Рішення № 79681290, 24.01.2019, Мелітопольський міськрайонний суд Запорізької області

Дата документу 24.01.2019

Справа № 320/3403/16-ц

Провадження № 2/320/1380/19

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 січня 2019 року м. Мелітополь

Мелітопольській міськрайонний суд Запорізької області у складі:

головуючого - судді Бахаєва І.М.,

за участю:

секретаря судового засідання - Фурсової Л.І.,

представника позивача ОСОБА_1 - адвоката ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_3, нотаріуса Мелітопольського нотаріального округу Запорізької області Зубової Антоніни Олексіївни, про визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового будинку, зобов'язати повернути житловий будинок та зобов'язання повернути грошові кошти, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернулась до Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області з позовом до ОСОБА_3, нотаріуса Мелітопольського нотаріального округу Запорізької області Зубової Антоніни Олексіївни, в якому, з урахування уточнень просить визнати недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_3, просить зобов'язати ОСОБА_3 повернути житловий будинок АДРЕСА_1 спадкоємцю майна померлого ОСОБА_6 - ОСОБА_1, а також просить зобов'язати ОСОБА_1 повернути ОСОБА_3 грошові кошти отримані померлим ОСОБА_6 за договором купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1.

З урахуванням уточнених позовних вимог позивач посилається на те, що позивач є дочкою ОСОБА_6, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1.

Зазначає, що 22 червня 2000 року ОСОБА_6 набув право власності на земельну ділянку по АДРЕСА_1 на підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку площею 1062,0 кв.м. Згодом 05 травня 2001 року частину земельної ділянки площею 461,92 кв.м. він подарував ОСОБА_9(позивачеві). Таким чином у власності ОСОБА_6 залишилось 600,14 кв.м. земельної ділянки, на яку він отримав у зв'язку зі змінами Державний акт на право власності від 05 червня 2007 року.

Земельна ділянка площею 600,14 кв.м. про яку йдеться мова в позові є сумісною власністю подружжя ОСОБА_6, батьків позивача, - на підставі зазначених Державних актів на право власності земельною ділянкою площею 600,14 кв.м..

10 листопада 2006 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1, посвідчений нотаріусом Бєдновою Н.В. За умовами договору ОСОБА_6 передав, а ОСОБА_3 прийняла у власність житловий будинок, розташований на земельній ділянці площею 600,14 кв.м. та сплатила за нього (житловий будинок) - 25 250 грн.

Посилається на те, що в порушення вимог ст. 55 Закону України «Про нотаріат» та п.п. 60-64 «Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України» нотаріус не витребувала всі необхідні документи для нотаріального посвідчення угоди. Не пересвідчилась хто є власником земельної ділянки, розташованої під житловим будинком і на якій підставі.

Під час укладання договору купівлі-продажу будинку, ОСОБА_3 нотаріусом були роз'яснені вимоги ст. 120 Земельного Кодексу України (в редакції кодексу, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин) а саме, що при переході права власності на житловий будинок право користування або право власності на земельну ділянку повинно бути оформлено окремою угодою.

Відмовляючись укласти угоду або купівлі-продажу або оренди земельної ділянки площею 600,14 кв.м., ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_6, про визнання права власності на земельну ділянку. Рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 17 березня 2010 року в задоволені позову ОСОБА_3 було відмовлено. Аналогічне рішення було прийнято 28 березня 2013 року Апеляційним судом Запорізької області. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 помирає. ОСОБА_3 звернулась з касаційною скаргою, де відповідачем зазначила померлого ОСОБА_6

20 квітня 2011 року ухвалою ВССУ було встановлено, що помер власник земельної ділянки площею 600,14 кв.м. ОСОБА_6, та були скасовані зазначені рішення, а справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Після смерті батька ОСОБА_6 було виявлено спадкове майно до якого увійшла і спірна земельна ділянка, розташована за адресою: АДРЕСА_1. Цей факт підтверджується матеріалами спадкової справи померлого № 593/10.

