Рішення № 79546035, 24.01.2019, Вінницький окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

24 січня 2019 р. Справа № 0240/3551/18-а

Вінницький окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді: Чернюк А.Ю.,

за участю:

секретаря судового засідання: Павліченко А.В.

позивача: ОСОБА_1

представника позивача: ОСОБА_2

представника відповідача: Порхун Л.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу

за позовом: ОСОБА_1 (АДРЕСА_1)

до: Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області (вул. Театральна, 10, м. Вінниця, Вінницька область, 21050), Державної міграційної служби України (адреса: вул. Володимирська, 9, м. Київ, 01001)

про: визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії

ВСТАНОВИВ:

До Вінницького окружного адміністративного суду звернулась громадянка Російської Федерації ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1, позивач) з позовом до Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області (далі - відповідач 1), Державної міграційної служби України (відповідач 2), в якому просить:

- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України у Вінницькій області від 17 серпня 2018 року № 284-18 про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов'язати управління Державної міграційної службу України у Вінницькій області прийняти рішення про надання ОСОБА_1 статусу біженця в Україні або особи, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначила, що 13 квітня 2018 року вона з метою отримання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту звернулася із відповідною заявою до управління Державної міграційної службу України у Вінницькій області. Після цього, із позивачем, посадовими особами відповідача 1, проведено опитування, заповнено анкету та видано довідку про звернення за захистом в Україні №0009003. В подальшому строк дії довідки продовжено до 14 листопада 2018 року.

25 вересня 2018 року позивач отримала від управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області, рішення № 284-18 від 17 серпня 2018 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зокрема, підставами відмови зазначено відсутність умов, передбачених п.1 чи 13 ч.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Вважаючи вказане рішення протиправним та таким, що прийняте без врахування всіх суттєвих обставин в справі, з метою його скасування, позивач звернулася з позовом до суду.

Ухвалою від 09 жовтня 2018 року відкрито провадження в адміністративній справі в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін. Крім того, відповідачам встановлено строк для подання до суду відзиву на позовну заяву.

19 жовтня 2018 року та 09 січня 2019 року від представника відповідачів на адресу суду надійшли відзиви на позовну заяву, в яких представник просила в задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі. Щодо позовної вимоги про визнання протиправним та скасування рішення Державної міграційної служби України від 17 вересня 2018 року за № 284-18, представник Управління ДМС України у Вінницькій області вказала, що відповідач 1 не є належним відповідачем, оскільки відповідне рішення про відмову в наданні статусу біженця, або особою яка потребує додаткового захисту приймалося Державною міграційною службою України.

Крім того, представник відповідачів вказала, що проаналізувавши викладені позивачем факти у сукупності, на її думку, позивач у випадку повернення в РФ не зазнає переслідувань в розумінні п.1 чи 13 ч.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Водночас, представник наголосила, що позивач перебувала на території України з листопада 2016, однак до органів міграційної служби з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не зверталась. Так, позивач звернулась до відповідних органів лише 13 квітня 2018 року, коли термін дії посвідки на тимчасове проживання в Україні закінчувався і в подальшому не було підстав для продовження терміну дії відповідної посвідки у зв'язку із закінченням терміну дії паспорту громадянки РФ для виїзду за кордон і відмовою Консульського відділу Посольства Росії в Україні в оформленні та видачі паспорту з причини оголошення заявниці в розшук, як особи, яка підозрюється у скоєнні злочину, передбаченого ч.2 ст.172 КК РФ.

При цьому під час співбесіди позивач зазначила, що метою її звернення до органу міграційної служби є небажання повертатись в РФ та в подальшому отримання громадянства України. Водночас, на переконання відповідачів позивач не бажає повертатись до країни громадянської належності РФ через побоювання відповідальності за вчинення дій, які визнані законодавством цієї держави як протиправні і на неї може очікувати відповідальність, визначена КК РФ.

Проте, вказані причини неповернення позивача не є такими, що відносяться до законодавчо встановлених та конвенційних ознак, за якими особу може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відтак, представник вважає, що під час виконання своїх повноважень, відповідачі діяли в порядку, на підставі та в межах чинного законодавства, не порушуючи статтю 9 «Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод».

