунальним підприємством «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об’єктів нерухомості», реєстраційний запис № 16397832 від 08.11.2010 року.

Ці обставини сторонами не заперечуються, а також підтверджуються, дослідженими у суді доказами, а саме копією витягу з Державного реєстру прав на нерухоме майно, копію свідоцтва про право на спадщину за законом, копію витягу про реєстрацію у Спадковому реєстрі, копію технічного паспорту приміщення від 28.07.2010 року, а також інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до дослідженої у судовому засіданні копії рішення Приморського районного суду від 12.09.2006 року у справі 2-8154/2006, позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, задоволено, визнано за ОСОБА_1 право власності на допоміжне нежитлове приміщення напівпідвалу, площею 196,2 кв.м., що знаходиться під квартирою № 43 за адресою: м. Одеса, вул. Пастера 17. Судом позов задоволено у зв’язку з тим, що відповідачі у справі позовні вимоги визнали, яке набрало законної сили.

Відповідно до дослідженої у судовому засіданні копії ухвали Апеляційного суду Одеської області від 22 жовтня 2008 року, у вказаної вище справі, апеляційну скаргу Одеської міської ради відхилено. Рішення Приморського районного суду від 12.09.2006 року залишено без змін. При цьому мотивуючи своє рішення Апеляційний суд Одеської області констатував, що твердження Одеської міської ради, про те, оскаржуване рішення Приморського районного стосується її прав та інтересів не відповідає фактичним обставинам та не ґрунтується на доказах. Спірне допоміжне нежитлове приміщення напівпідвалу не має жодного відношення до комунальної власності, оскільки співвласники будинку № 17 набули на це приміщення права власності під час приватизації житла.

У судовому засіданні представник позивача – Одеської міської ради, зазначив, що до ухвали Апеляційного суду Одеської області від 22 жовтня 2018 року, він претензій не має, про те хто з представників Одеської міської ради брав участь у судових засіданнях він не знає оскільки на той час не працював.

Згідно з дослідженим у судовому засіданні технічним паспортом, від 28.07.2010 року, приміщення загальною площею 196,6 кв.м., розташовано у будинку 17 по вул. Пастера у м. Одеса, є допоміжним, нежитловим приміщенням напівпідвалу.

Як зазначено прокурором у позові, та ці обставини не заперечують сторони, ОСОБА_16 набув право власності на вказане приміщення на підставі договору купівлі-продажу від 20.12.2006 року № 5753. Саме після смерті ОСОБА_16 відповідач у справі ОСОБА_1 набула право власності на вказане приміщення у порядку спадкування за законом.

У відповідності до ст.ст. 3, 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Згідно з ч. 1ст. 20 ЦК України право на захист особа здійснює на свій розсуд. При цьому, розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

Відповідно ч. 1 ст. ст. 56 ЦПК України, у випадках, встановлених законом, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів та брати участь у цих справах. При цьому органи державної влади, органи місцевого самоврядування повинні надати суду документи, що підтверджують наявність передбачених законом підстав для звернення до суду в інтересах інших осіб.

Згідно з ч. 4 ст. 56 ЦПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Відповідно до абз.2 ч. 5 ст. 56 ЦПК України, у разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача.

Нормою ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», на яку посилається норма ст. 131-1 Конституції України передбачено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.

Поняття «Інтерес держави» визначено Конституційним судом України у Рішенні від 08.04.1999 № 3-рп/99. Зокрема Конституційний Суд України, висловив позицію про те, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо (п. 3 мотивувальної частини).

Європейський Суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як на обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити … скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі "Ф.В. проти Франції" (F.W. v. France) від 31.03.2005, заява 61517/00, пункт 27).

В Одеській міський раді існують та створені відповідні органі які мають можливість та повноваження захищати інтереси, у тому числі майнові органу місцевого самоврядування, тому суд доходить до висновку, що захищати інтереси держави повинні, насамперед, відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор, а тому кожному такому випадку прокурор повинен навести причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.

У справі що розглядається, прокурор звертаючись з позовом, такого належного обґрунтування не здійснив, про те оскільки Одеська міська рада у зв’язку з відкриттям судом провадження за позовом прокурора, набула статусу позивача, її представник, на підставі відповідної довіреності у повному обсязі підтримав позовні вимоги прокурора, та їх правове обґрунтування, суд вирішив розглянути справу по суті позовних вимог.

Відповідно до припису ст. 1218 ЦК України, до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Нормою ст. 1219 ЦК України вичерпно визначені права та обов'язки особи, які не входять до складу спадщини.

З огляду на те, що власником спірного приміщення був спадкодавець ОСОБА_16, після смерті якого відповідач у справі – ОСОБА_1 у порядку спадкування за законом набула права власності на спірне приміщення, яке зареєстровано відповідно до діючого на той час законодавства, суд доходить до висновку, що до ОСОБА_1 переходять права, ОСОБА_16 як добросовісного набувача, який придбав майно за відплатним договором-купівлі продажу у ОСОБА_20, отже і ОСОБА_1 є добросовісним набувачем.

