Рішення № 79400940, 24.01.2019, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 1540/4966/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 січня 2019 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Самойлюк Г.П., розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу № 179 від 19.09.2018р. про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує захисту, зобов’язання прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, -

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

До Одеського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу № 179 від 19.09.2018р. про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує захисту, зобов’язання прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що у вересні 2018р. позивач звернувся до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області із заявою про звернення за захистом в Україні, однак 21.09.2018р. отримав повідомлення № 5/1-697 від 19.09.2018 р. про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі наказу № 179 від 19.09.2018 р., у відповідності з яким на підставі п. 6 ст. 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. При зверненні до органів міграційної служби позивач наголосив, що побоюється повернення до країни походження внаслідок своєї діяльності та погроз з боку невідомих осіб. Позивач вважає рішення Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області необґрунтованим та незаконним, таким, що прийнято без урахування та без дослідження всіх обставин, які мають юридичне значення і стосуються справи.

Від відповідача надійшов відзив на позовну заяву від 13.11.2018 р. (вх. № 34538/18 ), в якому в обґрунтування правової позиції зазначено, що відповідач не визнає даний адміністративний позов та вважає, що посадовими особами органу міграційної служби було проведено аналіз відповідності підстав, викладених в заяві, анкеті та протоколах співбесід про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам п.1 ч.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та встановлено, що позивач не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Відповідач зазначає, що на підставі п. 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що приймається за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у позивача відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо позивач з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. Відповідач вважає, що наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 179 від 19.09.2018р. про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту прийнято з урахуванням та дослідженням усіх обставин справи.

Ухвалою судді Одеського окружного адміністративного суду Самойлюк Г.П. від 25.10.2018р. відкрито провадження у справі та визначено, що справа буде розглядатись в порядку спрощеного позовного провадження (з викликом сторін); призначено судове засідання по справі на 20.11.2018 р. о 15 год. 00 хв.

Ухвалою суду від 20.11.2018 р., яка занесена до протоколу засідання, в судовому засіданні оголошено перерву до 10.12.2018 р. 15 год. 30 хв.

Ухвалою суду від 10.12.2018 р. призначено проведення розгляду справи в порядку загального позовного провадження зі стадії проведення підготовчого засідання та, зокрема, призначено підготовче засідання по справі на 10.01.2019 р. о 15 год. 15 хв.

Ухвалою суду від 10.01.2019 р. підготовче провадження у справі закрито; призначено судове засідання для розгляду справи по суті на 21.01.2019 р. о 15 год. 30 хв.

До судового засідання 21.01.2019 р. всі учасники справи не з’явились, явку представників не забезпечили, про дату, час та місце судового розгляду повідомлені належним чином та завчасно.

21.01.2019 р. (вх. № 2131/19) від представнитка позивача надійшла заява, в якій останній просив розглянути справу за його відсутності за наявними у справі матеріалами.

21.01.2019 р. (вх. №2197/19) від представника Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області надійшло клопотання про розгляд справи за його відсутності.

Згідно ч. 3 ст. 194 КАС України учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі учасники справи, судовий розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження на підставі наявних у суду матеріалів.

За приписами ч.1 ст. 205 КАС України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи, за умови що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з’явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта (ч. 9 ст. 205 КАС України).

Згідно ч. 4 ст. 229 КАС України у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Враховуючи наведене, у зв'язку із неприбуттям у судове засідання 21.01.2019 р. всіх учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце судового розгляду, суд дійшов висновку про розгляд справи в порядку письмового провадження за наявними у справі письмовими доказами.

Розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, суд,-

ВСТАНОВИВ:

03.09.2018р. ОСОБА_1 ОСОБА_2 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області з заявою про надання захисту в Україні.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1, місце народження: ОСОБА_3, провінція Літторал, район Мунго, с. Бомоно Ба Мбенгу; здобув середню освіту; за віросповіданням християнин-протестант; за національністю камерунець, етнічна приналежність бабака; рідна мова бакуері; володіє французькою вільно, англійською на середньому рівні; неодружений, що вбачається з анкети особи яка звернулась із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач вибув з країни громадянської належності 30.01.2013р. авіарейсом Дуала (ОСОБА_3) – Стамбул (Туреччина) – Одеса (Україна). Перетнув кордон України легально.

