Рішення № 79490110, 25.01.2019, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

25.01.2019Справа № 910/13473/18За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Славтрейд Агро»

До 1. Товариства з обмеженою відповідальністю «Південний фінансовий

партнер»

2. Публічного акціонерного товариства «ФІДОБАНК»

про визнання договору частково недійсним

Господарський суд міста Києва у складі судді Спичака О.М.

за участю секретаря судового засідання

Тарасюк І.М.

Представники сторін:

від позивача: Питель М.В.

від відповідача-1: Гук О. О.

від відповідача-2: не з'явився

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Славтрейд Агро» звернулось до Господарського суду м. Києва з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю «Південний фінансовий партнер» та Публічного акціонерного товариства «ФІДОБАНК» про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги №1 від 25.03.2015р., укладеного між Публічним акціонерним товариством «ФІДОБАНК» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Південний фінансовий партнер», в частині прав вимоги до Товариства з обмеженою відповідальністю «Славтрейд Агро» за кредитним договором №459Ю від 25.09.2013р.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що вказаний вище договір за своєю правовою природою є договором факторингу, а Товариство з обмеженою відповідальністю «Південний фінансовий партнер» при укладанні оспорюваного договору, не мало відповідної ліцензії на надання фінансових послуг, а отже, і необхідного обсягу цивільної дієздатності. Також позивач стверджує, що договір про відступлення прав вимоги від 25.03.2015р. не виконано, а фактично він є удаваним, тобто, не спрямованим на реальне настання правових наслідків.

Ухвалою від 16.10.2018р. відкрито провадження по справі; постановлено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження; призначено підготовче засідання на 12.11.2018р.

12.11.2018р. підготовче засідання було відкладено на 26.11.2018р.

Відповідач 1 у відзиві проти задоволення позовних вимог надав заперечення, посилаючись на те, що станом на момент укладання спірного правочину Товариство з обмеженою відповідальністю «Південний фінансовий партнер» мало свідоцтво про реєстрацію фінансової установи, згідно змісту додатку до якого останній мав право на надання фінансових послуг з факторингу. До того ж, вказаним учасником судового процесу наголошено на доказовій необґрунтованості тверджень позивача щодо удаваності договору від 25.03.2015р. Крім того, відповідачем 1 подано заяву про застосування строків позовної давності.

26.11.2018р. судом було відкладено підготовче засідання на 10.12.2018р.

10.12.2018р. підготовче засідання було відкладено на 26.12.2018р.

26.12.2018р. представником позивача було подано клопотання про призначення судової експертизи по справі для встановлення друкарських форм та матеріалів акту приймання-передачі прав вимоги до договору від 25.03.2015р.

Вказане клопотання було розглянуто та залишено судом без задоволення з урахуванням наступного.

Статтею 1 Закону України «Про судову експертизу» визначено, що судовою експертизою є дослідження на основі спеціальних знань у галузі науки, техніки, мистецтва, ремесла тощо об'єктів, явищ і процесів з метою надання висновку з питань, що є або будуть предметом судового розгляду.

Частиною 1 статті 99 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: 1) для з'ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; 2) жодною стороною не наданий висновок експерта з цих самих питань або висновки експертів, надані сторонами, викликають обґрунтовані сумніви щодо їх правильності, або за клопотанням учасника справи, мотивованим неможливістю надати експертний висновок у строки, встановлені для подання доказів, з причин, визнаних судом поважними, зокрема через неможливість отримання необхідних для проведення експертизи матеріалів.

Як зазначено в листі №01-8/2651 від 27.11.2006р. Вищого господарського суду України «Про деякі питання призначення судових експертиз» судова експертиза повинна призначатися лише у разі дійсної потреби у спеціальних знаннях для встановлення даних, що входять до предмета доказування, тобто у разі, коли висновок експерта не можуть замінити інші засоби доказування.

Проте, виходячи з предмету та підстав позовних вимог, з огляду на обставини, що входять до предмету доказування у справі та наявні в матеріалах справи докази, суд дійшов висновку щодо відсутності підстав для призначення по справі судової експертизи, а отже, і відмови в задоволенні клопотання позивача.

26.12.2018р. судом було закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 25.01.2019р.

Представник позивача у судовому засіданні 25.01.2019р. надав усні пояснення по суті справи, згідно змісту яких позов підтримав в повному обсязі.

Представник відповідача 1 проти задоволення позовних вимог надав заперечення.

Представник відповідача 2 в судове засідання 25.01.2019р. не з'явився, проте, про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином.

Наразі, з огляду на неявку вказаного учасника судового процесу, суд зазначає наступне.

Неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті (ч.1 ст.202 Господарського процесуального кодексу України).

