Рішення № 79553220, 01.02.2019, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

01 лютого 2019 року № 826/15281/18

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Кармазіна О.А., розглянувши за правилами ст. 263 КАС України в порядку спрощеного (письмового) позовного провадження адміністративну справу

за позовомОСОБА_1до Головного управління Національної поліції в Київській областіпро визнання протиправною відмови, зобов'язання вчинити певні дії,- В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (АДРЕСА_1, р.н.о.к.п.п. НОМЕР_1) звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Головного управління Національної поліції в Київській області (01601, м. Київ, вул. Володимирська, 15, код ЄДР: 40108616), в якому просить суд:

визнати протиправною відмову ГУ НП в Київській області щодо не призначення одноразової грошової допомоги ОСОБА_1, за встановленою 2 групою інвалідності за хворобами, отриманими при проходженні служби в поліції;

зобов'язати ГУ НП в Київській області здійснити призначення, нарахування і виплату ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги у зв'язку із встановленням 2 групи інвалідності в розмірі, визначеному ст. 99 Закону України «Про Національну поліцію», в порядку передбаченому Порядком та умовами виплати одноразової грошової допомоги в разі загибелі (смерті) чи втрати працездатності поліцейського, затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ України від 11.01.2016 № 4.

Позивач зазначає, що проходив службу в ОВС України з 24.06.1999 по 06.11.2015. В подальшому продовжив службу в поліції, а саме - ГУНП у Київській області, з 07.11.2015 по 1' 2.10.2017. Звільнений зі служби наказом від 13.10.2017 № 673 о/с. Під час проходження в поліції отримав гіпертонічну хворобу ІІ стадії, 1 ступеня та інші хвороби. Викладене, як зазначає позивач, вбачається із Свідоцтва про хворобу № 1 від 17.11.2017. МСЕК встановлено 2 групу інвалідності за хворобами пов'язаними з проходженням служби в поліції, що, як зазначає позивач, підтверджується копією виписки № 1082895. Позивач зазначає, що при наявності таких хвороб, позивач втрачав працездатність на 70%, що за твердженням позивача підтверджується довідкою МСЕК № 0024356.

Позивач також зазначає, що 20.12.2017 на підставі отримання 2 групи інвалідності за хворобами, отриманими при проходженні служби в поліції, звернувся до відповідача із заявою про призначення та виплату одноразової грошової допомоги.

Листом від 19.01.2018 позивачу було повідомлено, що протоколом № 1 від 26.01.2018 позивачу призначено ОГД до виплати розміром 158 580 грн.

Однак, через шість місяців відповідач відмінив своє рішення про призначення та виплату ОГД, що було оформлено протоколом комісії від 03.07.2018 та наказом ГУПН у Київській області від 03.07.2018 № 1427, про що сповістив листом від 23.07.2018.

Підставою для прийняття такого рішення, як зазначено у позові, була та обставина, що позивач був звільнений за п/п. 7 ч. 1 ст. 77 ЗУ «Про Національну поліцію» - «за власним бажанням», що на думку відповідача, не відповідає ст. 97 вказаного Закону. Вказане вбачається із тексту листа від 23.07.2018.

Позивач вважає таке рішення противним. Позивач зазначає, що надані до матеріалів справи докази свідчать про наявність фактичної обставини., яка не суперечить ст. 97 Закону.

Позивач обґрунтовує свою позицію положеннями ч. 1 ст. 99, п. 4 ч. 1. ст. 97, ч. 2 ст. 97, п/п. «б» п. 4 ч. 1 ст. 99, ст. 101 Закону України «Про Національну поліцію», Порядком, затвердженим наказом МВС України від 11.01.2016 № 4 та зазначає також, що днем виникнення права на отримання ОГД є дата встановлення інвалідності, якою є 01.12.2017.

Враховуючи викладене у позові, позивач просить задовольнити позов.

Ухвалою від 01.10.2018 відкрито провадження у справі, вирішено розглядати справу за правилами ст. 263 КАС України у спрощеному (письмовому) провадженні.

24.10.2018 відповідачем надано відзив на позовну заяву, в якому відповідач просив відмовити у задоволенні позову. Відповідач зазначив, що з 24.04.1999 по 06.11.2015 позивач проходив службу в органах внутрішніх справ. З 07.11.2015 по 12.10.2017 позивач проходив службу в органах Національної поліції. Оскільки позивач був звільнений з Національної поліції, виплата ОГД здійснюється відповідно до ст.ст. 97 - 101 Закону України «Про Національну поліцію» та наказу МВС України від 11.01.2016 № 4 (про затвердження Порядку). Відповідач також зазначає, що комісією ГУНП в Київській області з розгляду питань щодо призначення і виплати одноразової грошової допомоги в разі загибелі (смерті), визначення втрати працездатності поліцейського було розглянуто матеріали ОСОБА_1 та протоколом № 18 від 03.07.2018 та наказом ГУНП в Київській області № 1427 від 03.07.2018 прийнято рішення скасувати попереднє рішення про призначення одноразової грошової допомоги, у зв'язку із тим, що ОСОБА_1 був звільнений із поліції за власним бажанням на підставі п/п. 7 ч. 1. Ст. 77, у зв'язку з чим правові підстави виплати ОГД відсутні.

29.10.2018 позивачем подано відповідь на відзив, в якому позивач наполягає на правильності своєї правової позиції з урахуванням наявних фактичних обставин.

Розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд зазначає наступне.

