Рішення № 79660210, 28.12.2018, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 грудня 2018 року м.Київ справа № 810/2862/17

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Кушнової А.О., за участю секретаря судового засідання Сакевич Ж.В., розглянувши у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної судової адміністрації України, Територіального управління Державної судової адміністрації України в Київській області про визнання протиправними та незаконними рішень, зобов'язання вчинити певні дії,

Суть спору: до Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1М.) з позовом до Державної судової адміністрації України (далі – відповідач-1), Територіального управління Державної судової адміністрації України в Київській області (далі – відповідач-2), в якому просить суд:

- визнати протиправним та незаконним рішення Державної судової адміністрації України у частині нарахування позивачу вихідної допомоги у сумі 48000,00 грн.;

- визнати протиправним та незаконним рішення Територіального управління Державної судової адміністрації України в Київській області у виплаті позивачу вихідної допомоги у сумі 48000,00 грн.;

- зобов'язати Державну судову адміністрацію України дорахувати позивачу вихідну допомогу у сумі 43200,00 грн.;

- зобов'язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Київській області виплатити позивачу вихідну допомогу у сумі 43200,00 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що він з серпня 1981 року по листопад 1981 року працював стажером Сквирського районного народного суду Київської області, з листопада 1981 року по червень 1982 року - виконував, як народний засідатель обов’язки народного судді в Яготинському районному народному суду Київської області, з червня 1982 року по 20.12.2016 працював на посаді голови Тетіївського районного суду Київської області, а з 13.02.2017 був звільнений з посади судді у зв’язку з поданням 18.10.2016 до Вищої раду юстиції заяви про відставку. Стаж роботи на посаді судді становить понад 35 років.

Позивач вважає, що Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Київській області безпідставно нарахувало позивачу вихідну допомогу в розмірі 3-х посадових окладів у розмірі 48000,00 грн. (16000x3), мотивуючи своє рішення тим, що з 03.01.2017 по 13.02.2017 ОСОБА_1 не здійснював правосуддя та, відповідно до вимог ч.10 ст.135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", не мав права на отримання доплат до посадового окладу, а тому його суддівська винагорода за останньою посадою становить 16000,00 грн., яку Державна судова адміністрація України перерахувала на його рахунок.

Позивач пояснює, що він скористався своїм правом та 18.10.2016 подав до Вищої ради юстиції заяву про звільнення його з посади судді Тетіївського районного суду Київської області у зв’язку з відставкою. Дана заява отримана Вищою радою юстиції 20.10.2016, що підтверджується поштовим повідомленням. Проте, на протязі місяця, його заява, в порушення вимог ч.3 ст.116 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", розглянута не була.

В силу вищезазначених обставин 21.11.2016 позивач направив до Вищої ради юстиції заяву з проханням повідомити його про результати розгляду заяви. Заява була отримана адресатом 24.11.2016, проте відповіді на неї отримано не було.

Не дочекавшись відповіді, в грудні 2016 року позивач звернувся з адміністративним позовом до Вищого адміністративного суду України про визнання бездіяльності Вищої ради юстиції протиправною та зобов’язати вчинити певні дії щодо розгляду його заяви про звільнення у відставку.

Позивач зазначає, що не зважаючи на всі його намагання, направлені на своєчасний розгляд заяви про відставку в передбачений Законом строк, його заява була розглянута лише 31.01.2017.

Рішення Вищої ради правосуддя про звільнення позивача у відставку від 31.01.2017 надійшло в канцелярію Тетіївського районного суду Київської області 10.02.2017, а звільнений з посади судді наказом голови Тетіївського районного суду Київської області позивач був 13.02.2017.

Крім того, відповідно до вимог ч.1 ст.120 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" повноваження судді припиняються з наступного дня після досягнення ним шістдесяти п’яти років, а ч.3 цієї ж статті передбачено, що суддя не може здійснювати правосуддя з наступного дня після досягнення ним шістдесяти п’яти років. Оскільки 01.01.2017 ОСОБА_1 виповнилося шістдесят п’ять років, то він, в результаті бездіяльності державного органу - Вищої ради правосуддя, фактично перебував у штаті Тетіївського районного суду та при цьому згідно закону не мав права здійснювати правосуддя.

Тобто, позивач вказує, що останньою посадою його діяльності в якості судді була робота в Тетіївському районному суді Київської області до 02.01.2017, а тому, вважає, що його суддівська винагорода за останньою посадою становила 30400,00 грн.

З огляду на вищевикладене, позивач наголошує, що відповідачі не в повній мірі виконали покладені на них обов’язки, передбачені ст. ст. 145, 148 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", не врахували обставин, зазначених а адміністративному позові та винесли незаконне, протиправне рішення в частині недорахування позивачу суми вихідної допомоги в розмірі 43200,00 (91200-48000) грн.

Відповідач-1 позов не визнав та надав суду заперечення на позов, в яких зазначає, що позивач працював на посаді судді Тетіївського районного суду Київської області.