Ухвалюючи рішення 20 листопада 2012 року, суд визнав право власності на земельну ділянку з моменту укладання договору купівлі-продажу будинку, тобто з 10 листопада 200б року за ОСОБА_3 У зв'язку з чим ОСОБА_6 був незаконно позбавлений права власності на земельну ділянку та безпідставно наділено правом власності земельною ділянкою ОСОБА_3, яка ніяких визначених законодавством дій для набуття такого права не вчинила.

Враховуючи те, що при вирішенні права власності на земельну ділянку з моменту укладання договору купівлі-продажу будинку, тобто з 10 листопада 2006 року, було застосовано закон, який не підлягав застосуванню, вирішені питання права власності померлої особи, то позивач вважає, що таке право власності відповідача на земельну ділянку має бути визнано недійсним та скасовано.

Крім того позивач зазначає, що її померлий батько ОСОБА_6 подарував їй спірну земельну ділянку на підставі договору дарування від 25 жовтня 2007 року, який був посвідчений нотаріусом Зубовою А.О. Позивач по справі, як обдарована прийняла цей дарунок.

За договором дарування до неї перейшло право власності на земельну ділянку площею 600,14 кв.м. за державним актом на право власності від 05.06.2007 року, про що здійснена запис нотаріусом Зубовою А.О. на цьому державному акті.

ОСОБА_3 не є стороною договору дарування земельної ділянки від 25 жовтня 2007 року, укладеного ОСОБА_6 на користь ОСОБА_1, посвідчений приватним нотаріусом Мелітопольського нотаріального округу Запорізької області Зубовою А.О., і не відноситься до переліку осіб та підстав, визначених в «Роз'ясненні Міністерства Юстиції України від 16.03.2011 року що до «Договору дарування», і не відноситься ні до жодної із категорій осіб, встановлених ст. 405 ЦК України.

З урахуванням того, що не була укладена угода між сторонами (ОСОБА_6 та ОСОБА_3) щодо купівлі-продажу або оренди земельної ділянки площею 600,14 кв.м., то за таких підстав має бути визнано недійсним договір купівлі-продажу жилого будинку від 10 листопада 2006 року. За таких обставин відповідачка повертає будинок ОСОБА_6, а ОСОБА_6 повертає гроші за будинок. Спадкоємцем прав та обов'язків померлого ОСОБА_6 є його дочка ОСОБА_1 Тому саме вона має право вимоги повернення майна.

Вищезазначені обставини стали причиною звернення до суду з позовом про поновлення порушених прав.

Позивач у судове засідання не з'явилась, про дату, час та місце розгляду справи була повідомлена належним чином. До суду надала клопотання про відкладення розгляду справи на кінець березня 2019 року, так, як вона буде знаходитись за межами Запорізької області, на підтвердження суду надала проїзний квиток ЗТ № 630659 на потяг «Запоріжжя - Харків».

Відповідно до п. 4 ч. 3 ст. 223 ЦПК України, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі: неявки в судове засідання учасника справи, якщо з'явився його представник, крім випадків, коли суд визнав явку учасника справи обов'язковою.

Суд, не визнавав обов'язкову явку позивача в судове засідання призначене на 24 січня 2019 року на 09 годину 30 хвилин.

У судове засідання з'явилась представник позивача - адвокат ОСОБА_2, яка наголосила, що вона є представником позивача за дорученням для надання безоплатної вторинної правової допомоги № ММЦ-440 від 04 липня 2018 року та довіреністю від 04 липня 2018 року на адвоката ОСОБА_2, підписаною власноручно позивачем, та вважає за можливе справу розглядати у присутності представника позивача. Тому, суд на місці ухвалив проводити судове засідання 24 січня 2019 року, з урахуванням вимог п. 4 ч. 3 ст. 223 ЦПК України, без особистої участі позивача.

