Рішення № 79307289, 31.10.2018, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 жовтня 2018 року Справа № 0440/5324/18 Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді ОСОБА_1 розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами у місті Дніпрі адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

09.07.2018р. (згідно штемпеля поштового зв’язку) ОСОБА_2 звернувся з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області та просить:

- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не призначення ОСОБА_2 пенсії за віком;

- зобов'язати відповідача призначити та виплачувати пенсію за віком ОСОБА_2, з врахуванням всього стажу роботи зазначеного у трудовій книжці, заробітної плати для обчислення пенсії, доплатою до пенсії за понаднормативний стаж відповідно до ч.1 ст.28 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", як не працюючому пенсіонеру, дитині війни, починаючи з дати звернення - 07.07.2016р. та здійснювати виплату пенсії на визначений пенсіонером банківський рахунок.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що до 1997р. проживав у м. Дніпропетровську, надалі виїхав на постійне місце проживання до ОСОБА_3, де перебуває на консульському обліку посольства України в державі ОСОБА_3. 07.07.2016р. представник позивача за нотаріально посвідченою довіреністю звернувся до Лівобережного об’єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Дніпропетровську із заявою про призначення пенсії за віком, до якої було додано усі необхідні документи для призначення пенсії, в тому числі і оригінал трудової книжки позивача. Листом №1880/02/33 від 20.07.2016р. пенсійний орган відмовив у призначенні такої пенсії, у зв’язку з чим представник позивача звернувся до суду із позовом. Постановою Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 27.06.2017р., залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 29.08.2017р., в задоволенні позову позивачеві було відмовлено у зв’язку з передчасністю заявлених позивачем вимог, так як пенсійним органом заява позивача від 07.07.2016р. не розглядалась та рішення про відмову у призначенні пенсії не приймалося. 25.05.2018р. представник позивача звернувся до відповідача із заявою щодо прийняття рішення по заяві позивача від 07.07.2016р. про призначення пенсії за віком. Листом №307/03-8/15 від 31.05.2018р. пенсійний орган повідомив представника позивача про необхідність надання документу, що засвідчує особу та місце проживання відповідно до п.2.9 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005р. №22-1 (далі – Порядок №22-1) та Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», а також і про ненадання представником позивача зазначених у розписці-повідомленні необхідних документів, а саме: уточнюючих довідок про період роботи з 04.11.1960р. по 08.04.1993р.; оригіналу трудової книжки; свідоцтва про зміну імені. Позивач вважає протиправною бездіяльність відповідача щодо не призначення йому пенсії за віком, оскільки він є громадянином України, на час звернення за призначенням пенсії досяг 78-річного віку, страховий стаж позивача відповідно до записів трудової книжки складає 45 років 7 місяців 1 день, а тому відповідно до ч. 1 ст. 26 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» він набув право на призначення пенсії за віком.

Ухвалою суду від 03.09.2018р. було відкрито провадження у даній справі, призначено справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами відповідно до вимог ч.5 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України та зобов’язано відповідача надати суду відзив на позов та докази в обґрунтування відзиву з дотриманням вимог ст.ст. 162, 261 Кодексу адміністративного судочинства України, а також надати суду копії всіх документів, які були подані представником позивача разом із заявою про призначення пенсії від 07.07.2016р. (а.с. 2).