Як вбачається з анкети особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зареєстрованої 03.09.2018р. (справа №2018OD0136, реєстраційний номер заяви 141), позивач виїхав за межі ОСОБА_3 на навчання до України. Посилаючись на хворобу (епілепсія), позивач в анкеті зазначає, що зазнавав висміювання, в зв'язку з чим батько наполягав на його виїзді за кордон на навчання. Також позивач зазначив про небажання повертатись до країни громадянської належності, оскільки на півночі ОСОБА_3 виник збройний конфлікт, внаслідок якого зруйновано будинок позивача, а на території регіону, в якому мешкав позивач відбуваються мітинги проти держави. З метою протистояння зазначеним мітингам владою було спрямовано війська до селища позивача.

19.09.2018 р. на підставі проведених інтерв'ю та анкетування із ОСОБА_1 ОСОБА_2 з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області складено висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. За наслідками аналізу матеріалів особової справи заявника підтверджено відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті визнання заявника особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог ст. 3, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст. 3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року та п. 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» через відсутність доведених фактів загрози життю, безпеці чи свободі заявника в країні громадянської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. За час перебування шукача притулку на території України подій або нових обставин для обґрунтованого побоювання не виявлено.

19.09.2018 р. відповідачем видано наказ №179 «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту», яким відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту гр. ОСОБА_3 ОСОБА_1 ОСОБА_2, особова справа № 2018OD0136.

21.09.2018 р. позивач отримав повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видане ОСОБА_2 з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного ОСОБА_2 Державної міграційної служби в Одеській області №5/1-697 від 19.09.2018р.

Вивчивши матеріали справи, дослідивши обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги та заперечення, докази, якими вони підтверджуються, суд вважає, що у задоволенні адміністративного позову слід відмовити повністю з наступних підстав.

Відповідно до ст.6 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Оцінюючи правомірність дій відповідача, суд керувався критеріями, закріпленими у ч.2 ст.2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури, які повинні дотримуватися при реалізації дискреційних повноважень владного суб’єкта.

Відповідно до ч.2 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Таким чином, суд з’ясовує, чи використане повноваження, надане суб’єкту владних повноважень, з належною метою; обґрунтовано, тобто вчинено через вмотивовані дії; безсторонньо, тобто без проявлення неупередженості до особи, стосовно якої вчиняється дія; добросовісно, тобто щиро, правдиво, чесно; розсудливо, тобто доцільно з точки зору законів логіки і загальноприйнятих моральних стандартів; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації, тобто з рівним ставленням до осіб; пропорційно та адекватно; досягнення розумного балансу між публічними інтересами та інтересами конкретної особи.

Відповідно до положень ст.1 Міжнародної конвенції про статус біженців від 28.07.1951р., п.1 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Пунктом 13 цієї ж статті Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Аналізуючи зміст п.п.1, 13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", суд вважає необхідним зауважити, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення статусу біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа змушена залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення такого спору. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Згідно зі статтею 4 ОСОБА_4 Європейського Союзу "Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту" (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до ч.1 ст.7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

При оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, згідно із ч.12 ст.7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту: реєструє заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та подані документи; ознайомлює заявника або його законного представника під їх власний підпис з порядком прийняття рішення за їх заявами, правами та обов'язками особи, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; проводить дактилоскопію особи, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; у разі потреби направляє особу на обстеження для встановлення віку у порядку, встановленому законодавством України; заповнює реєстраційний листок на особу, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та членів її сім'ї, які не досягли вісімнадцятирічного віку, або на дитину, розлучену із сім'єю, від імені якої заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, подав її законний представник; заповнює інші необхідні документи; оформлює особову справу; роз'яснює порядок звернення про надання безоплатної правової допомоги відповідно до закону, що регулює надання безоплатної правової допомоги; заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи.

Згідно із ч.ч. 4, 6, 7 ст. 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом керівника органу міграційної служби.

Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.

Наказом МВС України № 649 від 03.03.2016р. затверджені Правила розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (далі - Правила № 649).

