Рішення № 79174579, 16.11.2018, Баглійський районний суд м. Дніпродзержинська

№ 207/2267/18

№ 2/207/1320/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 листопада 2018 року м. Кам’янське

Баглійський районний суд м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області у складі:

головуючого судді: Юрченко І.М.

при секретарі: Сівачук А.А.

за участю

позивача ОСОБА_1

представника відповідача ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Кам’янське цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства ОСОБА_3 «ПриватБанк» про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,

В С Т А Н О В И В :

Звертаючись до суду, в обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначив, що з 14.07.2017 року по 15.01.2018 року вона (ОСОБА_1) знаходилась у трудових відносинах з ПАТ КБ "Приватбанк" (далі - відповідач). Зазначене підтверджується записами у її трудовій книжці (серія і номер трудової книжки АХ 654172 ).

Виплата належних їй сум, а саме: виплати за навчальну відпустку за період з 23.12.2017р. по 30.12.2017р., соціальну відпустку як одинокій матері за 2018 рік за період з 02.01.2018р. по 12.01.2018р., та невикористану соціальну відпустку за 2017 рік не була здійснена у день звільнення через те, що відповідач ухилявся від надання їй додаткових відпусток.

08.05.2018р., після її звернення до Державної служби України з питань праці у Дніпропетровській області, їй була повністю виплачена належна сума вищевказаних виплат у розмірі 5111,82 грн., що також підтверджується листом ПАТ КБ "Приватбанк" від 17.05.2018р. №20.1.0.0.0/7-20180417/2018 на звернення до Державної служби України з питань праці від 29.03.2018 про виплату їй належних сум.

Дії відповідача є неправомірними і у зв’язку із вказаною затримкою та відповідно до ст. 117 КЗпП роботодавець зобов’язаний сплатити середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 15.01.2018 року по 08.05.2018 року у сумі 28 596 грн. 06 коп.

На підставі викладеного позивач у позовній заяві просив стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 28 596 грн. 06 коп.

Ухвалою Баглійського районного суду м. Дніпродзержинська від 07.09.2018 року було відмовлено у задоволенні клопотання представника відповідача про витребування доказів з державної фіскальної служби про отримання ОСОБА_1 доходів у період з 15.01.2018р. по 05.05.2018р.; з пенсійного фонду України про надходження внесків на ім'я ОСОБА_1 за обов'язковим державним пенсійним страхуванням у період з 15.01.2018р. по 05.05.2018р.; від державної служби зайнятості про перебування ОСОБА_1 на обліку як безробітної та отримання нею допомоги по безробіттю у період з 15.01.2018р. по 05.05.2018р. та витребувати від ОСОБА_1 трудову книжку для огляду.

12.09.2018 року позивач уточнив свої вимоги та просив стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 16.01.2018 року по 04.05.2018р. в сумі 24267грн.75коп.

В судовому засіданні позивачка уточнені позовні вимоги підтримала у повному обсязі та просила їх задовольнити. Зазначила, що інших вимог, ніж ті, що викладені в останній уточненій позовній заяві вона не має та не підтримує та просить суд розглядати позов саме у межах вимог, викладених в останній уточненій позовній заяві від 12.09.2018 року.

Представник відповідача проти задоволення позову заперечував та вважав його необґрунтованим посилаючись на те, що ОСОБА_1 працювала в банку з 14.07.2017 р. по 15.01.2018 р. на посаді касира-операціоніста відділення “Прометей” Дніпропетровського РУ ПАТ КБ “ПРИВАТБАНК”.

02.01.2018р. ОСОБА_1 звернулась із заявою про надання оплачуваної відпустки у зв'язку із навчанням на період з 23.12.2017 р. по 30.12.2017 р. Заяву було подано в системі електронного документообігу “ПриватДок”, що використовується в банку для внутрішнього документообігу. Підтвердженням подання працівником заяви цією датою є роздрукований супровід документа з системи електронного документообігу “ПриватДок”, картка документу 6000552. Супровід документу є так званою історією створення та проходження документу, з якої видно дату, час та автора документу, а також всі інші дії - редагування, погодження, затвердження. Оскільки заяву було подано після спливу заявленої працівником дати, у наданні даної відпустки було відмовлено.

