Рішення № 79168135, 10.01.2019, Любарський районний суд Житомирської області

Справа № 282/684/17

Провадження № 2/282/3/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 січня 2019 року смт.Любар

Любарський районний суд Житомирської області у складі:

головуючого судді: Вальчук В. В.

при секретарі судового засідання: Демчук В. І.

за участю представника позивача: ОСОБА_1

відповідачки: ОСОБА_2

представника відповідачки: ОСОБА_3

представника Любарської селищної ради: ОСОБА_4, ОСОБА_5

розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_6, інтереси якого представляє ОСОБА_1 до ОСОБА_2, Любарської селищної ради, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: Комунальне підприємство "Бердичівське міжміське бюро технічної інвентаризації", Любарська державна нотаріальна контора про визнання недійсним рішення виконавчого комітету Березівської сільської ради, визнання недійсним свідоцтва на право особистої власності на жилий будинок, визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом, -

В С Т А Н О В И В :

Позивач звернувся до суду із зазначеним позовом у якому зазначає, що з 29.07.1979 року він перебував у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_2, який було розірвано 13.09.2016 року.

За час перебування у шлюбі вони спільно побудували житловий будинок з господарськими будівлями, що розташовані по вул.Першотравневій,51 в с.Березівка Любарського району Житомирської області, тепер вул.Травнева,49.

У березні 2017 року він дізнався, що 07.10.1999 року ОСОБА_2 отримала свідоцтво про право на спадщину за заповітом, згідно якого вона є єдиним власником житлового будинку з господарськими будівлями та земельної ділянки за вищевказаною адресою. До цього часу він вважав, що даний житловий будинок з господарськими будівлями є їх спільною з ОСОБА_2 власністю, оскільки вони були побудовані під час шлюбу за спільні кошти, а ОСОБА_7 до даного майна ніякого відношення не має.

Крім того, оформлення будинку відбулося після смерті ОСОБА_7 і він вважав, що будинок був оформлений як новобудова на одного із подружжя, а інший з подружжя є співвласником будинку.

Він також зазначає, що свідоцтво на право особистої власності на жилий будинок, видане виконкомом Березівської сільської ради Любарського району 17.08.1999 року на ім’я ОСОБА_7 на підставі рішення виконавчого комітету вказаної сільської ради №37 від 31.07.1999 року суперечить вимогам законодавства України, так як на підставі вищевказаних документів було визнано право власності на об’єкти нерухомого майна за ОСОБА_7, тоді як остання померла 08.02.1999 року.

За таких обставин ОСОБА_6 вважає, що право власності на житловий будинок по вул.Травневій,49 (Першотравневій) в с.Березівка Любарського району було зареєстровано за ОСОБА_8 без належних на те підстав за особою цивільна правоздатність якої була припинена, а тому просить суд визнати недійсним рішення виконавчого комітету Березівської сільської ради Любарського району №37 від 31.07.1999 року; визнати недійсним свідоцтво про право особистої власності на житловий будинок по вул.Першотравневій,51 в с.Березівка Любарського району, видане 17.08.1999 року Березівською сільською радою Любарського району на ім’я ОСОБА_7; визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом, видане 07.10.1999 року державним нотаріусом Любарської державної нотаріальної контори на ім’я ОСОБА_2, зареєстроване в реєстрі за №1237, в частині спадкування житлового будинку площею 77,3 кв.м. з погосподарськими будівлями. Також позивач просив суд стягнути з відповідачів на його користь понесені ним судові витрати.

В судовому засіданні представник позивача заявлені позовні вимоги підтримав з мотивів наведених у позовній заяві та вказав, що право власності на будинок було зареєстровано за ОСОБА_7 після смерті останньої, тоді коли відповідно до закону вона вже не могла набувати прав та обов’язків, тобто порушено процедуру реєстрації нерухомого майна. ОСОБА_7 була власником земельної ділянки, однак участі у будівництві та оформленні будинку вона не приймала, а тому позивачем та відповідачкою ОСОБА_2 було прийнято рішення будувати будинок від імені ОСОБА_7

