Рішення № 79631539, 01.02.2019, Запорізький окружний адміністративний суд

ЗАПОРІЗЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

01 лютого 2019 року Справа № 280/5098/18 м.ЗапоріжжяЗапорізький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Артоуз О.О., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 (29105, Ізраїль, АДРЕСА_1, інн: НОМЕР_1), поданого представником на підставі довіреності ОСОБА_2, до Центрального об’єднаного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області (69057, м. Запоріжжя, вул.. Гагаріна, 2-б, код ЄДРПОУ 41248629) про визнання дій протиправними та зобов’язання вчинити певні дії

ВСТАНОВИВ:

30 листопада 2018 року до Запорізького окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 (далі – позивач) поданого представником на підставі довіреності ОСОБА_2, до Центрального об’єднаного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області (далі – відповідач), в якому позивач просить визнати протиправним та скасувати рішення про відмову у поновленні пенсії, викладене в рішенні від 14.06.2018 та визнати бездіяльність відповідача щодо не поновлення її пенсії протиправною; зобов’язати відповідача провести поновлення та виплату пенсії за віком.

Позивач у позові зазначив, що вона є пенсіонером,.08.02.2001 виїхала з України до Ізраїлю на постійне місце проживання, де була прийнята на консульський облік в консульському посольстві України в Державі Ізраїль. З 31.07.2001 виплату пенсії зупинено. 31.05.2018 представником позивача, діючи на підставі нотаріальної довіреності, подано безпосередньо до відповідача особисту заяву про поновлення пенсії. 20.06.2018 отримано відмову у поновленні пенсії. Вважає відмову незаконною, посилаючись на те, що Згідно з ч.1 ст.44 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» заява про призначення (перерахунок) пенсії та необхідні документи подаються до територіального органу Пенсійного фонду особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально. Рішенням Конституційного Суду України №25-рп/2009 від 07.10.2009 визнано не конституційними положення п.2 ч.1 ст.49, другого речення ст.51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», та такими, що втратили чинність з дати прийняття рішення. Таким чином, після ухвалення рішення Конституційним Судом України у пенсіонера відновилось право на отримання раніш нарахованої та призначеної пенсії, а у відповідача відновився обов'язок поновити виплату пенсії та виплатити її на першу вимогу пенсіонера. Аналогічні висновки наведені в постанові Верховного Суду України від 06.10.2015 по справі №608/1189/14-а, в постанові від 12.05.2015 по справі №21-180а15. Позивач з посиланням на приписи ст.ст.1, 4 Закону України №1282-ХІІ від 03.07.1991 «Про індексацію грошових доходів населення», п.2, п.5 «Порядку проведення індексації грошових доходів населення» наполягає, що індексації підлягають грошові доходи громадян, в тому числі пенсії (з урахуванням надбавок, доплат, підвищень до пенсії, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги на прожиття, державної допомоги та компенсаційних виплат, крім тих, які зазначені у п.3 цього Порядку) у межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення.

Позивач просив позов задовольнити.

Ухвалою суду від 05.12.2018 відкрито провадження у справі та призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження. Сторонам повідомлено про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін (у письмовому провадженні) у судовому засіданні 27.12.2018. Відповідачу запропоновано у 15-денний строк з дня отримання ухвали надати відзив на позовну заяву, матеріали пенсійної справи позивача.

Відповідачем 15 січня 2019 року (вх.. №1799) подано до суду відзив на адміністративний позов, в якому зазначено, що позов повинен бути залишений без розгляду відповідно до вимог КАС України. Центральне ОУПФУ м.Запоріжжя не вчинило жодних дій, які б порушували права позивача, оскільки згідно п.2 ст. 49 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» передбачено, що виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України. Відповідач проти позову заперечував.

За приписами пункту 2 частини першої статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд розглядає за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) справи щодо оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг.

Враховуючи приписи пункту 2 частини першої статті 263 КАС України справа розглядалася за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

Розглянувши матеріали та з'ясувавши всі обставини адміністративної справи, які мають юридичне значення для розгляду та вирішення спору по суті, дослідивши наявні у справі докази у їх сукупності, судом встановлено наступне.

ОСОБА_1, громадянка України, ІНФОРМАЦІЯ_1.

З 20.03.1984 по 09.01.2001 позивач отримувала пільгову пенсію за віком, призначену за Списком №1.

08.02.2001 позивач виїхала за кордон до Ізраїлю на постійне місце проживання, де була прийнята на консульський облік в консульському відділі посольства України в Державі Ізраїль.

31.07.2001 у зв’язку з виїздом позивача за кордон, виплату пенсії припинено.

31.05.2018 позивач через уповноваженого представника звернулася до Центрального ОУПФУ м.Запоріжжя з нотаріально завіреною Заявою про призначення/перерахунок пенсії від 18.04.2018 (вх. №333/3-10 від 31.05.2018). Відповідно до наданої позивачем копії заяви, представником долучено до заяви довіреність, паспорт громадянина України для виїзду за кордон, трудову книжку, довідку про призначення пенсії, оригінал нотаріально засвідченої та апостильованої особистої заяви ОСОБА_1 про поновлення та виплату раніше призначеної пенсії з особистою декларацією.

