Рішення № 79261424, 18.01.2019, Чернівецький окружний адміністративний суд

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 січня 2019 р. м. Чернівці Справа № 824/956/18-а

Чернівецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Григораша В.О., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1, АДРЕСА_1) в інтересах якої звернувся ОСОБА_2 (АДРЕСА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2) до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області (код ЄДРПОУ 40329345, вул. Оренбурзька, 7А, м. Чернівці, Чернівецька область, 58022, info@cv.pfu.ua) про визнання протиправними дій та про зобов'язання вчинити дії,-

ВСТАНОВИВ:

02.10.2018 року до Чернівецького окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 в інтересах якої звернувся ОСОБА_2 (позивач) до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області (відповідач) з такими позовними вимогами:

визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області щодо відмови ОСОБА_1 у поновленні виплати раніше призначеної пенсії;

зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області поновити виплату ОСОБА_1 пенсії з дня припинення її виплати з 01.11.2014 року та нарахувати і виплатити її розмір з урахуванням підвищення розміру пенсії за період з 01.11.2014 року.

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначив, що з 10.08.2001 року їй була призначена пенсія за віком. В жовтні 2014 року в зв'язку з виїздом на постійне місце проживання за кордон виплачено 6 місячних пенсій в розмірі 8128,08 грн і з 01.11.2014 року виплату пенсії їй було припинено.

28.08.2018 року позивач звернулась до відповідача із письмовою заявою, в якій просила поновити їй виплату призначеної пенсії. Заява отримана відповідачем 04.09.2018 року, що підтверджується рекомендованим повідомленням, проте на день звернення з позовом до суду відповідач відповіді на заяву не надав.

Позивач вважає, що з дня набрання чинності Рішенням Конституційного Суду України № 25-рп/2009 щодо неконституційності положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону №1058-ІV виникли підстави для поновлення конституційного права позивача на виплату пенсії, виплата якої була зупинена на підставі положень зазначеного Закону.

З 07.10.2009 року, ПФУ має відновити виплату пенсії громадянами України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон. Таким чином, з 01.11.2014 року Головне управління ПФУ в Чернівецькій області зобов'язано відновити позивачу виплату пенсії, яка була припинена в зв'язку з виїздом на постійне місце проживання за кордон та здійснити перерахунок пенсії відповідно до норм чинного законодавства за цей період до цього часу.

Позивач вважає вказані дії Головного управління ПФУ у Чернівецькій області протиправними у зв'язку з чим звернувся до суду з даним позовом.

Відповідач, не погоджуючись з позовними вимогами, подав до суду відзив проти позову в якому зазначив, що 02.10.2014 позивач звернулась до органу Пенсійного фонду із заявою про виплату пенсії за 6 місяців наперед в зв'язку з виїздом на постійне місце проживання до Ізраїлю. Виплату пенсії ОСОБА_1 проведено по 31.03.2015 року з урахуванням вимог ст. 51 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування". В зв'язку з чим, відповідач вважає, що безпідставною є вимога позивача, щодо відновлення виплати пенсії з дати 01.11.2014 року, оскільки позивач отримала пенсію за період з 01.11.2014 року по 31.03.2015 року.

28.08.2018 позивач звернувся до Головного управління із заявою щодо відновлення виплати раніше призначеної пенсії з дня припинення її виплати до цього часу.

Листом від 28.09.2018 вих. № 25017/09-13 на заяву позивача Головне управління повідомило ОСОБА_1 про відсутність підстав для поновлення виплати пенсії з урахуванням вимог чинного законодавства. Крім того, заявнику роз'яснено, що подання заяви про поновлення виплати призначеної пенсії в Україні подається пенсіонером особисто до органу Пенсійного фонду України за місцем проживання (реєстрації) особи, з пред'явленням паспорту (або іншого документу, що засвідчує особу, місце її проживання (реєстрації та вік).

Звертав увагу на те, що з дня набрання чинності Рішенням № 25-рп/2009, тобто з 07.10.2009 року виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої зупинена на підставі положень зазначеного Закону № 1058-ІV.