08.10.2018р., на виконання вимог вищевказаної ухвали суду від 03.09.2018р., відповідач подав до канцелярії суду письмовий відзив на позовну заяву, в якому просив у задоволенні позовних вимог позивача відмовити повністю посилаючись на те, що для призначення пенсії за віком позивачу необхідно надати документи, що засвідчують особу та місце проживання згідно переліку, визначеному у Законі України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні»; позивачем не надані необхідні для призначення пенсії документи, зазначені в розписці-повідомленні, а саме: уточнюючі довідки про період роботи з 04.11.1960р. по 08.04.1993р., оригінал трудової книжки, свідоцтва про зміну ім’я. Також, відповідач посилається на те, що постановою Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 27.06.2017р., залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 29.08.2017р., було відмовлено в задоволенні позовних вимог позивача щодо оскарження відмови у призначенні пенсії позивачем, оформленої листом №1880/02/33 від 20.07.2016р., а оскільки вдруге із заявою про призначення пенсії та необхідним пакетом документів ані позивач, ані представник позивача не зверталися, а тому у позивача відсутнє право на призначення пенсії за віком, при цьому, відповідач вказує на те, що в ухвалі Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 29.08.2017р. зазначено про те, що з листа №1880/02/33 від 20.07.2016р. вбачається, що пенсійний орган заяву позивача про призначення йому пенсії за віком від 07.07.2016р. по суті не розглядав та рішення про відмову у призначенні позивачеві пенсії за віком не приймав. Окрім того, відповідач зазначає про те, що позивач може бути у тому числі і громадянином ОСОБА_3, оскільки в ОСОБА_3 дозволено подвійне громадянство, та просив зробити відповідний запит до Міністерства закордонних справ та до Посольства держави ОСОБА_3 в Україні щодо факту наявності ізраїльського громадянства у позивача (а.с.33-37).

У відповідності до вимог ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.

Згідно ч.5 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

Згідно ст. 229 Кодексу адміністративного судочинства України у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи, або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Із наданих суду документів судом встановлені наступні обставини у справі.

ОСОБА_2 є громадянином України, що підтверджується копією паспорту громадянина України для виїзду за кордон (а.с. 17).

В період з квітня 1951р. по листопад 1996р. позивач працював на території України, що підтверджується копією трудової книжки, наявною в матеріалах справи (а.с.10-11).

07.07.2016р. представник ОСОБА_2 – ОСОБА_4, за наявності відповідної довіреності, звернувся до Лівобережного об’єднаного управління Пенсійного фонду України в м.Дніпропетровську із заявою про призначення позивачеві пенсії за віком, до якої були додані, зокрема, оригінали та копії трудової книжки позивача, нотаріально засвідченої довіреності, картки платника податків, паспорта позивача та копія паспорта представника (а.с. 8,40-41).

Листом №1880/02/33 від 20.07.2016р. пенсійний орган повідомив представника позивача, що ним не надано необхідні документи, а саме: уточнюючу довідку про період роботи з 04.11.1960р. по 08.04.1993р. та оригінал трудової книжки, що підтверджується змістом копії ухвали Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 29.08.2017р. у справі №206/28/17, наявною у справі (а.с.12-13).

Постановою Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 27.06.2017р. у справі №206/28/17, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 29.08.2017р., було відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про зобов’язання Лівобережного об’єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Дніпрі призначити та виплачувати позивачеві пенсію за віком, при цьому, у вищезазначеній ухвалі від 29.08.2017р. зазначено про передчасність заявлених позовних вимог позивача, оскільки пенсійний орган у призначенні позивачеві пенсії не відмовляв за вказаним вище листом та відповідного рішення не приймав, що підтверджується змістом копієї ухвали Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 29.08.2017р. у справі №206/28/17 (а.с.12-13).

У зв’язку з вищевикладеним, представник позивача звернувся до пенсійного органу із заявою від 25.05.2018р., у якій зазначив про відсутність будь-яких додаткових документів крім наданих до заяви від 07.07.2016р., а тому просив прийняти рішення по суті заяви від 07.07.2016р., яке надіслати на адресу представника, що підтверджується її копією (а.с.14).

Листом №307/03-8-15 від 31.05.2018р. Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області повідомило представника позивача про відсутність у позивача права на призначення пенсії у зв’язку з ненаданням документу, що засвідчує особу та місце проживання відповідно до п.2.9 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005р. №22-1 (далі – Порядок №22-1) та Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», а також і зазначених у розписці-повідомленні необхідних документів, а саме: уточнюючих довідок про період роботи з 04.11.1960р. по 08.04.1993р.; оригіналу трудової книжки; свідоцтва про зміну імені, що підтверджується копією відповідного листа (а.с.15).