Звертає увагу, що Державна судова адміністрація України є лише розпорядником коштів для потреб місцевих та апеляційних судів. Державна судова адміністрація не наділена правом роботодавця, визначеним КЗпП України стосовно суддів та не є роботодавцем для суддів в розумінні КЗпП України.

Отже, Державна судова адміністрація України є державним органом, який фінансується з державного бюджету та у своїй діяльності керується ОСОБА_2, Законами України та не може порушувати чинне законодавство України.

Відповідач-2, заперечуючи проти задоволення позовних вимог, зазначив про те, що відповідно до наказу Тетіївського районного суду Київської області від 03.01.2017 №01/02-07 позивач припинив повноваження судді Тетіївського районного суду Київської області на підставі ст.120 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", у зв’язку з чим припинені доплати до посадового окладу на підставі ст. 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів".

Починаючи з 03.01.2017 позивач, як суддя без повноважень та який не здійснює правосуддя, отримував суддівську винагороду у розмірі посадового окладу, з урахуванням норм ст. 135 вищезазначеного Закону, що становила 16000,00 грн.

Відповідно до наказу Тетіївського районного суду Київської області від 13.02.2017 №03/02-07 позивача звільнено з посади судді Тетіївського районного суду Київської області, у зв'язку з поданням заяви про відставку, на підставі рішення Вищої ради правосуддя від 31.01.2017 №171/0/15-17.

Положення ст. 143 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" передбачають, що судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога в розмірі 3 місячних суддівських винагород за останньою посадою, що і зазначено в наказі Тетіївського районного суду від 13.02.2017 №04/02-07.

Враховуючи те, що після досягнення позивачем шістдесяти п'яти років припинились будь - які доплати до посадового окладу, вихідна допомога в розмірі 3 місячних суддівських винагород за останньою посадою була правомірно нарахована йому Територіальним управлінням Державної судової адміністрації України в Київській області в сумі 48000,00 грн., виходячи з його місячної суддівської винагороди 16000,00 грн.

Таким чином, відповідач-2 вказує, що ним було виплачено вихідну допомогу позивачу у належному розмірі - з урахуванням вимог ст. 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів".

Позивач та відповідач-1, належним чином повідомлені про дату, час та місце судового розгляду справи, у судове засідання, призначене на 22.11.2018, не з’явилися, про причину неявки не повідомили.

Представник відповідача-2 у судовому засіданні по справі 22.11.2018 проти позову заперечував, просив відмовити у задоволенні позову.

У судовому засіданні 22.11.2018 суд поставив на обговорення питання про можливість продовжити розгляд справи №810/2862/17 у порядку письмового провадження. Представник відповідача проти продовження розгляду справи у порядку письмового провадження не заперечував.

Відповідно до ч.3 ст.194 Кодексу адміністративного судочинства України учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі учасники справи, судовий розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження на підставі наявних у суду матеріалів.

Згідно із ч.9 ст.205 Кодексу адміністративного судочинства України якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з'явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

Враховуючи, що матеріали справи у достатній мірі характеризують взаємовідносини сторін, відсутність потреби у заслуховуванні інших свідків чи експерта, протокольною ухвалою суду від 22.11.2018 постановлено здійснювати подальший розгляд справи №810/2862/17 у порядку письмового провадження.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

в с т а н о в и в:

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином України, що підтверджується паспортом серії СК №499445, виданим Тетіївським РВ ГУ МВС України в Київській області 15 квітня 1997 року. Місцем реєстрації у паспорті є: АДРЕСА_1, РНОКПП НОМЕР_1 (а.с. 5).

Судом встановлено, що позивач з червня 1982 року по лютий 1994 року працював народним суддею Тетіївського районного суду Київської області, із лютого 1994 року – суддя Тетіївського районного суду Київської області. Верховною ОСОБА_3 України 6 квітня 2000 року обраний суддею безстроково.

З витягу з протоколу №7 зборів суддів Тетіївського районного суду Київської області від 14.04.2015 року за результатами таємного голосування 14 квітня 2015 року одноголосним рішенням суддів Тетіївського районного суду Київської області головою даного суду з 15 квітня 2015 року строком на два роки, але не більш як на строк повноважень судді обрано ОСОБА_1 (а.с.35-36).

18 жовтня 2016 року позивач звернувся до Вищої ради юстиції із заявою про відставку у зв'язку з досягненням 65-тирічного віку та за наявності стажу роботи на посаді судді більш 20 років. До Вищої ради юстиції України вказана заява надійшла 20.10.2016.

Відповідно до наказу голови Тетіївського районного суду Київської області від 20.12.2016 №04/02-07 ОСОБА_1 звільнено з адміністративної посади голови Тетіївського районного суду Київської області 20 грудня 2016 року (а.с.31).