Зі змісту п.1 ч.3 ст.202 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справу за відсутності учасника справи, якого було належним чином повідомлено про судове засідання, та яким не було повідомлено про причини неявки.

Згідно ч.1 ст.3 Господарського процесуального кодексу України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

За приписами ст.9 Конституції України, статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» і статті 4 Господарського процесуального кодексу України господарські суди у процесі здійснення правосуддя мають за відповідними правилами керуватися нормами документів, ратифікованих законами України.

Відповідно до ч.1 ст.1 Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950р., Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Україна повністю визнає на своїй території дію приписів Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Суду в усіх питаннях, що стосуються її тлумачення і застосування.

Водночас ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на справедливий розгляд його справи.

У рішенні 15-рп/2004 від 02.11.2004р. Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ст.69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м'якого покарання) визначено, що справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню. У сфері реалізації права справедливість проявляється, зокрема, у рівності всіх перед законом і засобах, що обираються для їх досягнення.

Значення принципів справедливості та добросовісності поширюється не тільки на сферу виконання зобов'язань, а і на сферу користування правами, тобто, такі засади здійснення судочинства виступають своєрідною межею між припустимим використанням права (як формою правомірного поводження) та зловживанням правами (як формою недозволеного використання прав).

Одночасно, застосовуючи відповідно до ч.1 ст.11 Господарського процесуального кодексу України, ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справи ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989р. Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»).

Отже, за висновками суду, неявка відповідача 2 не перешкоджає розгляду спору у судовому засіданні 25.01.2019р.

В судовому засіданні 25.01.2019р. на підставі ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини рішення суду.

Розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача 1, Господарський суд міста Києва,

ВСТАНОВИВ:

25.09.2013р. між Публічним акціонерним товариством «Фідобанк» (кредитор) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Славтрейд Агро» (позичальник) було укладено кредитний договір №459Ю, відповідно до умов п.2.1 якого банк надає позичальнику кредитну лінію з лімітом кредитної лінії, терміном погашення кредитної лінії на умовах, передбачених в цьому договорі, а позичальник зобов'язується повернути кошти, одержані в рахунок кредитної лінії, сплатити проценти за користування кредитною лінією, комісії та виконати свої зобов'язання у повному обсязі у строки/терміни, передбачені договором.

У п.12.2 договору №459Ю від 25.09.2013р. контрагентами погоджено що договір вступає в силу з моменту його підписання уповноваженими представниками сторін та скріплення їх підписів печатками. Цей договір діє до повного виконання сторонами своїх зобов'язань.

25.03.2015р. між Публічним акціонерним товариством «Фідобанк» (первісний кредитор) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Південний фінансовий партнер» (новий кредитор) було укладено договір №1 про відступлення права вимоги, відповідно до п.2.1 якого первісний кредитор передає (відступає) новому кредитору свої права вимоги до боржника за кредитним договором та/або іншими договорами про надання банківських послуг в обсязі та на умовах, що існують на момент укладання цього договору, а новий кредитор набуває права вимоги первісного кредитора та сплачує первісному кредитору за відступлення права вимоги грошові кошти в сумі, що дорівнює ціні договору у порядку та строки, встановлені цим договором.

За умовами п.3.1 договору №1 від 25.03.2015р. оформлення відступлення права вимоги відбувається в наступному порядку: права вимоги відступаються (продаються) в розмірі заборгованості боржника перед первісним кредитором на дату укладання цього договору. Для підтвердження наявності та дійсності прав вимоги, що відступаються кредитор передає новому кредитору документацію в порядку та строки, що передбачені договором. Право вимоги переходить до нового кредитора з дати укладання цього договору шляхом укладання акту приймання-передачі прав вимоги, після чого новий кредитор набуває права кредитора по відношенню до боржника стосовно його заборгованості за кредитним договором та іншими договорами про надання банківських послуг та їх зобов'язань за договорами забезпечення, а також по відношенню до поручителів, майнових поручителів стосовно їх зобов'язань за договором забезпечення. Разом з правами вимоги новому кредитору переходять інші всі інші пов'язані з ними права в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав.

Згідно п.4.1 договору №1 від 25.03.2015р. ціна договору складає 86 221 888,74 грн. Ціна договору відповідає рівню звичайної ціни, що склалась на ринку, визначеної на підставі незалежної експертної оцінки.

Договір набирає чинності з моменту його підписання уповноваженими представниками сторін та скріплення печатками і діє до повного виконання сторонами своїх зобов'язань за ним (п.10.1 договору №1 від 25.03.2015р.).

