Постанова № 7935316, 15.02.2010, Окружний адміністративний суд Автономної Республіки Крим

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ

вул. Київська, 150, м. Сімферополь, Автономна Республіка Крим, Україна, 95493

ПОСТАНОВА

Іменем України

15.02.10Справа №2а-10629/09/4/0170 о 17:15

Окружний адміністративний суд Автономної Республіки Крим у складі головуючого судді Циганової Г.Ю. , при секретарі судового засідання Заєвській Н.В., за участі представників сторін:

від позивача Кісель Т.Б., Стародубов М.А.;

від відповідача Грязнова Г.М.;

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

за позовом Приватного підприємства ".Алеко-сервис"

до Державної податкової інспекції в Нижньогірському районі АР Крим

про скасування податкових повідомлень-рішень

Суть спору: Приватне підприємство «Алеко-сервис»(далі позивач, ПП «Алеко-Сервіс») звернулось до адміністративного суду із позовом до Державної податкової інспекції в Нижньогірському районі АР Крим(далі відповідач, ДПІ в Нижньогірському районі) про скасування податкових повідомлень-рішень від 06.07.2009 року №0001402300/0 та від 06.07.2009 року №0001412300/0. Під час судового розгляду позивач доповнив позовні вимоги, просив скасувати податкові повідомлення-рішення від 28.07.2009 року №0001402300/1 та №0001412300/1.

Позов мотивовано тим, що висновки податкового органу, покладені в основу спірних податкових повідомлень-рішень, не ґрунтуються на нормах закону. Так, перевіркою, проведеною ДПІ в Нижньогірському районі встановлено заниження позивачем суми податкового зобов'язання з податку на прибуток підприємств у зв'язку із отриманням позивачем сум товарно-матеріальних цінностей, придбаних директором приватного підприємства «Алеко-сервис»за готівкові кошти. При цьому суму заборгованості підприємства перед директором податковий орган вважає сумою поворотної фінансової допомоги. Позивач вважає такий висновок помилковим, оскільки вказана заборгованість за даними бухгалтерського обліку стосується розрахунків із підзвітною особою, а застосування стосовно такої заборгованості правил податкового обліку, передбачених для поворотної фінансової допомоги, чинним законодавством не передбачено.

Також позивач посилається на неправомірність зменшення за наслідками перевірки балансової вартості ІІ групи основних фондів на суму податку на додану вартість, сплаченого при придбанні легкового автомобіля. Позивач вказує про неоднозначність трактовки прав та обовязків платника податків через суперечність одне одному положень пп. 5.3.3 п. 5.3 ст. 5 Закону України від 28.12.1994 року №334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств» (далі Закон №334) та пп. 7.4.2 п. 7.4 ст. 7 Закону України від 03.04.1997 року №168/97-ВР «Про податок на додану вартість» (далі Закон №168). При цьому позивач просить застосувати норму щодо конфлікту інтересів (пп. 4.4.1 п. 4.4 ст. 4 Закону України від 21.12.2000 року №2181-ІІІ «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» (далі Закон №2181)), прийнявши рішення на користь платника податків.

Стосовно висновків за актом перевірки про завищення сум амортизаційних відрахувань через віднесення джерела безперебійного живлення та міні АТС до ІІ групи основних фондів (замість І групи), позивач зазначає, що таке припущення не підтверджено жодним законодавчим актом і є безпідставним.

Крім того, позивач вважає, що посадові особи податкового органу припустились арифметичних помилок при обчисленні суми заниження податкового зобов'язання у розмірі 3730,00 грн. з податку на прибуток за 2008 рік.

Донарахування податкового зобов'язання з податку на додану вартість у податковому повідомленні-рішенні від 06.07.2009 року №0001412300/0 та від 28.07.2009 року №0001412300/1 пов'язано із застосуванням податковим органом «звичайної ціни» до операції з купівлі-продажу легкового автомобілю, проте, на думку позивача, податковим органом не було дотримано встановленої законом процедури визначення суми податкового зобов'язання із застосуванням «звичайних цін».

Ухвалами суду від 16.09.2009 року відкрито провадження у справі, після закінчення підготовчого провадження справу призначено до судового розгляду.

Ухвалами суду від 20.10.2009 року призначено у справі судово-економічну експертизу, зупинено провадження у справі. Ухвалою від 29.12.2009 року провадження у справі поновлено.

В судовому засіданні представник позивача позов підтримав, надав пояснення по суті спору.