03.01.2018р. ОСОБА_1 звернулась із заявою про надання додаткової оплачуваної відпустки з 02.01.2018р. як одинокій матері. Заяву було також подано в системі електронного документообігу “ПриватДок”, картка документу 6001292. Оскільки заяву було подано після спливу заявленої працівником дати, у наданні даної відпустки було відмовлено.

Протягом часу з 23.12.2017р. по 15.01.2018р. ОСОБА_1 до роботи не приступала, тобто, не пересвідчившись у наявності згоди від роботодавця на надання зазначених видів відпустки в заявлений період, самовільно відбула у відпустку. Таке самовільне вибуття працівника у відпустку розцінюється як прогул і може бути підставою для застосування дисциплінарних стягнень аж до звільнення. У зв'язку із поданням ОСОБА_1 заяви про звільнення за власним бажанням, дисциплінарні стягнення за самовільне використання відпустки та фактичне вчинення прогулу без поважних причин до неї застосовані не були.

17.04.2018р. до банку надійшла скарга ОСОБА_1, подана на гарячу лінію до Державної служби України з питань праці, з приводу відмови у наданні додаткових відпусток. Після отримання зазначеної скарги з метою мирного та досудового врегулювання конфлікту було прийнято рішення про оплату зазначених періодів як відпустки у зв'язку із навчанням та додаткової відпустки як одинокій матері. На підставі викладених у скарзі обставин та доданих документів також було встановлено, що у 2017 році ОСОБА_1 не було використано додаткову відпустку, у зв'язку із чим після отримання зазначених документів та скарги було прийнято рішення про виплату компенсації за невикористану додаткову відпустку за 2017 рік. Виплата додатково нарахованих на користь позивача коштів була здійснена 05.05.2018 р., на суму 4933,80 грн.

Також АТ КБ «ПРИВАТБАНК» не погоджується із уточненими позовними вимогами, оскільки позивачем не було враховано при визначенні суми стягнення суму допомоги по безробіттю, отриманої в спірний період.

Згідно з відомостями з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків про суми виплачених доходів та утриманих податків, у другому кварталі 2018 року ОСОБА_1 було отримано доходи від Кам'янського міського центру зайнятості у розмірі 1485,18 грн.

Згідно з випискою по карті, наданою з боку Позивача, ОСОБА_1 було отримано у спірний період соціальну допомогу на суму 979,79 грн.

Таким чином, сума позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні має бути зменшена на суму отриманих у спірний період доходів, тобто на 979,79 грн. соціальної допомоги.

Згідно з відповіддю на відзив позивачкою зазначено, що вперше заяву на навчальну відпустку з 23.12.2017р. по 30.12.2017р. нею було подано 20.12.2017р. Відповідач відмовлявся надавати оплачувану відпустку і пропонував взяти відпустку буз збереження заробітної плати, чим порушував Закон України «Про відпустки» та КЗпП України.

Заяву на соціальну відпустку з 02.01.2018р. по 12.01.2018р. вперше нею було подано 29.12.2017 року. Відповідач відмовився від надання соціальної відпустки посилаючись на те, що на його погляд, нею було взято занадто багато відпусток за період праці. З наведеного вище можна припустити що відповідач не вважав за потрібне виплачувати кошти за дані види відпусток.

Заяви на відпустки, які надав відповідач у відзиві дійсно подані пізніше дати початку, так як були її другою спробою отримати належні їй відпустки після відмови. Ці заяви були підписані відповідачем, не дивлячись на те, що дата подання була пізніше за бажану дату початку відпустки, що підтверджує роздрукованими заявами з "ПриватДок".