01.04.2015р. Публічним акціонерним товариством «Фідобанк» було направлено на адресу позивача спільне повідомлення №4/759 від 30.03.2015р. первісного та нового кредитора про відступлення прав вимоги на підставі договору №1 від 25.03.2015р. до Товариства з обмеженою відповідальністю «Славтрейд Агро», в тому числі, за кредитним договором №459Ю від 25.09.2013р. У вказаному повідомленні вказано, що внаслідок відступлення Товариство з обмеженою відповідальністю «Південний фінансовий партнер» є власником всіх прав вимоги за кредитним договором (в тому числі, прав на отримання всіх платежів, передбачених кредитним договором) та договорами забезпечення (в тому числі, права на задоволення в повному обсязі своїх грошових вимог за кредитним договором, шляхом звернення стягнення на предмет застави/іпотеки) з 25.03.2015р. Повідомлено реквізити для зарахування платежів за кредитним договором.

Як свідчать представлені відповідачем 1 до матеріалів справи документи, у квітні-вересні 2015р. позивачем перераховувались на рахунок Товариства з обмеженою відповідальністю «Південний фінансовий партнер» грошові кошти в якості погашення заборгованості за кредитним договором.

Листом №1/912 від 09.12.2015р. Товариством з обмеженою відповідальністю «Славтрейд Агро» було повідомлено відповідача 1 про часткове погашення кредитної заборгованості за договором №459Ю від 25.09.2013р.

За твердженнями позивача, вказаний вище договір за своєю правовою природою є договором факторингу.

Оцінюючи правову природу спірного правочину, суд дійшов висновку щодо дійсності посилань заявника на те, що вказаний вище договір є договором факторингу. При цьому, господарський суд зазначає наступне.

Відповідно до статей 512, 514 Цивільного кодексу України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Одним із випадків відступлення права вимоги є факторинг (фінансування під відступлення права грошової вимоги).

Визначення факторингу міститься у статті 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» (в редакції чинній на момент укладання спірного договору), в якій зазначено, що факторинг - це придбання права вимоги на виконання зобов'язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог і прийом платежів.

У статті 350 Господарського кодексу України факторинг визначений як передання чи зобов'язання банку передати грошові кошти за плату в розпорядження іншої сторони, яка відступає або зобов'язується відступити банку своє право грошової вимоги до третьої сторони.

У статті 1077 Цивільного кодексу України зазначено, що, за договором факторингу одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором. Зобов'язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

Пунктом 1 розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг № 352 від 06 лютого 2014 року «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг та внесення змін до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009 року № 231» до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): фінансування клієнтів - суб'єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників за договором, на якому базується таке відступлення; отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення.

Таким чином, у Цивільному кодексі України, як вбачається зі змісту його статей 512, 1077, проведено розмежування правочинів, предметом яких є відступлення права вимоги, а саме: правочини з відступлення права вимоги (цесія) та договори факторингу.

З аналізу статей 512-518 Цивільного кодексу України можна зробити такий висновок щодо суб'єктного складу правочинів з відступлення права вимоги: відповідно до статті 2 цього Кодексу учасниками цесії можуть бути будь-яка фізична або юридична особа.

Разом з тим, із частини першої статті 1077 Цивільного кодексу України, статті 350 Господарського кодексу України та частини п'ятої статті 5 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вбачається, що суб'єктний склад у договорі факторингу має три сторони: клієнта, яким може бути фізична чи юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності (частина друга статті 1079 Цивільного кодексу України), фактора, яким може бути банк або інша банківська установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (частина третя статті 1079 Цивільного кодексу України) та боржник, тобто набувач послуг чи товарів за первинним договором.

У статті 350 Господарського кодексу України зазначено, що фактором може бути лише банк, разом з тим, у пункті 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», норми якого є спеціальними, вказано, що фінансовими установами є банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди й компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо передбачених законом, - інших послуг (операцій), пов'язаних із наданням фінансових послуг. У частинах першій, другій статті 7 Закону зазначено, що юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов'язана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ.

У разі якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій.

Отже, фактор для надання фінансової послуги повинен бути включеним до Державного реєстру фінансових установ.

Щодо розмежування за предметом договору, то під час цесії може бути відступлене право як грошової, так і не грошової (роботи, товари, послуги) вимоги. Цивільний кодекс України передбачає лише перелік зобов'язань, у яких заміна кредитора не допускається (статті 515 Цивільного кодексу України). Предметом договору факторингу може бути лише право грошової вимоги (як такої, строк платежу за якою настав, так і майбутньої грошової вимоги (стаття 1078 Цивільного кодексу України).

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 1 Закону фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

За змістом пункту 11 частини першої статті 4 Закону факторинг є фінансовою послугою.