Так, у даному випадку сторонами визнаються та не заперечуються обставини: щодо служби позивача в ОВС та Національній поліції, підстави звільнення (за власним бажанням; п. 7 ч. 1 ст. 77 Закону; наказ від 13.10.2017 № 673 о/с на підставі рапорту від 06.10.2017), відомості про встановлення 2 групи інвалідності відповідно до виписки МСЕК від 01.12.2017 (захворювання, так, пов'язане з проходженням служби в поліції), факт подання заяви (рапорту) від 20.12.2017 про виплату ОГД з підстав отримання захворювання, пов'язаного із службою у поліції, початкового призначення виплати ОГД згідно з протоколом Комісії від 26.01.2018 № 1 та подальшого скасування рішення про виплату, про що було прийнято рішення Комісії (протокол від 03.07.2018 № 18) та наказ ГУНП в Київській області від 03.07.2018 № 1427, які прийняті у зв'язку з тим, що позивач звільнений з поліції на підставі п/п. 7 ч. 1 ст. 77 (за власним бажанням), тобто не з підстав, як зазначає відповідач, передбачених ст. 97 Закону. Сторонами не заперечується на не спростовується зміст зазначених документів, а відтак вказані обставини є встановленими.

Вирішуючи спір по суті, суд виходить з наступного.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України визначено Закон України "Про Національну поліцію" № 580-VIII від 02.07.2015 року.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 97 Закону № 580-VIII одноразова грошова допомога є соціальною виплатою, гарантованою допомогою з боку держави, яка призначається і виплачується особам, які за цим Законом мають право на її отримання, у разі визначення поліцейському інвалідності внаслідок захворювання, поранення (контузії, травми або каліцтва), пов'язаних з проходженням ним служби в органах внутрішніх справ або поліції, протягом шести місяців після звільнення його з поліції внаслідок причин, зазначених у цьому пункті.

Таким чином, зазначене положення Закону застосовується виключно за обов'язкової одночасної наявності, щонайменше, трьох умов (причина інвалідності, час настання інвалідності та причина звільнення):

- інвалідність повинна наступити внаслідок захворювання, поранення (контузії, травми або каліцтва), пов'язаних з проходженням служби в органах внутрішніх справ або поліції;

- інвалідність повинна наступити не пізніше, ніж протягом шести місяців після звільнення особи з поліції;

- причиною звільнення такої особи з поліції повинна бути зумовлена захворюванням (п. 2 ч. 1 ст. 77 Закону) або пораненням, пов'язаним з проходженням служби в органах внутрішніх справ або поліції.

Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом у постановах, зокрема, від 22 січня 2019 року № 2340/2663/18, від 19 вересня 2018 року у справі № 373/1188/16-а, від 20 вересня 2018 року у справі № 296/9456/16-а, від 01 листопада 2018 року у справі № 822/3788/17.

У даному випадку, як вже зазначалося, причина звільнення - за власним бажанням.

Таким чином, враховуючи те, що у позивача відсутня обов'язкова умова на призначення одноразової грошової допомоги, а саме, причиною його звільнення з поліції повинна бути хвороба, що зумовлена захворюванням або пораненням, пов'язаним з проходженням служби в органах внутрішніх справ або поліції, у суду відсутні підстави для висновку про протиправність дій чи рішень, оскаржуваних у даній справі, оскільки за обставин даної справи та наведених вище норм Закону України «Про Національну поліцію» відсутні правові підстави для призначення позивачу ОГД..

Що стосується посилання позивача на положення ст. 101 Закону України «Про Національну поліцію», слід зазначити про помилковість їх застосування до спірних обставин, оскільки вказані положення відносно обставин, за наявності яких ОГД не призначається, застосовуються до випадків, коли наявні окремі загальні умови для призначення особі ОГД, однак, інвалідність, часткова втрата працездатності без визначення інвалідності поліцейського є наслідком: учинення ним діяння, яке є кримінальним або адміністративним правопорушенням; учинення ним дій у стані алкогольного, наркотичного чи токсичного сп'яніння; навмисного спричинення собі тілесного ушкодження, іншої шкоди своєму здоров'ю або самогубства (крім випадку доведення особи до самогубства, який доведений судом); подання особою свідомо неправдивої інформації про призначення і виплату одноразової грошової допомоги. А відтак, наявність випадків для відмови у призначенні ОГД за ст. 101 Закону не є підставою для не застосування правил та умов призначення ОГД, визначених, у даному випадку, пунктом 4 частини першої статті 97 Закону № 580-VIII або застосування цих норм в інший спосіб, ніж судом у даній справі.

Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

У пункті 50 рішення Європейського суду з прав людини "Щокін проти України" (№ 23759/03 та № 37943/06) зазначено про те, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Говорячи про "закон", стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях цієї Конвенції (див. рішення у справі "Шпачек s.r.о." проти Чеської Республіки" (SPACEK, s.r.o. v. THE CZECH REPUBLIC № 26449/95). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі "Бейелер проти Італії" (Beyeler v. Italy № 33202/96).

Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (Заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява N 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v.) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

За таких обставин, суд приходить до висновку про те, що дії та рішення відповідача є законними та обґрунтованими, не порушують прав та інтересів позивача, а відтак не підлягають скасуванню, у зв'язку з чим суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позову у повному обсязі.

Керуючись положеннями ст.ст. 2, 5 - 11, 14, 19, 72 - 77, 90, 241 - 246, 250, 251, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову ОСОБА_1 (АДРЕСА_1, р.н.о.к.п.п. НОМЕР_1) до Головного управління Національної поліції в Київській області (01601, м. Київ, вул. Володимирська, 15, код ЄДР: 40108616) - відмовити у повному обсязі.

Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржено за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295 - 297 КАС України.

Суддя О.А. Кармазін