Представник позивача - адвокат ОСОБА_2 у судовому засіданні позовні вимоги позивача підтримала у повному обсязі. У судовому засіданні стисло виклала зміст та підстави позовних вимог позивача щодо предмету позову та надала пояснення, аналогічні тим, що викладені в уточненій позовній заяві. Просила задовольнити позовні вимог та визнати недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_3, зобов'язати ОСОБА_3 повернути житловий будинок АДРЕСА_1 спадкоємцю майна померлого ОСОБА_6 - ОСОБА_1, а також зобов'язати ОСОБА_1 повернути ОСОБА_3 грошові кошти отримані померлим ОСОБА_6 за договором купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1.

Відповідач ОСОБА_3 у судове засідання не з'явилась, до суду надала заяву в якій просить розглядати справу за її відсутності, позовні вимоги не визнає та наполягає на відмовлення у повному обсязі.

Представник відповідача Мелітопольської державної нотаріальної контори у судове засідання не з'явився, про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином.

Суд, вислухавши думку учасників провадження, вивчивши матеріали справи та всебічно проаналізувавши обставини в їх сукупності, дав оцінку зібраним по справі доказам, виходячи зі свого внутрішнього переконання, яке ґрунтується на повному, об'єктивному та всебічному з'ясування обставин справи, прийшов до висновку, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому у цим Кодексом, звернутися до суду за захистом свої порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно ч. 1 ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором

Відповідно до ч.ч. 1-3 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках..

Відповідно до ч. 1 ст. 18 ЦПК України, судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Відповідно до ст. 76 цього Кодексу доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі письмових, речових та електронних доказів, висновків експертів та показаннями свідків.

Відповідно до ч.ч. 1-3 ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Відповідно до ч.ч. 1, 5, 6 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Судом встановлено, що згідно договору купівлі продажу житлового будинку, укладеного між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 від 10 листопада 2006 року, посвідченого приватним нотаріусом Мелітопольського міського нотаріального округу Запорізької області Бєдновою Н.В., продавець - ОСОБА_6 передав у власність, покупець - ОСОБА_3 прийняла у власність житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, розташований на земельній ділянці площею 600 кв. м., і сплатила за нього визначену домовленістю сторін грошову суму, що склала 25 250 гривень, що на той час в еквіваленті 5 000 доларів США./а.с.140-141/

Як вбачається зі змісту вказаного договору, він посвідчений приватним нотаріусом Мелітопольського міського нотаріального округу Запорізької області Бєдновою Н.В.. Договір підписаний сторонами в присутності нотаріуса. Особу громадян, які підписали договір, встановлено, їх дієздатність, а також належність житлового будинку, що відчужується продавцем - ОСОБА_6, перевірено.

Згідно п. 2 договору купівлі продажу, зазначений житловий будинок належав ОСОБА_6 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого Мелітопольською державною нотаріальною конторою Запорізької області від 27 квітня 1994 року, за р. № 1-1341, який зареєстрований в КП МБТІ м. Мелітополя за № 4376/16-95.

Відповідно до п. 9 продавець - ОСОБА_6, підтвердив, що вказаний договір не укладався під впливом насильства чи інших тяжких для продавця обставин, а також внаслідок продажу будинку не буде порушено прав законних інтересів інших осіб, в тому числі неповнолітніх, малолітніх, непрацездатних дітей та інших осіб, яких продавець зобов'язаний утримувати за законом чи договором.

Відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Статтею 203 ЦК України визначені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, ін. актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (ч. 1); особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (ч. 2); волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (ч. 3); правочин має вчинятись у формі, встановленій законом (ч. 4); правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (ч. 5); правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (ч. 6).

Відповідно до ч.ч. 3, 4 ст. 203 ЦК України, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Відповідно до положень ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно до ст. 209 ЦК України, правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін.

Статтею 657 ЦК України передбачено що тільки договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає обов`язковому нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

Відповідно до ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Виходячи зі змісту ст.ст. 203, 655 ЦК України договір купівлі-продажу вважається укладеним, якщо сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.