Метою укладення договору відступлення права вимоги є безпосередньо передання такого права. Метою договору факторингу є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника.

При цесії право вимоги може бути передано як за плату, так і безоплатно. За договором факторингу відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату.

Ціна договору факторингу визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги. Розмір винагороди фактора може встановлюватись по-різному, наприклад, у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю. Якщо право вимоги відступається «за номінальною вартістю» без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому випадку відносини факторингу відсутні, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора у зобов'язанні (частина третя статті 656 Цивільного кодексу України).

Договір факторингу спрямований на фінансування однією стороною другої сторони шляхом надання в її розпорядження певної суми грошових коштів. Вказана послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому, сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу. Плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченої в договорі, право вимоги за яким передається. Згідно з частиною першою статті 1084 Цивільного кодексу України якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові.

Також розмежування розглядуваних договорів здійснюється за їх формою: правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредитору (стаття 513 Цивільного кодексу України). Оскільки факторинг визначено пунктом 3 частини першої статті 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» кредитною операцією, вимоги до такого договору визначені у статті 6 Закону України«Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг». Наведену вище правову позицію щодо ознак розміжування договір відступлення права вимоги та факторингу наведено у постанові від 11.09.2018р. Великої Палати Верховного Суду по справі №909/968/16.

Як було встановлено вище, 25.03.2015р. між Публічним акціонерним товариством «Фідобанк» (первісний кредитор) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Південний фінансовий партнер» (новий кредитор) було укладено договір №1 про відступлення права вимоги, відповідно до п.2.1 якого первісний кредитор передає (відступає) новому кредитору свої права вимоги до боржника за кредитним договором та/або іншими договорами про надання банківських послуг в обсязі та на умовах, що існують на момент укладання цього договору, а новий кредитор набуває права вимоги первісного кредитора та сплачує первісному кредитору за відступлення права вимоги грошові кошти в сумі, що дорівнює ціні договору у порядку та строки, встановлені цим договором.

За умовами п.3.1 договору №1 від 25.03.2015р. оформлення відступлення права вимоги відбувається в наступному порядку: права вимоги відступаються (продаються) в розмірі заборгованості боржника перед первісним кредитором на дату укладання цього договору. Для підтвердження наявності та дійсності прав вимоги, що відступаються кредитор передає новому кредитору документацію в порядку та строки, що передбачені договором. Право вимоги переходить до нового кредитора з дати укладання цього договору шляхом укладання акту приймання-передачі прав вимоги, після чого новий кредитор набуває права кредитора по відношенню до боржника стосовно його заборгованості за кредитним договором та іншими договорами про надання банківських послуг та їх зобов'язань за договорами забезпечення, а також по відношенню до поручителів, майнових поручителів стосовно їх зобов'язань за договором забезпечення. Разом з правами вимоги новому кредитору переходять інші всі інші пов'язані з ними права в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав.

У п.2.6 договору №1 від 25.03.2015р. вказано, що розмір заборгованості боржників, право до яких відступається згідно з цим договором, складає 137 467 530,18 грн.

Згідно п.4.1 договору №1 від 25.03.2015р. ціна договору складає 86 221 888,74 грн. Ціна договору відповідає рівню звичайної ціни, що склалась на ринку, визначеної на підставі незалежної експертної оцінки.

Договір набирає чинності з моменту його підписання уповноваженими представниками сторін та скріплення печатками сторін і діє до повного виконання сторонами своїх зобов'язань за ним (п.10.1 договору №1 від 25.03.2015р.).

Тобто, умови п.п.2.6, 4.1 договору №1 від 25.03.2015р. вказують на те, що спірний договір має ознаки договору факторингу, оскільки фактично передбачають винагороду первісного кредитора за надання грошових коштів, що полягає у різниці між розміром відступлених прав вимоги та сумою грошових коштів, які передаються первісному кредитору.

Таким чином, у даному випадку фактично відбулося фінансування однієї особи іншою за рахунок передачі останній грошової вимоги до третьої особи (боржника), що є основною ознакою договору факторингу.

Уклавши договір відступлення права вимоги за кредитним договором банк отримав фінансування у розмірі 86 221 888,74 грн., а Товариство з обмеженою відповідальністю «Південний фінансовий партнер», в свою чергу, укладаючи вказаний договір набуло право одержання прибутку у формі різниці між реальною вартістю права вимоги, що відступається, і ціною вимоги, що передбачена договором про відступлення права вимоги. Така різниця виразилася в отриманні новим кредитором від первісного кредитора таких прав щодо боржника: права кредитора по відношенню до боржника стосовно його заборгованості за кредитним договором та іншими договорами про надання банківських послуг та їх зобов'язань за договорами забезпечення, а також по відношенню до поручителів, майнових поручителів стосовно їх зобов'язань за договором забезпечення.

