Ухвала суду № 79196936, 16.01.2019, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/6332/18

УХВАЛА

16 січня 2019 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд в складі:

головуючого судді - Кравченка М.М.;

за участі:

секретаря судового засідання - Кушкань Т.В.;

представника позивача - ОСОБА_1.;

представника відповідача - Сокол-Міхєєвої М.Ю.;

представника третьої особи - Вишнякової М.Д.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні клопотання представника Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради про закриття провадження у справі за позовом ОСОБА_4 до Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради, третя особа: Орган опіки та піклування Київської районної державної адміністрації Одеської міської ради, про визнання протиправною відмови від 24.09.2018 року, зобов'язання зареєструвати місце проживання, -

ВСТАНОВИВ:

В провадженні Одеського окружного адміністративного суду знаходиться адміністративна справа за позовом ОСОБА_4 до Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради, третя особа: Орган опіки та піклування Київської районної державної адміністрації Одеської міської ради, про визнання протиправною відмови від 24.09.2018 року, зобов'язання зареєструвати місце проживання.

В судовому засіданні представник Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради заявив клопотання про закриття провадження у справі. Своє клопотання представник відповідача мотивував тим, що позивач звернулася до Департаменту 24.09.2018 року за отриманням адміністративної послуги з реєстрації місця проживання своєї дитини, ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, за своєю адресою місця реєстрації. Департаментом дотримано всіх, визначених у частині 2 статті 2 КАС України, умов, а також не допущено жодного порушення вимог чинного законодавства під час прийняття рішення про відмову у реєстрації місця проживання ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, за адресою: АДРЕСА_1, - що визнано позивачем у позовній заяві, позивач обрала спосіб захисту свої прав шляхом подачі адміністративного позову помилково. В позовній заяві позивач вказує, що в добровільному порядку батько не виявляє бажання зареєструвати дитину за своїм місцем проживання, разом з цим він не надав згоди на реєстрацію дитини за адресою реєстрації матері (позивача), дані обставини вказують на те, що батьки не можуть досягти згоди у вирішенні питання реєстрації місця проживання їхньої дитини. Отже, фактично має місце спір між позивачем та батьком дитини щодо визначення місця реєстрації дитини, тоді як вимога до Департаменту щодо реєстрації місця проживання є похідною від вирішення цього спору. Статтею 161 Сімейного кодексу України врегульовано питання стосовно визначення місця проживання дитини, у разі якщо мати та батько не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, а саме визначено, що спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Численна судова практика вказує на те, що зняття з реєстрації та здійснення реєстрації неповнолітньої дитини без згоди батька суперечать чинному законодавству, що визначає рівність прав та обов'язків батьків відносно виховання дитини, що може призвести до фактичного позбавлення батька дитини передбаченої законодавством можливості брати участь у її вихованні та можливості спілкування з нею. В постанові Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 07.12.2018 р. по справі № 824/165/17-а зазначено, що якщо спірні правовідносини, виникають з приводу захисту сімейних прав та інтересів, а отже, існує спір про право, можливість розгляду такої справи за правилами адміністративного судочинства відсутня.

В судовому засіданні представник ОСОБА_4 заперечував проти закриття провадження у справі.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.238 КАС України суд закриває провадження у справі якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши надані письмові докази, перевіривши матеріали справи, проаналізувавши законодавство, суд прийшов до висновку, що в задоволенні клопотання представника Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради про закриття провадження у справі необхідно відмовити з наступних підстав.

Згідно з ч.2 ст.55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Відповідно до ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Згідно з п.п.1-2 ч.1 ст.4 КАС України адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір. Публічно-правовий спір - спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов'язує надавати такі послуги виключно суб'єкта владних повноважень, і спір виник у зв'язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб'єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв'язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб'єкта владних повноважень або іншої особи.

Відповідно до ч.1 ст.5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

Відповідно до ч.1 та ч.2 ст.6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Згідно з положень ст.9 Конституції України та ст.17, ч.5 ст.19 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди та органи державної влади повинні дотримуватись положень Європейської конвенції з прав людини та її основоположних свобод 1950 року, застосовувати в своїй діяльності рішення Європейського суду з прав людини з питань застосування окремих положень цієї Конвенції.

Відповідно до ч.1 ст.6 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року (ратифікована 11.09.1997 року) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним та безстороннім судом, встановленим законом.

У пункті 150 рішення Європейського суду з прав людини від 21.06.2011 року у справі Фруні проти Словаччини, яке набрало статусу остаточного 27.05.2013 року (Заява № 21722/11), Суд зазначив, що згідно з практикою Суду, метою терміну «встановлений законом» у статті 6 Конвенції є гарантування того, що функціонування судової системи у демократичному суспільстві не залежить від виконавчої влади, а регулюється законом, прийнятим парламентом. У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути залишена на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не матимуть певної свободи тлумачення відповідного національного законодавства.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 12.10.1978 року у справі «Zand v. Austria» вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у частині першій статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з <…> питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів <…>». З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.

Суд зазначає, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним, воно може бути обмеженим. Тим не менше, право доступу до суду не може бути обмежене таким чином або у такій мірі, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження повинні мати законну мету та бути пропорційними між використаними засобами та досягнутими цілями.

Згідно з ч.6 ст.5 КАС України відмова від права на звернення до суду є недійсною.

Відповідно до п.3.2 Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвідомчості справ, пов'язаних із соціальними виплатами» від 09.09.2010 року № 19-рп/2010, головними критеріями судової спеціалізації визнається предмет спірних правовідносин і властива для його розгляду процедура.