Відповідно до статей 317,319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов'язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Одним із випадків, коли майно можливо витребувати від добросовісного набувача, є вибуття такого майна поза волею власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі (пункт 3 частини 1статті 388 ЦК України). На думку суду, за змістом зазначеної норми таким випадком вибуття майна з володіння власника поза його волею може бути рішення суду, ухваленого щодо цього майна.

Суди обох інстанцій за розглядом справи №2-8154/2006, встановили, що спірне допоміжне нежитлове приміщення напівпідвалу не має жодного відношення до комунальної власності. З таким висновком судів погодився представник Одеської міської ради, а тому суд не вбачає правових підстав погодитися з твердженням прокурора, підтриманого позивачем про те, що Одеська міська рада є власником спірного приміщення.

Будь яких доказів того, що спірне допоміжне нежитлове приміщення напівпідвалу, площею 196,6 кв.м., за адресою: м. Одеса, вул. Пастера 17, колись знаходилося у комунальній власності Одеської міської ради, та це право було зареєстровано відповідно до діючого на той час порядку реєстрації нерухомого майна ані прокурором, а ні позивачем до суду не надано. Крім того це спростовується встановленими судом обставинами при розгляді справи №2-8154/2006 .

Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною 6 ст. 81 ЦПК України визначено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Отже суд доходить до висновку, що а ні прокурором, а ні позивачем не доведений факт наявності у Одеської міської ради права власності на спірне приміщення.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Отже, при розгляді спору суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого - вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Між тим, за розглядом справи судом не встановлено будь-яких порушень права позивача.

Відповідно до ст. 41 Конституції України та п. 2 ч.1 ст.3 , ст.. 321 ЦК ніхто не може бути позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, встановлених Конституцією та законом.

Крім того, втручання держави в право на мирне володіння своїм майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави загалом є предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Перший протокол, Конвенція), що ратифікований Законом України № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року.

Стала практика ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) свідчить про наявність трьох критеріїв, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов’язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. (ст. 2 ЦПК).

Згідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно до ст. 11 ЦПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов’язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Відповідно до ст. ст. 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Крім цього, суд має констатувати, що припис ст. 256 ЦК України визначає позовну давність як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (ст. 267 ЦК України).

Визначення моменту початку відліку позовної давності міститься у ст. 261 ЦК України. При цьому, за загальним правилом, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до ст. 268 ЦК України, визначені правовідносини на які позовна давність не поширюється.

Серед таких випадків, немає вимог про витребування майна у порядку ст.ст. 387, та 388 ЦК України.

Отже, аналіз зазначених норм права дає підстави суду зробити висновок про те, що позовна давність є строком для пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи-носія порушеного права (інтересу). При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила, при цьому позовна. При цьому трирічний строк позовної давності розповсюджується і на вимоги про витребування майна у порядку ст.ст. 387 та 388 ЦК України.

Такий висновок, погоджується з висновками ОСОБА_21 Верховного суду, у постанові від 20 листопада 2018 року, у справі № 907/50/16.

Як встановлено судом, Одеська міська рада об’єктивно дізналася про набуття фізичною особою права приватної владності на допоміжне нежитлове приміщення напівпідвалу, площею 196,6 кв.м., за адресою: м. Одеса, вул. Пастера 17, не пізніше 22 жовтня 2008 року, а тому, якщо вважала своє право порушеним, починаючи з цієї дати мала право звернутися до суду з відповідним позовом. Протягом 9 років та 10 місяців позивач не реалізував свого права на звернення з відповідним позовом, у зв’язку з чим втратив право для захисту судом порушених прав у зв’язку зі спливом позовної давності, що є окремою підставою для відмови у позові (ст. 267 ЦК України).

Між тим, оскільки на підставі повно та всебічно з'ясованих обставин справи, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позову саме з підстав його необґрунтованості, то строки позовної давності у даному випадку суд не застосовує.

На підставі викладеного, керуючись Конституцією України, ст.1 Першого Протоколу Конвенції про захист прав і основних свобод людини, ст.ст. 1,11, 15-16, 317, 319, 321, 328, 346, 388, 391, 1216, 1223, 1258, 1268 ЦК України, ст.ст. ст.ст. 2, 4, 12, 13, 30, 43-44, 49, 76 - 81, 82, 83, 89, 95, 141, 247, 258-259, 263-265, 268, 354 ЦПК України, суд,

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову заступника прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Одеської міської ради (код ЄДРПОУ 03528552, м. Одеса, вул. Пушкінська, 3) до ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1, місце проживання ІНФОРМАЦІЯ_1) про витребування приміщення з чужого незаконного володіння – відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається через Приморський районний суд м. Одеси протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення, згідно ч.1 ст. 354 ЦПК України.

Повний текст рішення складено 11.02.2019 року.

Суддя: Домусчі Л.В.