Відповідно до наказу голови Тетіївського районного суду Київської області від 03.01.2017 №01/02-07 з 03 січня 2017 знято з судді Тетіївського районного суду Київської області Архангельського Адама Михайловича доплату до посадового окладу за вислугу років, встановлену наказом Тетіївського районного суду Київської області від 01.08.2016 №03/02-07, як судді, що не здійснює правосуддя у зв’язку з припиненням повноважень (а.с. 32).

05 січня 2017 року набрав чинності Закон України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII «Про Вищу раду правосуддя» (далі - Закон № 1798-VIII), який визначає статус, повноваження, засади організації та порядок діяльності Вищої ради правосуддя.

Згідно із частинами першою і четвертою статті 55 Закону № 1798-VIII питання про звільнення судді з підстав, визначених пунктами 1 та 4 частини шостої статті 126 ОСОБА_2 України, розглядається на засіданні Вищої ради правосуддя. За результатами розгляду питання про звільнення судді з підстав, визначених пунктами 1 та 4 частини шостої статті 126 ОСОБА_2 України, Вища рада правосуддя ухвалює вмотивоване рішення.

Рішенням Вищої ради правосуддя від 31.01.2017 №171/0/15-17 ОСОБА_1 звільнено з посади судді Тетіївського районного суду Київської області у зв’язку з поданням заяви про відставку (а.с. 38).

З матеріалів справи вбачається, що вказане рішення надійшло до Тетіївського районного суду Київської області 10.02.2017 (а.с. 37).

Відповідно до наказу Тетіївського районного суду Київської області від 13.02.2017 №03/02-07 ОСОБА_1 13 лютого 2017 року звільнено з посади судді Тетіївського районного суду Київської області у зв’язку з поданням заяви про відставку (а.с. 33).

Відповідно до наказу Тетіївського районного суду Київської області від 13.02.2017 №04/02-07 ОСОБА_1, судді Тетіївського районного суду Київської області у відставці, наказано виплатити вихідну допомогу в розмірі 3 (трьох) місячних суддівських винагород судді Тетіївського районного суду Київської області (а.с. 34).

Підставою для видання наказу зазначено рішення Вищої ради правосуддя від 31.01.2017 №171/0/15-17 «Про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Тетіївського районного суду Київської області у відставку» та наказ Тетіївського районного суду Київської області від 13.02.2017 №03/02-07 «Про звільнення судді Тетіївського районного суду Київської області Архангельського А.М.».

У листі Територіального управління Державної судової адміністрації України в Київській області від 06.03.2017 №02-13/324 на адресу позивача повідомлено, що оскільки з 03.01.2017 позивач, як суддя без повноважень та який не здійснює правосуддя, отримував суддівську винагороду у розмірі посадового окладу, з урахуванням норм статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", у розмірі 16000,00 грн., його вихідна допомога в розмірі 3 місячних суддівських винагород буде нарахована у сумі 48000,00 грн., виходячи з місячної суддівської винагороди 16000,00 грн. (а.с. 12).

Позивач вважає, що нарахуванню і виплаті підлягала вихідна допомога в розмірі 91200,00 грн., з урахуванням доплат за вислугу років та перебування на адміністративній посаді в суді. Наголошує, що Вища рада юстиції своєчасно не розглянула питання про його відставку протягом місяця, як це передбачено Законом, чим позбавила позивача права на отримання вихідної допомоги у розмірі, що мала бути призначена на підставі посадового окладу та доплат за вислугу років та перебування на адміністративній посаді в суді, які позивач отримував до 02.01.2017.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходив з наступного.

Відносини, пов'язані з організацією та діяльністю судів, порядком призначення та звільнення судді з посади, визначенням статусу та забезпечення суддів, врегульовані ОСОБА_2 України, Законом України "Про судоустрій і статус суддів" від 2 червня 2016 року №1402-VIII (далі – Закон №1402-VIII; в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до п.4 ч.5 ст.126 ОСОБА_2 України підставами для звільнення судді є подання заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням.

Відповідно до п. 4 ст. 131 ОСОБА_2 України в Україні діє Вища рада правосуддя, яка ухвалює рішення про звільнення судді з посади.

Згідно пп.1 п. 16-1 розділу XV Перехідні положення ОСОБА_2 України до утворення Вищої ради правосуддя її повноваження здійснює Вища рада юстиції. Вища рада правосуддя утворюється шляхом реорганізації Вищої ради юстиції. До обрання (призначення) членів Вищої ради правосуддя цей орган діє у складі членів Вищої ради юстиції протягом строку їх повноважень, але які не можуть тривати довше, ніж до 30 квітня 2019 року. Обрання (призначення) членів Вищої ради правосуддя здійснюється не пізніше 30 квітня 2019 року.

Згідно з ч.1 ст.116 Закону №1402-VIII суддя, який має стаж роботи на посаді судді не менше двадцяти років, що визначається відповідно до статті 137 цього Закону, має право подати заяву про відставку.