Позивач просить визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не призначення позивачеві пенсії за віком за його заявою від 07.07.2016р. та зобов'язати відповідача призначити та виплачувати пенсію за віком позивачеві, з врахуванням всього стажу роботи зазначеного у трудовій книжці, заробітної плати для обчислення пенсії, доплатою до пенсії за понаднормативний стаж відповідно до ч.1 ст.28 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", як не працюючому пенсіонеру, дитині війни, починаючи з дати звернення - 07.07.2016р. та здійснювати виплату пенсії на визначений пенсіонером банківський рахунок посилаючись на протиправність такої бездіяльності, оскільки позивач є громадянином України, на час звернення за призначенням пенсії досяг 78-річного віку, страховий стаж позивача відповідно до записів трудової книжки складає 45 років 7 місяців 1 день, а тому відповідно до ч. 1 ст. 26 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» він набув право на призначення пенсії за віком.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази у сукупності з нормами чинного законодавства України, суд приходить до висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову в частині визнання протиправними дій відповідача щодо відмови в призначенні позивачеві пенсії за віком, яка оформлена листом №307/03-8-15 від 31.05.2018р. та зобов’язання відповідача призначити позивачеві пенсію за віком з 10.01.2018р., при цьому, вийшовши за межі позовних вимог згідно до ст.ст. 9, 245 Кодексу адміністративного судочинства України, виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 1 ст.46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Порядок нарахування та виплати пенсії встановлені Законом України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" та Законом України "Про пенсійне забезпечення".

Згідно з частинами третьою та четвертою статті 1 Закону України "Про пенсійне забезпечення" пенсійне забезпечення громадян України, що проживають за її межами, провадиться на основі договорів (угод) з іншими державами.

У тих випадках, коли договорами (угодами) між Україною та іншими державами передбачено інші правила, ніж ті, що містяться у цьому Законі, то застосовуються правила, встановлені цими договорами (угодами).

Згідно до ч.1 ст.8 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» №1058-ІV від 09.07.2003р. (далі – Закон №1058) право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають, зокрема, громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж.

Відповідно до ст.26 Закону №1058 особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років за наявності страхового стажу не менше 15 років по 31 грудня 2017 року.

Статтею 44 Закону №1058 визначено, що заява про призначення (перерахунок) пенсії та необхідні документи подаються до територіального органу Пенсійного фонду або до уповноваженого ним органу чи уповноваженій особі в порядку, визначеному правлінням Пенсійного фонду за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах трудових відносин, соціального захисту населення.

Постановою правління Пенсійного фонду України №22-1 від 25.11.2005р. затверджено Порядок подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”, (далі – Порядок №22-1).

Згідно пункту 1.1 Порядку №22-1, заява про призначення пенсії непрацюючим особам, а також членам сім'ї у зв'язку з втратою годувальника подається заявником особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально, безпосередньо до управління Пенсійного фонду України у районі, місті, районі у місті, об'єднаного управління (далі - орган, що призначає пенсію) за місцем проживання (реєстрації).

Відповідно до п.1.6 Порядку №22-1 звернення за призначенням пенсії може здійснюватися в будь-який час після виникнення права на пенсію або не раніше ніж за місяць до досягнення пенсійного віку.

Пунктом 1.7 Порядку №22-1 передбачено, що днем звернення за призначенням пенсії вважається день прийняття органом, що призначає пенсію, відповідної заяви.

До заяви про призначення пенсії за віком додаються документи передбачені п.2.1 Порядку №22-1.

У разі якщо до заяви про призначення пенсії додані не всі необхідні документи, орган, що призначає пенсію, письмово повідомляє заявника про те, які документи необхідно подати додатково, про що в заяві про призначення пенсії робиться відповідний запис.

Відповідно до п.3.3 Порядку №22-1 передбачено, що орган, що призначає пенсію надає допомогу особам, що звертаються за призначенням пенсії, щодо одержання відсутніх документів для призначення пенсії.

