Рішення № 79087014, 10.01.2019, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/5818/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 січня 2019 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Потоцької Н.В.

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження (в письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення і зобов'язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

В провадженні Одеського окружного адміністративного суду знаходиться справа за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, в якому позивач просить:

визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 15.06.2018 року №198-18;

зобов'язати Державну міграційну службу України визнати ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.

Адміністративний позов обґрунтовано наступним.

09.11.2018 року ОСОБА_2 отримано повідомлення про відмову у визнані біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 23.06.2018 року, винесеного на підставі рішення Державної Міграційної служби України №198-18 від 15.06.2018 року.

Вказане Рішення порушує право позивача на отримання притулку та визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свою попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

По-перше: Рішенням не встановлюється яким саме критеріям міжнародного захисту не відповідає історія позивача.

По-друге: Рішення не пояснює, які саме суперечності має історія щодо переслідування і яким саме чином це могло вплинути на прийняття такого рішення.

Зважаючи на зазначене, рішення Державної міграційної служби України від 15.06.2018 року № 198-18 є безпідставним та необґрунтованим, оскільки порушує ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту», а також ст.ст. 19, 26 Конституції України.

Ухвалою суду від 12.11.2018 року відкрито провадження по справі в порядку спрощеного позовного провадження (без призначення судового засідання).

Відповідно ст.162 КАС України відповідачу встановлено п'ятнадцятиденний строк з дня вручення ухвали про відкриття провадження для подання відзиву на позовну заяву.

Ухвалу про відкриття провадження по праві та копію позову з додатками Державна міграційна служба України (далі - ДМС України) отримала 20.11.2018 року, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення за штрихкодовим ідентифікатором 6550106075893 (а/с. 15).

04.12.2018 року через канцелярію суду за вх. №37326/18 представником відповідача Державної міграційної служби України (Білоконь Н.О. за довіреністю) надано відзив на адміністративний позов та додаткові докази - матеріали особової справи ОСОБА_2.

Відзив обґрунтовано наступним.

По-перше: співробітниками міграційної служби було проведено аналіз наданої позивачем інформації та документів і встановлено, що виїзд з країни громадянської належності, відбувся через бажання отримати вищу освіту на території України.

Позивачка вперше вибула з Нігерії в листопаді 2007 року авіарейсом Лагос (Нігерія) - Стамбул (Туреччина) - Донецьк (Україна). Місце перетину кордону міжнародний аеропорт м. Донецьк. Перетин кордону відбувся легально на підставі паспортного документу серії НОМЕР_2. Пізніше позивачка неодноразово поверталась до Батьківщини, а саме: в 2010, 2011 роках, у січні та листопаді 2014 року.

Крім цього, незрозумілим вбачається те, чому позивач лише 13.04.2017 звернувся із заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, враховуючи той факт, що погрози від кримінального угрупування на адресу ОСОБА_2 надходили ще під час останнього візиту до Нігерії з 06.11.2014 по 13.03.2015 роки.

По-друге: відповідно до положень Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004 року №8043/04, виділяються наступні фактори, які повинні досліджуватися при розгляді заяв шукачів притулку:

реальна спроба обґрунтувати заяву;

надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів;

правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника;

заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше;

заявник заслуговує на довіру

З матеріалів особової справи позивача спостерігається, що позивачем не надані жодні документальні докази власного ймовірного переслідування у випадку повернення на Батьківщину.

Щодо причин звернення за міжнародним захистом позивач вказує, що на Батьківщині в повсякденному житті неодноразово виступала за права жінок.

ОСОБА_2 не змогла чітко обґрунтувати, яка саме небезпека може очікувати її у випадку повернення на Батьківщину. Вона ніколи не переслідувалась за ознаками раси, національності, віросповідання, громадянства, належності до певної соціальної групи або наявності певних політичних поглядів, як вбачається з протоколу співбесіди від 11.05.2017 року.

Також, за матеріалами особової справи відсутнє переслідування близьких родичів за конвенційними ознаками та з інших причин, що можуть вказувати на наявність в неї проблем з представниками державних органів країни громадянської належності, адже позивач неодноразово зверталась до посольства своєї країни, як вбачається з протоколу співбесіди.

Відповідно до Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, обов'язок доказування можливого переслідування на Батьківщині покладається на заявника.

При цьому співробітник міграційної служби опитав позивача по всім сферам життєдіяльності, відомості про ймовірні переслідуванням або існування інших проблем не виявлені.

