Рішення № 79549753, 23.01.2019, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

23 січня 2019 р. № 520/10014/18

Харківський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого - судді - Заічко О.В.

при секретареві судового засідання - Мараєвій О.В.,

за участі: позивача - ОСОБА_1 ОСОБА_2,

представника позивача - ОСОБА_3,

представника відповідача та третьої особи - ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м. Харкові адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії ,-

В С Т А Н О В И В:

Позивач звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії.

В обґрунтування позову позивач зазначив, що рішення відповідача від 04.10.2018 року № 343-18 про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є незаконним та необґрунтованим, а тому, підлягає скасуванню.

У судовому засіданні позивач, яка скористалась послугами перекладача та її представник підтримали позов, просили його задовольнити, посилаючись на викладені обставини.

Представник відповідача та третьої особи проти позову заперечував, просив у задоволенні позову відмовити з огляду на його безпідставність, відповідну позицію виклавши у відзиві та доповненні на відзив.

Представник позивача надав відповідь на відзив в контексті помилковості доводів відповідача та необхідність повного дослідження всіх фактів, зокрема, поточної ситуації по країні походженні позивача.

Заслухавши пояснення позивача ( які були перекладені на українську мову), представника позивача та представника відповідача і третьої особи, дослідивши матеріали справи, суд виходить з наступного.

Позивач є громадянкою Сирійської Арабської Республіки, ІНФОРМАЦІЯ_1, на підтвердження цього факту в матеріалах справи міститься копія паспорту для виїзду за кордон НОМЕР_2, виданий 02.10.2016 в Хама-Центр, терміном дії до 01.10.2022 року, за національністю арабка, мусульманка-сунітка за релігійним переконанням.

Місце народження та постійне проживання - АДРЕСА_2

Зі слів заявниці, після здобуття вищої освіти, працювала вчителькою арабської мови з 2005 року до 2014 року в місті Аріха та в прилеглих селах. Працюючи в школі, заявниця викладала арабську мову дітям з 11 до 15 років (7,8,9 клас).

ОСОБА_1 ОСОБА_2 повідомила, що з 2014 року до 2018 року постійно проживала разом з батьками в місті Аріха (Сирійська Арабська Республіка). Заявниця не є військовозобов'язаною.

Зі слів ОСОБА_1 1 жовтня 2017 року вона підписала договір про укладення шлюбу з громадянином Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_2, який перебуває на території України з 16.09.2008 року та якого визнано особою, яка потребує додаткового захисту (рішення ДМС України від 19.12.2014 №707-14).

Кордон з Україною заявниця перетнула 30.03.2018 року нелегально (без візи). Як стверджує заявниця, вона прямувала до України з м. Хама (Сирія) автомобілем до аеропорту м. Бейрут (Ліван), де знаходилась 24 години. З Лівану авіасполученням прилетіла до міста Стамбул (Туреччина) де, зі слів заявниці, знаходилась в приміщені аеропорту 10 годин. З Туреччини літаком потрапила, зі слів заявниці, до міста Краснодар (Російська Федерація). Згідно з відмітками в національному паспорті № 011388034 на ім'я ОСОБА_1 (Сирійська Арабська Республіка), заявниця прилетіла до аеропорту «Мінеральні води», який знаходиться в місті Мінеральні води Ставропольського краю (Російська Федерація). З міста Краснодар вона потягом дісталася до міста Москва (Російська Федерація), де перебувала один день, а далі, з Москви автомобілем приїхала до міста Білгорода (Російська Федерація), де перебувала біля 7 днів. З Білгорода потягом заявниця дісталася до м. Харків (Україна).

30.03.2018 року заявниця (особисто) з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, звернулася до ДПС України, Східного регіонального управління Харківського прикордонного загону (далі-ДПС), в ВПС «Харків». Заява - анкета про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, була власноруч написана заявницею в ДПС (на арабській мові) та надані пояснення щодо причини нелегального перетину кордону з Україною, написані російською мовою громадянином ОСОБА_9, зі слів ОСОБА_1. В поясненні ОСОБА_1 повідомила, що приїхала до України в місто Харків до свого чоловіка-громадянина Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_7 Також вона повідомила, що не може повернутися до країни громадянської належності через військові дії.