Заява про відставку, заява про звільнення з посади за власним бажанням подається суддею до Вищої ради правосуддя, яка протягом одного місяця з дня надходження відповідної заяви ухвалює рішення про звільнення судді з посади (ч.3 ст. 116 Закону №1402-VIII).

Таким чином, право на відставку може бути реалізовано суддею шляхом подання відповідної заяви про відставку, для якої Законом встановлено строк її розгляду - протягом одного місяця з дня надходження відповідної заяви.

Як вище було встановлено судом, позивач скористався своїм правом на подачу заяви про відставку, подавши таку заяву 18.10.2016. До Вищої ради юстиції вказана заява надійшла 20.10.2016, проте у передбачений Законом №1402-VIII строк заява позивача не була розглянута.

Як встановлено судом рішення №171/0/15-17 про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Тетіївського районного суду Київської області у зв’язку з поданням заяви про відставку прийнято Вищою радою правосуддя 31.01.2017.

Отже, звільнення позивача у відставку з незалежних від позивача причин відбулось лише 31.01.2017, тобто з прийняттям рішення Вищою радою правосуддя.

Відповідно до ч.1 ст.120 Закону №1402-VIII повноваження судді припиняються з наступного дня після досягнення ним шістдесяти п’яти років.

Частиною 2 ст. 135 Закону №1402-VIII визначено, що суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.

Згідно з ч.10 ст.135 Закону №1402-VIII суддя, який не здійснює правосуддя (крім випадків тимчасової непрацездатності, перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці), не має права на отримання доплат до посадового окладу.

Судом встановлено, що позивач щомісячно одержував наступні види виплат: посадовий оклад – 16000,00 грн., надбавку за вислугу років (80 %) - 12800,00 грн. та надбавку за адміністративну посаду (10 %) – 1600,00 грн. Всього суддівська винагорода позивача становила – 30400,00 грн., що підтверджується довідкою про заробітну плату для обчислення щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці, виданою ТУ ДСА України в Київській області, від 14.02.2017 №79 (а.с.8).

01 січня 2017 року ОСОБА_1 виповнилося шістдесят п’ять років.

З 02 січня 2017 року позивач не здійснював правосуддя у зв'язку з досягненням шістдесяти п’яти років, тому, враховуючи приписи ч.10 ст.135 Закону №1402-VIII, суддівська винагорода позивача складалася лише з посадового окладу у розмірі 16000,00 грн. без доплат до посадового окладу, виплату яких було припинено у зв’язку з досягненням позивачем шістдесяти п’яти років.

Нарахування позивачу суддівської винагороди у меншому розмірі (без передбачених раніше доплат) вплинуло на розмір вихідної допомоги позивача як судді у відставці.

Так, відповідно до ч.1 ст.143 Закону №1402-VIII судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога в розмірі 3 місячних суддівських винагород за останньою посадою.

Аналізуючи зазначені норми законодавства та встановлені обставини справи, суд прийняв до уваги, що позивачем завчасно вжито усіх залежних від нього заходів для звільнення у відставку, а саме подано заяву про відставку за два з половиною місяця до дати досягнення шістдесяти п’яти років.

Проте, держава не змогла забезпечити виконання вимог ч.3 ст.116 Закону №1402-VIII щодо своєчасного звільнення позивача, що призвело до нарахування та виплати вихідної допомоги у розмірі, меншому ніж у разі прийняття відповідного рішення про звільнення у визначений законодавством строк.

Розмір вихідної допомоги, який повинно було бути нараховано та виплачено позивачу при звільненні у відставку у разі прийняття Вищою радою юстиції або Вищою радою правосуддя рішення про таке звільнення протягом встановленого Законом строку складає 91200,00 грн. (30400,00 х 3).

Натомість, позивачу виплачена сума вихідної допомоги у розмірі 48000,00 грн. (16000,00 х 3).

Суд зазначає, що ОСОБА_1 в грудні 2016 року звернувся до Вищого адміністративного суду України із позовною заявою до Вищої ради юстиції про визнання протиправною бездіяльності Вищої ради юстиції щодо несвоєчасного розгляду заяви позивача від 18.10.2016 року про відставку з посади судді Тетіївського районного сулу Київської області та зобов’язання Вищої ради юстиції розглянути дану заяву невідкладно (а.с.70-71).

В обґрунтування позову позивач посилався на те, що має стаж роботи суддею 35 років. 18 жовтня 2016 року подав до Вищої ради юстиції заяву про звільнення у зв’язку з відставкою, дана заява отримана Вищою радою юстиції 20.10.2016 року, проте на протязі місяця розглянута не була. Жодної відповіді на заяву від 21.11.2016 до Вищої ради юстиції з проханням повідомити про результати розгляду заяви позивач не отримав.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України (суддя Головчук С.В.) від 12.12.2016 відкрито провадження в адміністративній справі № П/800/646/16 за даною позовною заявою (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/63358551).