По-третє: ОСОБА_2 тривалий час перебувала у категорії нелегального мігранта на території України, порушуючи норми українського законодавства, у зв'язку з чим на особу було складено протокол та постанову про адміністративне правопорушення, передбачене ст. 203 КУпАП (з 13.03.2015 року до моменту звернення за міжнародним захистом). Позивачка інтегрована в українське суспільство та мала можливість вчасно здійснити звернення з приводу набуття міжнародного захисту. З огляду на вищезазначене можливо дійти висновку, що звернення базується на необхідності легалізації па території нашої держави та вважається елементом зловживання процедурою набуття міжнародного захисту. Більш того, позивач сама підтверджує причину звернення до територіального підрозділу ДМС з метою легалізації.

В історії позивача відсутні елементи переслідування, що визначається міжнародним та національним законодавством в термінах «біженець» та «додатковий захист», звернення з приводу набуття міжнародного захисту відбулось лише з метою уникнення законної процедури примусового повернення до країни громадянської належності та фактичної тимчасової легалізації в Україні.

Рішення Державної міграційної служби України від 15.06.2018 року №198-18 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту прийняте з урахуванням усіх обставин справи, дослідженням інформації по країні походження позивача та є законним і обґрунтованим.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ.

ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 є громадянкою Нігерії (місце народження - м. Воррі) відповідно до паспорту Федеральної республіки Нігерія НОМЕР_3 (а/с. 10-12).

13.04.2017 року ОСОБА_2 звернулась до Державної міграційної служби України із заявою №56 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (Application form for recognition as a refugee or a person who needs complementaty protection) (аркуші особової справи №2017OD0052 34-36).

13.04.2017 року позивач отримала Довідку про звернення за захистом в Україні (а/с. 8-9).

22.05.2018 року посадовими особами Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області складено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у справі №2017OD0052, яким громадянці Нігерії ОСОБА_2 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

15.06.2018 року за результатами розгляду особової справи №2017OD0052 громадянки Нігерії ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, посадовими особами Державної міграційної служби України винесено Рішення №198-18 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

23.06.2018 року на підставі рішення ДМС від 15.06.2018 року №198-18 складено повідомлення №559 про відмову у визнанні біженцем ОСОБА_2 або особою, яка потребує додаткового захисту.

Повідомлення №599 від 23.06.2018 року отримано позивачем 09.11.2018 року (а/с. 7).

РЕЛЕВАНТНІ ДЖЕРЕЛА ПРАВА.

Стаття 19 Конституції України в першому реченні закріплює автономію особистості в її різноманітній життєдіяльності, а у другому реченні містить її королларій, передбачаючи, що держава не може виходити за межі повноважень, що передбачені Конституцією та законами України.

Частина 2 статті 2 КАС України.

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до ст. 6 Конвенції «Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення».

Закон України « Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні.

Пункт 1 частини 1 статті 1, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Пункт 13 частини 1 статті 1, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Частина 1 статті 5, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Стаття 6 цього закону визначає, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа:

яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;

яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів;

яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;

стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні;

яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Частина 1 статті 7, оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Частина 1 статті 8, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Частина 4 статті 8, рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Частина 6 статті 8, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Термін «біженець» означає особу, яка: внаслідок подій, які відбулися до 1 січня 1951 р., і через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань (підпункт 2 пункту А Конвенції про статус біженців від 28.07.1951 року (далі - Конвенція).

Частина 1 статті 5 Директиви 2011/95/EU від 13.12.2011 «Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту» зі змінами (далі - Директива): обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження.

ВИСНОВКИ СУДУ.

Конституція України (в редакції станом на 30.09.2016 року) містить статтю 124 «…Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.», яка визначає можливість судового захисту за наявності юридичного спору.

Юридичний спір - це юридичний конфлікт між учасниками правовідносин, у якому кожен з учасників правовідносин захищає свої суб'єктивні права. Правові спори виникають внаслідок порушення суб'єктивних прав у результаті протиправних дій, а також у разі невизнання або оспорювання суб'єктивних прав.

Відповідно п. 13 зазначеної норми Закону особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Частина 1 статті 5, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

З аналізу протоколу співбесіди від 11.05.2017 року з громадянкою Нігерії ОСОБА_2 посадовими особами Державної міграційної служби України встановлено, що позивач раніше не проходила процедуру набуття міжнародного захисту, хоча виїхала за межі останньої країни постійного проживання ще у березні 2015 року, що підтверджується даними з реєстраційного листка особи, яка звернулась із заявою про визнання її біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту від 11.05.2017 року (аркуші особової справи №2017OD0052 77-80).