08 листопада 2018 року та 16 січня 2019 року на адресу суду надійшли відповіді на відзиви, в яких позивач наполягала на позиції викладеній у позовній заяві та зазначає, що під час прийняття рішення не було враховано всі обставини, за наявності яких вона звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Водночас вважає, що обставини запротокольовані під час проведення співбесід співробітниками УДМС України у Вінницькій області, викладені неповно та не об'єктивно, без урахування у сукупності із наданими документами, що призвело до передчасного рішення про відмову у задоволенні заяви.

16 січня 2019 року на адресу суду надійшло клопотання позивача про залучення співвідповідача в адміністративній справі, яке мотивоване тим, що рішення про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, прийнято Державною міграційною службою України. А тому, співвідповідачем в даній справі має бути вказаний вище суб'єкт владних повноважень.

Ухвалою суду від 20 грудня 2018 року клопотання позивача про залучення Державної міграційної служби України в якості співвідповідача по справі задоволено.

Позивач та її представник в судовому засіданні позовні вимоги підтримали та просили суд їх задовольнити. Вказали, що підстави для обґрунтованого побоювання позивача стати жертвою переслідувань в Російській Федерації об'єктивно існують. Водночас, оцінка вказаним підставам відповідачами проведена поверхнево, без врахування всіх суттєвих обставин. Крім того, наголосили, що позивач перебуває в шлюбі із громадянином України. Тому, на думку сторони позивача, позовні вимоги є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню, а оскаржуване рішення є протиправним та підлягає скасуванню.

Представник відповідачів проти задоволення позову заперечувала та просила суд в задоволенні позовних вимог відмовити повністю. Крім того, вказала на правомірність оскаржуваного рішення, прийнятого у межах та на підставі наявних повноважень, з урахуванням того, що позивачем не доведено, що перебування в країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі. При цьому, зазначила про відсутність передбачених Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» підстав для надання позивачу статусу біженця або визнання її особою, що потребує додаткового захисту.

Розглянувши подані особами, які беруть участь у справі, документи, заслухавши пояснення представників осіб, які беруть участь у справі, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та заперечення, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

ОСОБА_1 є громадянкою Російської Федерації, що підтверджується паспортом громадянина Російської Федерації НОМЕР_2.

Згідно з копією трудової книжки НОМЕР_1, що наявна в матеріалах справи, заявниця з січня 2011 року до травня 2011 року працювала на посаді генерального директора ВАТ «Корунд», а з травня 2011 року на посаді головного бухгалтера.

З грудня 2011 року до листопада 2016 року позивач проживала в Таїланді, де деякий час працювала з російськими туристами нелегально, в подальшому влаштувалась на роботу в компанію по продажу спортивного обладнання для серфінгу «Вейк парадайз ко лтд».

02 квітня 2016 року, згідно із відмітками про перетин кордону в закордонному паспорті громадянина Російської Федерації НОМЕР_3, позивач прибула із Таїланду в Україну.

05 квітня 2016 року, відповідно до свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_4, позивач оформила шлюб з громадянином України ОСОБА_5

06 квітня 2016 року позивач покинула території України та виїхала до Республіки Молдова.

10 квітня 2016 року ОСОБА_1 повернулась до України, а 14 квітня 2016 року виїхала із України в Таїланд. 10 листопада 2016 року позивач знову прибула в Україну.

За даними Служби безпеки України та згідно з документами, наданими позивачем, на території Російської Федерації щодо неї проводиться кримінальне провадження за ознаками злочину, передбаченого ч.2 ст. 172 КК РФ «Незаконна банківська діяльність».

Так, у заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач зазначила, що в Російській Федерації у 2011 році щодо неї проводиться кримінальне провадження, в якому вона є обвинувачуваною особою.

13 квітня 2018 року, ОСОБА_1 звернулась до управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Після цього, із позивачем, посадовими особами управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області, проведено опитування, заповнено анкету та видано довідку про звернення за захистом в Україні №0009003. В подальшому строк дії довідки продовжено до 14 листопада 2018 року.

25 вересня 2018 року позивач отримала від управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області, рішення № 284-18 від 17 серпня 2018 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зокрема, підставами відмови зазначено відсутність умов, передбачених п.1 чи 13 ч.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Вважаючи вказане рішення протиправним та таким, що підлягає скасуванню, а свої права та охоронювані законом інтереси порушеними, позивач звернулася з даним позовом до суду.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Нормативно-правовим актом, який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, є Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (тут і надалі у редакції, яка діяла станом на момент виникнення спірних правовідносин).