Представник відповідача в судовому засіданні проти позову заперечував, надав письмові заперечення (а.с. 129-132), просив відмовити в задоволенні позову. При цьому вказував, що за даними перевірки керівник позивача (який не є платником податку на прибуток) придбав за власні кошти товарно-матеріальні цінності, розрахувавшись при цьому готівкою. Готівкові кошти у сумі 135120,92 грн. залишаються неповернутими на кінець звітного податкового періоду І квартал 2009 року, тому вони прирівнюються до сум поворотної фінансової допомоги, яка підлягає включенню до складу валових доходів. Доводи позивача щодо відсутності письмових договорів відповідач вважає такими, що не заслуговують на увагу, оскільки між підприємством і його керівником могло бути укладено усну угоду, що є однією із умов віднесення суми заборгованості до складу «поворотної фінансової допомоги». Висновок про завищення підприємством суми амортизаційних відрахувань пов'язаний із віднесенням позивачем до балансової вартості ІІ групи основних фондів залишкової вартості джерела безперебійного живлення та міні АТС. За твердженням відповідача дані обєкти слід було враховувати у складі І групи основних фондів. В обґрунтування зазначених доводів відповідач посилається на положення Закону України від 18.11.2003 року №1280-ІV «Про телекомунікації»; вказує, що витрати на телекомунікаційне обладнання (до якого віднесено джерела безперебійного живлення) та його підключення до телекомунікаційної мережі слід відображати як створення основних фондів І групи (передавальні пристрої). Крім того, представник відповідача вважає, що витрати на придбання і встановлення міні АТС, як передавального пристрою, теж слід відносити на збільшення балансової вартості групи І основних фондів, посилаючись при цьому на положення Державного класифікатора України ДК 013-97 «Класифікація основних фондів», затвердженого наказом Держстандарту України від 19.08.1997 року № 507.

Також представник відповідача в письмових запереченнях зазначив, що позивач не мав права включати до балансової вартості суму податку на додану вартість, сплаченого в ціні легкового автомобілю, посилаючись на розяснення Державної податкової адміністрації України надані в листах від 27.07.2005 року №14787/7/15-1117, від 30.01.2007 року №42/2/15-0210.

Висновок за актом перевірки про заниження позивачем податкового зобов'язання з податку на прибуток у розмірі 3730,00 грн., за твердженням відповідача, стосується наступних обставин. Підприємством в податковій декларації за 2008 рік помилково задекларовано суму авансових внесків, нарахованих на суми дивідендів та прирівняних до них платежів (на які зменшується сума податкового зобов'язання звітного періоду), за рядком 21 податкової декларації з податку на прибуток (який не впливає на суму зменшення податкового зобов'язання), замість рядку 20. В подальшому підприємством був наданий уточнюючий розрахунок (яким збільшено значення рядку 20 і зменшено значення рядку 21 на суму 3730,00 грн.). Проте надалі, подано наступний уточнюючий розрахунок, яким зменшено значення рядку 20 і збільшено значення рядку 21 на ту ж суму.

Стосовно визначення суми податкового зобов'язання з податку на додану вартість у спірних податкових повідомленнях-рішеннях від 06.07.2009 року №0001412300/0 і від 28.07.2009 року №0001412300/1, представник відповідача зазначив, що під час перевірки встановлено здійснення позивачем господарської операції з продажу фізичній особі легкового автомобілю; ціна продажу склала 5000,00 грн., з урахуванням ПДВ. За даними акту перевірки, під час продажу занижена звичайна ціна автомобілю, яка враховується для визначення зобов'язань з ПДВ при здійснення продажу транспортного засобу. Звичайну ціну автомобілю посадові особи податкового органу визначили на рівні залишкової вартості автомобілю станом на 01.09.2008 року у розмірі 31126,19 грн.

Заслухавши представників сторін, дослідивши матеріали справи та оцінивши наявні у справі докази в їх сукупності, суд, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач є юридичною особою, ідентифікаційний код 25125091, перебуває на податковому обліку в ДПІ в Нижньогірському районі АР Крим (а.с. 133).

Посадовими особами відповідача проведено планову виїзну перевірку відповідача з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.04.2006 року по 31.03.2009 року.

За наслідками перевірки складено акт від 24.06.2009 року №566/23-00/25125091 (а.с. 7-78), за висновками якого, встановлені порушення позивачем вимог п. 1.20 ст. 1, пп. 4.1.6 п. 4.1 ст. 4, пп. 7.8.2, пп. 7.8.3 п. 7.8 ст. 7, пп. 8.2.2 п. 8.2, пп. 8.4.1 п. 8.4, пп. 8.6.1 п. 8.6 ст. 8 Закону №334 та Порядку складання декларації з податку на прибуток підприємства, затвердженого наказом Державної податкової адміністрації України від 29.03.2003 року №143 та п. 4.1 ст. 4 Закону №168.

На підставі даного акту перевірки відповідачем прийняті податкові повідомлення-рішення від 06.07.2009 року №0001402300/0 та від 06.07.2009 року №0001412300/0. За наслідками розгляду скарги платника податків, поданої в порядку апеляційного оскарження, відповідачем прийняті податкові повідомлення-рішення від 28.07.2009 року №0001402300/1 та №0001412300/1.