Згідно з п.3.2 Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями 54 народних депутатів України та Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів», Кримінально-процесуального кодексу України, Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України (щодо принципу інстанційності в системі судів загальної юрисдикції) від 12.07.2011 року № 9-рп/2011 принцип спеціалізації полягає у створенні відповідних спеціалізованих судів для здійснення цивільного, кримінального, адміністративного, господарського судочинства.

Основними ознаками публічно-правових відносин називають: обов'язкову участь у цих відносинах суб'єкта, який наділений публічно-владними повноваженнями; підпорядкованість одного учасника публічно-правових відносин іншому - суб'єкту владних повноважень (що проявляється у можливості суб'єкта владних повноважень вирішувати питання про права і обов'язки підпорядкованої особи); імперативність публічно-правових відносин; домінування публічно-правового інтересу у цих відносинах.

Адміністративно-правовий спір має певні ознаки. Такі спори виникають у сфері державного управління, в процесі здійснення органами виконавчої влади своїх управлінських функцій. Для цих спорів характерно особливе становище його суб'єктів (учасників спірного правовідношення). Обов'язковим учасником адміністративно-правового спору є наділений владними повноваженнями орган виконавчої влади, місцевого самоврядування, посадові особи, наділені державно-владними повноваженнями. Адміністративно-правовий спір має особливий предмет, що пов'язано з широтою і різноплановістю діяльності управлінського характеру.

Обов'язковою ознакою позовної форми захисту права в адміністративному суді має бути наявність спору про право публічне, тобто спору про права і обов'язки в публічних правовідносинах.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

В позовній заяві позивач просить суд: визнати відмову Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради від 24 вересня 2018 року у реєстрації місця проживання малолітньої ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, за адресою АДРЕСА_1, протиправною; зобов'язати Департамент надання адміністративних послуг Одеської міської ради зареєструвати місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, за адресою: АДРЕСА_1. за місцем проживання ОСОБА_4 адресою: АДРЕСА_1.

Згідно з положеннями ст.6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які постійно або тимчасово проживають в Україні, зобов'язані протягом тридцяти календарних днів після зняття з реєстрації місця проживання та прибуття до нового місця проживання зареєструвати своє місце проживання. Батьки або інші законні представники зобов'язані зареєструвати місце проживання новонародженої дитини протягом трьох місяців з дня державної реєстрації її народження. Реєстрація місця проживання особи здійснюється в день подання особою документів. Реєстрація місця проживання за заявою особи може бути здійснена органом реєстрації з одночасним зняттям з попереднього місця проживання. Реєстрація місця проживання особи за заявою законного представника здійснюється за згодою інших законних представників. За бажанням батьків чи одного з них документи, передбачені цією статтею для реєстрації місця проживання дитини, можуть бути подані органам державної реєстрації актів цивільного стану під час проведення державної реєстрації народження дитини. Органи державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, направляють зазначені документи органам реєстрації для реєстрації місця проживання новонародженої дитини. Реєстрація місця проживання новонародженої дитини може здійснюватися також на підставі направлених органами соціального захисту населення даних, що зазначив законний представник, з яким постійно проживає дитина, у заяві про призначення допомоги при народженні дитини.

Відповідно до п.11 Правил реєстрації місця проживання, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 2 березня 2016 року № 207, орган реєстрації відмовляє в реєстрації/знятті з реєстрації місця проживання, якщо: особа не подала необхідних документів або інформації; у поданих документах містяться недостовірні відомості або подані документи є недійсними; звернулася особа, яка не досягла 14 років. Рішення про відмову в реєстрації/знятті з реєстрації місця проживання приймається в день звернення особи або її представника шляхом зазначення у заяві про реєстрацію/зняття з реєстрації місця проживання підстав відмови. Зазначена заява повертається особі або її представнику.

Згідно з ч.1 ст.19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

Суд вважає необґрунтованими посилання представника відповідача, що батьки не можуть досягти згоди у вирішенні питання реєстрації місця проживання їхньої дитини, фактично має місце спір між позивачем та батьком дитини щодо визначення місця реєстрації дитини, оскільки вони є необґрунтованими, не підтверджені належними та допустимими доказами та ґрунтуються виключно на припущеннях.

Відповідно до Положення Департамент надання адміністративних послуг Одеської міської ради є виконавчим органом Одеської міської ради і створюється відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» для виконання повноважень, віднесених до відання виконавчих органів Одеської міської ради щодо надання адміністративних послуг.

Рішенням Конституційного Суду України у справі № 3-рп/2003р від 30.01.2003 року визначено, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Однією з найважливіших тенденцій розвитку сучасного законодавства України є розширення сфери судового захисту, у тому числі судового контролю за правомірністю і обґрунтованістю рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень.

Таким чином, з урахуванням зазначеного, вказаний спір належить до розгляду в порядку адміністративного судочинства Одеським окружним адміністративним судом.

Згідно з ч.1 ст.239 КАС України якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої статті 238 цього Кодексу, суд повинен роз'яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ.

Суд зазначає, що вказані в клопотанні посилання представника відповідача не є підставою для закриття провадження у справі.

Керуючись ст.ст.2, 4, 5, 6, 19, 238, 239, 243, 248 КАС України, суд, -

УХВАЛИВ:

Відмовити в задоволенні клопотання представника Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради про закриття провадження у справі за позовом ОСОБА_4 до Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради, третя особа: Орган опіки та піклування Київської районної державної адміністрації Одеської міської ради, про визнання протиправною відмови від 24.09.2018 року, зобов'язання зареєструвати місце проживання.

Порядок і строки оскарження ухвали визначаються ст.ст.293, 295 КАС України.

Ухвала набирає законної сили в порядку і строки, встановлені ст.256 КАС України.

Повний текст ухвали складено 16 січня 2019 року.

Суддя М.М. Кравченко