До Головного управління ДМС України в Харківській області надійшло повідомлення від 30.03.2018р. №81/3217 про звернення за захистом. Згідно з актом від 30.03.2018 року громадянка Сирії ОСОБА_1 була передана посадовими особами ДПС до Головного управління ДМС України в Харківській області.

До Головного управління ДМС України в Харківській області 30 березня 2018 року заявниця надала переклад заяви-анкети про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, написаної на російській мові громадянкою ОСОБА_5 зі слів ОСОБА_1 До заяви-анкети заявниця надала національний НОМЕР_1, виданий 02.10.2016 у Хама-Центр, з терміном дії до 01.10.2022 року.

Заявниця стверджує, що основною причиною її прибуття до міста Харкова (Україна) є приїзд до свого чоловіка-громадянина Сирійської Арабської Республіки, ОСОБА_7, який має статус особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту в Україні. Одночасно, заявниця повідомила, що перешкодою до її повернення до країни громадянської належності є ситуація внутрішнього збройного конфлікту та, як слідство, тяжка ситуація в плані безпеки в країні.

Під час співбесід від 05.04.2018 року та 12.04.2018 року заявниця повідомила, що на момент виїзду з країни походження вона крім паспорту для виїзду за кордон № 011388034 ще мала ID- картку. Також в ході проведених співбесід, заявниця детально повідомила де вона отримувала середню та вищу освіту на території Сирійської Арабської Республіки.

Проте, на підтвердження наявності в неї ID-картки та отримання нею середньої та вищої освіти, заявниця не надала оригіналів ID-картки та свідоцтва про середню і вищу освіту. Повідомивши в співбесіді від 03.05.2018 року про відсутність документів на запитання відносно наявності вказаних документів вказала, що загубила їх коли їхала на співбесіду.

З цього приводу представник відповідача вказував, що твердження заявниці про факти отримання нею ID-картки та середньої і вищої освіти в Сирійській Арабської Республіці, можна розглянути як такі, що є послідовними і детальними. Таким чином, принцип сумніву на користь заявниці буде застосовано і вважається правдоподібним, що заявниця є громадянкою Сирійської Арабської Республіки, отримала документи що посвідчують особу та отримала середню і вищу освіту в Сирії.

Представник відповідача зазначав, що за результатом вивчення заяви громадянки ОСОБА_1 вбачається, що заявницею не було надано до відділу з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції жодних документальних доказів, які б свідчили про будь-яку загрозу для заявниці у її рідному місті Аріха (регіон Ідліб).

30.03.2018 року в заяві - анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та в подальшому в співбесідах, заявниця особисто повідомила, що основною причиною її прибуття до міста Харкова (Україна) з країни постійного проживання (Сирійська Арабська Республіка) є приїзд до свого чоловіка громадянина Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_7, якого в Україні визнано особою, яка потребує додаткового захисту.

Проте, до заяви-анкети від 30.03.2018 року заявниця не надала жодних документів, які підтверджують достовірність наданої інформації стосовно її шлюбу.

За матеріалами справи та зі слів заявниці, було встановлено що, її чоловіком є громадянин Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_7 якого визнано особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту в Україні (рішення ДМС України від 19 грудня 2014 року, № 707-14).

В співбесіді від 05.04.2018 року заявниця пояснила, що її знайомство з ОСОБА_7 відбулося за домовленістю батьків обох сторін, а особисте знайомство та спілкування відбувалося за допомогою мережі Інтернет.

В ході розгляду справи ОСОБА_1 повідомила, що шлюб між нею та громадянином ОСОБА_7 було укладено 1 жовтня 2017 року у місті Хама (Сирійська Арабська Республіка), в слідстві чого було видане свідоцтво про шлюб. Також, заявниця повідомила, що шлюб було укладено за домовленістю сторін та без особистої присутності ОСОБА_7.

Зі слів заявниці 05.04.2018 року, свідоцтво про шлюб знаходилося у неї вдома, в місті Харків, проте, при проведені наступної співбесіди 12.04.2018 року, заявниця не надала свідоцтва про шлюб та пояснила це тим, що вказаний документ знаходиться у її чоловіка та він повинен його принести.