Відпустки були виплачені їй відповідачем 05.05.2018р. лише після її звернення у Головне управління Держпраці у Дніпропетровській області. Виплата була пояснена листом від відповідача, в якому відповідач повідомляє про оформлення навчальної і додаткової відпусток, та компенсацію невикористаної додаткової відпустки за 2017 рік відповідно до чинного законодавства, що підтверджує копією листа ПАТ КБ "Приватбанк” від 17.05.2018р. №20.1.0.0.0/7-20180417/2018 на звернення до Державної служби України з питань праці від 29.03.2018р.

Отже, виплачені кошти у травні належали їй при звільненні, що підтверджується табелем робочого часу, в якому зазначено, що в період з 23.12.2017р. по 12.01.2018р. вона перебувала у навчальній і соціальній відпустках.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом. Згідно з ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. В судовому засіданні досліджені всі докази, подані учасниками справи та витребувані судом. Суд постановляє рішення на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Дослідивши письмові докази та оцінивши усі докази по справі в їх сукупності суд приходить до наступних висновків:

У судовому засіданні встановлено, що відповідно до трудової книжки ОСОБА_1, вона 14.07.2017 року була прийнята на посаду касира-операціоніста Дніпропетровського РУ ПАТ КБ “ПРИВАТБАНК” та 15.01.18 року була звільнена за власним бажанням ст. 38 Кодексу Законів про працю України, серія і номер трудової книжки АХ 654172 (ар.с.3).

Вперше заяву на навчальну відпустку з 23.12.2017р. по 30.12.2017р. було подано ОСОБА_1 20.12.2017року. Відповідач відмовлявся надавати оплачувану відпустку і пропонував взяти відпустку без збереження заробітної плати, чим порушував Закон України «Про відпустки» та КЗпП України.

Заяву на соціальну відпустку з 02.01.2018 по 12.01.2018 вперше було подано ОСОБА_1 29.12.2017 року. Відповідач відмовився від надання соціальної відпустки посилаючись на те, позивачкою було взято занадто багато відпусток за період праці.

Своєчасність подання заяв підтверджується роздрукованими заявами з системи електронного документообігу «ПриватДок» (ар.с.56-61). Даними документами також підтверджується той факт, що позивачці було відмовлено у наданні відпусток посилаючись на те, що на думку відповідача, позивачкою було взято занадто багато відпусток за період праці, а не тому, що заяви про відпустки були подані після спливу заявленої працівником дати, як про це у своєму відзиві зазначає відповідач.

Відповідно до ст.15 «Про відпустки», працівникам, які успішно навчаються без відриву від виробництва у вищих навчальних закладах з вечірньою та заочною формами навчання, надаються додаткові оплачувані відпустки:

1) на період настановних занять, виконання лабораторних робіт, складання заліків та іспитів для тих, хто навчається на першому та другому курсах у вищих навчальних закладах: незалежно від рівня акредитації з заочною формою навчання - 30 календарних днів;

2) на період настановних занять, виконання лабораторних робіт, складання заліків та іспитів для тих, хто навчається на третьому і наступних курсах у вищих навчальних закладах: незалежно від рівня акредитації з заочною формою навчання - 40 календарних днів;

Відповідно до ст.19 «Про відпустки» жінці, яка працює і має двох або більше дітей віком до 15 років, або дитину з інвалідністю, або яка усиновила дитину, матері особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, одинокій матері, батьку дитини або особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, який виховує їх без матері (у тому числі у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), а також особі, яка взяла під опіку дитину або особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, чи одному із прийомних батьків надається щорічно додаткова оплачувана відпустка тривалістю 10 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів (стаття 73 Кодексу законів про працю України).

Як було встановлено у судовому засіданні позивачка є одинокою матір’ю, що підтверджується копією свідоцтва про народження її сина ОСОБА_4 (ар.с.46) та копією витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про народження із зазначенням відомостей про батька відповідно до частини першої статті 135 Сімейного кодексу України (ар.с.47).