В основу висновків контролюючого органу про порушення позивачем пп. 4.1.6 п. 4.1 ст. 4 покладено наступні обставини.

Перевіркою встановлено, що директор ПП «Алеко-сервіс» ОСОБА_1 за власні кошти придбав товарно-матеріальні цінності (які надалі були передані підприємству), розрахувавшись при цьому готівкою. В бухгалтерському обліку підприємства заборгованість відображалась по кредиту рахунку 372 «заборгованість з підзвітними особами», заборгованість станом на 01.01.2009 року становить 18203,66 грн., станом на 01.04.2009 року 135120,92 грн. (а.с. 22, 26).

При цьому в акті перевірки зазначено, що оскільки ОСОБА_1 не є платником податку на прибуток підприємств, то сума заборгованості прирівнюється до поворотної фінансової допомоги (в розумінні Закону №334), яка залишається неповернутою на кінець звітного податкового періоду.

Суд встановив, що згідно із абз. 3 пп. 4.1.6 п. 4.1 ст. 4 Закону №334 валовий доход включає доходи з інших джерел, у тому числі, але не виключно, у вигляді сум поворотної фінансової допомоги, отриманої платником податку у звітному періоді, що залишається неповерненою на кінець такого звітного періоду від осіб, що не є платниками цього податку (у тому числі нерезидентів), або осіб, які згідно із законодавством мають пільги з цього податку, включаючи право застосовувати ставку податку нижчу, ніж установлена пунктом 7.2 статті 7 або статтею 10 цього Закону.

Поворотна фінансова допомога це сума коштів, передана платнику податку у користування на визначений строк відповідно до договорів, які не передбачають нарахування процентів або надання інших видів компенсацій як плати за користування такими коштами (пп. 1.22.2 п. 1.22 ст. 1 Закону №334).

Правові питання відшкодування витрат, понесених працівником при придбанні товарів для підприємства, та інші питання правомірності використання власних готівкових коштів працівниками підприємства для вирішення виробничих (господарських) питань регулюються статтями 1159, 1160 Цивільного кодексу України.

Згідно із ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відносини, що виникають між сторонами, у даному випадку не повязані із договірними зобовязаннями, а належать до зобов'язань, які виникають із односторонніх дій.

Відносини між працівником та роботодавцем визначені Кодексом законів про працю України, згідно з яким працівник має виконувати обов'язки, обумовлені трудовим договором (ст. 21 КЗпП України).

Відповідно до статті 121 КЗпП України працівники мають право на відшкодування витрат та одержання інших компенсацій у зв'язку з службовими відрядженнями. Щодо інших витрат, то підтвердженням того, що вони були здійснені за дорученням керівництва, можуть бути розпорядчі документи (наказ, розпорядження), про що, зокрема, зазначено в листі Міністерства фінансів України від 28.08.2007 р. №31-34000-10-25/17266.

Представниками позивача надано в судове засідання виписку з наказу №29 від 29.09.2008 року (копія долучена до матеріалів справи), яким усім працівникам підприємства дозволено придбання матеріальних цінностей за особисті грошові кошти із відображенням заборгованості по рахунку 372 та відшкодуванням заборгованості при отриманні коштів на розрахунковий рахунок підприємства.

У разі придбання працівником за власні готівкові кошти товарів для потреб підприємства, використання власних коштів у відрядженні, у визначені законодавством строки до бухгалтерської служби подається звіт за формою, затвердженою наказом Державної податкової адміністрації України від 19 вересня 2003 року N 440 «Про затвердження форми Звіту про використання коштів, наданих на відрядження або під звіт, та Порядку складання вказаного Звіту», документи, які підтверджують використання коштів та придбані запаси (п. 9.10 ст. 9 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб»).

Судовим експертом встановлено, що в бухгалтерському обліку підприємства заборгованість за кредитом рахунку 372 (підзвітна особа Стародубов О.П.) відображена на підставі первинних документів (звітів про використання коштів, наданих на відрядження або під звіт.

Податковим органом не доведено правомірність застосування правил податкового обліку, передбачених для поворотної фінансової допомоги стосовно заборгованості підприємства перед підзвітною особою. Висновок щодо договірної природи такої заборгованості не ґрунтується на нормах чинного законодавства.

За таких обставин, суд погоджується із висновком експерта щодо помилковості доводів ДПІ в Нижньогірському районі про порушення позивачем вимог пп. 4.1.6 п. 4.1 ст. 4 Закону №334.

Оцінюючи доводи позивача про протиправність зменшення податковим органом суми амортизаційних відрахувань через зменшення балансової вартості групи 2 основних фондів на суму податку на додану вартість, сплаченого при придбанні легкового автомобілю, суд встановив наступне.

Відповідно до пп. 8.4.1 п. 8.4 ст. 8 Закону №334 у разі здійснення витрат на придбання основних фондів балансова вартість відповідної групи збільшується на суму вартості їх придбання, з урахуванням транспортних і страхових платежів, а також інших витрат, понесених у зв'язку з таким придбанням, без урахування сплаченого податку на додану вартість, у разі коли платник податку на прибуток підприємств зареєстрований платником податку на додану вартість.