Ухвалою Вищого адміністративного суду України (суддя Головчук С.В.) від 27.12.2016 у справі П/800/646/16 закінчено підготовче провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Вищої ради юстиції про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії. Справу призначено до розгляду у судовому засіданні на 12.01.2017 року (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/63808630).

Постановою Вищого адміністративного суду України (суддя Головчук С.В., Іваненко Я.Л., Мойсюк М.І., Пасічник С.С., Черпак Ю.К.) від 23.03.2017 у справі П/800/646/16 у задоволенні позову відмовлено (а.с. 65-67).

Не погодившись із постановою Вищого адміністративного суду України від 23.03.2017 у справі П/800/646/16 ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд цього судового рішення.

Ухвалою Верховного Суду від 20.03.2018 року А/9901/12/18 (№800/646/16) у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про поновлення строку для подання заяви про перегляд постанови Вищого адміністративного суду України від 23 березня 2017 року відмовлено. Відмовлено у допуску до провадження справи за позовом ОСОБА_1 до Вищої ради правосуддя (правонаступник Вищої ради юстиції) про визнання бездіяльності протиправною та зобов’язання вчинити певні дії за заявою ОСОБА_1 про перегляд постанови Вищого адміністративного суду України від 23 березня 2017 року.

Вищим адміністративним судом України у постанові від 23.03.2017 у справі №П/800/646/16 враховано, що на час вирішення справи позивача звільнено у відставку, тому підстави для задоволення позовних вимог щодо зобов'язання відповідача невідкладно розглянути заяву позивача про звільнення з посади судді у відставку відсутні.

Що стосується доводів позивача про порушення ВРЮ місячного строку розгляду його заяви Вищий адміністративний суд України у постанові від 23.03.2017 у справі №П/800/646/16 зазначив, що це обумовлене змінами у законодавстві та фактично рішення про звільнення прийнято у розумний строк.

Не ставлячи під сумнів висновків суду у справі №П/800/646/16 про дотримання Вищою радою правосуддя розумного строку при розгляді заяви ОСОБА_1 від 18.10.2016 року про відставку з посади судді Тетіївського районного сулу Київської області, суд у розглядуваній справі вважає за необхідне зазначити таке.

Частиною першою статті 3 КАС України передбачено, що порядок здійснення адміністративного судочинства встановлюється ОСОБА_2 України, цим Кодексом та міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною ОСОБА_3 України.

Згідно з частиною другою статті 3 КАС України якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною ОСОБА_3 України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору.

ОСОБА_2 України як центрального джерела конституційного права зумовлюють систему принципів адміністративного процесуального права і як загальноправового регулятора, і як способу здійснення судової влади за допомогою адміністративного судочинства.

Кодекс адміністративного судочинства України за своєю сутністю є кодифікованим законом, де систематизовано норми адміністративного процесуального права.

Фундаментальним міжнародним договором у частині здійснення адміністративного судочинства є Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (зокрема, стаття 6 щодо права на справедливий суд).

Відповідно до статті 8 ОСОБА_2 України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. ОСОБА_2 України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі ОСОБА_2 України і повинні відповідати їй. ОСОБА_2 України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі ОСОБА_2 України гарантується.

Відповідно до статті 9 ОСОБА_2 України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною ОСОБА_3 України, є частиною національного законодавства України.

Отже, згідно зі статтями 8, 9 ОСОБА_2 України у разі виникнення колізії між нормами ОСОБА_2 України чи Кодексу адміністративного судочинства України з положеннями ратифікованого міжнародного договору, то застосовуються останні як норми прямої дії.

Законом України “Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції” №475/97-ВР від 17 липня 1997 року ратифіковано Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Перший протокол та протоколи № 2, 4, 7, 11 до Конвенції.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Відповідно до ст. 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з справ людини як джерело права.

Слід зазначити, що "трискладовий тест" для визначення виправданості втручання за статтею 8 Конвенції є засобом для перевірки наявності необхідних умов для обмеження прав, гарантованих Конвенцією і передбачає наявність всіх елементів, що вказує на те, що будь-яке обмеження права має пройти перевірку на відповідність сукупності трьох умов: 1) втручання здійснене “згідно із законом”; 2) воно відповідає законній (легітимній) меті; 3) воно “необхідне в демократичному суспільстві”.

Отже, обмеження, що не відповідає таким умовам, порушує право особи.

Так, у рішенні у справі “Кривіцька та Кривіцький проти України” (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine) від 2.12.2010 р., заява № 30856/03, ЄСПЛ зазначив: 42. Втручання держави є порушенням ст. 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи кілька, що перелічені у п. 2 ст. 8, не здійснюється “згідно із законом” та не може розглядатись як “необхідне в демократичному суспільстві”.

Така концепція міститься і в інших рішеннях ЄСПЛ, наприклад у рішеннях у справах “Савіни проти України” (Saviny v. Ukraine) від 18.12.2008 р., заява № 39948/06, п. 47; “Вєренцов проти України” (Vyerentsov v. Ukraine) від 11.04.2013 р., заява № 20372/11, п. 51; “ОСОБА_4 проти України” (Sergey Volosyuk v. Ukraine) від 12.03.2009 р., заява №1291/03, п. 81, та інших рішеннях ЄСПЛ). Тобто її можна вважати усталеною практикою ЄСПЛ.