Пенсія призначається з дня звернення за пенсією, крім таких випадків, коли пенсія призначається з більш раннього строку, відповідно до статті 45 Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” документи про призначення (перерахунок) пенсії розглядає територіальний орган Пенсійного фонду та не пізніше 10 днів з дня їх надходження приймає рішення про призначення (перерахунок) або про відмову в призначенні (перерахунку) пенсії.

В рішенні Конституційного суду України від 07.10.2009 року № 25-рп/2009 зазначено, що держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.

Крім того, як зазначив Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ) у рішенні у справі “Пічкур проти України”, яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, у цій справі право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України. Дійсно, заявник, який був економічно активним в Україні з 1956 до 1996 року, мав право на отримання пенсії після закінчення трудової діяльності та, як це передбачалося національним законодавством на час події, він знову отримував би свою пенсію після повернення в Україну. Тому ЄСПЛ доходить висновку, що заявник перебував у відносно схожій ситуації із пенсіонерами, які проживали в Україні, щодо самого права на отримання пенсії (пункт 51 цього рішення).

У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою – статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

З аналізу вищевикладеного вбачається, що громадяни України, які досягли пенсійного віку та набули необхідного для призначення пенсії страхового стажу мають право на призначення відповідного виду пенсії незалежно від місця проживання, оскільки виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадян на одержання призначеної пенсії не може пов'язуватись з такою умовою, як постійне проживання в Україні. Держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа.

При цьому, пенсійний орган наділений повноваженнями щодо надання допомоги особам у одержанні відсутніх для призначення пенсії документів.

Як вбачається з матеріалів справи, 07.07.2016 представник позивача звернувся із заявою про призначення пенсії за віком до Лівобережного об’єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Дніпропетровську, до якої, зокрема, були додані копії трудової книжки позивача, картки платника податків, при цьому, оригінал трудової книжки позивача було надано для огляду та повернуто представнику 07.07.2016р., що підтверджується копіями відповідної заяви та розписки повідомлення (а.с.8-9,40-41).

Також і в матеріалах справи наявна копія паспорту громадянина України для виїзду за кордон ОСОБА_2 (а.с. 17, 44-зворот).

25.05.2018р. представник позивача звернувся до пенсійного органу із заявою, у якій просив прийняти рішення по суті заяви від 07.07.2016р. на підставі наявних у відповідача документів, проте, листом №307/03-8-15 від 31.05.2018р. відповідач відмовив у призначенні позивачеві пенсії за віком, зокрема, з підстав не надання додаткових документів, а саме: уточнюючих довідок про період роботи з 04.11.1960р. по 08.04.1993р.; оригіналу трудової книжки; свідоцтва про зміну імені.

Аналіз наведених обставин свідчить не про бездіяльність відповідача, а про активні його дії щодо відмови у призначенні позивачеві пенсії у зв’язку з чим підлягає розгляду не бездіяльність відповідача, а його дії по відмові у призначенні пенсії, оформлені листом №307/03-8-15 від 31.05.2018р.

При цьому, вказаний лист-відмова не містить підстав, якими позивач обґрунтовує необхідність надання додаткових документів за умови наявності у пенсійного органу копії трудової книжки (оригінал надавався для огляду), яка містить всі необхідні відомості щодо трудового стажу позивача, а також і напис про підставу зміни ім’я позивача у трудовій книжці, що відповідає вимогам Інструкції про порядок ведення трудових книжок на підприємствах, установах, організаціях, затвердженої постановою Державного комітету праці СРСР №162 від 20.06.1974р. та підтверджується копією відповідної трудової книжки, наявної у справі (а.с.10-11,42-44).

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що вказаних документів було достатньо для призначення позивачеві пенсії за віком, а тому дії по відмові Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровської області у призначенні позивачеві пенсії за віком, оформлені листом №307/03-8-15 від 31.05.2018р. є протиправними та такими, що суперечать вищенаведеним судовим рішенням Конституційного Суду України та Європейського Суду з прав людини.

Окрім того, слід зазначити, що відмовляючи позивачеві у призначенні пенсії за віком листом №307/03-8-15 від 31.05.2018р., відповідачем не вчинено дій у межах наданих йому законом повноважень щодо надання допомоги у витребуванні довідок, необхідних для підтвердження відповідного стажу роботи позивача, та не обґрунтовано і не наведено мотивів такої відмови.