Під час співбесіди від 03.05.2018 року, заявниця на запитання щодо наявності оригіналу її ID-картки, диплому та шлюбного договору повідомила, що в останньому міститься помилка у даті народження позивача, а тому, наразі чоловік оформлює документи щодо її виправлення.

21.05.2018 року заявниця надала фотокопію витягу з мережі Інтернет (з перекладом) документу який, з її слів, є фотокопією свідоцтва про шлюб та пояснила, що оригінал цього документу у Сирії, а по приїзду в Україну в неї була тільки копія.

11.06.2018 року заявниця надала пояснення, що витяг зі шлюбного документу, яка надана 21.05.2018 є копією оригіналу вказаного шлюбного договору.

Позивач отримала повідомлення Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області за № 93 від 05.11.2018 року про відмову у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видане на підставі рішення Державної міграційної служби України від 04 жовтня 2018 року № 343-18.

Вважаючи спірне рішення незаконним та таким, що суперечить дійсним обставинам, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом, оскільки по-перше, вважала, що повинна отримати захист в Україні як дружина чоловіка, котрого вже було визнано особою, що потребує додаткового захисту, по-друге, оскільки з її сторони мають місце побоювання переслідувань в її країні громадянської належності за ознаками гендерності в умовах сирійського конфлікту.

Відповідач, у свою чергу, вказував, що позивачем не було надано належних доказів, на підтвердження факту її шлюбу, крім того, ситуація у Сирії та в регіоні Ідліб є відносно стабільною та спокійною, водночас заявницею не обґрунтовано та не доведено реальності загрози її життю та безпеці.

По суті позовних вимог суд зазначає наступне.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати чи позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 вказаного Закону, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 вказаного Закону особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до статті 5 Закону особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У разі якщо така особа під час незаконного перетинання державного кордону України звернулася із зазначеною заявою до посадової особи Державної прикордонної служби України, вона зобов'язана надати цій посадовій особі пояснення про причини незаконного перетинання державного кордону України. У разі відсутності у такої особи документів, що посвідчують її особу, або якщо такі документи є фальшивими, вона повинна повідомити в поясненні про цю обставину, а також викласти причини зазначених обставин. Під час надання пояснень особою, яка не володіє українською або російською мовами, орган Державної прикордонної служби України повинен забезпечити перекладача з мови, якою така особа може спілкуватися. Після надання пояснень особа, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна бути протягом 24 годин передана посадовими особами Державної прикордонної служби України представнику центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Особа, зазначена в частині другій цієї статті, не несе відповідальності за незаконне перетинання державного кордону України, якщо вона без зволікань звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така особа не несе відповідальності за порушення правил перебування в Україні, якщо вона перебуває на території України протягом часу, необхідного для подання заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Згідно з положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

За таких обставин, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року №649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Зважаючи на Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, суд вважає за необхідне зазначити, що згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:- заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; - усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; - твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; - заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; - встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Статтею 9 Закону визначено порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Так, зокрема, розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.

Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону.

У разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.

Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Положеннями частини 5 статті 10 Закону передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Як зазначено в п.22 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16.03.2012 року №3 "Про внесення змін і доповнень до постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 року №1 "Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні", зі змінами і доповненнями, внесеними постановою Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.06.2011 року №3", ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні. Підпункт 2 пункту "A" статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою.

Відповідно до роз'яснень пункту 10 вказаної Постанови Пленуму ВАСУ, суди можуть використовувати інформацію про країни походження, розміщену на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях.

При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні, необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації.

Таким чином, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

У свою чергу, згідно Керівних положень УВКБ ООН, у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. Факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні так і документальні. Обов'язок надання доказів на користь повідомлених фактів вважається «обов'язком доказування». У відповідності до загальних правових принципів доказового права цей обов'язок покладається на особу, яка виказує твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доказу реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосуються його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення

Статтею 6 вказаного Закону визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з ч. 6 ст. 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Вирішуючи вказаний спір в контексті його ключових аспектів суд вказує наступне.