Одним із основних принципів, на необхідності дотримання якого наголошує Європейський суд з прав людини, є принцип верховенства права, до фундаментальних аспектів якого відноситься принцип юридичної визначеності.

Рішенням Європейського суду з прав людини від 14 жовтня 2010 року у справі “Щокін проти України” визначено концепцію якості закону, зокрема з вимогою, щоб він був доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні. Відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості й точності порушує вимогу “якості закону”. В разі коли національне законодавство припустило неоднозначне або множинне тлумачення прав та обов'язків осіб, національні органи зобов'язані застосувати найбільш сприятливий для осіб підхід.

Тобто вирішення колізій у законодавстві завжди тлумачиться на користь особи.

Європейський суд у справі Clawson Ltd. v. Papierwerke AG, (1975) AC 591 at 638 вказав, що сприйняття верховенства права як конституційного принципу вимагає того, аби будь-який громадянин, перед тим, як вдатися до певних дій, мав змогу знати заздалегідь, які правові наслідки настануть.

Сутність принципу правової визначеності Європейський суд визначив як забезпечення передбачуваності ситуації та правовідносин у сферах, що регулюються, цей принцип не дозволяє державі посилатись на відсутність певного правового акта, який визначає механізм реалізації прав і свобод громадян, закріплених у конституційних та інших актах.

Як зазначив Європейський суд у справі van Duyn v. Home Office, принцип правової визначеності означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатись на зобов'язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов'язання містяться в законодавчому акті, якій загалом не має автоматичної прямої дії.

Така дія названого принципу пов'язана із іншим принципом - відповідальності держави, який полягає в тому, що держава не може посилатись на власне порушення зобов'язань для запобігання відповідальності.

На державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок ( "Лелас проти Хорватії", заява № 55555/08, пункт 74, від 20 травня 2010 року, і "Тошкуце та інші проти Румунії", заява № 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах (" Онер'їлдіз проти Туреччини", пункт 128, та "Беєлер проти Італії", пункт 119).

Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків ("Лелас проти Хорватії", пункт 74).

Отже, практикою Європейського суду з прав людини сформовано підхід щодо розуміння правової визначеності як засадничої складової принципу верховенства права. Зокрема, у пункті 61 Рішення "Брумареску проти Румунії" Європейський суд з прав людини зазначив, що принцип правової визначеності є складовою верховенства права ("Brumarescu v. Romania" №28342/95). Крім цього, у пункті 109 справи "Церква Бессарабської Митрополії проти Молдови" Суд зазначив, що закон має бути доступним та передбачуваним, тобто вираженим з достатньою точністю, щоб дати змогу особі в разі необхідності регулювати його положеннями свою поведінку ("Judgment in the Case of Metropolitan Church of Bessarabia and Others v. Moldova" №45701/99).

Застосовуючи прецедентну практику Європейського суду з прав людини у розглядуваній справі та дотримуючись правил для визначення виправданості втручання держави за статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод як засобу для перевірки наявності необхідних умов для обмеження прав, гарантованих Конвенцією, суд у розглядуваній справі констатує, що розгляд Вищою радою правосуддя заяви ОСОБА_1 від 18.10.2016 року про відставку з посади судді Тетіївського районного сулу Київської області у строк, що перевищує один місяць з моменту надходження такої заяви хоча і визнано Вищим адміністративним судом України розумним строком розгляду заяви, проте з урахуванням обставин розглядуваної справи це призвело до того, що звільнення позивача з посади судді у відставку відбулось 31.01.2017 після досягнення ним шістдесяти п’яти років (01.01.2017), наслідком чого є нездійснення правосуддя у зв'язку з досягненням шістдесяти п’яти років та як наслідок позбавлення позивача доплат до суддівської винагороди, які він отримував на момент подачі заяви про відставку.

Зі свого боку позивачем завчасно подано заяву про відставку, а тому приймаючи до уваги те, якби рішення про звільнення судді з посади у відставку було прийнято у передбачений частиною 3 статті 116 Закону №1402-VIII строк протягом одного місяця з дня надходження відповідної заяви, суддівська винагорода позивача передбачала би виплату відповідних доплат, зокрема, доплат за вислугу років та перебування на адміністративній посаді в суді, що своєю чергою стало би підставою для виплати вихідної допомоги у розмірі 91200,00 грн., а не 48000,00 грн.

У Рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20.10.2011 у справі "Рисовський проти України" суд підкреслив особливу важливість принципу належного урядування. Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (Беєлер проти Італії, Онер'їлдіз проти Туреччини, Megadat.com S.r.l. проти Молдови, Москаль проти Польщі).