Відповідно до пп. 7.4.2 п.7.2 ст. 7 Закону № 168 не включається до складу податкового кредиту та відноситься до складу валових витрат сума податку, сплачена платником податку при придбанні легкового автомобіля (крім таксомоторів), що включається до складу основних фондів.

Підпунктом 5.3.3 п. 5.3 ст. 5 Закону №334 встановлено, що не включаються до складу валових витрат витрати на сплату податку на додану вартість, включеного до ціни товарів (робіт, послуг), що придбаваються платником податку для виробничого або невиробничого використання.

Тобто, згідно з пп. 7.4.2 п. 7.4 ст. 7 Закону № 168 суми податку на додану вартість, нараховані (сплачені) при придбанні легкового автомобіля, повинні бути віднесені до складу валових витрат, однак цього не можна робити згідно з пп. 5.3.3 п. 5.3 ст. 5 Закону №334. Більш того витрати по сплаті ПДВ не можуть збільшувати балансову вартість групи 2 основних фондів відповідно до пп. 8.4.1 п. 8.4 ст. 8 Закону №334.

Тобто закон одночасно забороняє відносити суми ПДВ, сплаченого при придбанні обєкту основних фондів, що використовується в господарській діяльності, до складу податкового кредиту, до складу валових витрат та до складу витрат, що враховуються для збільшення балансової вартості групи основних фондів, що суперечить економічної сутності податку на додану вартість і податку на прибуток підприємств.

Таким чином, суд дійшов висновку, що Закон № 168 та Закон № 334 припускають неоднозначне, множинне трактування прав та обовязків платника податку щодо порядку формування валових витрат та податкового кредиту з ПДВ при здійсненні господарських операцій з придбання легкового автомобіля та можливості віднесення сплачених сум податку на додану вартість по цих операціях до складу балансової вартості групи 2 основних фондів, тобто виникає конфлікт інтересів.

Аналогічну за змістом правову позицію висловлено в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 26 травня 2009 року у справі № 2-а-1013/07 (22-а- 2685, к/с № К-14348/08) за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Красноармійський завод промислового обладнання» до Красноармійської об'єднаної державної податкової інспекції Донецької області про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень.

Згідно пп. 4.4.1 п. 4.4 ст. 4 Закону №2181, у разі коли норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або коли норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обовязків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу, рішення приймається на користь платника податків.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач у липні 2006 року придбав легковий автомобіль «Chevrolet Aveo SF69Y» у ТОВ «УкравтоЗАЗсервіс», витрати по сплаті податку на додану вартість, включеного в ціну автомобілю (у розмірі 11066,67 грн.), відніс на збільшення балансової вартості групи 2 основних фондів (а.с. 42).

Враховуючи викладене, керуючись пп. 4.4.1 п. 4.4 ст. 4 Закону №2181, суд дійшов висновку про помилковість викладених в акті перевірки відомостей про завищення ПП «Алеко-Сервіс» балансової вартості групи 2 основних фондів у 3 кварталі 2008 року на 11066,67 грн. і помилковість перерахунку суми амортизаційних відрахувань в наступних податкових періодах, повязаного із висновком про таке завищення.

Судом також встановлено, що посадовими особами ДПІ в Нижньогірському районі при проведені перевірки встановлено завищення балансової вартості групи 2 основних фондів у зв'язку із віднесенням позивачем до її складу витрат на придбання джерел безперебійного живлення та міні АТС.

Вирішуючи спір в цій частині суд зазначає наступне.

Згідно із пп. 8.1.1 п. 8.1 ст. 8 Закону №334 під терміном «амортизація» основних фондів і нематеріальних активів слід розуміти поступове віднесення витрат на їх придбання, виготовлення або поліпшення, на зменшення скоригованого прибутку платника податку у межах норм амортизаційних відрахувань, установлених цією статтею. Відповідно до пп. 8.2.1 п. 8.2 ст. 8 зазначеного Закону під терміном «основні фонди» слід розуміти матеріальні цінності, що призначаються платником податку для використання у господарській діяльності платника податку протягом періоду, який перевищує 365 календарних днів з дати введення в експлуатацію таких матеріальних цінностей, та вартість яких перевищує 1000 гривень іпоступово зменшується у зв'язку з фізичним або моральним зносом.

Згідно з пп. 8.2.2 п. 8.2 вказаної статті основні фонди розподілено за групами. До складу основних фондів групи 1 відносяться будівлі, споруди, їх структурні компоненти та передавальні пристрої, у тому числі житлові будинки та їх частини (квартири і місця загального користування), вартість капітального поліпшення землі, до групи 2 автомобільний транспорт та вузли (запасні частини) до нього; меблі; побутові електронні, оптичні, електромеханічні прилади та інструменти, інше конторське (офісне) обладнання, устаткування та приладдя до них.