Згідно із п. 1.1 розділу І Правил № 649 ці правила визначають процедуру розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У п. 4.1 розділу IV Правил № 649 наведено, що під час попереднього розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа органу міграційної служби (особа, яка веде справу) протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви: а) проводить співбесіду із заявником з дотриманням правил, встановлених частинами другою та третьою статті 8 Закону. У разі залучення перекладача для участі в співбесіді, у тому числі через систему відеоконференц-зв'язку, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС перед початком співбесіди попереджає перекладача про необхідність дотримання умов конфіденційності, що оформлюється розпискою про нерозголошення відомостей, що містяться в особовій справі заявника (додаток 11). Результати співбесіди оформлюються відповідним протоколом співбесіди (додаток 12) з особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що підписується цією особою або її законним представником, перекладачем, адвокатом, психологом, педагогом (за наявності); б) розглядає відомості, наведені в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та інші документи, вимагає додаткові відомості, що можуть підтверджувати наявність чи відсутність підстав для прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; в) готує письмовий висновок щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 13).

У висновку обов'язково робиться посилання на використану інформацію про країну походження заявника, включаючи сторінки, назви інформаційних звітів, роки та найменування установ чи організацій, що його підготували, посилання на електронну адресу, якщо звіти було опубліковано в Інтернеті, та її співвідношення із змістом заяви та відомостями, отриманими під час співбесіди із заявником або його законним представником. Цей висновок повинен включати посилання на точну, актуальну інформацію з декількох джерел.

Згідно із пп. б п.4.3 розділу IV Правил № 649 на підставі письмового висновку уповноваженої посадової особи органу міграційної служби щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби в межах установленого строку приймає одне з таких рішень, зокрема про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до п.4.4 розділу IV Правил № 649 рішення, передбачені пунктом 4.3 цього розділу, оформлюються наказом органу міграційної служби.

Відповідно до п. 4.6 розділу IV Правил № 649, у разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття орган міграційної служби надсилає або видає під підпис заявнику або його законному представнику письмове повідомлення про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 16), з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення, про що робить відповідний запис в журналі реєстрації видачі повідомлень.

В обґрунтування позовних вимог позивачем, в тому числі, вказувалось на поверхневий розгляд питання щодо надання йому статусу біженця та невжиття всіх необхідних заходів для встановлення обставин на які він посилався у відповідній заяві. Проте такі доводи в повній мірі спростовуються матеріалами справи, зокрема наявною копією особової справи позивача, що була надана відповідачем.

19.09.2018 р. за результатами вивчення матеріалів особової справи позивача відповідачем було складено вмотивований висновок щодо відсутності відповідно до Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань та стосовно якого встановлено, що загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, передбачених п.п. 1, 13 ч. 1 ст.1 цього Закону обставин, у тому числі тих, що вказав позивач.

Позивачем до заяви про надання міжнародного захисту не надано жодних документів або матеріалів, що могли б бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця, ніяких переконливих доказів про факти переслідування в країні походження, які б слугували причиною його вимушеного від'їзду до України, позивач не надав, та таких, що заслуговують на увагу, пояснень не навів. Як встановлено судом, позивачем не було надано до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області доказів та аргументованих пояснень про факти переслідування у ОСОБА_3 та доводів щодо відмови країни його громадянської належності захищати його права від дискримінації, переслідувань.

В той же час, в матеріалах справи містяться копії національного паспорта позивача та візи, докази легального перетину ним державного кордону. Крім того, позивач під час співбесіди повідомив про безперешкодне звернення ним до дипломатичного представництва ОСОБА_3 на території України з метою продовження строку дії паспортного документа (арк. 5 протоколу співбесіди від 19.09.2018 р.), що свідчить про відсутність у позивача побоювань користування захистом країни громадянської належності.

Також суд погоджується з відповідачем, що повідомлена позивачем обставина щодо його приниження у зв’язку з захворюванням на епілепсію (арк. 8 анкети від 10.09.2018 р.) не може бути визнана в якості причини, за якої позивач наразі не може повернутися на територію країни громадянської належності, оскільки під час розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач не навів доказів або обґрунтованих тверджень стосовно можливості зазнати загрози для себе у зв’язку із вищезазначеною обставиною.