Проте, наявність обов'язку у відповідача відновити виплату пенсії не позбавляє позивача необхідності щодо захисту свого права. Отже, після прийняття та опублікування Рішення № 25-рп/2009 та не відновлення виплати пенсії позивачу, позивач повинен був дізнатися про порушення свого права, а відтак і розпочався відлік строку звернення до суду.

Отже, право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків для звернення до суду, якими чинне законодавство обмежує звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів. Це, насамперед, обумовлено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними.

Позивач, ознайомившись з відзивом проти позову, подав до суду відповідь на відзив в якому зазначив, що приймаючи рішення в аналогічних справах, Верховний суд України та Верховний Суд визнають протиправними дії щодо відмови нарахувати та відновити позивачам призначену пенсію, однак зазначають, що такі вимоги підлягають задоволенню лише в межах шестимісячного строку звернення з позовом до суду, а що стосується позовних вимог про виплату пенсії поза межами шестимісячного строку звернення з позовом до суду, то суди вважають, що в цій частині позовні вимоги мають бути залишені без розгляду.

В прохальній частині відзиву відповідач просить суд позовні вимоги ОСОБА_1, що знаходяться поза межами строку звернення до суду, встановленого ст. 122 КАС України залишити без розгляду, і разом з тим просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Позивач вважає таку позицію відповідача не зрозумілою, зазначає, що відповідач з одного боку погоджується з тим, що виплата була припинена незаконно, що підтверджено рішенням Конституційного Суду України, і при цьому посилається на відповідну практику Верховного Суду України та Верховного Суду, а з другого боку позовні вимоги взагалі не визнає і просить суд відмовити в позові в повному обсязі.

Ухвалою Чернівецького окружного адміністративного суду від 19.10.2018 року відкрито провадження у даній справі та призначено її до судового розгляду за правилами спрощеного позовного провадження на 20.11.2018 року.

Судове засідання призначене на 20.11.2018 року відкладено на 20.12.2018 року, у зв'язку з перебування головуючого судді у відпустці.

Судове засідання призначене на 20.12.2018 року відкладено на 17.01.2019 року, у зв'язку з перебування головуючого судді на лікарняному.

Ухвалою суду від 26.12.2018 року повернуто заяву ОСОБА_1 в інтересах якої звернувся ОСОБА_2 від 10.12.2018 року про збільшення позовних вимог у адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області про визнання протиправними дій та про зобов'язання вчинити дії, на підставі ч. 7 ст. 47 КАС України.

В судове засідання призначене на 17.01.2019 року сторони не з'явились, проте надали суду клопотання про розгляд справи за їх відсутності у порядку письмового провадження.

Відповідно до ч. 3 ст. 194 КАС України учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі учасники справи, судовий розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження на підставі наявних у суду матеріалів.

Перевіривши матеріали справи, встановивши фактичні обставини в справі, на яких ґрунтуються позовні вимоги, дослідивши та оцінивши надані докази в сукупності, проаналізувавши законодавство, яке регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що адміністративний позов підлягає задоволенню у повному обсязі, виходячи з наступного.

Судом встановлено такі обставини у справі та відповідні їм правовідносини.

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином України, що підтверджується копією паспорту громадянина України для виїзду за кордон ЕХ555781 (а.с. 9).

Згідно рішення відповідача - протокол №175958 від 09.09.2001 року позивачу з 10.08.2001 року призначена пенсія за віком, загальний стаж 36 років 3 місяці 24 дні (а.с. 37).

02.10.2014 року позивач звернувся до пенсійного органу із заявою, в якій просив у зв'язку із виїздом на постійне місце проживання за кордон виплатити їй пенсію за шість місяців наперед та закрити пенсійну справу (а.с. 40).

Згідно розпорядження Управління пенсійного фонду України в м. Чернівцях №О/Р175958 від 03.10.2014 року, у зв'язку із переїздом позивача на постійне місце проживання за кордон його пенсійну справу закрито та виплачено пенсію за 6 місяців наперед (а.с. 39).

28.08.2018 року позивач звернувся до відповідача із заявою про відновлення виплати призначеної раніше пенсії з дня припинення такої виплати. Крім того, просив відкоригувати розмір пенсії з дня припинення її виплати (а.с. 11).