Все вищевикладене вказує на те, що укладений між Публічним акціонерним товариством «Фідобанк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Південний фінансовий партнер» договір №1 від 25.03.2015р. про відступлення права вимог за своєю юридичною природою (незважаючи на його назву як договір про відступлення права вимоги) є договором факторингу. Цесія (уступка права вимоги) є одним з обов'язкових елементів відносин факторингу. Проте сама по собі назва оспорюваного у даній справі договору не змінює його правової природи.

За таких обставин, суд погоджується з твердженнями заявника стосовно того, що оспорюваний договір є договором факторингу.

За змістом п.2.6 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено (договір, який не укладено). У зв'язку з наведеним господарським судам необхідно встановлювати, чи є оспорюваний правочин вчиненим та з якого моменту (статті 205 - 210, 640 Цивільного кодексу України, частини друга - п'ята, сьома статті 180 Господарського кодексу України тощо).

Враховуючи, що Товариством з обмеженою відповідальністю «Славтрейд Агро» заявлено позов про визнання недійсним договору №1 від 25.03.2015р., керуючись приписами чинного на момент укладання договору цивільного та господарського законодавства України, господарським судом встановлено, що сторонами було досягнуто згоди щодо всіх істотних умов договору факторингу, скріплено договір підписами посадових осіб та печатками сторін, а отже, за висновками суду, спірний правочин було вчинено.

Згідно ч.1 ст.2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (ч.2 ст.4 Господарського процесуального кодексу України).

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Захист цивільних прав та інтересів судом здійснюється у спосіб встановлений законом або договором.

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містить ст.20 Господарського кодексу України.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст.204 Цивільного кодексу України).

За приписом ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Пунктом 2.1. Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

За приписами ч.1 ст.207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (ст..217 Цивільного кодексу Укарїни).

За змістом Постанови №9 від 06.11.2009р. Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з ч.ч.1-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України.

Частиною 3 ст. 162 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що позовна заява повинна містити виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову.

За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання пункту договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод (їх частин недійсними) недійсними.

Як вказувалось вище, в обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що вказаний вище договір за своєю правовою природою є договором факторингу, а Товариство з обмеженою відповідальністю «Південний фінансовий партнер» при укладанні оспорюваного договору, не мало відповідної дозвільного документа на надання фінансових послуг, а отже, і необхідного обсягу цивільної дієздатності. Також позивач стверджує, що договір про відступлення прав вимоги від 25.03.2015р. не виконано, а фактично він є удаваним, тобто не спрямованим на реальне настання правових наслідків.

Заперечуючи проти задоволення позову відповідач 1 посилався на те, що станом на момент укладання спірного правочину Товариство з обмеженою відповідальністю «Південний фінансовий партнер» мало свідоцтво про реєстрацію фінансової установи, згідно змісту додатку до якого останній мав право на надання фінансових послуг з факторингу. До того ж, вказаним учасником судового процесу наголошено на доказовій необґрунтованості тверджень позивача щодо удаваності договору від 25.03.2015р. Крім того, відповідачем 1 подано заяву про застосування строків позовної давності.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, господарський суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав.

За приписами ч.2 ст.203 Цивільного кодексу України особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону( ч.1 ст.92 Цивільного кодексу України).

З частини першої статті 1077 Цивільного кодексу України, статті 350 Господарського кодексу України та частини п'ятої статті 5 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вбачається, що суб'єктний склад у договорі факторингу має три сторони: клієнта, яким може бути фізична чи юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності (частина друга статті 1079 Цивільного кодексу України), фактора, яким може бути банк або інша банківська установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (частина третя статті 1079 Цивільного кодексу України) та боржник, тобто набувач послуг чи товарів за первинним договором.

У статті 350 Господарського кодексу України зазначено, що фактором може бути лише банк, разом з тим, у пункті 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», норми якого є спеціальними, вказано, що фінансовими установами є банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди й компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо передбачених законом, - інших послуг (операцій), пов'язаних із наданням фінансових послуг. У частинах першій, другій статті 7 Закону зазначено, що юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов'язана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ.

У разі якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій.

Отже, фактор для надання фінансової послуги повинен бути включеним до Державного реєстру фінансових установ.

