Рішення № 79308107, 22.01.2019, Луганський окружний адміністративний суд

10.2.2

ЛУГАНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

Іменем України

22 січня 2019 рокуСєвєродонецькСправа № 360/4395/18

Суддя Луганського окружного адміністративного суду Смішлива Т.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Луганській області про визнання дій протиправними, зобов’язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

До Луганського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі – позивач) до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Луганській області (далі – відповідач) з такими вимогами:

- визнати незаконною відмову Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Луганській області та зобов’язати Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Луганській області виплатити, ОСОБА_1, заборгованість зі страхових виплат за період 01.12.2016 - 31.05.2018.

В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що позивач є внутрішньо переміщеною особою та з 25.02.2003 отримує щомісячні страхові виплати в органах Фонду соціального страхування у зв’язку з частковою втратою працездатності. У березні 2015 року у зв’язку з проведенням АТО позивач перемістився до м. Лисичанськ, де продовжив отримувати страхові виплати у Лисичанському міському відділенні Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Луганській області. З 01.12.2016 позивачу припинили виплачувати страхові виплати через скасування попередньої довідки ВПО. У червні 2018 року позивач перемістився на тимчасове місце проживання до м. Сєвєродонецьк і, з метою подальшого отримання страхових виплат, звернувся до Сєвєродонецького міського відділення Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Луганській області із заявою про відновлення страхових виплат. Виплати мені було відновлено з червня 2018 року, однак заборгованість за період 01.12.2016 -31.05.2018 виплачена не була. З метою захисту своїх законних прав, він звернувся до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Луганській області, яке займається відповідними питаннями, із заявою про виплату заборгованості зі страхових виплат. У своїй відповіді від 14.09.2018 № 3917/03-3 Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Луганській області зазначило , що суми заборгованості зі страхових виплат за період 01.12.2016-31.05.2018 будуть виплачені на умовах окремого порядку, затвердженого Кабінетом Міністрів України, тим самим відмовив у виплаті заборгованості зі страхових виплат.

Позивач вважає відмову Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Луганській області неправомірною, незаконною та такою, що порушує його конституційні права.

Ухвалою суду від 27.12.2018 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін, (арк.спр.1-2).

Ухвалою суду від 18.01.2019 відмовлено у клопотанні про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін (арк.спр. 53).

Відповідач позов не визнав, про що подав відзив на позовну заяву (арк.спр. 16-19), в якому зазначено, що позивач ОСОБА_1, як переміщена особа, звернувся до відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в м. Лисичанську Луганської області із заявою від 19 березня 2015 року, про виплату раніше призначених страхових коштів та продовження страхових виплат за умовами позивачу була виплачена сума раніше нарахованих, але не виплачених сум щомісячних страхових виплат за травень-вересень 2014 року, також зазначене відділення продовжувало ОСОБА_1 страхові виплати на строк дії довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Так, 27 вересня 2016 року потерпілий ОСОБА_1 звернувся до відділення з черговою заявою про продовження страхових виплат та надав довідку про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, видану 23.03.2016. Відділенням прийнято рішення про продовження щомісячних страхових виплат з 01.10.2016 безстроково. 21.11.2016 відповідачем отримано витяг з протоколу засідання міської комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам № 21 про відмову ОСОБА_1 у страхових виплатах. На підставі зазначеного рішення відповідачем прийнята постанова № 1208/51257/2762/37 від 23.11.2016. про припинення ОСОБА_1 страхових виплат з 01.12.2016.

Позивач 19.06.2018 звернувся до відділення із заявою про продовження йому страхових виплат. Відповідно до витягу з протоколу засідання міської комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам № 100 від 24.07.2018 ОСОБА_1 призначено страхові виплати. Однак, як зазначає відповідач суми, нараховані за минулий період, обліковуватися в органі який здійснює соціальні виплати та виплачуються на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України. У зв'язку з тим, що окремий порядок на даний час не прийнятий Кабінетом Міністрів України, здійснити позивачу виплату страхових коштів, на даний час не можливо.

Просив суд відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Дослідивши матеріали справи та оцінивши докази відповідно до вимог статей 72-77, 90 КАС України, суд встановив таке.