Підпунктом 8.6.1 п. 8.6 ст. 8 цього Закону встановлені норми амортизації у відсотках до балансової вартості кожної з груп основних фондів на початок звітного (податкового) періоду, зокрема група 1 2 відсотки; група 2 10 відсотків.

Законодавець не дає вичерпного переліку обєктів, які входять до кожної з груп основних фондів. Також не надано визначень обєктів, які наведені у переліку цих груп. Але наведені норми дають можливість встановити принцип, за яким кожен обєкт відноситься до конкретної групи. Очевидно, що основні фонди діляться на групи за їх видом, технічними характеристиками, функціональним призначенням та строком ймовірної експлуатації. При цьому обєкти, які входять в одну групу (окрім 3 групи) повинні володіти однорідними характеристиками та не можуть кардинально відрізнятися одне від одного за видом, технічними характеристиками, функціональним призначенням та строком експлуатації.

Відповідно до Державного класифікатора України ДК 013-97 «Класифікація основних фондів», затвердженого наказом Держстандарту України від 19.08.97 року №507, до коду 13202 віднесено «Станції та системи телефонні», які належать до класу 130200 «Будівлі та споруди ліній зв'язку і передач (телевізійні, радіо, телеграфні, телефонні та інші)» та, відповідно, до підгрупи 130000 «Передавальні пристрої».

Законом України від 18.11.2003 року №1280-IV «Про телекомунікації» телекомунікаційна мережа визначається як «комплекс технічних засобів телекомунікацій та споруд, призначених для маршрутизації, комутації, передавання та/або приймання знаків, сигналів, письмового тексту, зображень та звуків або повідомлень будь-якого роду по радіо, проводових, оптичних чи інших електромагнітних системах між кінцевим обладнанням», а кінцеве обладнання як «обладнання, призначене для з'єднання з пунктом закінчення телекомунікаційної мережі з метою забезпечення доступу до телекомунікаційних послуг».

Згідно із ч. 1 ст. 31 вказаного Закону проекти будівництва, реконструкції та модернізації телекомунікаційних мереж підлягають експертизі у випадках і в порядку, встановлених законодавством.

Локальна мережа підприємства не є телекомунікаційною мережею з точки зору Закону України від 18.11.2003 року №1280-IV «Про телекомунікації», оскільки її проектування, створення та експлуатація не підлягають ліцензуванню та регулюванню з боку держави. До локальних мереж передавання даних на підприємстві до кінцевого обладнання відповідно до вищевказаного Закону належить обладнання, за допомогою якого підприємство здійснює підключення до телекомунікаційних мереж.

З огляду на вказані положення, до коду 130000 «Пристрої передавальні» Державного класифікатора України ДК 013-97 «Класифікація основних фондів», затвердженого наказом Держстандарту України від 19.08.97 року №507, а відповідно, і до першої групи основних засобів, можуть належати будівлі та споруди телекомунікаційних мереж.

Суд наголошує, що податкове законодавство не містить визначення передавальних пристроїв. Визначення цього поняття надано лише у постанові Кабінету Міністрів України від 28.10.2004 року №1442 «Про затвердження Національного стандарту N 2 «Оцінка нерухомого майна», відповідно до якого передавальні пристрої це земельні поліпшення, створені для виконання спеціальних функцій з передачі енергії, речовини, сигналу, інформації тощо будь-якого походження та виду на відстань (лінії електропередачі, трубопроводи, водопроводи, теплові та газові мережі, лінії зв'язку тощо).

У цій же постанові Кабінету Міністрів України дано визначення земельного поліпшення, яким є результати будь-яких заходів, що призводять до зміни якісних характеристик земельної ділянки та її вартості. До земельних поліпшень належать матеріальні об'єкти, розташовані у межах земельної ділянки, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни призначення, а також результати господарської діяльності або проведення певного виду робіт (зміна рельєфу, поліпшення ґрунтів, розміщення посівів, багаторічних насаджень, інженерної інфраструктури тощо).

Суд вважає, що джерела безперебійного живлення та міні АТС це окремі основні фонди, які не мають ознак нерухомості, є рухомим майном, мають кардинально інше цільове призначення і можуть бути демонтовані та встановлені в будь-якому іншому об'єкті з подальшим функціонуванням за своїм призначенням без втрати первісної функціональності. Тому вони не можуть бути класифіковані як структурні компоненти чи передавальні пристрої будівель, де вони встановлені у розумінні пп. 8.2.2. п. 8.2 ст. 8 Закону №334.

Таким чином, віднесення вказаних обєктів до складу 2 групи основних фондів, як побутових електронних, електромеханічних приладів не суперечить визначеної законом класифікації основних засобів за їх видом, технічними характеристиками, функціональним призначенням та строком експлуатації.