Інформацію стосовно ймовірного конфлікту, який, за твердженням позивача, виник у останнього на Батьківщині неможливо перевірити та факт наявності конфлікту жодним чином не підтверджений позивачем. Позивачем не наведено детальної інформації стосовно періоду конфлікту та його локалізації та надано суперечливу інформацію стосовно регіонів, на території яких на теперішній час наявне збройне протистояння.

Як було встановлено відповідачем під час розгляду заяви, вищезазначений випадок міг носити поодинокий характер, не повторювався з 2008 р. до моменту виїзду позивача за межі країни громадянської належності у 2013 році (арк. 8 анкети від 10.09.2018 р.; арк. 10 протоколу співбесіди від 19.09.2018р.). Водночас, обставина, відповідно до якої позивач продовжував після зазначеного випадку протягом п’яти років проживати на території ОСОБА_3, не зазнаючи при цьому особистих проблем (арк. 10 протоколу співбесіди від 19.09.2018р.), свідчить про відсутність обґрунтованих побоювань зазнати переслідувань за зазначеною ознакою. При цьому, наявність друзів, постійного кола спілкування на території ОСОБА_3 (арк. 10 протоколу співбесіди від 19.09.2018р.), можливість вільного переміщення територією країни громадянської належності (арк. 1-2 анкети від 10.09.2018р.), рівність позивача у правах та обов’язках з іншими громадянами ОСОБА_3 (арк. 12 протоколу співбесіди від 19.09.2018 р.), наявність для позивача вільного доступу до лікарень, державних та комерційних установ на території країни громадянської належності (арк. 12 протоколу співбесіди від 19.09.2018р.), можливість проходження належного лікування захворювання на Батьківщині (арк. 13 протоколу співбесіди від 19.09.2018р.), можливість безперешкодного отримання освіти на території країни громадянської належності (арк. 4-6 анкети від 10.09.2018р.) свідчить про відсутність дискримінації позивача за вищезазначеною ознакою на території країни громадянської належності.

Позивач під час співбесіди повідомив орган міграційної служби, що по відношенню до позивача на час його проживання на території країни громадянської належності не застосовувались тортури, нелюдське або таке, що принижує людську гідність поводження (арк. 13протоколу співбесіди від 19.09.2018), також ані позивач, ані його близькі родичі не були причетні до насильницьких зникнень або викрадень на Батьківщині (арк. 12 протоколу співбесіди від 19.09.2018р.).

Твердження позивача про небажання повертатися до країни громадянської належності у зв’язку з побоюванням стати об’єктом дискримінації щодо англомовних мешканців (арк. 12 протоколу співбесіди від 19.09.2018р.) судом до уваги не беруться, оскільки як самостійно зазначено позивачем під час анкетування та співбесіди, його рідною мовою є бакуері, а французькою мовою він володіє значно краще, ніж англійською.

Позивач як шукач захисту не надав як до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області, так і до суду документів, які можуть бути доказом того, що йому загрожує небезпека у разі повернення до країни громадянської належності, а також не навів жодних фактів на обґрунтування побоювань у разі повернення до ОСОБА_3, які б ґрунтувались на подіях, прикладах або інших доказах, що можуть вказувати на наявність ймовірних побоювань.

Твердження позивача стосовно можливого переслідування є суперечливими та неправдоподібними. Так, позивач прибув в Україну в 2013 році, а за наданням міжнародного захисту звернувся до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області у 2018 році.

Як вбачається з матеріалів справи, звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до Головного управління ДМС в Одеській області відбулось зі зволіканням, після закінчення легального строку перебування позивача на території України.

Згідно з ч. 5 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Враховуючи те, що дата звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є значно пізнішою від дати його прибуття в Україну, суд дійшов висновку про відсутність у позивача реальних побоювань стати жертвою переслідувань у країні походження.

Аналогічну правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 14 березня 2018 року у справі №820/1502/17 (адміністративне провадження №К/9901/2164/17).

При цьому, виїзд позивача за межі країни громадянської належності був обумовлений бажанням здобути освіту на території України, про що позивач самостійно зазначив під час анкетування. На теперішній час позивач не бажає повертатися до країни громадянської належності у зв’язку з висловленим побоюванням зазнати загрози внаслідок збройного конфлікту в регіоні постійного проживання на Батьківщині.