У відповідності до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

При цьому, суд зазначає, що особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань (п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Згідно з ч.ч. 1 та 2 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У силу ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання (ч. 1 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Приписами ч.ч. 1 та 2 ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.

Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.

Відповідно до ч. 11, 12 ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.

За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (ч. 5 ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду (ч. 2 ст. 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Як вбачається зі змісту оскаржуваного рішення, підставою для відмови позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, слугували висновки про відсутність стосовно заявника умов, передбачених п.п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

При цьому, суд звертає увагу на те, що відповідно до п. 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Згідно з п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 №8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Директива 2011/95 ЕU від 13 грудня 2011 року «Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захистку, єдиного статусу біженця або для осіб, які піддаються під додатковий захист, а також змісту цього захисту», враховує в індивідуальному порядку дії заявника після виїзду з країни походження спрямовані винятково або переважно на створення необхідних умов для звернення за міжнародним захистом, щоб оцінити, піддаються чи ці дії заявника переслідуванням або серйозної шкоди у разі повернення в таку країну.

Відповідно до Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» (редакція від 15 травня 2014 року): значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуття в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Позивач перебувала на території України з листопада 2016 року, однак до органів міграційної служби з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту звернулась лише 13 квітня 2018 року, коли термін дії посвідки на тимчасове проживання в Україні закінчувався і в подальшому не було підстав для продовження терміну дії відповідної посвідки у зв'язку із закінченням терміну дії паспорту громадянки РФ для виїзду за кордон і відмовою Консульського відділу Посольства Росії в Україні в оформленні та видачі паспорту по причині оголошення заявниці в розшук, як особу, підозрювану у скоєнні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 172 КК РФ.

При цьому під час співбесіди від 24 квітня 2018 року позивач зазначила, що метою її звернення до органу міграційної служби є небажання повертатися до РФ. Крім того, повідомила, що бажає отримати громадянство України.

Крім того, позивач, під час проведення співбесід вказала, що з січня 2011 року до травня 2011 року працювала на посаді генерального директора ВАТ «Корунд», а з травня 2011 року на посаді головного бухгалтера. За окрему винагороду вона проводила операції по банківських рахунках інших фірм, здійснювала операції із переведення безготівкових коштів у готівку, направляла водія для отримання готівки. Також, зазначила, що мала сумніви стосовно законності вказаних дій, однак піддалася впливу свого роботодавця.

Під час співбесіди від 25 червня 2018 року позивач вказала, що ВАТ «Корунд» займалось роздрібною торгівлею, ліцензії на операції по переведенню безготівкових коштів в готівку не мала, оскільки відповідну ліцензію може мати тільки банк.

Відтак, суд вважає, що позивач не бажає повертатися до країни громадянської належності через побоювання відповідальності за вчинення дій, які визнані законодавством цієї країни як протиправні і на неї може очікувати відповідальність, визначена КК РФ.

Проте, суд наголошує, що зазначені причини неповернення позивача не є такими, що відносяться до конвенційних ознак, за якими особу може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

При цьому, під час проведених співбесід позивач зазначала, що станом на день розгляду даної справи рішення суду не в межах кримінального провадження щодо неї не винесено і її може бути виправдано.

Оцінюючи доводи позивача про те, що існування шлюбу між нею та ОСОБА_5, є підставою для надання їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, суд зазначає наступне.

Так, із 05 квітня 2016 року, позивач перебуває в шлюбі із громадянином України ОСОБА_5, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_4.

Проте, під час співбесіди, яка оформлена протоколом від 24 квітня 2018 року, позивач не одразу згадала, як звати її чоловіка. На питання, чи є шлюб фіктивним, однозначно ствердної відповіді не надала. При цьому, не могла назвати адресу за якою проживає її чоловік. Про себе повідомила, що проживає в м. Київ та зареєстрована за адресою друга її чоловіка.

З огляду на викладене, доводи позивача про те, що існування шлюбу між нею та ОСОБА_5, є підставою для надання їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, судом оцінюються критично.