Суд не приймає до уваги посилання відповідача на розяснення Державної податкової адміністрації України надані в листах від 27.07.2005 року №14787/7/15-1117, від 30.01.2007 року №42/2/15-0210, в яких, за твердженням представника відповідача, по-іншому розяснено порядок формування балансової вартості груп основних фондів, оскільки вказані листи не є нормативно-правовими актами, що регулюють відносини у галузі оподаткування.

Також в акті перевірки зазначено про порушення позивачем положень пп. 7.8.2 і 7.8.3 п. 7.8 ст. 7 Закону №334 та Порядку складання декларації з податку на прибуток підприємства, затвердженого наказом Державної податкової адміністрації України від 29.03.2003 року №143 (а.с. 51).

Згідно із вказаними нормами Закону №334 крім випадків, передбачених підпунктом 7.8.5 цього пункту, емітент корпоративних прав, який приймає рішення про виплату дивідендів своїм акціонерам (власникам), нараховує та вносить до бюджету авансовий внесок з податку на прибуток у розмірі ставки, встановленої пунктом 10.1 статті 10 цього Закону, нарахованої на суму дивідендів, призначених для виплати, без зменшення суми такої виплати на суму такого податку. Зазначений авансовий внесок вноситься до бюджету до/або одночасно із виплатою дивідендів.

Обов'язок із нарахування та сплати авансового внеску з цього податку за визначеною пунктом 10.1 статті 10 цього Закону ставкою покладається на будь-якого емітента корпоративних прав, що є резидентом, незалежно від того, чи такий емітент або отримувач дивідендів є платником податку на прибуток або має пільги зі сплати податку на прибуток, надані цим Законом або іншими законодавчими актами, чи у вигляді застосування ставки податку іншої, ніж встановлена пунктом 10.1 статті 10 цього Закону (крім платників цього податку, які підпадають під дію пункту 7.2 статті 7 чи підпункту 10.2.3 пункту 10.2 статті 10 цього Закону).

Платник податку емітент корпоративних прав, державне некорпоратизоване, казенне чи комунальне підприємство зменшує суму нарахованого податку на прибуток звітного періоду на суму авансового внеску, попередньо сплаченого протягом такого звітного періоду у зв'язку із нарахуванням дивідендів згідно з підпунктом 7.8.2 цього пункту. Не дозволяється проведення зазначеного заліку з податком, передбаченим пунктом 7.2 статті 7 чи пунктом 10.2 статті 10 цього Закону.

Згідно із Порядком складання декларації з податку на прибуток підприємства, затвердженого наказом Державної податкової адміністрації України від 29.03.2003 року №143 для відображення авансових внесків по податку на прибуток в декларації використовуються: рядок 20 «авансові внески, нараховані на суму дивідендів та прирівняних до них платежів»; рядок 13.5 додатку К6 до рядка 13 «сума сплачених авансових внесків при виплаті дивідендів (прирівняних до них платежів) та перевищення суми таких внесків над нарахованою сумою податку минулих податкових періодів». Показники цих рядків повинні кореспондувати.

За даними акту перевірки в декларації за 2008 рік позивач заповнив рядок 13.5 додатку К6 до рядка 13 «сума сплачених авансових внесків при виплаті дивідендів (прирівняних до них платежів) та перевищення суми таких внесків над нарахованою сумою податку минулих податкових періодів», вказавши в ньому показник «3730,00», проте рядок 20 декларації заповнив із прочерком (а.с. 89), помилково зазначивши показник «3730,00 грн.» в рядку 21.

В подальшому позивач змінив значення рядку 20 декларації за 2008 рік (збільшив його на 3730,00 грн. і зменшив значення рядку 21 на 3730,00 грн.), подавши уточнюючий розрахунок (а.с. 96), а потім знову зменшив показник рядку 20 на 3730,00 грн. і збільшив значення рядку 21 на суму 3730,00 грн.

З даних акту перевірки неможливо достовірно встановити, коли саме позивач припустився заниження суми податкового зобов'язання: при подачі декларації, першого або другого уточнюючого розрахунку.

Згідно із актом перевірки, при поданні податкової декларації за 2008 рік сума вказана в рядку 13.5 додатку К6 до рядка 13 врахована у сумі зменшення податкового зобов'язання, правомірність чого відповідачем не оспорюється.

При цьому в усіх випадках подання уточнюючого розрахунку позивач не змінював значення рядків 14 (податкове зобов'язання звітного періоду) та 17 (сума податку до сплати) податкової декларації.

Суд звертає увагу сторін на те, що обовязковість камеральної перевірки передбачена самою формою декларації з податку на прибуток.

Наказом ДПА України від 5 грудня 2008 року N 761 затверджено Примірний порядок проведення камеральної перевірки та здійснення контролю за справлянням податку на прибуток.