При звільненні позивачці не здійснена виплата належних їй сум, а саме: виплати за навчальну відпустку за період з 23.12.2017р. по 30.12.2017р., соціальну відпустку як одинокій матері за 2018 рік за період з 02.01.2018р. по 12.01.2018р., та невикористану соціальну відпустку за 2017 рік у день звільнення через те, що відповідач ухилявся від надання їй додаткових відпусток.

Зазначені виплати були перераховані ОСОБА_1 відповідачем 05.05.2018р., лише після її звернення до Головного управління Держпраці у Дніпропетровській області, що підтверджується листом ПАТ КБ "Приватбанк” від 17.05.2018р. №20.1.0.0.0/7-20180417/2018 (ар.с.5).

Можна зробити висновок, що виплачені кошти у травні належали позивачці при звільненні, що підтверджується табелем робочого часу, в якому зазначено, що в період з 23.12.2017р. по 12.01.2018р. вона перебувала у навчальній і соціальній відпустках (ар.с.33-34).

Таким чином відповідач, сплативши позивачу зазначені суми, добровільно визнав те, що ним було порушені правові норми Кодексу законів про працю та Закону України «Про відпустки» та в порушення ст.116 КЗпП України ОСОБА_1 в день звільнення не була проведена виплата всіх сум, що належали їй при звільненні.

Згідно з ст. 47 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

При цьому, відповідно до ст. 116 КзпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред’явлення працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Відповідно до ст.117 КЗпП України: у разі невиплати з вини власника чи уповноваженого ним органу звільненому працівнику належних йому сум у строки, вказані у ст. 116 КЗпП України, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинна виплатити працівнику його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

У судовому засіданні було встановлено, що позивачу при звільненні не були здійснені виплати за навчальну відпустку за період з 23.12.2017р. по 30.12.2017р., соціальну відпустку як одинокій матері за 2018 рік за період з 02.01.2018р. по 12.01.2018р., та невикористану соціальну відпустку за 2017 рік, які були сплачені позивачеві відповідачем 05.05.2018 року, що відповідач підтвердив у своєму відзиві на позовну заяву (ар.с.18)

Обчислення середнього заробітку позивача слід проводити відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженому Постановою КМУ №100 від 08.02.1995р.

Відповідно до п.2 зазначеного Порядку середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов’язана відповідна виплата.

В п.8 Порядку зазначено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Як відповідач зазначає у своєму відзиві на позовну заяву (ар.с.19) середньоденний заробіток позивача складає 323грн.57коп.

Пленум Верховного Суду України в абз. 5 п. 25 Постанови від 24 грудня 1999 р. № 13 «Про практику застосування законодавства про оплату праці» роз'яснив, що непроведення розрахунку у день звільнення або, якщо в цей день він не був на роботі, наступного дня після його звернення з вимогою про розрахунок є підставою для застосування відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП.

Відповідно до п.20 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 р. № 13 «Про практику застосування законодавства про оплату праці» зазначено, що установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст.117 КЗпП стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при непроведенні його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.

Заборгованість була сплачена позивачеві відповідачем 05.05.2018 року, що підтверджується випискою банку про надходження на банківський рахунок позивача грошових коштів у сумі заборгованості (ар.с.4) та визнається самим відповідачем у його відзиві на позов.

Тому суд розраховує середній заробіток позивача за час затримки розрахунку при звільненні за період з 16.01.2018 року по 04.05.2018 року наступним чином: 323грн.57коп. х 75 (кількість робочих днів) = 24267грн.75коп.

Вирішуючи питання щодо стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні суд виходив також з наступного.

Конституційний Суд України в рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1, цього Кодексу роз'яснив, що за статтею 47 Кодексу роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Аналіз наведених норм матеріального права з урахуванням висновків, що викладені в Рішенні Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012, дає підстави вважати, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.

Згідно зі ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

За наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника.

Як було встановлено у судовому засіданні, всі належні позивачці виплати були перераховані їй відповідачем 05.05.2018р., лише після її звернення до Головного управління Держпраці у Дніпропетровській області, що підтверджується листом ПАТ КБ "Приватбанк” від 17.05.2018р. №20.1.0.0.0/7-20180417/2018 (ар.с.5).