З приводу посилань позивача, що вона повинна отримати захист в Україні як дружина чоловіка, котрого вже було визнано особою, що потребує додаткового захисту.

Статтею 13 Закону України «Про міжнародне приватне право» передбачено, що документи, видані уповноваженими органами іноземних держав у встановленій формі, визначаються дійсними в Україні в разі їх легалізації, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України.

Позивачем не було надано легалізований документ, який засвідчує її шлюб, а ні під час проведення процедури, що передувала виникненню спірних правовідносин, ані до суду.

Заслуговує уваги той факт, що заявниця не зверталася до посольства України за отриманням візи та офіційний дозвіл на в'їзд в Україну, як це передбачає законодавство України, не отримала.

Тому, враховуючи матеріали справи, можна дійти висновку, що заявниця не надала правдивого підтвердження дійсності її шлюбу з громадянином Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_7 та її в'їзд в Україну не може вважатися, як в'їзд з метою возз'єднання сім'ї, згідно ст.4 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Суд, аналізуючи подані докази вбачає, що причиною звернення позивача взагалі не є потреба в захисті шляхом визнанням біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а спроба легалізації на території України.

Допитаний в ході розгляду справи свідок ОСОБА_7 пояснив, що вони з позивачкою спочатку одружилися за правилами шаріату, а вже потім у відповідному органі в країні громадянської належності, проте, оформити свідоцтво про шлюб в них не було часу, документів, підтверджуючих шлюб він не має.

У свою чергу, у співбесідах позивач спочатку повідомила, що такі є в наявності у неї, потім стверджувала, що такі знаходяться у її чоловіка.

Позивачем надано фотокопію свідоцтва про шлюб з перекладом, у свою чергу, суд критично ставиться до зазначеного доказу, оскільки такий повинен бути, у такому разі в на сайті www.syriamoi.gov.sy , який був вказаний в вищевказаному свідоцтві. Результатів щодо пошуку немає.

Згідно зі статтею 21 Сімейного кодексу України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану. Релігійний обряд шлюбу не є підставою для виникнення у жінки та чоловіка прав та обов'язків подружжя, крім випадків, коли релігійний обряд шлюбу відбувся до створення або відновлення органів державної реєстрації актів цивільного стану.

Державна реєстрація шлюбу засвідчується Свідоцтвом про шлюб, зразок якого затверджує Кабінет Міністрів України (частина третя статті 27 Сімейного кодексу України).

Вимога державної реєстрації шлюбу означає, що за українським законодавством ані шлюбна церемонія у церкві, мечеті, ані шлюб, укладений за місцевими або національними обрядами, не визначаються шлюбом з юридичної точки зору та не породжує правових наслідків. Оформлення шлюбу у мечеті та за місцевими або національними обрядами є особистою справою осіб, що вступають у шлюб та може мати місце як до, так і в будь-який час після реєстрації шлюбу. Проте, у всіх випадках юридично шлюб вважається існуючим тільки після його офіційної реєстрації в органах державної реєстрації актів цивільного стану.

Щодо побоювання позивача переслідувань в її країні громадянської належності за ознаками гендерності в умовах сирійського конфлікту.

Відповідно до п.45 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідувань.

Матеріали справи свідчать про відсутність будь-якої дискримінації стосовно заявниці та сама ж заявниця у співбесідах від 05.04.2018 року та 12.04.2018 року на запитання стосовно причетності до інцидентів з застосуванням фізичного насильства, яке пов'язано з її національністю, політичною діяльністю або релігійною належністю у Сирії відповіла, що таких фактів відносно неї та її родини не було. Позивач повідомила, що в неї були кошти на існування у Сирії та зазначила, що покинула країну своєї громадянської належності добровільно.

З матеріалів справи вбачається, що причиною від'їзду заявниці з країни громадянської належності - Сирії, та в подальшому з третьої безпечної країни - Російської Федерації було вирішення особистих проблем, а звернення до Головного управління ДМС України в Харківській області мотивоване не отриманням міжнародного захисту, а виключно в пошуках легалізації на території України.