Відповідно до пунктів 21, 24 рішення у справі "Федоренко проти України" (№ 25921/02) Європейський суд з прав людини, здійснюючи прецедентне тлумачення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції сформулював правову позицію про те, що право власності може бути "існуючим майном" або "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності чи "законними сподіваннями" отримання права власності. Аналогічна правова позиція сформульована Європейським судом з прав людини і в справі Стреч проти Сполученого Королівства ("Stretch - United Kingdom" №44277/98).

У межах вироблених Європейським судом з прав людини підходів до тлумачення поняття "майно", а саме в контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як "наявне майно", так і активи включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування стосовно ефективного здійснення свого "права власності" (пункт 74 рішення Європейського суду з прав людини "Фон Мальтцан та інші проти Німеччини"). Суд робить висновок, що певні законні очікування заявників підлягають правовому захисту, та формує позицію для інтерпретації вимоги як такої, що вона може вважатися "активом": вона повинна мати обґрунтовану законну підставу, якою, зокрема є чинна норма закону, тобто встановлена законом норма щодо виплат (пенсійних, заробітної плати, винагороди, допомоги) на момент дії цієї норми є "активом", на який може розраховувати громадянин як на свою власність ("Von Maltzan and Others v. Germany" №71916/01, №71917/01 та №10260/02).

Безумовним є те, що подаючи завчасно заяву про відставку, позивач розраховував на те, що така заява буде розглянута у передбачений частиною 3 статті 116 Закону №1402-VIII місячний строк, протягом якого буде прийнято рішення про звільнення судді з посади у відставку, що своєю чергою надавало позивачу право законно сподіватися на отримання вихідної допомоги в розмірі 3 місячних суддівських винагород за останньою посадою з урахуванням того, що суддівська винагорода позивача на той час передбачала виплату доплат за вислугу років та перебування на адміністративній посаді в суді.

Таким чином, суд вважає, що позивач має право на одержання вихідної допомоги у розмірі 91200,00 грн., адже звернувся до Вищої ради юстиції із заявою про його звільнення з посади у відставку завчасно до досягнення шістдесяти п’яти років, однак Вищою радою правосуддя не було вжито заходів щодо звільнення позивача у строк, передбачений Законом, за відсутності будь-якої вини позивача.

При цьому, відповідно до п. 2 ч.3 ст. 148 Закону №1402-VIII функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності всіх судів, окрім Верховного Суду, діяльності Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, органів суддівського самоврядування, Національної школи суддів України, Служби судової охорони та Державної судової адміністрації України здійснює Державна судова адміністрація України.

Разом з тим, відповідно до ч.4 ст.148 Закону №1402-VIII функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів здійснюють територіальні управління Державної судової адміністрації України.

Оскільки позивач працював суддею Тетіївського районного суду Київської області, саме на Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Київській області покладено обов`язок нарахувати та виплатити йому вихідну допомогу у зв`язку з відставкою.

Враховуючи викладене, суд приймає до уваги положення Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року як частину національного законодавства, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права, та вважає, що адміністративний позов в частині позовних вимог про зобов'язання Територіального управління Державної судової адміністрації України в Київській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 вихідну допомогу у розмірі 43200,00 грн. є обґрунтованим.

Щодо способу захисту порушеного права суд вважає необхідним зазначити таке.

Згідно з частиною четвертою статті 245 КАС у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов’язати відповідача - суб’єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб’єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

Пленум Вищого адміністративного суду України в пункті 10.3 Постанови від 20.05.2013 № 7 “Про судове рішення в адміністративній справі” зазначив, що суд може ухвалити постанову про зобов'язання відповідача прийняти рішення певного змісту, за винятком випадків, коли суб'єкт владних повноважень під час адміністративних процедур відповідно до закону приймає рішення на основі адміністративного розсуду.

Згідно з Рекомендацією Комітету ОСОБА_3 Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом ОСОБА_3 11.03.1980, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Згідно з пунктом 1.6 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 23.06.2010 №1380/5, дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов’язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.

Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов'язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями - вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб'єкта. Він не може ухилятися від реалізації своєї компетенції, але і не має права виходити за її межі.

Тобто дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб'єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають в застосуванні суб’єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень.

Отже, у разі відсутності у суб’єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов’язання судом суб’єкта владних повноважень прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним та направлений на недопущення свавілля в органах влади.

З урахуванням тієї обставини, що під час проведення нарахування та виплати вихідної допомоги судді у відставці повноваження ТУ ДСА України в Київській області чітко встановлені в законодавчому порядку, суд вважає, що у даному випадку у відповідача відсутня дискреція як можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, у зв’язку з чим повний та ефективний захист порушеного права позивача потребує зобов’язання Територіального управління ДСА України в Київській області здійснити нарахування та виплату позивачу як судді у відставці вихідної допомоги в розмірі 3 місячних суддівських винагород за останньою посадою, яка складається з посадового окладу судді у розмірі 16000,00 грн., надбавки за вислугу років (80 %) у розмірі 12800,00 грн., надбавки за адміністративну посаду (10 %) у розмірі 1600,00 грн. з урахуванням вже виплачених сум.