Листом №25017/09-13 від 28.09.2018 року відповідач відмовив в задоволенні вказаної заяви позивача повідомивши про те, що на даний час угода між Україною та Ізраїлем про співробітництво в галузі пенсійного забезпечення, яка б регулювала питання пенсійного забезпечення громадян України, які працюють та проживають в Ізраїлі, відсутня. Зазначив, що згідно поданої заяв, керуючись ст. 51 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", виплату пенсії проведено по 31.03.2015 року. Подальший порядок виплати пенсій громадянам, які постійно проживають у державах, з якими Україною не укладено договір в галузі пенсійного забезпечення, чинним законодавством не визначений. Одночасно повідомлено, що згідно з Порядком надання та оформлення документів для призначення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", подання заяви про поновлення виплати раніше призначеної пенсії подається пенсіонером особисто до органу Пенсійного фонду України за місцем проживання (реєстрації) особи, з пред'явленням паспорту (або іншого документу, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) вік). З огляду на зазначене вище, підстав для поновлення виплати пенсії немає (а.с. 23).

Вважаючи відмову відповідача у поновленні виплати раніше призначеної пенсії протиправною, позивач звернувся до суду з даним позовом про зобов'язання Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області поновити виплату пенсії з дня припинення її виплати та нарахувати і виплатити її розмір з урахуванням підвищення розміру пенсії з 01.11.2014 року.

До вказаних правовідносин суд застосовує наступні положення законодавства та робить висновки по суті спору в межах позовних вимог, що є предметом спору у даній справі.

Статтею 1 Конституції України визначено, що Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.

У статті 3 Конституції України зазначено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Згідно статті 22 Конституції України, Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Статтею 58 Конституції України передбачено, що Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Частиною 1 Стаття 55 Конституції України визначено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Статтею 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Відповідно до частини 1 статті 7 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", загальнообов'язкове державне пенсійне страхування здійснюється за принципами: рівноправності застрахованих осіб щодо отримання пенсійних виплат та виконання обов'язків стосовно сплати страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування.

Статтею 8 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" передбачено, що право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають:

1) громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані інвалідами в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом;

2) особи, яким до дня набрання чинності цим Законом була призначена пенсія відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення" (крім соціальних пенсій) або була призначена пенсія (щомісячне довічне грошове утримання) за іншими законодавчими актами, але вони мали право на призначення пенсії за Законом України "Про пенсійне забезпечення" - за умови, якщо вони не отримують пенсію (щомісячне довічне грошове утримання) з інших джерел, а також у випадках, передбачених цим Законом, - члени їхніх сімей.

Згідно п. 2 ч. 1 ст. 49 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Відповідно до ст. 51 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Міжнародні договори між Україною та Ізраїлем стосовно призначення та виплати пенсії не укладалися.

Рішенням Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року №25-рп/2009 пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону №1058-ІV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційним). Зазначені положення Закону №1058-ІV втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.

Згідно даного рішення оспорюваними нормами Закону №1058-ІV держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.

Статтею 151-2 Конституції України визначено, що Рішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом України, є обов'язковими, остаточними і не можуть бути оскаржені.

Виходячи з змісту статті 151-2 Конституції України, а також позиції висловленої у рішеннях Конституційного Суду України розуміння сутності соціальних гарантій, такі не можуть бути звужені, а тому держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.

Частиною 1, 2 статті 6 КАС України визначено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23.02.2006 року №3477-IV визначено, що суди при розгляді справ застосовують практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні по справі "Пічкур проти України", яке набрало статусу остаточного 07.02.2014 року, зазначив, що право на отримання пенсії, як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення).

У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Враховуючи викладене, cуд приходить до висновку, що з набранням чинності рішенням Конституційного Суду України №25-рп/2009 щодо неконституційності положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону №1058-ІV виникли підстави для поновлення конституційного права пенсіонерів на виплату пенсії, виплата якої була зупинена на підставі положень зазначеного Закону.

Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадян на одержання призначеної пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні. Держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від місця проживання особи.

Такий, висновок узгоджується із правовою позицією Верховного Суду України, викладеного у постанові від 19.05.2015 р. у справі №21-168а15, у постанові від 06.10.2015 р. у справі №608/1189/14-а.

Частиною 5 статті 242 КАС України визначено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду України.