Як свідчать представлені до матеріалів справи документи, 17.04.2014р. Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, було прийнято Розпорядження №1124 «Про внесення до Державного реєстру фінансових установ інформації про Товариства з обмеженою відповідальністю «Південний фінансовий партнер», згідно змісту якого постановлено внести до Державного реєстру фінансових установ інформацію про Товариство з обмеженою відповідальністю «Південний фінансовий партнер» (місцезнаходження: 73000, Херсонська область, місто Херсон, Миколаївське шосе, 4 км; код за ЄДРПОУ 39039234) як таке, що може надавати такі фінансові послуги: факторинг, фінансовий лізинг, надання поручительств, надання гарантій, надання позик, надання фінансових кредитів за рахунок власних коштів, залучення фінансових активів юридичних осіб із зобов'язанням щодо наступного їх повернення.

17.04.2014р. Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, видано свідоцтво ФК №466 про реєстрацію фінансовою установи.

Згідно змісту додатку до вказаного свідоцтва Товариству з обмеженою відповідальністю «Південний фінансовий партнер» надано право надавати фінансові послуги, в тому числі, факторинг.

Тобто, представлені до матеріалів справи відповідачем 1 документи спростовують твердження позивача про те, що у Товариства з обмеженою відповідальністю «Південний фінансовий партнер» було відсутні дозвільні документи на надання послуг факторингу, а отже, і дієздатність на укладання оспорюваного правочину.

Одночасно, суд також вважає такими, що позбавлені належного доказового обгрунтування твердження позивача про те, що укладання оспорюваного правочину було здійснено відповідачами без волі до настання певних правових наслідків. При цьому, суд зауважує наступне.

Зі змісту ч.1 ст.234 Цивільного кодексу України полягає, що правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином, є фіктивним.

Згідно п.3.11 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» фіктивний правочин є недійсним незалежно від мети його укладення, оскільки сторони не мають на увазі настання правових наслідків, що породжуються відповідним правочином.

Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для вигляду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаний. При вчиненні фіктивного правочину сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Причому такі цілі можуть бути протизаконними, або фіктивний правочин може взагалі не мати правової мети. Визнання фіктивного правочину недійсним потребує встановлення господарським судом умислу його сторін. Вказану правову позицію висловлено у постанові Верховного Суду від 28.11.2018р. по справі №910/23631/17.

Визнання фіктивного правочину недійсним потребує встановлення господарським судом умислу його сторін. У розгляді відповідних справ суд має враховувати, що ознака фіктивності має бути притаманна діям усіх сторін правочину. Якщо хоча б одна з них намагалася досягти правового результату, то даний правочин не може визнаватися фіктивним. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що всі учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення.

Судом вказувалось, що статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Принцип змагальності процесу означає, що кожній стороні повинна бути надана можливість ознайомитися з усіма доказами та зауваженнями, наданими іншою стороною, і відповісти на них (п. 63 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїс-Матеос проти Іспанії» від 23 червня 1993 р.).

Захищене статтею 6 Європейської конвенції з прав людини право на справедливий судовий розгляд також передбачає право на змагальність провадження. Кожна сторона провадження має бути поінформована про подання та аргументи іншої сторони та має отримувати нагоду коментувати чи спростовувати їх.

Дія принципу змагальності ґрунтується на переконанні: протилежність інтересів сторін найкраще забезпечить повноту матеріалів справи через активне виконання сторонами процесу тільки їм притаманних функцій. Принцип змагальності припускає поєднання активності сторін у забезпеченні виконання ними своїх процесуальних обов'язків із забезпеченням судом умов для здійснення наданих їм прав.

До того ж, суд зазначає, що однією з засад здійснення господарського судочинства у відповідності до ст.2 Господарського процесуального кодексу України є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом

Принцип рівності сторін у процесі - у розумінні «справедливого балансу» між сторонами - вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.33 Рішення віл 27.10.1993р. Європейського суду з прав людини у справі «Домбо Бегеер Б.В. проти Нідерландів»).

У п.26 рішення від 15.05.2008р. Європейського суду з прав людини у справі «Надточій проти України» суд нагадує, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище у порівнянні з опонентом.

Частиною 3 ст. 162 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що позовна заява повинна містити виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову.

Проте, всупереч наведеного вище, позивачем не представлено суду належних та допустимих у розумінні ст..76, 77 Господарського процесуального кодексу України доказів фіктивності укладеного між відповідачами договору, насамперед, не доведено суду відсутності у обох його контрагентів наміру створити правові наслідки на момент його вчинення.