Отже у даному випадку спір було вирішено на користь працівника, а відповідач, сплативши позивачу зазначені суми, добровільно визнав те, що ним було порушені вимоги Кодексу законів про працю та Закону України «Про відпустки».

Таким чином, установивши під час розгляду справи про стягнення середнього заробітку у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, суд на підставі ст. 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.

У разі непроведення розрахунку у зв'язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу.

У даному випадку між позивачем та відповідачем відсутній спір про розмір належних до виплати сум після звільнення працівника, а тому відсутні правові підстави для зменшення розміру відшкодування за час затримки розрахунку після звільнення.

Вказана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 3 липня 2013 року № 6-60цс13, а також в постанові Верховного Суду України від 20 листопада 2013 року в справі N 6-114цс13, а відповідно до ч.5, 6 ст.13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Ще одна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 3 липня 2013 року № 6-64цс13, в якій зазначено наступне: «відповідно до ч. 1 ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Згідно із ч. 1 ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку про те, що відсутність фінансово-господарської діяльності або коштів у роботодавця не виключає його вини в невиплаті належних звільненому працівникові коштів та не звільняє роботодавця від відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України. Нетривалий час роботи працівника на підприємстві й незначна частка заборгованості підприємства перед працівником у виплаті заробітної плати також не є підставою для звільнення роботодавця від зазначеної відповідальності.»

Окрім цього, суд вважає недоречним посилання відповідача на абз. 2 пункту 32 постанови Пленуму Верховного суду України №9 від 06 листопада 1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів», відповідно до якого зазначено, що при присудженні оплати за час вимушеного прогулу зараховується заробіток за місцем нової роботи (одержана допомога по тимчасовій непрацездатності, вихідна допомога, середній заробіток на період працевлаштування, допомога по безробіттю), який працівник мав в цей час, оскільки даний пункт стосується оплати вимушеного прогулу відповідно до ст.235 КЗпП України У даній же справі спір йде про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до ст.117 КЗпП України.

Більш за це, отримання допомоги по безробіттю не є підставою для зменшення розміру суми виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу. До такої правової позиції дійшов Верховнй Суд України в постанові від 25 травня 2016 року у справі № 6-511цс16 та ОСОБА_5 Верховного Суду в постанові від 20 червня 2018 року у справі № 826/808/16.

Суд ще раз звертає увагу на те, що відповідач плутає поняття оплати вимушеного прогулу відповідно до ст.235 КЗпП України та стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до ст.117 КЗпП України. При стягненні середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до ст.117 КЗпП України є недоречним посилання на пункт 32 постанови Пленуму Верховного суду України №9 від 06 листопада 1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів», який стосується лише стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

На підставі викладеного, суд приходить до висновку щодо задоволення позовних вимог позивача ОСОБА_1.

Керуючись ст. 12, 13, 81, 82, ст. 263, 264, 265, 268, 352, 354 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В:

Позовні вимоги ОСОБА_1, РНОКПП НОМЕР_1, яка проживає за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_1 до Публічного акціонерного товариства ОСОБА_3 «ПриватБанк», ЄДРПОУ 14360570, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Грушевського, 1Д, про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні – задовольнити.

Стягнути з Публічного акціонерного товариства ОСОБА_3 «ПриватБанк» ЄДРПОУ 14360570, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Грушевського, 1Д на користь ОСОБА_1, РНОКПП НОМЕР_1 яка проживає за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 24267 (двадцять чотири тисячі двісті шістдесят сім) грн.75 коп.

Стягнути з Публічного акціонерного товариства ОСОБА_3 «ПриватБанк» ЄДРПОУ 14360570, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Грушевського, 1Д судовий збір на користь держави в сумі 704 гривень 80 копійок.

Рішення може бути оскаржено до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчисляються з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Суддя І.М. Юрченко