Враховуючи зазначене, відповідач при розгляді заяви позивача від 28.08.2018 року про поновлення виплати пенсії, зобов'язаний був поновити її виплату.

А тому, суд вважає протиправними такі дії відповідача щодо відмови у поновленні та виплати пенсії позивачу.

Тобто, із вказаного вище вбачається, що позивач проживаючи в Ізраїлі, як громадянин України, має такі ж самі конституційні права, як й інші громадяни України, оскільки Конституція України та пенсійне законодавство України не допускають обмеження права на соціальний захист, зокрема права на отримання пенсії за ознакою місця проживання.

Відтак враховуючи, вищенаведене, суд приходить до висновку, що позивач має право на поновлення пенсії незалежно від місця проживання останнього, а тому відповідачем всупереч висновку, викладеного в рішенні Конституційного Суду України №25-рп/2009 від 07.10.2009 року та рішенні Європейського суду з прав людини по справі "Пічкур проти України", яке є джерелом права, протиправно відмовлено позивачу у поновленні виплати пенсії.

Таким чином, дії відповідача щодо відмови ОСОБА_1 у поновленні виплати та нарахуванні пенсії за віком є протиправним.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Пунктом третім та четвертим частини другої ст. 245 КАС України передбачено, що у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматись від вчинення певних дій або зобов`язати вчинити певні дії, як спосіб захисту порушеного права.

У випадку, визначеному п. 4 ч. 2 цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд. У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні (ч. 3-4 ст. 245 КАС України).

Із змісту вказаних норм видно, що адміністративне судочинство спрямоване на захист порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин у випадку, якщо своїми незаконними рішеннями, діями або бездіяльністю суб'єкт владних повноважень порушує такі права, свободи та інтереси осіб. Приблизний перелік способів захисту порушеного права в адміністративному судочинстві встановлено ст. 245 КАС України.

З огляду на наведене, оскільки позовна вимога про зобов'язання відповідача вчинити дії є фактично похідною від попередньої позовної вимоги (пункт 23 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України), з метою належного та ефективного способу захисту порушених прав позивача, суд приходить до висновку про наявність правових підстав для визнання дій відповідача щодо відмови ОСОБА_1 у поновленні пенсії за віком протиправними, а також про зобов'язання відповідача вчинити дії щодо поновлення виплати пенсії позивачу.

Водночас, позовні вимоги в частині зобов'язання відповідача поновити виплату пенсії ОСОБА_4 з 01.11.2014 року є безпідставними, оскільки не ґрунтуються на законі, а тому задоволенню не підлягають.

Частиною 1 статті 45 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" передбачено, що пенсія призначається з дня звернення за пенсією.

Отже призначити, а в даному випадку поновити пенсію необхідно з дня звернення особою до пенсійного органу із відповідною заявою.

Оскільки позивач звернувся до відповідача із заявою про поновлення виплати пенсії позивачу 28.08.2018 року, то відповідач повинен поновити виплату пенсії позивачу саме з 28.08.2018 року.

Крім цього, суд також виходить із того, що згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

З матеріалів справи вбачається, що на підставі саме заяви позивача, відповідачем було закрито та виплачено пенсію за 6 місяців наперед, у зв'язку із переїздом позивача на постійне місце проживання за кордон, що відповідає приписам ст. 51 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування". Отже саме позивач був ініціатором припинення перебування на обліку в органах Пенсійного Фонду України.

Законодавством не встановлено обов'язку для пенсійного органу, як суб'єкта владних повноважень поновлювати пенсію громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон. Крім того, на думку суду, за відсутності звернення позивача про поновлення виплати пенсії та за відсутності у пенсійного органу інформації про факт життя (існування) такої особи, її місце проживання тощо, відсутні і правові підстави самостійно вчиняти дії (поновлювати пенсію), за відсутності норм, які б визначали такий обов'язок.

Водночас, позивачем не було наведено обґрунтованих причин, які унеможливили йому, як в першу чергу зацікавленій особі в поновленні виплати пенсії, звернутися до пенсійного органу із заявою про поновлення виплати пенсії в період з дати припинення її виплати та до 28.08.2018 року.