Наразі, суд зазначає, що представленими суду документами підтверджується, що 01.04.2015р. Публічним акціонерним товариством «Фідобанк» було направлено на адресу позивача спільне повідомлення №4/759 від 30.03.2015р. первісного та нового кредитора про відступлення прав вимоги на підставі договору №1 від 25.03.2015р. до Товариства з обмеженою відповідальністю «Славтрейд Агро», в тому числі, за кредитним договором №459Ю від 25.09.2013р. У вказаному повідомленні вказано, що внаслідок відступлення Товариство з обмеженою відповідальністю «Південний фінансовий партнер» є власником всіх прав вимоги за кредитним договором (в тому числі, прав на отримання всіх платежів, передбачених кредитним договором) та договорами забезпечення (в тому числі, права на задоволення в повному обсязі своїх грошових вимог за кредитним договором, шляхом звернення стягнення на предмет застави/іпотеки) з 25.03.2015р. Повідомлено реквізити для зарахування платежів за кредитним договором.

Як свідчать представлені відповідачем 1 до матеріалів справи документи, у квітні-вересні 2015р. позивачем перераховувались на рахунок Товариства з обмеженою відповідальністю «Південний фінансовий партнер» грошові кошти в якості погашення заборгованості за кредитним договором. Означене вказує, що фактично позивачем підтверджено обставини переходу до відповідача 1 права вимоги до Товариством з обмеженою відповідальністю «Славтрейд Агро» за кредитним договором №459Ю від 25.09.2013р.

Листом №1/912 від 09.12.2015р. Товариством з обмеженою відповідальністю «Славтрейд Агро» було повідомлено відповідача 1 про часткове погашення кредитної заборгованості за договором №459Ю від 25.09.2013р.

Означене вказує, що фактично первісним та новим кредитором було вчинено дії згідно договору відступлення права вимоги №1 від 25.03.2015, зокрема, умови п.3.1.5 якого, що передбачає обов'язок нового боржника надіслати письмове повідомлення боржнику.

До того ж, наявні в матеріалах справи банківські виписки з рахунку відповідача 1 вказують на прийняття останнім виконання від боржника зобов'язання з кредитним договором, право вимоги за яким було набуто на підставі договору №1 від 25.03.2015р., що фактично вказує на наявність у нового кредитора наміру до настання правових наслідків за вказаним правочином.

Твердження позивача щодо наявності сумнівів щодо достовірності представленої до матеріалів справи копії акту від 25.03.2015р. приймання-передачі прав вимоги до договору №1 від 25.03.2015р. відступлення права вимоги та клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю «Славтрейд Агро» про визнання встановленою обставини не передання відповідачем 2 відповідачу 1 права вимоги за кредитним договором №459Ю від 25.09.2013р., суд вважає суперечливими з урахуванням наступного.

Частиною 1 ст.73 Господарського процесуального кодексу України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч.1 ст.77 Господарського процесуального кодексу України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. (ст.79 Господарського процесуального кодексу України).

Будь-які подані учасниками процесу докази (в тому числі, зокрема, й стосовно інформації у мережі Інтернет) підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи.

Діючими нормативно-правовими актами України встановлені певні вимоги стосовно оформлення учасниками судового процесу доказів, а саме ч.2, 4, 5 ст.91 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього. Копії документів вважаються засвідченими належним чином, якщо їх засвідчено в порядку, встановленому чинним законодавством. Учасник справи, який подає письмові докази в копіях (електронних копіях), повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу письмового доказу. Учасник справи підтверджує відповідність копії письмового доказу оригіналу, який заходиться у нього, своїм підписом із зазначенням дати такого засвідчення.

При цьому, відповідно вимог Національного стандарту України "Державна уніфікована система організаційно-розпорядчої документації. Вимоги до оформлення документів. ДСТУ 4163-2003", затвердженого наказом №55 від 07.04.2003р. Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики, на кожній сторінці наданого до матеріалів справи документу в копії повинна міститись відмітка про засвідчення, яка складається зі слів «Згідно з оригіналом», назви посади, особистого підпису особи, яка засвідчує копію, її ініціалів та прізвища, дати засвідчення копії.

Наразі, судом встановлено, що представлена до матеріалів справи копія акту від 25.03.2015р. приймання-передачі прав вимоги до договору №1 від 25.03.2015р. відступлення права вимоги засвідчена у передбаченому чинним законодавством порядку, та сумніву щодо відповідності оригіналу у суду не викликає.

Одночасно, судом прийнято до уваги, що за приписами ч.6-9 ст.81 Господарського процесуального кодексу України будь-яка особа, в якої знаходиться доказ, повинна видати його на вимогу суду. Особи, які не мають можливості подати доказ, який витребовує суд, або не мають можливості подати такий доказ у встановлені строки, зобов'язані повідомити про це суд із зазначенням причин протягом п'яти днів з дня вручення ухвали. У разі неповідомлення суду про неможливість подати докази, витребувані судом, або неподання таких доказів без поважних причин, суд застосовує до відповідної особи заходи процесуального примусу, передбачені цим Кодексом. У разі неподання учасником справи витребуваних судом доказів без поважних причин або без повідомлення причин суд, залежно від того, яка особа ухиляється від їх подання та яке ці докази мають значення, може визнати обставину, для з'ясування якої витребовувався доказ, або відмовити у її визнанні, або розглянути справу за наявними в ній доказами, а у разі неподання таких доказів позивачем - також залишити позовну заяву без розгляду.