За вказаною Заявою представника позивача 20.06.2018 Центральним ОУПФУ м.Запоріжжя надано відповідь за вих.. № №333/3-10, в якому зазначено, що ОСОБА_1 неможливо поновити виплату пенсії, як особі, яка виїхала на постійне місце проживання за межі України, відповідно до п.2 ст. 49 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» та до п.1.5 розділу 1 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України, у зв’язку з тим, що заява про поновлення виплати пенсії подається пенсіонером особисто або його законним представником до органу, що призначає пенсію, за місцем перебування на обліку як одержувача пенсії та до п.2.22 розділу ІІ Порядку у зв’язку з відсутністю документу, що засвідчує місце реєстрації особи на території України.

Позивач не погодившись з відмовою органу Пенсійного фонду України у поновленні пенсії за віком, звернувся з даним адміністративним позовом до суду.

Вирішуючи по суті переданий на розгляд публічно-правовий спір суд з урахуванням зазначеного вище виходить з наступного.

Відповідно до статті 33 Конституції України, кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну.

Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом (стаття 46 Конституції України).

Закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення статті 24 Конституції України, відповідно до якої громадяни мають рівні конституційні права і не може бути обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Крім того, Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами (частина 3 статті 25 Конституції України).

Відповідно до приписів статті 8 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" № 1058-IV від 09.07.2003 право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають, зокрема, громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом.

Вказаною нормою зазначені необхідні передумови для призначення пенсії. Вимога обов'язкового проживання на території України для призначення пенсії не встановлена.

Згідно з пунктом 2 частини 1 статті 49 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України;

У разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України (стаття 51 цього Закону).

Конституційний Суд України в рішенні від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 визнав такими, що не відповідають Конституції України (неконституційними), положення пункту 2 частини 1 статті 49, другого речення статті 51 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" щодо припинення виплати пенсії пенсіонерам на час постійного проживання (перебування) за кордоном у разі, якщо Україна не уклала з відповідною державою міжнародний договір. Зазначені положення Закону втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.

В пункті 3.3 рішення зазначено, що оспорюваними нормами Закону конституційне право на соціальний захист поставлене в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

Окрім того, як зазначив Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні по справі "Пічкур проти України", яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України. Дійсно, заявник, який був економічно активним в Україні з 1956 до 1996 року, мав право на отримання пенсії після закінчення трудової діяльності та, як це передбачалося національним законодавством на час події, він знову отримував би свою пенсію після повернення в Україну. Тому ЄСПЛ дійшов до висновку, що заявник перебував у відносно схожій ситуації із пенсіонерами, які проживали в України, щодо самого права на отримання пенсії (пункт 51 рішення).

У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою: статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або за іншою ознакою, у поєднанні із статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Враховуючи те, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов'язані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі й у рішенні у справі "Пічкур проти України", як джерело права відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини".

Отже, право особи на отримання пенсії в Україні є конституційним правом громадянина України.

У зазначених вище правових позиціях ставилось питання щодо перерахунку пенсій особам, які проживають за межами України. Проте, суд вважає, що як перерахунок так і призначення пенсії не може ставитись в залежність від місця проживання громадянина, чим і обґрунтована позиція позивача проте слід звернути увагу, що законодавством України чітко встановлює порядок призначення та поновлення пенсії.

Суд звертає увагу, що відповідно до статті 5 Закону України “Про громадянство України” документами, що підтверджують громадянство України є: паспорт громадянина України; паспорт громадянина України для виїзду за кордон; тимчасове посвідчення громадянина України; дипломатичний паспорт; службовий паспорт;посвідчення особи моряка; посвідчення члена екіпажу; посвідчення особи на повернення в Україну.

Постановою Верховної Ради України від 26.06.1992 № 2503-XII затверджені Положення про паспорт громадянина України та про паспорт громадянина України для виїзду за кордон.

Згідно з п.1 Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 26.06.1992 року №2503-ХІІ, документом, що посвідчує особу власника та підтверджує громадянство України є паспорт громадянина України.

Відповідно до п. 2 Положення про паспорт громадянина України для виїзду за кордон, затвердженого постановою Верховної Ради України від 23.02.2007 року №719-V, паспорт громадянина України для виїзду за кордон - це документ, що посвідчує особу громадянина України під час перетину ним державного кордону України та перебування за кордоном.

Строк дії паспорта становить десять років (п. 12 Положення про паспорт громадянина України для виїзду за кордон).

Таким чином, для призначення пенсії особа повинна бути, зокрема, громадянином України, а також подати документ, що підтверджує її місце проживання (реєстрації), оскільки за приписами пункту 1.1. Порядку № 22-1 повинна звернутись до управління ПФУ саме за місцем свого проживання.

При цьому суд звертає увагу, що відповідно до статті 8 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають, зокрема, громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж.