Висновок про те, що пенсія має бути поновлена з дати звернення особи із відповідною заявою до пенсійного органу, а не із 07.10.2009 року (дати винесення Конституційним Судом України рішення №25-рп/2009) узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, що відображена в постанові від 20.02.2018 року (справа №757/12134/14-а; номер провадження №К/9901/5941/18), від 27.02.2018 року (справа №523/5348/17, номер провадження К/9901/247/17).

Згідно частини 5 статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Стосовно вимоги позивача про перерахунок пенсії з урахуванням змін в пенсійному законодавстві, суд вважає дану вимогу передчасною, оскільки визначення розміру пенсії здійснюється органами пенсійного фонду після поновлення виплати пенсії на основі ретельного вивчення усіх поданих документів (в тому числі їх оригіналів) та, в даному випадку, документів, що можуть міститись в матеріалах пенсійної справи. Тому, для визначення розміру пенсії відповідач має прийняти відповідні документи до розгляду, вивчити їх зміст та лише після цього визначити розмір пенсії, на яку має право позивач.

Відтак вимога позивача в цій частині є безпідставною та задоволенню не підлягає.

Згідно частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Стаття 19 Конституції України визначає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно із ст. 129 Конституції України однією із основних засад судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до положень, закріплених ст. 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Статтею 73 КАС України передбачено належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Згідно статей 74-76 КАС України суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Як зазначено ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Згідно з ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно ч. ч. 1-3 ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Під час судового розгляду справи відповідач, як суб'єкт владних повноважень, не довів належними засобами доказування правомірність дій щодо відмови ОСОБА_1 у поновленні пенсії за віком.

Крім цього, суд зазначає, що твердження відповідача про порушення позивачем строків звернення до суду із цим позовом за захистом своїх прав, то такі є безпідставними з огляду на наступне.

Як видно з матеріалів справи, 28.08.2018 року позивач звернувся до відповідача із заявою, в якій просив поновити нарахування та виплату призначеної раніше йому пенсії з дня припинення такої виплати. Разом із цим, позивач просив відкоригувати розмір пенсії з дня припинення її виплати до цього часу.

Листом №25017/09-13 від 28.09.2018 року відповідач відмовив позивачу у поновленні пенсії.

Отже, саме з 28.09.2018 року у позивача й виникло право на звернення до суду, оскільки саме із цієї дати позивач дізнався про порушення відповідачем його прав, що виразилось у відмові останнього поновити йому виплату пенсії.

Враховуючи наведене, суд відхиляє доводи позивача про пропуск позивачем строку звернення до суду з даним позовом.

Таким чином, оцінивши належність, допустимість, достовірність вказаних вище доказів окремо, а також достатність і взаємний зв'язок цих доказів у їх сукупності, суд приходить до висновку, що відповідачем протиправно не поновлено виплату пенсії позивачу з дати звернення із заявою про її поновлення - 28.08.2018 року.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

З матеріалів справи видно, що за подання вказаного позову позивачем сплачено судовий збір у розмірі 704,80 грн, що підтверджується квитанцією №156 від 01.10.2018 року (а.с. 4), який, у відповідності до ч. 1 ст. 139 КАС України, підлягає стягненню за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області.

Керуючись статтями 241 - 246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України,

ВИРІШИВ:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області про визнання протиправними дій та про зобов'язання вчинити дії, - задовольнити частково.

2. Визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області щодо відмови ОСОБА_1 у поновленні виплати пенсії за віком.

3. Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області поновити виплату пенсії ОСОБА_1 за віком з 28 серпня 2018 року.

4. Стягнути на користь ОСОБА_1 судовий збір у сумі 704 (сімсот чотири) грн 80 коп. за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області.

5. В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.

Згідно статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У відповідності до статей 293, 295 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду першої інстанції можуть бути оскаржені в апеляційному порядку повністю або частково. Апеляційна скарга на рішення до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи подається до Сьомого апеляційного адміністративного суду через Чернівецький окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення (складання).

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне найменування учасників процесу:

Позивач - ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1, АДРЕСА_1).

Відповідач - Головне управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області (код ЄДРПОУ 40329345, вул. Оренбурзька, 7А, м. Чернівці, Чернівецька область, 58022, info@cv.pfu.ua).

Суддя В.О. Григораш