Також листом Головного управління Державної міграційної служби в місті Києві №5/1-1552 від 27.07.2017 року підтверджено, що позивач із заявою про визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту до Головного управління Державної міграційної служби в місті Києві не зверталась, крім того, ОСОБА_2 за отриманням дозволу на імміграцію, продовження строку перебування, посвідкою на постійне або тимчасове проживання не зверталась (аркуш особової справи №2017OD0052 97).

Наказом №3171 Національної медичної академії післядипломної освіти імені П.Л. Шупика від 14.09.2015 року громадянка Нігерії Момоду Очува зарахована на навчання в клінічну ординатуру.

Тобто, з вище зазначеного вбачається, що ОСОБА_2 прибувши в Україну ще у 2015 році, перебувала на її території без жодних документів, що дають їй право на таке перебування.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця, якими є:

1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;

2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності: б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів;

4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.

Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Економічні, особисті, побутові або інші обставини, через які особа залишила та не може або не бажає повернутися до країни походження, не дають підстав для отримання статусу біженця в Україні.

Управлінням Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року) (Женева, 1992), згідно якого процес визначення статусу біженця проходить в два етапи: 1) визначення фактів, які відносяться до справи та 2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року.

У відповідності до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Згідно з п.5 ст.4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

З матеріалів особової справи позивача спостерігаються суттєві розбіжності в її твердженнях, що, в свою чергу, істотно знижує рівень довіри та свідчить про зловживання процедурою набуття міжнародного захисту.

В заяві про визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту від 13.04.2017 року позивач розповіла про кримінальне угрупування, яке існує на території м. Воррі та представники якого викрали заявницю в 2014 році (аркуші особової справи №2017OD0052 34).

Під час співбесіди від 11.05.2017 року позивач вказала, що їй лише погрожували викраденням, а під час співбесіди від 25.07.2017 року взагалі вказала, що викрали не її, а її кузину (аркуші особової справи №2017OD0052 73,88).

В протоколі співбесіди від 25.07.2017 року на питання чи були втілені погрози стосовно викрадання позивача в реальність, Момоду Очува відповіла, що ні, хоча раніше вона наголошувала на своєму викрадення представниками кримінального угрупування (аркуші особової справи №2017OD0052 88)

Під час анкетування 03.05.2017 року позивач розповіла, що не може повернутись до Нігерії через дію кримінального угрупування на території Батьківщини, проте під час співбесіди від 25.07.2017 виявилося, що ніякого кримінального угрупування не існує і позивачу погрожували представники консерваторів, через те, що вона навчається за кордоном. В той же час, позивач не змогла ані назвати імена, ані описати зовнішність цих людей, зазначивши що її взагалі нічого про них не відомо.

Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Відтак, дослідивши матеріали особової справи ОСОБА_2, суд доходить висновку, що інформація надана позивачем має суттєві розбіжності, а відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, тільки за наявності яких особі може бути надано статус біженця, проте в даному випадку вказані підстави відсутні, позивачем не доведені твердження щодо реального переслідування.

Поняття дискреційних повноважень наведене у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, відповідно до якої під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин (Постанова Верховного Суду від 27.02.2018 року у справі №816/591/15-а, провадження №К/9901/4844/18).

З урахуванням зазначеного, рішення від 15.06.2018 року №198-18 прийняте Державною міграційною службою України є правомірним, прийнятим в межах дискреційних повноважень з урахуванням усіх фактичних обставин справи.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент.

Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті.

Згідно зі ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Керуючись ст.ст. 2 - 9, 14, 22, 139, 241, 242-246, 250, 255, 295, 297 КАС України, суд,-

ВИРІШИВ:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення і зобов'язання вчинити певні дії відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в порядку та у строки, встановлені ст. ст. 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Пунктом 15.5 розділу VII "Перехідні положення" КАС України від 03 жовтня 2017 року визначено, що до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи зберігаються порядок подачі апеляційних скарг та направлення їх до суду апеляційної інстанції, встановлені Кодексом адміністративного судочинства України від 06 липня 2005 року.

Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення.

Громадянка республіки Нігерія ОСОБА_2(РНОКПП НОМЕР_1), адреса: АДРЕСА_2, місце фактичного проживання: АДРЕСА_1

Головне управління Державної міграційної служби в Одеській області (код ЄДРПОУ 37811384, адреса: вул. Преображенська, 44, м. Одеса, 65045, телефон:(048)705-31-68, E-mail:od@dmsu.gov.ua.

Головуючий суддя Потоцька Н.В.

.