Крім того, в контексті означеного судом враховано, що представлені відповідачем 1 до матеріалів справи документи вказують на те, що у квітні-вересні 2015р. позивачем перераховувались на рахунок Товариства з обмеженою відповідальністю «Південний фінансовий партнер» грошові кошти в якості погашення заборгованості за кредитним договором. Означене вказує, що фактично позивачем підтверджено обставини переходу до відповідача 1 права вимоги до Товариством з обмеженою відповідальністю «Славтрейд Агро» за кредитним договором №459Ю від 25.09.2013р.

За таких обставин, у даному випадку з огляду на представлені до матеріалів справи докази, суд дійшов висновку щодо відсутності сукупності умов необхідних для застосування норми ч.9 ст.81 Господарського процесуального кодексу України та визнання встановленою обставини не передання відповідачем 2 відповідачу 1 права вимоги за кредитним договором №459Ю від 25.09.2013р.

До того ж, суд вважає за доцільне звернути увагу позивача на те, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (ч.2 ст.4 Господарського процесуального кодексу України).

У рішенні №18-рп/2004 від 01.12.2004р. Конституційного суду України (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в ч.1 ста.4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права», яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Конституційний суд України у вказаному рішенні зазначає, що види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» як правило не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними. Охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об'єктивного права в цілому, що панує у суспільстві, зокрема, справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права та є його складовою.

Щодо порушеного права господарський суд зазначає, що таким слід розуміти такий стан суб'єктивного права, при якому воно зазнавало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого суб'єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення або ліквідації як такого. Порушення права пов'язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Виходячи з системного аналізу ст. ст.15, 16 Цивільного кодексу України, ст.20 Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

Тобто, відповідно до положень Господарського процесуального кодексу України обов'язок доведення факту порушення або оспорювання прав і охоронюваних законом інтересів покладено саме на позивача.

Проте, всупереч наведеного вище, позивачем так і не було доведено суду обставин порушення його прав та законних інтересів внаслідок укладання відповідачами спірного правочину, що фактично вказує на необґрунтованість позову та виключає можливість застосування судового захисту у обраний Товариством з обмеженою відповідальністю «Славтрейд Агро» спосіб.

За таких обставин, з огляду на все вищевикладене, суд дійшов висновку щодо доказової необґрунтованості та відсутності підстав для задоволення позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Славтрейд Агро» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Південний фінансовий партнер» та Публічного акціонерного товариства «ФІДОБАНК» про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги №1 від 25.03.2015, укладеного між Публічним акціонерним товариством «ФІДОБАНК» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Південний фінансовий партнер» в частині прав вимоги до Товариства з обмеженою відповідальністю «Славтрейд Агро» за кредитним договором №459Ю від 25.09.2013р.

З огляду на наявність самостійних підстав для відмови в задоволенні позовних вимог, заява відповідача 1 про застосування строку позовної давності залишена судом без задоволення.

При цьому, надаючи оцінку всім іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що згідно ч.4 ст.11 Господарського процесуального України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Положення означеної статті повністю узгоджуються з приписами ст.17 ЗУ «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

Згідно ст.6 Конвенції з прав людини та основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v. UKRAINE) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб п продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того,

вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від

27 вересня 2001 року).

З огляду на наведене всі інші клопотання та заяви, доводи та міркування учасників судового процесу відповідно залишені судом без задоволення і не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.

Отже, виходячи з вищенаведеного, приймаючи до уваги висновки суду стосовно безпідставності та необґрунтованості позовних вимог, суд дійшов висновку щодо залишення судових витрат за позивачем.

Керуючись ст.ст. 74, 76-80, 129, 236 - 240 Господарського процесуального кодексу України,

ВИРІШИВ:

1. Відмовити в задоволенні позовних вимог.

Рішення господарського суду набирає законної сили у відповідності до приписів ст.241 Господарського процесуального кодексу України. Згідно ч.1 ст.256 та п.п.17.5 пункту 17 Розділу XI «Перехідні положення» Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду через відповідний місцевий господарський суд протягом двадцяти днів з дня його проголошення.

Повний текст складено та підписано 30.01.2019р.

Суддя Спичак О.М.