Також, щодо необхідності обґрунтування пенсійним органом своїх мотивів зазначено і у постанові Верховного Суду від 06 березня 2018 року у справі №754/14898/15-а.

Згідно ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відповідно до ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об’єктивному дослідженні.

Частина 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України визначає, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача.

Проте, відповідачем не було надано суду жодних належних і допустимих доказів, які б свідчили про правомірність відмови відповідача у призначенні позивачеві пенсії за віком з урахуванням норм вищенаведеного законодавства та обставин справи, встановлених судом та з урахуванням правової позиції Конституційного Суду України, яка наведена вище та не спростована відповідачем жодними доказами.

При цьому, судом не береться до уваги, доданий відповідачем до відзиву, ОСОБА_4 з рішення №59 від 06.10.2016р., яким позивачеві відмовлено в призначенні пенсії за віком у зв’язку з відсутністю законних підстав, оскільки при розгляді справи №206/28/17, зокрема, судом апеляційної інстанції в ухвалі від 29.08.2017р. було встановлено, що пенсійний орган в призначенні позивачеві пенсії за віком не відмовляв листом №1880/02/33 від 20.07.2016р. та відповідного рішення не приймав (а.с.12-13).

За приписами ч.4 ст.78 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Окрім того, слід зазначити, що, відмовляючи позивачеві у призначенні пенсії листом №307/03-8-15 від 31.05.2018р., відповідач жодним чином не зазначив і не повідомив позивача про наявність рішення №59 від 06.10.2016р., а в силу положень ч.2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень, суб’єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

За викладеного, суд приходить до висновку, що станом на момент прийняття ухвали Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 29.08.2017р. та станом на момент відмови у призначенні позивачеві пенсії, оформленої листом №307/03-8-15 від 31.05.2018р., вказане рішення №59 від 06.10.2016р. не було покладено в основу відмови у призначенні пенсії позивачеві, а тому дане рішення не може бути належним та допустимим для відмови позивачеві у призначенні пенсії з урахуванням абз.2 ч.2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України.

Також і щодо клопотання відповідача про направлення запиту до Міністерства закордонних справ та до Посольства держави ОСОБА_3 в Україні факту наявності ізраїльського громадянства у позивача, суд зазначає, що наявність або відсутність у ОСОБА_2 громадянства держави ОСОБА_3 не є предметом розгляду даної справи, а тому дане клопотання є безпідставним, оскільки вказаний факт не є підставою для відмови у призначенні пенсії, вказана обставина не була обрана відповідачем для відмови у призначенні пенсії, оформленої листом №307/03-8-15 від 31.05.2018р.

Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно до ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

З урахуванням вимог ч. 2 ст. 2 вказаного Кодексу, перевіривши правомірність дій відповідача щодо відмови позивачу у призначенні пенсії за віком, оформленої листом №307/03-8-15 від 31.05.2018р., суд приходить до висновку, що відповідач, відмовивши у призначенні позивачеві пенсії за віком, діяв не у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України, не обґрунтовано та без врахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).

Отже, відмова відповідача у призначенні позивачеві пенсії за віком, оформлена листом №307/03-8-15 від 31.05.2018р. порушує право позивача на пенсійне забезпечення, яке підлягає захисту шляхом визнання протиправними дій відповідача щодо відмови в призначенні позивачеві пенсії за віком, яка оформлена листом №307/03-8-15 від 31.05.2018р.

При цьому, у даному випадку, з метою повного захисту порушеного права позивача слід вийти за межі позовних вимог та саме визнати протиправними дії відповідача щодо відмови в призначенні позивачеві пенсії за віком, яка оформлена листом №307/03-8-15 від 31.05.2018р. з урахуванням вимог ст.ст. 9, 245 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки судом встановлено, що відповідачем за наведеним листом було відмовлено позивачеві у призначенні пенсії, що виключає його бездіяльність.