Відповідно до п. 1.1 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування”, яке затверджене постановою правління Пенсійного фонду № 22-1 від 25.11.2005 та зареєстроване в Міністерстві юстиції України 27.12.2005 за № 1566/11846 (далі - Порядок №22-1), заява про призначення пенсії непрацюючим особам, а також членам сім'ї у зв'язку з втратою годувальника подається заявником особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально, безпосередньо до управління Пенсійного фонду України у районі, місті, районі у місті, об'єднаного управління (далі - орган, що призначає пенсію) за місцем проживання (реєстрації).

Відповідно до ч. 1 ст. 8 Закону № 1058 право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають: громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 Закону, та інші особи, передбачені цим Законом.

Тобто, однією з умов, які передбачають наявність у особи права на отримання пенсії є її належність до громадянства України.

Як вбачається з матеріалів справи та не заперечується представниками сторін, позивачу пенсія призначена 20.03.1984.

Пунктом 1.5 Порядку №22-1 визначено, що заява про переведення з одного виду пенсії на інший, про перерахунок пенсії, про виплату пенсії у зв’язку з виїздом на постійне місце проживання за кордон, поновлення виплати пенсії, про припинення перерахування пенсії на банківський рахунок та отримання пенсії за місцем фактичного проживання, про виплату частини пенсії на непрацездатних членів сім’ї особи, яка перебуває на повному державному утриманні, про виплату пенсії за довіреністю, термін дії якої більше одного року, через кожний рік дії такої довіреності, подається пенсіонером особисто або його законним представником до органу, що призначає пенсію, за місцем перебування на обліку як одержувача пенсії, а пенсіонерами, які зареєстровані на території Автономної Республіки Крим та м. Севастополя і не отримують пенсії від уповноважених органів Російської Федерації, - до органу, що призначає пенсію, визначеного Пенсійним фондом України. При цьому у заяві про виплату частини пенсії непрацездатним членам сім’ї особи, яка знаходиться на повному державному утриманні, вказується адреса одержувача цієї частини пенсії.

Вказаним пунктом передбачено подання заяви лише особисто або законним представником.

Поняття законного представника надано в статті 39 Цивільного процесуального кодексу України, статті 56 Кодексу адміністративного судочинства України.

Крім того, згідно з пп. 4 пункту 2.1 Порядку № 22-1, до заяви про призначення пенсії за віком повинні додаватись, зокрема, документи про місце проживання (реєстрації) особи.

Пунктом 2.9 Порядку №22-1 передбачено, що особа, яка звертається за пенсією (незалежно від виду пенсії), повинна пред'явити паспорт (або інший документ, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік).

Місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово (ч.1 ст. 29 ЦК України).

Пунктом 2.22 Порядку №22-1 встановлено, що за документ, що засвідчує місце проживання особи, приймаються: паспорт або довідка відповідних органів з місця проживання (реєстрації), у томі числі органів місцевого самоврядування.

З матеріалів справи судом встановлено, що відповідно до копій закордонного паспорту позивача АМ154883, виданого 08.12.2000, паспорт був дійсний до 08.12.2010, відміток щодо продовження строку дії паспорту. Копії паспорта громадянина України позивачем взагалі не надано. Таким чином, позивач не підтвердила свою належність до громадянства України, оскільки не має належного документа про це.

Крім того, в порушення вимог пунктів 2.1, 2.9, 2.22 Порядку №22-1, позивачем не надано відповідачу обов'язкового документу про своє місце проживання або реєстрації.

З викладеного слідує, що поновлення пенсії здійснюється не автоматично, а передбачає виконання ряду процедурних дій, пов'язаних з встановленням особи, що звернулася за призначенням пенсії, та наявність визначеного переліку документів.

Аналогічна правова позиція була висловлена Верховним Судом у постанові від 06.02.2018 року у справі №723/2676/14-а.

З огляду на вказані обставини суд приходить до висновку про правомірність відмови відповідача у поновленніі пенсії за віком позивачу, оскільки остання не надала належний документ, що підтверджує її особу.

Згідно з ч. 3 ст. 2 КАС України, основними засадами (принципами) адміністративного судочинства є змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з’ясування всіх обставин у справі.

Частиною 2 ст.2 КАС України встановлено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Частиною 1 ст.77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч.2 ст.77 КАС України).

З урахуванням з’ясованих обставин, досліджених матеріалів справи суд приходить до висновку, що позовні вимоги позивача задоволенню не підлягають. Доводи позивача не приймаються судом до уваги виходячи з вище зазначеного.

Керуючись ст.ст. 139, 241, 243, 244, 245, 246, 250, 262 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 (29105, Ізраїль, АДРЕСА_1, інн: НОМЕР_1), поданого представником на підставі довіреності ОСОБА_2, до Центрального об’єднаного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області (69057, м. Запоріжжя, вул.. Гагаріна, 2-б, код ЄДРПОУ 41248629) про визнання дій протиправними та зобов’язання вчинити певні дії відмовити у повному обсязі.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду – якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 частини 1 Перехідних положень КАС України рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Третього апеляційного адміністративного суду через Запорізький окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду – протягом п’ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 01.02.2019.

Суддя /підпис/ ОСОБА_3

Рішення не набрало законної сили.

Суддя О.О.Артоуз