Позивач ОСОБА_6 підтримав заявлені позовні вимоги та пояснив, що після одруження із ОСОБА_2 вони стали проживати у будинку баби останньої - ОСОБА_7 і почали будівництво власного житлового будинку на земельній ділянці останньої. Замовлення на будівництво робив сам, про те на ім’я ОСОБА_7 так як вона була власником земельної ділянки. В подальшому за план забудови та будівельні матеріали платив він однак від імені ОСОБА_7 Тобто, він вказує, що будівництво будинку він проводив разом із ОСОБА_2 за спільні кошти та кошти його батьків, ОСОБА_7 ніякого відношення до даного будівництва не мала, вона надала лише дозвіл на будівництво на належній їй земельній ділянці. В подальшому вона мала скласти заповіт на них двох. Після смерті баби, він запитував у дружини чи оформила вона спадщину на двох і остання запевняла його що так, однак будь-яких документів йому не пред’являла. У 2016 році вони із відповідачкою розлучилися, після чого у 2017 році вона звернулася до суду з позовом про поділ спільного майна. Лише з даного позову та доданих до нього копій документів йому стало відомо, що будинок у 1999 році був оформлений на ОСОБА_7, а в подальшому на ОСОБА_2 Також ОСОБА_6 додав, що відповідних доказів того, що у період з 1999 року по 2017 рік йому не було відомо, що відповідачка являється власником вищевказаного житлового будинку у нього не має і довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення своїх прав не зміг.

Відповідачка ОСОБА_2 в судовому засіданні пояснила, що після реєстрації шлюбу із ОСОБА_6 з 1984 року вони стали проживати у будинку її баби ОСОБА_7 Після цього баба на власній земельній ділянці розпочала будівництво будинку і вони їй в цьому допомагали надававши кошти на будівництво. Також кошти на будівництво надавали батьки позивача. Всі документи пов’язані з будівництвом будинку підписувала ОСОБА_7, однак можливо деякі документи від імені останньої підписував ОСОБА_6 Будинок був введений в експлуатацію за життя ОСОБА_7 Заповіт складений останньою у 1982 році на її ім’я про що було відомо позивачеві. Працівникам сільської ради було відомо, що земельна ділянка та будинок належали ОСОБА_7, а тому після смерті останньої вона оформила право власності на нього за собою на підставі заповіту.

Представник відповідачки ОСОБА_3 в судовому засіданні вказав, що позов ОСОБА_6 не визнає з мотивів викладених у письмових запереченнях проти позову що містяться в матеріалах справи. Крім того, просив суд відмовити у його задоволені у зв’язку з пропуском відповідачем строку для звернення до суду за захистом своїх порушених прав, застосувавши строки позовної давності.

Представники Любарської селищної ради в судовому засіданні вказали, що заявлені позовні вимоги не визнають та просили суд відмовити в їх задоволені, оскільки земельна ділянка передавалася у приватну власність ОСОБА_7 для будівництва.

Представники комунального підприємства "Бердичівське міжміське бюро технічної інвентаризації" та Любарської державної нотаріальної контори у судове засідання не з’явилися. Згідно листів, що надходили на адресу суду, просили розглядати справу за їх відсутності.

Свідок ОСОБА_9 в судовому засіданні пояснила, що вона проживає по сусідству із родиною ОСОБА_6. Їй відомо, що у 1984 чи 1985 роках ОСОБА_6 та його дружина ОСОБА_2 стали проживати у будинку баби останньої – ОСОБА_7 та мали намір в подальшому будувати будинок на території її домогосподарства. ОСОБА_7 мала похилий вік, однак почала будівницто. Будівництво житлового будинку проводили спільно. ОСОБА_7 у будівництво не втручалася. Жителям села було відомо, що батьки ОСОБА_6 допомагали матеріально у будівництві будинку. Вона теж додала, що вона також фізично приймала участь у будівництві будинку. Крім того, їй відомо, що батьки відповідачки коштів на будівництво не давали.

Свідок ОСОБА_10 в судовому засіданні пояснив, що проживає по сусідству з родиною ОСОБА_6 та йому відомо, що сторони разом будували будинок з приводу якого виник спір. Хто і скільки давав гроші на його будівництво не відомо, однак йому відомо, що ОСОБА_7 на будівництві не допомагала, оскільки мала похилий вік. Матеріально може і допомагала, однак йому особисто про це нічого не відомо. Він неодноразово сам допомагав на будівництві. Ще йому відомо, що будівництвом в основному займався батько ОСОБА_6 – ОСОБА_11, який будував будинок для сина, а ще казав, що потрібно допомогти грішми.

Вислухавши пояснення сторін, їх представників, свідків, дослідивши матеріали справи суд приходить до наступного висновку.

ОСОБА_6 та ОСОБА_2 з 1979 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано 13.09.2016 року про що Любарським районним відділом ДРАЦС складено актовий запис №6, що стверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу серії І-ТП №069549 (а.с.9, Т.1).