Суд враховує, що під час співбесіди позивач не надав жодних конкретних фактів або документальних доказів, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі повернення до регіону постійного проживання на Батьківщині (ОСОБА_3, провінція Літторал, район Мунго) через переслідування чи дискримінації у зв’язку з його захворюванням.

Під час розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач зазначив, що не зазнавав переслідувань за ознаками раси, віросповідання, громадянства, національності, належності до певної соціальної групи або наявності певних політичних переконань на території країни громадянської належності (арк. 6 протоколу співбесіди від 19.09.2018р.), небажання позивача повернутися на територію країни громадянської належності не пов'язане з конвенційними ознаками визначення статусу біженця. Також позивач повідомив, що до нього ніколи не застосовувалось фізичного насилля за вищезазначеними ознаками (арк. 8 анкети від 10.09.2018р.), позивач не зазнавав проблем або переслідувань особистого характеру під час проживання на території ОСОБА_3 (арк. 10 протоколу співбесіди від 19.09.2018р.). Позивач та його близькі родичі ніколи не були членами жодних політичних, релігійних, військових або громадських організацій на території ОСОБА_3 (арк. 8 анкети від 10.09.2018р.), позивач не займався політичною або активістською діяльністю на Батьківщині (арк. 12 протоколу співбесіди від 19.09.2018 р.).

Під час розгляду заяви позивача було встановлено, що позивач народився в с. Бомоно Ба Мбенгу, району Мунго, провінції Літторал (ОСОБА_3) та надана ним інформація стосовно регіону його постійного проживання на момент виїзду до ОСОБА_3 є суперечливою, оскільки позивач спочатку стверджує, що перед виїздом до України він проживав в гуртожитку університету «Дуала» ОСОБА_3, м. Дуала (арк. 2 анкети від 10.09.2018р.), а в подальшому зазначив, що перед виїздом до України проживав в м. Ебоолова департамент Мвіла, Південний регіон, ОСОБА_3) (арк. 9 протоколу співбесіди від 19.09.2018р.).

Як вбачається зі змісту копії перекладу паспортного документа позивача, місцем мешкання останнього зазначене м. Еболова (ОСОБА_3). Вищезазначені регіони не охоплені військовим протистоянням між органами державної влади та сепаратистськими формуваннями, мають необхідні для належного проживання комунікації, що також підтверджено позивачем під час співбесіди (арк. 9 протоколу співбесіди від 19.09.2018р).

З урахуванням вищевикладеного, суд дійшов висновку, що оскаржуване рішення є законним та обґрунтованим, в зв’язку з чим відсутні підстави для задоволення позовних вимог.

Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Згідно положень ст. 75 КАС України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. При цьому в силу положень ст. 76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно з ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Таким чином, особливістю адміністративного судочинства є те, що обов'язок доказування в спорі покладається на відповідача орган публічної влади, який повинен надати суду всі матеріали, які свідчать про його правомірні дії.

Відповідно до ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі “Серявін та інші проти України” від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії” від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Оцінивши кожен доказ, який є у справі щодо його належності, допустимості, достовірності та їх достатності і взаємного зв'язку у сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд вважає позов таким, що не підлягає задоволенню.

Відповідно до ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб’єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб’єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Враховуючи, що суд відмовляє у задоволенні позовних вимог, а також те, що позивач звільнений від сплати судового збору відповідно до закону, судовий збір за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача не стягується.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 2, 6, 7, 8, 9, 10, 77, 90, 139, 205, 242-246, 250, 251, 255, 295, 297 КАС України, суд –

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 ОСОБА_2 (65104, АДРЕСА_1) до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області (65045, м. Одеса, вул. Преображенська, 44; код ЄДРПОУ 37811384) про визнання протиправним та скасування наказу № 179 від 19.09.2018р. про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує захисту, зобов’язання прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту,- відмовити.

Рішення може бути оскаржено до П'ятого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга подається учасниками справи відповідно до п.15.5 ч.1 розділу VІІ «Перехідні положення» КАС України через Одеський окружний адміністративний суд до П'ятого апеляційного адміністративного суду.

Суддя Г.П. Самойлюк

.