Тобто немає підстав вважати, що заявниця має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Таким чином, можна зробити висновок, що заявниця не відповідає критерію включення за Конвенцією «Про статус біженців» від 28 липня 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців від 31 січня 1967 року та не має підстав для визнання біженцем відповідно до умов, передбачених п.1 ч. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Аналіз матеріалів справи з урахуванням інформації по країні походження на час розгляду справи свідчить, що не існує розумної можливості того, що саме заявниці буде причинено шкоду або неприйнятні страждання у разі її повернення в країну громадянської належності.

За матеріалами справи заявниця на батьківщині до адміністративної або кримінальної відповідальності не притягалася, з цих приводів державними органами не переслідувалася. Отже, загроза життю, безпеці чи свободі заявниці в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, з цих приводів відсутня.

Інформація по країні походження на даний час вказує на звільнення Сирії в цілому та регіону Ідліб від терористичних угрупувань «Ісламська держава», та інших угрупувань, а загалом теперішній час у Сирії і регіоні Ідліб спостерігається відносна стабільність та спокійна обстановка, спостерігається поступова тенденція до відновлення Сирії та звільнених регіонів країни, її інфраструктури, історичних цінностей, освітніх установ, це може розглядатися як конкретні дії у напрямку відродження та мирного розвитку Сирії та даного регіону.

Заявниця перебуває за межами країни своєї громадянської приналежності. Аналіз матеріалів особової справи заявниці показує, що територію Сирійської Арабської Республіки залишила добровільно, маючи дозвіл влади країни на виїзд, та свідомо обирала країну вибуття. У дійсності, реальними обставинами виїзду з Сирійської Арабської Республіки було не побоювання за своє життя та отримання міжнародного захисту, а зміна постійного місця проживання.

Таким чином, за результатом аналізу матеріалів справи вбачається, що заявниця є мігрантом. (Згідно з п. 62 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці. Він може бути рухомий бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру).

В ході розгляду справи встановлено, що громадянка Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_1 є жінкою арабської національності, мусульманка-сунітка за релігійним переконанням. Місце народження та постійне проживання - АДРЕСА_2

Звертає на себе увагу той факт що з початком військових дій 2011 року в Сирійській Арабській Республіці та до прибуття в Україну 30.03.2018 року (7 років) ОСОБА_1 постійно проживала на території провінції Ідліб в місті Аріха, про що сама повідомила в співбесіді від 12.04.2018 року.

Враховуючи Рекомендації з міжнародного захисту № 4: «Альтернатива втечі або переміщення в середині країни відповідно до статті 1А(2) Конвенції 1951 року про статус біженців і/або Протоколу до неї 1967 року», вбачається очевидним, що у заявниці є альтернатива переміщення в регіони, де рівень насилля значно знизився та діють мирні угоди. За відсутності бажання повертатися до свого рідного міста Аріха, яке знаходиться в провінції Ідліб, заявниця може обрати для проживання будь-який інший населений пункт, як це зробили її мати та сестра (співбесіда від 12.04.2018 року) та оселитися поза зоною бойових дій і приєднатися до процесу перемир`я.

Відповідно до ч.1 ст.2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

За приписами ч. 1,2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Отже, розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку про те, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, оскільки спірне рішення відповідача прийняте з урахуванням інформації по країні походження позивача, її пояснень на співбесідах, тобто на підставі, у порядку та у спосіб, що визначені законом, повно та всебічно, а тому - є правомірним. Доказів, що свідчать про протилежне, до суду не надано.

Керуючись ст. ст. 243-246, 250, 255, 295, 297 КАС України, суд, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 (АДРЕСА_1) до Державної міграційної служби України, ( вул. Володимирська,9, м. Київ, 01001), третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області (вул. Римарська,24, м. Харків, 61057) про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку через Харківський окружний адміністративний суд до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно - телекомунікаційної системи, як передбачено п.15 Перехідних положень КАС України; після початку функціонування Єдиної судової інформаційно - телекомунікаційної системи - безпосередньо до Другого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення складено 01 лютого 2019 року.

Суддя Заічко О.В.