Також, підлягають частковому задоволенню похідні позовні вимоги позивача про зобов’язання відповідача призначити позивачеві пенсію за віком, з урахуванням того, що судом встановлено протиправність відмови відповідача у призначенні позивачеві пенсії за віком та належним і ефективним способом захисту порушеного права позивача є саме зобов’язання суб’єкта владних повноважень вчинити певні дії, направлені на усунення порушеного права позивача виходячи із наданих повноважень адміністративного суду, встановлених ст.245 Кодексу адміністративного судочинства України.

Так, за приписами ст.245 вказаного Кодексу, встановлено, що у разі задоволення позову, суд може прийняти постанову про зобов’язання суб’єкта владних повноважень вчинити певні дії.

Окрім того, і за приписами ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, дає найбільший ефект.

Відтак, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права та відповідати наявним обставинам.

Також слід зазначити, що за приписами ст.6 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Статтею 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини” суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Суду як джерело права.

Так, Європейський Суд з прав людини у рішенні від 13.01.2011р. (остаточне) по справі “Чуйкіна проти України” констатував: “ 50. Суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов’язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює “право на суд”, в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі “Голдер проти Сполученого Королівства” (Golder v. The United Kingdom),п.п.28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє всіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції – гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати “вирішення” спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі – провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені.

Таким чином, з урахуванням наведеної судової практики, суд приходить до висновку, що задоволення позовних вимог позивача про зобов’язання відповідача призначити позивачеві пенсію за віком є дотриманням судом гарантій того, що спір між сторонами буде остаточно вирішений.

Разом з тим, не підлягають задоволенню позовні вимоги позивача в частині зобов’язання відповідача призначити позивачеві пенсію за віком з 07.07.2016р., враховуючи наступне.

Вирішуючи заяву позивача про поновлення строку звернення з даним позовом в частині позовних вимог про зобов’язання призначити та виплачувати позивачеві пенсію з дати звернення - з 07.07.2016р., суд виходить з наступного.

Згідно з ч.2 ст.122 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ч.1, ч.2 ст.123 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву.

Частина 3 цієї статті передбачає, що якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.

Так, ухвалою суду від 20.07.2018р. даний адміністративний позов було залишено без руху та надано позивачеві десятиденний строк з дня вручення вказаної ухвали для надання до суду заяви про поновлення строку звернення до суду з даним адміністративним позовом та доказів на підтвердження поважності причин його пропуску (а.с.21).

На виконання вказаної ухвали суду, 09.08.2018р. засобами поштового зв’язку на адресу суду від представника позивача надійшла заява, у якій позивач зазначає, що у даних правовідносинах суду слід застосовувати норми Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування", відповідно до ст.45 якого встановлено, що пенсія призначається з дня звернення за пенсією. В обґрунтування вказаної позиції представник позивача посилається на постанову Верховного Суду від 24.04.2018р. у справі №646/6250/17, яку просить врахувати при виборі і застосуванні норм права до спірних правовідносин (а.с.25).

Відповідно до ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Разом з тим, правова позиція, викладена у постанові Верховного Суду від 24.04.2018р. у справі №646/6250/17 не підлягає застосуванню судом при вирішенні даної справи, оскільки стосується іншої категорії громадян- внутрішньо переміщених осіб, до якої позивача не віднесено.

Так, представником позивача, у заяві про поновлення строку звернення до суду з вищевказаними позовними вимогами, жодних обставин на підтвердження поважності причин пропуску строку звернення до суду з даними позовними вимогами не наведено та доказів на їх підтвердження не надано, а тому у адміністративного суду відсутні підстави для визнання поважними причин пропуску строку звернення до суду з даними позовними вимогами, оскільки позивачем доказів того, що ним вчинялися активні дії щодо призначення йому пенсії у період з 29.08.2017р. (винесення ухвали Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду у справі №206/28/17) по 25.05.2018р. (до моменту звернення до пенсійного органу із заявою про прийняття рішення) суду не надано.