Відповідно до п. 2.3 цього порядку (в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) під час перевірки з'ясовується правильність визначення об'єкта оподаткування та нарахованої суми податку, порівнюються дані відповідних рядків звітності з податку на прибуток з даними додатків та іншої звітності. А згідно із п. 2.9 цього порядку у разі відображення в акті камеральної перевірки факту заниження платником податкових зобов'язань з податку на прибуток підрозділ адміністрування податку на прибуток приймає та направляє платникові податкове повідомлення-рішення.

Суд зазначає, що податковий орган мав усі передбачені законом повноваження самостійно визначити суму податкового зобов'язання платника податків у разі припущення ним арифметичних та (або) методологічних помилок у поданих документах податкової звітності.

Проте зазначеними правами відповідач не скористався.

За таких обставин, суд погоджується із висновком судової-економічної експертизи (а.с. 15) щодо не підтвердження даних про заниження позивачем суми податкового зобов'язання у розмірі 3730,00 грн.

Стосовно визначення суми податкового зобов'язання з податку на додану вартість у розмірі 6531,56 грн. (з них за основним платежем 4354,37 грн.), суд зазначає, що податковим органом порушено визначені законом умови донарахування податкового зобов'язання із застосуванням «звичайних цін», не доведено у встановленому порядку рівня звичайної ціни, що є підставою для скасування податкових повідомлень-рішень від 06.07.2009 року №0001412300/0 та від 28.07.2009 року №0001412300/1 з таких підстав.

Перевіркою встановлено, що підприємство, згідно наказу від 08.09.2008 року №26 здійснило продаж легкового автомобілю «Chevrolet Aveo SF69Y» фізичній особі; ціна продажу склала 5000,00 грн., з урахуванням ПДВ (а.с. 56). За даними акту перевірки, під час продажу занижена звичайна ціна автомобілю, яка враховується для визначення зобов'язань з ПДВ при здійснення продажу транспортного засобу. Звичайну ціну автомобілю посадові особи податкового органу визначили на рівні залишкової вартості автомобілю станом на 01.09.2008 року у розмірі 31126,19 грн.

Згідно із підпунктами 7.4.1, 7.4.3 п. 7.4 ст. 7 Закону №334 доход, отриманий платником податку від продажу товарів (робіт, послуг) пов'язаним особам, визначається виходячи із договірних цін, але не менших за звичайні ціни на такі товари (роботи, послуги), що діяли на дату такого продажу.

Положення підпунктів 7.4.1, 7.4.2 поширюються також на операції з особами, які не є платниками податку, встановленого статтею 10 цього Закону, або сплачують податок на прибуток за іншими, ніж платник податку, ставками.

Згідно із п. 1.20 ст. 1 Закону №334 якщо цим пунктом не встановлено інше, звичайною вважається ціна товарів (робіт, послуг), визначена сторонами договору. Якщо не доведене зворотне, вважається, що така звичайна ціна відповідає рівню справедливих ринкових цін. Обов'язок доведення того, що ціна договору не відповідає рівню звичайної ціни у випадках, визначених цим Законом, покладається на податковий орган у порядку, встановленому законом.

Згідно із пп. 1.20.10 п. 1.20 ст. 1 Закону №334 донарахування податкових зобов'язань платника податку податковим органом внаслідок визначення звичайних цін здійснюється за процедурою, встановленою законом для нарахування податкових зобов'язань за непрямими методами.

Відповідно до п. 4.3.5 п. 4.3 ст. 4 Закону №2181 рішення про застосування непрямих методів приймається податковим органом за місцезнаходженням платника податків за наявності підстав, визначених у підпункті 4.3.1 цього пункту. Нарахування податкових зобов'язань з використанням непрямого методу здійснюється виключно податковими органами. Рішення про сплату податкових зобов'язань приймається у судовому порядку за поданням керівника (його заступника) відповідного податкового органу.

Таким чином, процедура донарахування податкових зобов'язань платника податку податковим органом внаслідок визначення звичайних цін у будь-якому разі повинна включати наступні етапи: прийняття податковим органом рішення про застосування звичайних цін; направлення до суду подання про сплату нарахованих із застосуванням «звичайних цін» сум податків; прийняття судом відповідного рішення.

Зазначену правову позицію поділяє Державна податкова адміністрація України, яка є центральним органом державної податкової служби (лист від 30.09.2009 року №21255/7/15-0217 та наказ ДПА України від 31.12.2009 року №756 «Про внесення змін до наказу ДПА України від 11.09.2008 року №584 та Методичних рекомендацій щодо оформлення матеріалів перевірок, затверджених цим наказом»). Крім того, на необхідності дотримання податковим органом визначеної законом процедури нарахування податкових зобов'язань із застосуванням непрямих методів при встановленні «звичайних цін», звернуто увагу в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 11 березня 2009року у справі №К-17808/08 за позовомВідкритого акціонерного товариства «Рівнеазот» доРівненської обєднаної державної податкової інспекції провизнання недійсним податкового повідомлення-рішення.