Позивач – ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, РНОКПП НОМЕР_1, є громадянином України, внутрішньо переміщеною особою, що підтверджено інформацією, зазначеною в паспорті громадянина України (арк.спр. 7), довідці про присвоєння ідентифікаційного коду (арк.спр. 8), довідці від 19.06.2018 № НОМЕР_2 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи (арк.спр. 9).

В 1994 році позивач отримав травму на виробництві, та з 01 серпня 2001 року перебуває на обліку в Фонді соціального страхування, що визнається сторонами (арк.спр. 27).

Згідно з випискою з акту огляду МСЕК від 25.02.2003 позивачу встановлено 25% втрати професійної працездатності (арк.спр.10).

Судом також встановлено, що відповідно до витягу з протоколу засідання комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщених осіб № 21 відмовлено ОСОБА_1 в страхових виплатах у зв’язку з відсутністю за фактичним місцем проживання (арк. спр. 37).

Вказане стало підставою для прийняття відповідачем постанови № 1208/51257/2762/37 від 23.11.2016 про припинення ОСОБА_1 страхових виплат з 01.12.2016. (арк.спр. 38).

19.06.2018 позивач як внутрішньо переміщена особа звернувся до Сєвєродонецького міського відділу із заявою про продовження раніше призначеної страхової виплати (арк.спр.42).

Згідно з протоколом № 100 засідання комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам від 24.07.2018 вирішено призначити соціальні виплати ОСОБА_1 (арк.спр. 43).

Після отримання 01.08.2018 раніше зазначеного протокол № 100 від 24.07.2018, Сєвєродонецьким відділенням прийнято:

- постанова про продовження потерпілому ОСОБА_1 щомісячних страхових виплат з 01 грудня 2016 року - безстроково (постанова від 06.08.2018 № 1217/51257/51257/38.1) (арк.спр. 44);

- постанова від 06.08.2018 № 1217/51257/51257/38.2 про призначення потерпілому перерахованої щомісячної страхової виплати з 1 березня 2017 року безстроково (арк.спр. 45);

- постанова від 06.08.2018 № 1217/51257/51257/38.3 про призначення потерпілому перерахованої щомісячної страхової виплати з 01 січня 2018 року (арк.спр. 46);

- постанова від 06.08.2018 № 1217/51257/51257/38.4 про призначення потерпілому перерахованої щомісячної страхової виплати з 1 березня 2018 року (арк.спр. 47);

- постанова від 06.08.2018 № 1217/51257/51257/38 про продовження раніше призначеної щомісячної страхової виплати з 1 червня 2018 року безстроково (арк.спр. 48).

Відповідно до інформації, яка зазначена в довідці від 04.01.2019 № 61/03-1, щомісячні страхові виплати ОСОБА_1 поновлені з 01.06.2018 та виплачуються щомісячно. (арк.спр. 49).

Також, листом від 14.09.2018 № 3917/03-3 відповідач повідомив, що відповідно до Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 8 червня 2016 року № 365 зі змінами, внесеними Постановою Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2018 року № 335, орган, що здійснює соціальні виплати, на підставі рішення комісії призначає (відновлює) таку соціальну виплату з місяця, в якому надійшла заява внутрішньо перемішеної особи. Суми соціальних виплат, які не виплачені за минулий період, обліковуються в органі, що здійснює соціальні виплати, та виплачуються на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України. На теперішній час цей порядок ще не визначено, а тому відповідач наполягає на тому, що сплатити недоотримані суми щомісячних страхових виплат за минулий період відділення зможе після визначення окремого порядку (арк.спр.11).

Вирішуючи адміністративну справу по суті заявлених вимог, надаючи оцінку обставинам (фактам), якими обґрунтовано вимоги і заперечення учасників справи, суд керується такими вимогами чинного законодавства.

Статтею 46 Конституції України передбачено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення.

Відповідно до вимог статті 173 Кодексу законів про працю України шкода, заподіяна працівникам каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням трудових обов'язків, відшкодовується у встановленому законодавством порядку.