Крім того, суд наголошує, що інформація щодо держави походження позивача із офіційних та загальнодоступних джерел свідчить, що на території Російської Федерації можуть зазнавати утиску та переслідувань журналісти, правозахисники, члени НПО, громадські та політичні активісти, ЛГБТ, інакодумці та незгодні з політикою уряду, незалежні СМІ, учасники антиурядових мітингів, акцій протесту, опозиціонери. (Международная Амнистия (Amnesty International), Доклад Amnesty International 2016/17: Права человека в современном мире, 22 февраля 2017, ISBN: 978-0-86210-496-2, доступ за посиланням: http://www.refworld.org.ru/docid/5901b0cc4.html; Всесвітня доповідь 2017: Росія, https://www.hrw.org/ru/world- report/2017/countrv-chapters/297733 та ін).

Суд враховуючи матеріали особової справи та особисті свідчення позивача, робить висновок, що до жодної із зазначених груп заявниця не належить. Зокрема, з'ясовано, що позивач не брала участь у політичній та релігійній діяльності, не була членом жодних організацій чи політичних партій, не брала участь в демонстраціях, мітингах проти уряду РФ, не надала жодних фактів особистого переслідування в РФ за конвенційними ознаками, до виїзду із РФ не зазнавала переслідувань за визначеними Конвенцією 1951 року ознаками збору державних чи недержавних агентів. До інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були б пов'язані із расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами, причетною не була.

З урахуванням викладеного суд вказує, що позивачем не доведено, що перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю та свободі з підстав переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також, позивачем не надано жодного доказу на підтвердження обґрунтованості побоювань загрози життю, не доведено існування умов для визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та наявності підстав для прийняття Державною міграційною службою України відповідного рішення.

При цьому, зазначена у позовній заяві інформація щодо можливих причин визнання позивачем біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту носить загальний характер і не має реального підґрунтя про небезпеку для позивача стати жертвою переслідувань чи утисків в державі її походження.

З огляду на викладене, суд вважає, що серед фактів, повідомлених позивачем немає підстав для набуття статусу біженця у відповідності до умов, передбачених п.1 ч. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Надаючи оцінку доводам позивача, суд доходить висновку, що єдиною причиною для небажання позивача повертатися до Російської Федерації є ймовірність уникнення кримінальної відповідальності за злочин передбачений КК РФ.

За таких обставин, суд доходить переконання, що рішення Державної міграційної служби України від 17 серпня 2018 року №284-18 про відмову у визнанні громадянки Російської Федерації ОСОБА_1 біженкою або особою, яка потребує додаткового захисту, є правомірним, обґрунтованим та таким, що прийняте уповноваженим органом в порядку та спосіб, визначений чинним законодавством України.

Щодо позовної вимоги про зобов'язання Державної міграційної служби України у Вінницькій області прийняти рішення про надання ОСОБА_1 статусу біженця в Україні або особи, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства, суд вказує, що остання є похідною від розглянутої вище позовної вимоги, у задоволенні якої суд дійшов до висновку про відмову в її задоволенні, відтак, вимога про зобов'язання вчинити дії також задоволенню не підлягає.

У силу вимог ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Підсумовуючи викладене, суд дійшов висновку, що позивач ні в заяві-анкеті, ні під час проведених співбесід не обґрунтувала свої побоювання та не надала переконливих відомостей для отримання захисту на території України. Доводи позивача ґрунтуються лише на суб'єктивних твердженнях, непідкріплених будь-якими доказами, що ставить під сумніви правдивість наданої нею інформації, є необґрунтованими та недоведеними.

Вказані обставини свідчать про необґрунтованість позовних вимог, а тому в їх задоволенні слід відмовити у повному обсязі.

Питання про розподіл судових витрат судом не вирішується, оскільки під час розгляду справи не встановлено їх понесення сторонами в справі.

Керуючись ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

В задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Позивач: ОСОБА_1 (АДРЕСА_1)

Відповідач 1: Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області (код ЄДРПОУ 37636770, адреса: вул. Театральна, 10, м. Вінниця, Вінницька область, 21050)

Відповідач 2: Державна міграційна служба України (код ЄДРПОУ 37508470, адреса: вул. Володимирська, 9, м. Київ, 01001)

Повний текст рішення виготовлено: 01.02.2019 року

Суддя Чернюк Алла Юріївна