При цьому, неправильне словесне вираження позивачем способу захисту порушеного права не є підставою для відмови в його захисті, оскільки правомірність вимог позивача підтверджується матеріалами справи, а відповідно до частини першої статті 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Обираючи спосіб захисту порушеного права, суд зважував й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі Чахал проти Об'єднаного Королівства (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі Афанасьєв проти України від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02).

Отже, ефективний засіб правового захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 13.01.2011 (остаточне) по справі "ЧУЙКІНА ПРОТИ УКРАЇНИ" (CASE OF CHUYKINA v. UKRAINE) (Заява N 28924/04) констатував: "50. Суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює "право на суд", в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. the United Kingdom), пп. 28 - 36, Series A N 18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати "вирішення" спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах "Мултіплекс проти Хорватії" (Multiplex v. Croatia), заява N 58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та "Кутіч проти Хорватії" (Kutic v. Croatia), заява N 48778/99, п. 25, ECHR 2002-II)".

Водночас, суд вважає за необхідне відмовити у задоволенні позовних вимог до Державної судової адміністрації України про дорахування позивачу вихідної допомоги, оскільки цей відповідач не є розпорядником бюджетних коштів щодо фінансового забезпечення діяльності місцевих загальних судів Київської області.

Щодо позовних вимог про визнання протиправним та незаконним рішення Державної судової адміністрації України у частині нарахування позивачу вихідної допомоги у сумі 48000,00 грн. та визнання протиправним та незаконним рішення Територіального управління Державної судової адміністрації України в Київській області у виплаті позивачу вихідної допомоги у сумі 48000,00 грн. суд зазначає таке.

Частиною другою статті 245 КАС України закріплено, що у разі задоволення позову суд може прийняти рішення, зокрема, про визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.

Відповідно до пункту 19 частини першої статті 4 КАС України індивідуальний акт - акт (рішення) суб'єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.

Позивач на власний розсуд визначає, чи порушені його права рішеннями, дією або бездіяльністю суб'єкта владних повноважень. Проте ці рішення, дії або бездіяльність повинні бути такими, які породжують, змінюють або припиняють права та обов'язки у сфері публічно-правових відносин.

Відповідно до ч.1 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені ОСОБА_2 та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку (ч.2 ст.2 КАС).

З матеріалів справи слідує, що ані Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Київській області, ані Державна судова адміністрація України в рамках своєї компетенції не приймали як таких, що мають ознаки рішень суб’єктів владних повноважень, нормативних актів розпорядчого характеру щодо нарахування чи виплати позивачу вихідної допомоги як судді у відставці.

В той же час Територіальним управлінням ДСА України в Київській області у рамках своєї компетенції вчинялись дії щодо проведення нарахування та виплати позивачу вихідної допомоги.

Проте суд приймає до уваги, що безпосередньо вини Територіального управління ДСА України в Київській області у проведенні нарахування та виплати позивачу вихідної допомоги без урахування доплат до посадового окладу не було, оскільки на момент вчинення відповідних дій з нарахування та виплати такої вихідної допомоги суддю Тетіївського районного суду Київської області Архангельського Адама Михайловича було позбавлено відповідних доплат до посадового окладу за вислугу років та перебування на адміністративній посаді в суді у зв’язку з досягненням шістдесяти п’яти років.

Отже у діях Територіального управління ДСА України в Київській області по нарахуванню та виплати вихідної допомоги позивача не було ознак протиправності.

Приймаючи до уваги викладене, суд вважає, що обраний позивачем спосіб захисту права шляхом визнання протиправними та незаконними рішень ДСА України та Територіального управління ДСА України в Київській області, не відповідає його змісту, адже як встановлено судом будь-яких владних управлінських рішень у вигляді нормативних актів розпорядчого характеру відповідачами не приймалось, з огляду на що у задоволенні цієї частини позовних вимог слід відмовити.

Відповідно до частини третьої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Під час звернення з даним позовом до суду позивач судовий збір не сплачував. Таким чином, судовий збір за рахунок відповідачів на користь позивача відшкодуванню не підлягає.

На підставі викладеного, керуючись статтями 243-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

в и р і ш и в:

1. Адміністративний позов задовольнити частково.

2. Зобов'язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Київській області здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 як судді у відставці вихідної допомоги в розмірі трьох місячних суддівських винагород за останньою посадою, яка складається з посадового окладу судді у розмірі 16000,00 грн., надбавки за вислугу років (80 %) у розмірі 12800,00 грн., надбавки за адміністративну посаду (10 %) у розмірі 1600,00 грн. з урахуванням вже виплачених сум.

3. У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Київський окружний адміністративний суд.

Повний текст рішення підписано 28.12.2018 р.

Суддя Кушнова А.О.