Отже, позивачем не було надано жодних доказів на підтвердження причин поважності пропуску строку звернення до суду у період з 29.08.2017р. (винесення ухвали Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду у справі №206/28/17) по 25.05.2018р. (до моменту звернення до пенсійного органу із заявою про прийняття рішення), а тому, за викладених обставин, у суду відсутні підстави для визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними, у зв’язку з чим клопотання про поновлення строку звернення до суду в частині позовних вимог про зобов’язання відповідача провести призначення пенсії саме з 07.07.2016р. не підлягає задоволенню, а тому позовні вимоги позивача у частині з 07.07.2016р. по 09.01.2018р. (з урахуванням шестимісячного строку звернення до суду) слід залишити без розгляду на підставі ч.3 ст.123 Кодексу адміністративного судочинства України.

Разом з тим, позовні вимоги позивача щодо зобов’язання відповідача виплачувати йому пенсію за віком не підлягають задоволенню, оскільки вказані позовні вимоги направлені на захист прав та інтересів позивача на майбутнє, які ще не є порушеними, тоді як за ст.5 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено захист уже порушених прав і інтересів особи. Окрім того, слід зазначити, що, в даному випадку, достатнім і належним способом порушеного права позивача є зобов’язання відповідача призначити позивачеві відповідну пенсію позивачеві за віком, наслідком якої є нарахування та виплата відповідних сум такої пенсії.

Також і не підлягають задоволенню позовні вимоги позивача в частині зобов’язання відповідача призначити та виплачувати позивачеві пенсію за віком з врахуванням всього стажу роботи зазначеного у трудовій книжці, заробітної плати для обчислення пенсії, доплатою до пенсії за понаднормативний стаж відповідно до ч.1 ст.28 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", як не працюючому пенсіонеру, дитині війни та здійснювати виплату пенсії на визначений пенсіонером банківський рахунок з огляду на те, що позовні вимоги у цій частині є передчасними та направлені на захист ще не порушеного права, що суперечить ст.5 Кодексу адміністративного судочинства України, так як підлягає судовому захисту лише порушене право позивача.

Приймаючи до уваги викладене, суд приходить до висновку про наявність обґрунтованих правових підстав для часткового задоволення позовних вимог позивача.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат відповідно до ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України, суд виходить із того, що при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

За таких обставин, підлягають стягненню за рахунок бюджетних асигнувань суб’єкта владних повноважень – Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області на користь позивача судові витрати позивача по сплаті судового збору понесені позивачем згідно дублікату квитанції №0.0.1079444281.1 від 09.07.2018р. у розмірі 352 грн. 40 коп. відповідно до розміру пропорційно задоволених позовних вимог, виходячи з наведеного розрахунку, а саме: 704,80/2 (а.с.3).

Керуючись ст.ст. 2-10, 11, 12, 47, 72-77, 94, 122, 123, 132, 139, 193, 241-246, 250, 251, 257-262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_2 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області щодо відмови в призначенні ОСОБА_2 пенсії за віком, яка оформлена листом №307/03-8-15 від 31.05.2018р.

Зобов’язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (49094, м. Дніпро, вул. Набережна Перемоги, 26, код ЄДРПОУ 21910427) призначити ОСОБА_2 (ІПН НОМЕР_1) пенсію за віком відповідно до норм Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" з 10.01.2018р.

Позовні вимоги в частині зобов’язання Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області призначити та виплачувати ОСОБА_2 пенсію з 07.07.2016р. по 09.01.2018р. – залишити без розгляду.

У задоволенні іншої частини позову – відмовити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (49094, м. Дніпро, вул. Набережна Перемоги, 26, код ЄДРПОУ 21910427) на користь ОСОБА_2 (ІПН НОМЕР_1) – судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 352 грн. 40 коп. (триста п’ятдесят дві грн. 40 коп.).

Рішення суду може бути оскаржено до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд шляхом подання апеляційної скарги до суду першої інстанції протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення, або протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення відповідно до вимог статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України та у порядку, встановленому п.п.15.1 п.15 Розділу VІІ Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення суду набирає законної сили у строки, визначені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя ОСОБА_1