Ухвала суду № 79463868, 21.01.2019, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/5984/18

У Х В А Л А

21 січня 2019 року м.Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Цховребової М.Г.

за участю:

секретаря судового засідання - Поварчук В.В.

позивача - ОСОБА_1

розглянувши у відкритому судовому засіданні клопотання про залишення без розгляду позовної заяви ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Одеській області про визнання протиправною бездіяльності та стягнення середнього заробітку, -

встановив:

До Одеського окружного адміністративного суду надійшов позов ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Одеській області, в якому позивач просить:

- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не здійснення остаточного розрахунку в день звільнення зі служби в поліції відносно позивача;

- стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за весь час затримки виплати одноразової грошової допомоги при звільнення зі служби у поліції в розмірі 11091,63 грн.

В підготовчому засіданні 21.01.2019 року судом встановлено, що 20.12.2018 року представником відповідача до суду подано клопотання, вхід. № 39881/18, в якому останній, керуючись ст.ст. 2, 44, 46, 47, 121, 122 КАС України, просить залишити без розгляду заяву ОСОБА_1 у зв'язку із пропущенням строку позовної давності, з тих підстав, по суті, що:

- позивач зазначає, що відповідно до наказу № 2015 о/с від 29.12.2017 року він був звільнений зі служби в поліції, проте одноразова грошова допомога в розмірі 102514 гривень 70 копійок була виплачена лише 31 січня 2018 року. Виходячи з позовної заяви, позивач отримав одноразову грошову допомогу при звільненні у січні 2018 року, а до суду звернувся 19 листопада 2018 року (зі спливом 8 місяців з моменту виплати);

- Національна поліція України є органом виконавчої влади зі специфічними умовами праці, яка має спеціальне законодавство, що регулює службу у вказаному органі. Ті кошти, які хоче стягнути з ГУНП в Одеській області ОСОБА_1 не є грошовим забезпеченням, адже останній після звільнення не працював, не виконував ніяких функціональних обов'язків, тобто підстав для забезпечення його грошовим забезпеченням не було. Таким чином, в даній справі строком позовної давності є загальний строк, визначений ч. 1 ст. 122 КАС України, а саме - 6 місяців з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. ОСОБА_1 було порушено вказану вище норму КАС України, а саме подання позовної заяви зі спливом 8 місяців, а тому така заява повинна бути залишена без розгляду;

- більше півроку ОСОБА_1 не було діла затримки виплати йому одноразової грошової допомоги при звільненні, а коли почали масово звертатися пенсіонери ГУНП до суду з позовними заявами про порушення їх прав та інтересів, вирішив також безпідставно стягнути з ГУНП в Одеській області грошові кошти, які не передбачені кошторисом Державного бюджету України, крім того є надуманими самим позивачем та не мають жодного офіційного підтвердження.

В підготовче засідання 21 січня 2019 року представник відповідача не прибув. Відповідач про дату, час і місце судового розгляду повідомлений належним чином, про що свідчить розписка представника відповідача. (а.с.66)

17.01.2019 року представником відповідача до суду подано клопотання, вхід. № 1770/19, в якому останній зазначає, що подане клопотання підтримує у повному обсязі та просить розглянути його без участі представника ГУНП в Одеській області.

Виходячи з наведеного, керуючись положеннями ч. 1, п. 1 ч. 3 ст. 205 КАС України, суд дійшов висновку про можливість продовжити підготовче засідання та розглянути клопотання представника відповідача за даною явкою.

В підготовчому зсіданні 21 січня 2019 року позивач заперечував проти задоволення заявленого клопотання, з підстав, викладених у письмовій позиції позивача на клопотання представника відповідача, вхід. 40151/18 від 22.12.2018 року, в якій останній, керуючись ст.ст. 5, 44, 47 КАС України, просить у задоволенні клопотання представника відповідача про залишення адміністративного позову без розгляду відмовити, з тих підстав, по суті, що:

- аналізуючи положення трудового законодавства в контексті конституційного звернення, Конституційний Суд України виходить з того, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов'язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов'язків. Регулювання оплати праці працівників незалежно від форм власності підприємства, організації, установи здійснюється шляхом установлення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних норм і гарантій. Відповідно до ч. 3 ст. 94 Кодексу питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначається Кодексом, Законом та іншими нормативно-правовими актами. Наведений зміст поняття заробітної плати узгоджується з одним із принципів здійснення трудових правовідносин - відплатність праці, який дістав відображення у пункті 4 частини 1 Європейської соціальної хартії (переглянутої) від 3 травня 1996 року, ратифікованої Законом України від 14 вересня 2006 року № 137-V, за яким усі працівники мають право на справедливу винагороду, яка забезпечить достатній життєвий рівень. Крім обов'язку оплатити результати праці робітника, існують також інші зобов'язання роботодавця матеріального змісту. Ці зобов'язання стосуються тих витрат, які переважно спрямовані на охорону праці чи здоров'я робітника (службовця) або на забезпечення мінімально належного рівня його життя, у тому числі й у разі простою - зупинення роботи, що було викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами (форс-мажор) тощо. Такі зобов'язання відповідають мінімальним державним гарантіям, установленим статтею 12 Закону, зокрема щодо оплати часу простою, який мав місце не з вини працівника;

- поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов'язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов'язків (п. 2.1 мотивувальної частини Рішення Конституційного суду України № 8-рп/2013 від 15 жовтня 2013 року). Більше того, відповідно до п. 2.3 мотивувальної частини Рішення Конституційного суду України № 9-рп/2013 від 15 жовтня 2013 року передбачено, що спір щодо стягнення не виплачених власником підприємства, установи, організації або повноваженим ним органом чи фізичною особою сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати є трудовим спором, пов'язаним з недотриманням законодавства про оплату праці;

- у структуру заробітної плати входять інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які проводяться понад встановлені зазначеними актами норми. Всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; в разі невиконання такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність;

- відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 (справа № 1-13/2013) за конституційним зверненням громадянки ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень ч. 2 ст. 233 Кодексу законів про працю України, ст.ст. 1, 12 Закону України «Про оплату праці» суд чітко зазначає, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, що йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

Дослідивши позицію представника відповідача, заслухавши думку позивача, дослідивши матеріали справи в межах розгляду поданого клопотання, суд дійшов висновку, що дане клопотання не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Так, по-перше, згідно ч.ч. 1, 2 ст. 122 КАС України, позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

З наведених положень КАС України вбачається, що іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 233 Кодексу Законів про працю України, працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянки ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України, статей 1, 12 Закону України "Про оплату праці" від 15 жовтня 2013 року у справі № 1-13/2013 № 8-рп/2013 встановлено, що в аспекті конституційного звернення положення частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України у системному зв'язку з положеннями статей 1, 12 Закону України "Про оплату праці" від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР зі змінами необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

Згідно з ч. 1 ст. 117 Кодексу законі про працю України від 10.12.1971 № 322-VIII (далі - КЗпП України) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Відповідно до ч. 1 ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Середній заробіток за час затримки виплати одноразової грошової допомоги при звільнення зі служби у поліції за своїм змістом також є державною гарантією, встановленою законодавством, звернення до суду з позовом про стягнення якої не обмежується будь-яким строком.

Наведена позиція суду узгоджується з позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 18 липня 2018 року у справі № 810/594/17 (адміністративне провадження № К/9901/1772/17).

По-друге, інші вищенаведені обставини щодо обґрунтування клопотання відповідача про залишення позовної заяви без розгляду, наведені представником відповідача у клопотанні, - входять до предмета доказування та з'ясування яких можливо лише під час розгляду справи по суті.

Враховуючи та на підставі наведеного, суд дійшов висновку, що клопотання представника відповідача про залишення без розгляду позовної заяви ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Одеській області про визнання протиправною бездіяльності та стягнення середнього заробітку - є необґрунтованим, недоведеним та безпідставним, відповідно, таким, що не підлягає задоволенню.

Керуючись ст.ст. 122, 205, 240, 243, 248, 256, 294 КАС України, суд -

ухвалив:

В задоволенні клопотання представника відповідача про залишення без розгляду позовної заяви ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Одеській області про визнання протиправною бездіяльності та стягнення середнього заробітку - відмовити.

Ухвала окремо не оскаржується та набирає законної сили в порядку ст. 256 КАС України.

В повному обсязі ухвалу складено 28 січня 2019 року.

Суддя М.Г. Цховребова