Таким чином, позов підлягає задоволенню у повному обсязі.

Враховуючи, що позивачем заявлено вимоги лише про скасування спірних податкових повідомлень-рішень, а не про визнання їх протиправним і скасування, як це передбачено для правових актів індивідуальної дії, суд, керуючись ч. 2 ст. 11 КАС України, вважає можливим в цій частині вийти за межі позовних вимог.

Відповідно до ст. 94 КАС України якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України (або відповідного місцевого бюджету, якщо іншою стороною був орган місцевого самоврядування, його посадова чи службова особа).

Згідно із ст. 87 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.

Розмір судового збору, порядок його сплати і звільнення від сплати встановлюються законом.

До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати, пов'язані із проведенням судових експертиз.

Згідно із ч. 5 ст. 92 КАС України граничний розмір компенсації витрат, пов'язаних із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Згідно із додатком до постанови Кабінету Міністрів України від 27 квітня 2006 року №590граничний розмір компенсації витрат, пов'язаних з розглядом адміністративних справ пов'язані з проведенням судової експертизине можуть перевищувати нормативну вартість проведення відповідних видів судової експертизи у науково-дослідних установах Мін'юсту.

Відповідно до Інструкції про порядок і розміри відшкодування витрат та виплати винагороди особам, що викликаються до органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури, суду або до органів, у провадженні яких перебувають справи про адміністративні правопорушення, та виплати державним науково-дослідним установам судової експертизи за виконання їх працівниками функцій експертів і спеціалістів, яку затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 1 липня 1996 року №710 (в редакції, чинній на час розгляду справи) нормативна вартість однієї експертогодини у науково-дослідних установах судової експертизи Міністерства юстиції становить 31,30 грн. у разі проведення простої експертизи.

Суд враховує, що з матеріалів справи неможливо встановити ступень складності проведеної експертизи, проте згідно із калькуляцією (а.с. 160) на її проведення витрачено 160 годин.

Позивачем надані документальні підтвердження (платіжне доручення від 26.11.2009 року №343) сплати витрат на проведення експертизи у розмірі 2000,00 грн., що не перевищує мінімальну нормативну вартість проведення відповідних видів судової експертизи у науково-дослідних установах Мін'юсту. Зазначену суму просить відшкодувати представник відповідача.

Суд вважає можливим задовольнити вказане клопотання. Також суд вважає необхідним ухвалити рішення про стягнення на користь позивача суми судового збору, сплаченого при зверненні до суду, у розмірі 3,40 грн.

В судовому засіданні 15.02.2010 року оголошено вступну і резолютивну частини постанови, постанову у повному обсязі складено 19.02.2010 року.

Керуючись ст. ст. 11, 94, 158-163, 167 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1.Адміністративний позов задовольнити.

2.Визнати протиправними і скасувати податкові повідомлення-рішення Державної податкової інспекції в Нижньогірському районі АР Крим від 06.07.2009 року №0001402300/0 від 28.07.2009 року №0001402300/1 про визначення Приватному підприємству «Алеко-сервис» (ідентифікаційний код 25125091) суми податкового зобов'язання з податку на прибуток підприємств у розмірі 47652,70 грн., в тому числі за основним платежем 41653,00 грн., за штрафними (фінансовими) санкціями 5999,70 грн.

3.Визнати протиправними і скасувати податкові повідомлення-рішення Державної податкової інспекції в Нижньогірському районі АР Крим від 06.07.2009 року №0001412300/0 від 28.07.2009 року №0001412300/1 про визначення Приватному підприємству «Алеко-сервис» (ідентифікаційний код 25125091) суми податкового зобов'язання з податку на додану вартість у розмірі 6531,56 грн., в тому числі за основним платежем 4534,37 грн., за штрафними (фінансовими) санкціями 2177,19 грн.

4.Стягнути з Державного бюджету України на користь Приватного підприємства «Алеко-сервис» (ідентифікаційний код 25125091) 2003,40 грн. судових витрат.

Постанова набирає законної сили через 10 днів з дня складення в повному обсязі у разі неподання заяви про апеляційне оскарження (апеляційної скарги).

Якщо після подачі заяви про апеляційне оскарження апеляційна скарга не подана, постанова набуває законної сили через 20 днів після подання заяви про апеляційне оскарження.

Протягом 10 днів з дня складання постанови в повному обсязі через Окружний адміністративний суд Автономної Республіки Крим до Севастопольського апеляційного адміністративного суду може бути подана заява про апеляційне оскарження, після подачі якої протягом 20 днів може біти подана апеляційна скарга.

Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо скарга подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження (10 днів).

Якщо постанову було проголошено у відсутності особи, яка бере участь у справі, то строк подання заяви про апеляційне оскарження обчислюється з дня отримання нею копії постанови.

Суддя Циганова Г.Ю.