Правову основу, економічний механізм та організаційну структуру загальнообов'язкового державного соціального страхування громадян від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які призвели до втрати працездатності або загибелі застрахованих на виробництві, відповідно до Конституції України та Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування станом на момент виникнення спірних правовідносин визначав Закон України від 23 вересня 1999 року № 1105-XIV “Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності”, який з 1 січня 2015 року діє в редакції Закону України від 28 грудня 2014 року та має назву “Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування” (далі – Закон № 1105-XIV).

На час призначення позивачу страхових виплат у 2001 році частиною першою статті 21, статтею 28 Закону № 1105-XIV передбачалось, що у разі настання страхового випадку Фонд зобов'язаний у встановленому законодавством порядку своєчасно та в повному обсязі відшкодовувати шкоду, заподіяну працівникові внаслідок ушкодження його здоров'я, виплачуючи йому, зокрема, одноразову допомогу в разі стійкої втрати професійної працездатності, а також щомісяця грошову суму в разі часткової чи повної втрати працездатності, що компенсує відповідну частину втраченого заробітку потерпілого.

Відповідно до ст. 16 ч. 1 п. 2 Закону № 1105-XIV, застрахована особа, має право на отримання у разі настання страхового випадку матеріального забезпечення, страхових виплат та соціальних послуг, передбачених цим Законом.

Статтею 36 Закону № 1105-XIV передбачено, що страховими виплатами є грошові суми, які Фонд виплачує застрахованому чи особам, які мають на це право, у разі настання страхового випадку.

Страхові виплати складаються в тому числі із: 1) страхової виплати втраченого заробітку (або відповідної його частини) залежно від ступеня втрати потерпілим професійної працездатності (далі - щомісячна страхова виплата); 2) страхової виплати в установлених випадках одноразової допомоги потерпілому (членам його сім'ї та особам, які перебували на утриманні померлого.

Відповідно до частини першої статті 7 Закону України “Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб” від 20.10.2014 № 1706-VII (далі - Закон № 1706-VII) для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав на зайнятість, пенсійне забезпечення, загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття, у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, на отримання соціальних послуг здійснюється відповідно до законодавства України.

Україна вживає всіх можливих заходів, спрямованих на розв'язання проблем, пов'язаних із соціальним захистом, зокрема відновленням усіх соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам (частина друга статті 7 Закону № 1706-VII).

Згідно з пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1706-VII закони та інші нормативно-правові акти України діють в частині, що не суперечить цьому Закону.

Відповідно до пункту 2 постанови КМУ постанови Кабінету Міністрів України від 08.06.2015 № 365 “Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам” встановлено, що комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, утворені районними, районними у мм. Києві і Севастополі державними адміністраціями, виконавчими органами міських, районних у містах (у разі утворення) рад, у місячний строк з дня набрання чинності цією постановою приймають рішення про відновлення або про відмову у відновленні соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, довідки яких недійсні на дату набрання чинності цією постановою, відповідно до Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, затвердженого цією постановою, за умови отримання внутрішньо переміщеною особою нової довідки відповідно до Порядку оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 1 жовтня 2014 року № 509 “Про облік внутрішньо переміщених осіб” (Офіційний вісник України, 2014 року, № 81, ст. 2296; 2015 р., № 70, ст. 2312).

Відповідно до пункту 13 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 червня 2016 № 365 (далі - Порядок № 365) за результатами розгляду подання з урахуванням акта обстеження матеріально-побутових умов сім’ї комісія приймає рішення про призначення (відновлення) або відмову у призначенні (відновленні) соціальної виплати з моменту припинення її виплати, в тому числі з урахуванням інформації про стан фінансування та виплати, що оприлюднюється на офіційному веб-сайті Мінсоцполітики або інших органів, що здійснюють соціальні виплати.

Отже, фактично відповідна комісія на підставі заяви позивача як внутрішньо переміщеної особи прийняла рішення про відновлення раніше призначених виплат позивачу.

Щодо заборгованості зі страхових виплат за період з 01.12.2016 по 31.05.2018, то право позивача на страхові виплати за вказаний період не є спірним. Відповідачем страхові виплати за вказаний період нараховані у повному обсязі, однак, не виплачена з посиланням на пункт 15 “Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам”.