Загальні підстави визнання недійсними правочинів і настання відповідних наслідків встановлені статтями 215, 216 ЦК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.

Згідно із частинами другою та третьою ст. 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

При цьому, правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи їх статус як «заінтересовані особи» (ст.ст. 215, 216 ЦК України).

Отже, правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом (ст.ст. 203, 215-216 ЦК України).

У п.п. 1, 2 постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 06.09.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», судам роз'яснено, що при розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.

Згідно із п. 8 цієї постанови Пленуму Верховного Суду України, відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені, саме на момент вчинення правочину.

Зі змісту обґрунтування позовних вимог, з урахуванням уточнень, судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 посилається на ч. 1 ст. 120 ЗК України (в редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин) та вважає, що так, як між сторонами (ОСОБА_6 та ОСОБА_3) не було укладено угоди або договору-оренди щодо земельної ділянки площею 600,14 кв.м., то за таких підстав має бути визнано недійсним договір купівлі-продажу жилого будинку від 10 листопада 2006 року.

Однак, судом встановлено, шо рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 20 листопада 2012 року було визнано за ОСОБА_3 право власності на земельну ділянку, на якій розташований житловий будинок АДРЕСА_1, з моменту укладання договору купівлі продажу будинку, тобто від 10 листопада 2006 року.

Ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 28 березня 2013 року вищевказане рішення залишено без змін.

На час розгляду справи вказане рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області не скасовано та набрало законної сили 28 березня 2013 року.

Відповідно до ст. 129-1 Конституції України, судові рішення ухвалюються іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України. Серед основних засад судочинства в Україні, згідно з п. 9 ч. 1 ст. 129 Конституції України, є «обов'язковість рішень суду».

А тому суд, приходить до висновку, про недоцільність посилання позивачем на не укладення між сторонами (ОСОБА_6 та ОСОБА_3) угоди або договору-оренди щодо земельної ділянки площею 600,14 кв.м., так як доля вказаної земельної ділянки вже вирішена відповідним судовим рішенням, яке є законним, обґрунтованими, таким яке набрало чинності та обов'язковим до виконання.

Таким чином, проаналізувавши вищевикладені обставини та провівши системний аналіз норм діючого Законодавства України, суд вважає, що позивачем невірно обраний спосіб захисту порушеного права.

Так, позивачем ставиться питання про визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового будинку від 10 листопада 2006 року, шляхом пред'явлення позову до відповідачів ОСОБА_3 та нотаріуса Мелітопольського нотаріального округу Запорізької області Зубової А.О., при цьому не вказавши, які саме вимоги не додержані стороною (сторонами) при укладенні вказаного правочину та, які норми матеріального права порушені, при цьому згідно принципу дистозитивності суд не вправі виходити за межі позовних вимог, а відповідно до редакції позовних вимог та їх обґрунтування (а.с. 224-228) суд не може ухвалити законне рішення, яке підлягало б виконанню.

Враховуючи викладене, судом за наявності наданих доказів по справі, не встановлено порушення прав позивача при укладенні договору купівлі-продажу житлового будинку, а тому суд приходить до висновку, що підстави для задоволення позову відсутні.

На підставі вищевикладеного, керуючись ст.ст. 4, 5, 12, 13, 18, 76, 77, 81, 89, 259, 263-265, 268, 354, 355 ЦПК України, ст.ст. 202-204, 209, 215, 216, 655, 657 ЦК України, суд -

У Х В А Л И В:

Позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_3, нотаріуса Мелітопольського нотаріального округу Запорізької області Зубової Антоніни Олексіївни, про визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового будинку, зобов'язати повернути житловий будинок та зобов'язання повернути грошові кошти - залишити без задоволення

Рішення може бути оскаржене до Запорізького апеляційного суду протягом 30 днів з дня його складення шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивні частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено 29 січня 2019 року.

СУДДЯ: І.М. БАХАЄВ