Згідно копії витягу з рішення виконкому Любарської районної ради народних депутатів №320 від 15.11.1984 року, ОСОБА_7 надано дозвіл на індивідуальне житлове будівництво у с.Березівка Любарського району (а.с.38, Т.1).

16 листопада 1984 року районним архітектором погоджено план забудови та складено схему благоустрою земельної ділянки індивідуального забудовника ОСОБА_7 в с.Березівка Любарського району, що стверджується копією будівельного паспорту індивідуального забудовника ОСОБА_7 (а.с.39-41, Т.1).

24 грудня 1984 року між ОСОБА_7 та Любарською будівельно-монтажною дільницею, що в с.Стрижівка Любарського району, було укладено договір №434 на будівництво житлового будинку та проведено оплату послуг в сумі 4733,91 рублів, що стверджується квитанцією №523 від 24.12.1984 року (а.с.43, Т.1).

Архівна довідка №167 від 11.07.2017 року, видана архівним сектором Любарської районної державної адміністрації вказує на те, що на підставі рішення Березівської сільської ради від 29.10.1993 року ОСОБА_7 було передано у приватну власність земельну ділянку загальною площею 0,60 га з яких: 0,25 га для будівництва та обслуговування житлового будинку та 0,35 га для ведення особистого підсобного господарства (а.с.71-72, Т.1).

Рішенням виконавчого комітету Березівської сільської ради №37 від 31.07.1999 року засвідчено, що за ОСОБА_7 рахується цілий жилий будинок, який знаходиться в с.Березівка Любарського району, а також земельна ділянка площею 0,59 га. та доручено Бердичівському бюро технічної інвентаризації правоустановчі документи та признати за ОСОБА_7 право власності на цілий жилий будинок (а.с.10 Т.1).

17 серпня 1999 року Березівською сільською радою Любарського району, видано свідоцтво про право особистої власності на жилий будинок, згідно якого ОСОБА_7А, являється власником цілого жилого будинку №51 по вул.Першотравневій в с.Березівка Любарського району (а.с.12, Т.1).

Згідно матеріалів справи ОСОБА_7 померла 08.02.1999 року, про що Березівською сільською радою складено актовий запис про смерть №3 від 11.02.1999 року (а.с.69, Т.1).

Заповіт посвідчений 21 липня 1982 року секретарем Березівської сільської ради вказує на те, що ОСОБА_7 все своє майно, де б воно не було та із чого б воно не складалося і все те, що на день смерті буде їй належати на день смерті і на що вона за законом матиме право заповіла ОСОБА_2 (а.с.116, Т.1).

07 жовтня 1999 року Любарською державною нотаріальною конторою на ім’я ОСОБА_2 видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом ОСОБА_7, згідно якого спадкове майно, на яке видане вказане свідоцтво складається із цілого жилого будинку з по господарськими будівлями та земельної ділянки, що знаходиться по вул.Першотравневій,51 в с.Березівка Любарського району.

Висновок експерта Житомирського відділення Київського науково-дослідного Інституту судових експертиз №1411/17-25/313-314/18-25 від 27.02.2018 року вказує на те, що: рукописний текст «ОСОБА_12 с.Березовка 1984 За план постройки 15р.» Квитанції ф.№191 датованій 1984 роком; підпис «Стратий» у графі «(фамилия, подпись)» на зворотному боці «Сметы-расчета №434 стоимости ремонтно-строительных работ по заказу – договору” від 24.12.1984; підпис «Стратий» у графі «Заказчик» «расчетной ведомости объектов и стоимость работ №434» від 24.12.1984; підпис у графі «Груз получил» «Товарно-транспортной накладной №31579» від 17.07.1985 та підпис у графі «Груз получил» «Товарно-транспортной накладной №31883» від 01.07.1985, виконані ОСОБА_6.

Щодо правового обґрунтування даних правовідносин, то суд приходить до наступного висновку.

Відповідно до ст.1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом. Таким чином, згідно з ЦК України єдиною підставою визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним є відсутність в особи права на спадкування. Оскільки у ст.1301 ЦК України перелік підстав визнання свідоцтва про право на спадщину не є вичерпним, таке свідоцтво може визнаватись недійсним і з інших підстав.

Згідно із частиною першою статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою третьою, п’ятою та шостою ст.203 цього Кодексу.

Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення (стаття 236 ЦК України).