Суд зазначає, що постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 № 335 внесено зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 08.06.2016 № 365 “Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам”, а саме, пункти 15 і 18 доповнені реченням такого змісту: “Суми соціальних виплат, які не виплачені за минулий період, обліковуються в органі, що здійснює соціальні виплати, та виплачуються на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України”, враховуючи наведене Позивачу не сплачено заборгованості за минулий період.

Суд вважає таку позицію неприйнятною, виходячи з наступного.

Так, за змістом конституційних норм (статті 113, 116, 117 Конституції України), Кабінет Міністрів України не наділений правом вирішувати питання, які належать до виключної компетенції Верховної Ради України, так само як і приймати правові акти, які підміняють або суперечать законам України.

Конституційний Суд України у своїх рішеннях № 20-рп/2011 від 26 грудня 2011 року та № 2-рп-99 від 02 березня 1999 року висловив позицію, згідно з якою Кабінет Міністрів України є органом, який забезпечує проведення державної політики у соціальній сфері, повноважний вживати заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина та проводити політику у сфері соціального захисту.

Конституційне поняття “Закон України”, на відміну від поняття “законодавство України”, не підлягає розширеному тлумаченню, це - нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою України в межах повноважень. Зміни до закону вносяться за відповідно встановленою процедурою Верховною Радою України шляхом прийняття закону про внесення змін. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України є підзаконними, а тому не можуть обмежувати права громадян, які встановлено законами.

Судом встановлено, що жодних змін у вказаний Закон з приводу особливостей виплати заборгованості потерпілим, які є внутрішньо переміщеними особами, Верховною Радою не приймались.

Статтею 6 КАС України визначено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Відповідно до статті 7 КАС України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України.

У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.

Отже, у випадку суперечності норм підзаконного акту нормам закону слід застосовувати норми закону, оскільки він має вищу юридичну силу.

При цьому, суд ще раз акцентує свою увагу на тому, що статус внутрішньо переміщеної особи надає особі спеціальні, додаткові права (або "інші права", як це зазначено у ст. 9 Закону № 1706-VII), не звужуючи, між тим, обсяг конституційних прав та свобод особи та створюючи додаткові гарантії їх реалізації, а тому відповідач повинен всіляко сприяти відновленню виплат, гарантованих державою внутрішньо переміщеним особам.

Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У рішенні “Суханов та Ільченко проти України” Європейський суд з прав людини зазначив, що зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (параграф 52).

Суд зазначив, що стаття 1 Першого протоколу включає в себе три окремих норми: "перша норма, викладена у першому реченні першого абзацу, має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друга норма, що міститься в другому реченні першого абзацу, стосується позбавлення власності і підпорядковує його певним умовам; третя норма, закріплена в другому абзаці, передбачає право Договірних держав, зокрема, контролювати користування власністю відповідно до загальних інтересів. Проте ці норми не є абсолютно непов'язаними між собою. Друга і третя норми стосуються конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном, а тому повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закріпленого першою нормою" (параграф 30).

Щодо соціальних виплат, стаття 1 Першого протоколу не встановлює жодних обмежень свободи Договірних держав вирішувати, мати чи ні будь-яку форму системи соціального забезпечення та обирати вид або розмір виплат за такою системою. Проте якщо Договірна держава має чинне законодавство, яке передбачає виплату як право на отримання соціальної допомоги (обумовлене попередньою сплатою внесків чи ні), таке законодавство має вважатися таким, що передбачає майнове право, що підпадає під дію статті 1 Першого протоколу щодо осіб, які відповідають її вимогам (параграф 31).

Суд повторив, що першим і найголовнішим правилом статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету “в інтересах суспільства”. Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено “справедливий баланс” між загальними інтересами суспільства та обов'язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар (параграф 53).

За рішенням Європейського суду з прав людини у справі “Щокін проти України”: перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним.

Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки “на умовах, передбачених законом”, а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення “законів”. Більш того, верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції. Таким чином, питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним (параграф 50).

У справі “Рисовський проти України” Європейський суд з прав людини підкреслив особливу важливість принципу “належного урядування”. Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.

Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Що стосується обраного позивачем способу захисту порушеного права, суд зазначає таке.

Частиною другою статті 245 КАС України визначено, що у разі задоволення позову суд може прийняти рішення, зокрема, про:

- визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень (пункт 2);

- визнання дій суб’єкта владних повноважень протиправними та зобов’язання утриматися від вчинення певних дій (пункт 3);

- визнання бездіяльності суб’єкта владних повноважень протиправною та зобов’язання вчинити певні дії (пункт 4);

- інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб’єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб’єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів (пункт 10).

Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Частиною другою статті 9 КАС України визначено, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод інтересів людини і громадянина, інших суб’єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб’єктів владних повноважень.

В рамках адміністративного судочинства:

дії - певна форма поведінки суб'єкта владних повноважень, яка полягає у здійсненні суб'єктом владних повноважень своїх обов'язків у межах наданих законодавством повноважень чи всупереч їм;

бездіяльність - певна форма поведінки суб'єкта владних повноважень, яка полягає у невиконанні ним дій, які він повинен був і міг вчинити відповідно до покладених на нього посадових обов'язків згідно із законодавством України;

рішення - нормативно-правовий акт або індивідуальний акт (нормативно-правовий акт - акт управління (рішення) суб'єкта владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування; індивідуальний акт - акт (рішення) суб'єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк).

Зважаючи на обставини справи, суд встановив, що порушення прав позивача відбулося внаслідок прийняття відповідачем протиправної постанови про припинення виплати щомісячних страхових виплат.

Таким чином, ефективним способом захисту порушених прав позивача є визнання протиправною та скасування постанови від 23.11.2016 № 1208/51257/2762/37 про припинення щомісячної страхової виплати позивачу, а також зобов’язання відповідача виплати позивачу страхові виплати за період з 01.12.2016 по 31.05.2018.

Сторонами суду не наведено інших специфічних, доречних та важливих аргументів, які суд зобов’язаний оцінити, виконуючи свої зобов’язання щодо пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

За наведеного вище суд вважає, що заявлені позовні вимоги знайшли своє підтвердження матеріалами справи, є обґрунтованими, докази є належними та достатніми для постановлення судового рішення про задоволення адміністративного позову в повному обсязі.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати пенсій, інших періодичних платежів з Державного бюджету України або позабюджетних державних фондів у межах суми стягнення за один місяць.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд виходить з такого.

Відповідно до частини першої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб’єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб’єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

При зверненні до суду з даним позовом позивачем сплачено судовий збір в розмірі 704,80 грн згідно з квитанцією від 21.12.2018 № 97 (арк.спр. 3).

Оскільки позовні вимоги підлягають задоволенню, суд вважає за необхідне судовий збір у розмірі 704,80 грн стягнути на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Керуючись статтями 2, 9, 72-77, 90, 132, 139, 241-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Луганській області про визнання дій протиправними, зобов’язання вчинити певні дії задовольнити повністю.

Визнати протиправною та скасувати постанову Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Луганській області від 23 листопада 2016 року № 1208/51257/2762/37 про припинення щомісячної страхової виплати ОСОБА_1 (ІНФОРМАЦІЯ_1, РНОКПП НОМЕР_1, 93400, АДРЕСА_1) за період з 01.12.2016 по 31.05.2018.

Зобов’язати Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Луганській області (код ЄДРПОУ 41313100, 93400, Луганська область, м. Сєвєродонецьк, пр-т Гвардійський, буд. 30) виплатити ОСОБА_1 (ІНФОРМАЦІЯ_1, РНОКПП НОМЕР_1, 93400, АДРЕСА_1) страхові виплати за період з 01.12.2016 по 31.05.2018 на рахунок, відкритий у публічному акціонерному товаристві “Державний ощадний банк України”.

Рішення суду звернути до негайного виконання у межах виплати пенсії за один місяць.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Луганській області (код ЄДРПОУ 41313100, місце знаходження: 93400, Луганська область, м. Сєвєродонецьк, пр-т Гвардійський, буд. 30) на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 704 (сімсот чотири) гривні 80 копійок.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Першого апеляційного адміністративного суду через Луганський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя ОСОБА_2