Як роз’яснив Верховний Суд України, іншими підставами можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв’язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб тощо (абз.3 п.27 постанови Пленуму №7). Зокрема, підставами для визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним може бути оформлення його не уповноваженою на те посадовою особою; оформлення не за місцем відкриття спадщини; недодержання встановленої законом форми свідоцтва; видача свідоцтва, якщо серед імовірних спадкоємців за законом або заповітом є ненароджена дитина спадкодавця, зачата за його життя тощо. Свідоцтво про право на спадщину може бути визнано недійсним лише за рішенням суду.

У своїх позовних вимогах позивач підставою недійсності Свідоцтва про право на спадщину, виданого ОСОБА_2 зазначає незаконність рішення Березівської сільської ради Любарського району та виданого на його підставі Свідоцтва на право особистої власності на спірний житловий будинок. Однак, хоч і у вищевказаному висновку експерта вказано, що підписи у зазначених в ньому документах виконані ОСОБА_6, який стверджував, що він будував даний будинок від імені ОСОБА_7, не дає суду підстав вважати, що саме останній був власником вищезгаданого нерухомого майна враховуючи те, що земельна ділянка для будівництва та обслуговування житлового будинку була виділена останній.

Однак, по скільки представником відповідача ОСОБА_2 – ОСОБА_3 заявлено вимогу про застосування строків позовної давності, то вирішуючи дане питання суд приходить до висновку, що саме з цих підстав слід відмовити в задоволенні позову виходячи з наступного.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Як зазначається у постанові ВСУ від 3 лютого 2016 року у справі №6-75цс15 формулювання загального правила щодо початку перебігу позовної давності пов’язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об’єктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини. Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Обов’язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається на позивача.

Також, у правовій позиції висловленій у постанові Верховного суду від 27.06.2018 року по справі №294/220/14-ц зазначено, що у ст.261 ЦК України містяться терміни «довідався» та «міг довідатися», що дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов’язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач на протязі 17 років не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого ст.81 ЦПК України, чинною на момент прийняття даного рішення суду, про обов’язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Отже, суд робить висновок про те, що перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочинів починається за загальними правилами, визначеними у частині першій ст.261 ЦК України, тобто від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про вчинення цього правочину, що дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов’язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач протягом більше 17 років не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся до суду, недостатньо.

Позивач також повинен був довести суду той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого ст.76 ЦПК України, про обов’язковість доведення учасником справи тих обставин, на які він посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, однак зі сторони позивача таких доказів суду надано не було.

Відповідно до ч.4 ст.267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Враховуючи вищенаведене, суд приходить до висновку, що з моменту прийняття виконавчим комітетом Березівської сільської ради Любарського району Житомирської області рішення №37 від 31.07.1999 року, видачі на ім’я ОСОБА_7 Свідоцтва про право власності на житловий будинок, що знаходиться по вул.Першотравневій,51 в с.Березівка Любарського району, видачі Свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 07.10.1999 року, виданого на ім’я ОСОБА_2 та до моменту звернення позивача із позовною заявою до суду 20.06.2017 року минуло повних 17 років. Позивач не був позбавлений права дізнатися про порушення свого права, звернутися за правовою допомогою в межах строку звернення до суду, а не через сімнадцять років після вчинення оскаржуваних правочинів. Жодними доказами позивач не довів поважності причин пропуску строку для звернення до суду, що є підставою для відмови у позові у зв’язку з пропуском строку позовної давності.

Керуючись ст.ст.76 - 82, 89, 263 - 265, 271 – 273, 354, 355 ЦПК України, ст.ст.15, 16, 20, 203, 215, 236, 256, 261, 267 ЦК України, суд -

В И Р І Ш И В :

В задоволені позову ОСОБА_6, інтереси якого представляє ОСОБА_1 до ОСОБА_2, Любарської селищної ради, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: Комунальне підприємство "Бердичівське міжміське бюро технічної інвентаризації", Любарська державна нотаріальна контора про визнання недійсним рішення виконавчого комітету Березівської сільської ради, визнання недійсним свідоцтва на право особистої власності на жилий будинок, визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом – відмовити.

Повний текст судового рішення виготовлено 15 січня 2019 року.

Рішення може бути оскаржене у відповідності до п.п.15.5, п.15 ч.1 Розділу ХIII Перехідних Положень ЦПК України в новій редакції, до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи до Житомирського апеляційного суду через Любарський районний суд шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення. Учасники справи, яким рішення не було вручене у день його проголошення мають право на поновлення строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дати вручення рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Суддя: ОСОБА_13