Рішення № 79014306, 26.12.2018, Окружний адміністративний суд міста Києва

1/15

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

26 грудня 2018 року № 640/18398/18

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Клочкової Н.В., розглянувши у спрощеному позовному провадженні (у письмовому провадженні) без повідомлення учасників справи адміністративну справу, за позовом:

ОСОБА_1

до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві

про визнання неправомірними дій, зобов'язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В:

До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшла позовна заява ОСОБА_1 (надалі - позивач), адреса: 03040, АДРЕСА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві (надалі - відповідач), адреса: 04053, м. Київ, вул. Бульварно-Кудрявська, 16, в якій позивач просить:

- визнати неправомірними дії відповідача щодо відмови позивачу в переведенні на пенсію у зв'язку з втратою годувальника та проведенні розрахунку його пенсії у зв'язку з втратою годувальника виходячи з пенсії, яку отримував чоловік позивача на момент його смерті у відповідності до заяви позивача від 07.06.2018;

- зобов'язати відповідача перевести позивача на пенсію у зв'язку з втратою годувальника та провести розрахунок пенсії позивача у зв'язку з втратою годувальника виходячи з пенсії, яку отримував чоловік позивача на момент його смерті у відповідності до заяви позивача від 07.06.2018 та відповідні виплати.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що відмова відповідача у переведенні позивача на пенсію у зв'язку з втратою годувальника є необґрунтованою та суб'єктом владних повноважень з порушенням положень чинного законодавства обчислено пенсію позивача у зв'язку з втратою годувальника.

Відповідач у встановлений судом строк відзив на адміністративний позов суду не надав, а тому, відповідно до ч. 6 ст. 162 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі - КАС України), у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва відкрито провадження в адміністративній справі №640/18398/18 в порядку спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) без повідомлення учасників справи.

Відповідно до ч. 8 ст. 262 КАС України, при розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи.

Розглянувши подані особами, які беруть участь у справі, документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, 26.11.1965 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено шлюб, що підтверджується копією свідоцтва про одруження за №170766 (Т.1, арк. 23).

ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_2, що підтверджується копією свідоцтва про смерть НОМЕР_3 (Т.1, арк. 24).

07.06.2018 позивач звернулась до відповідача з заявою про її переведення з пенсії за віком - на пенсію у зв'язку з втратою годувальника. За результатом розгляду цієї заяви позивачу відмовлено у її задоволенні (Т.1, арк. 26-27).

Підставою для відмови вказано, що: «Після проведення перерахунку пенсії за віком на пенсію у зв'язку з втратою годувальника відповідно до трудової книжки та даних страхового стажу, згідно персоніфікованого обліку новий розмір пенсії становить 1452,00 грн, що є недоцільно. Отже, перевести з пенсії за віком на пенсію у зв'язку з втратою годувальника, відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», згідно заяви від 07.06.2018 та додаткових документів немає законних підстав».

Станом на момент звернення до суду позивач перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в місті Києві та отримує пенсію за віком, що підтверджується копією довідки №180 від 14.05.2018, виданої відповідачем (Т.1, арк. 25).

Вважаючи, що відповідачем було порушено чинне законодавство, а саме неправомірно відмовлено позивачу у переведенні на пенсію у зв'язку з втратою годувальника та з порушенням положень чинного законодавства обчислено вказану пенсію, позивач звернулась з позовом до суду.

Враховуючи вищеописані аргументи, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог та порушення прав позивача з боку відповідача, що підтверджується нижчевикладеним.

Спірні правовідносини регулюються ст.ст. 19, 46, 55, 92 Конституції України, Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 № 1058-IV (далі - ЗУ «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування»), Законом України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 №1788-XII (надалі - ЗУ «Про пенсійне забезпечення»), постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.1993 № 637 «Про затвердження Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній», Порядком подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», затвердженим постановою Правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 року № 22-1 (далі - Порядок № 22-1), у редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною першою статті 46 Конституції України встановлено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Таким чином, право особи на отримання пенсії, як складова права на соціальний захист, є її конституційним правом.

Згідно з пунктом шостим частини першої статті 92 Конституції України, виключно законами України визначаються, зокрема, форми і види пенсійного забезпечення, захисту, форми і види пенсійного забезпечення.

Частиною першою статті 55 Конституції України встановлено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

За змістом частини першої статті 9 ЗУ «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» відповідно до цього Закону за рахунок коштів Пенсійного фонду в солідарній системі призначаються такі пенсійні виплати: 1) пенсія за віком; 2) пенсія по інвалідності внаслідок загального захворювання (у тому числі каліцтва, не пов'язаного з роботою, інвалідності з дитинства); 3) пенсія у зв'язку з втратою годувальника.

Згідно з ч. 1 ст. 10 ЗУ «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» особі, яка має одночасно право на різні види пенсії (за віком, по інвалідності, у зв'язку з втратою годувальника), призначається один із цих видів пенсії за її вибором.

Статтею 36 ЗУ «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» визначені умови призначення пенсії у зв'язку з втратою годувальника, за яких пенсія у зв'язку з втратою годувальника призначається непрацездатним членам сім'ї померлого годувальника, що були на його утриманні, незалежно від тривалості страхового стажу в разі смерті пенсіонера або осіб, зазначених у частині другій статті 32 цього Закону. Члени сім'ї, які вважаються непрацездатними і утриманцями, визначаються відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».

За змістом пункту 1 частини другої статті 36 ЗУ «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», непрацездатними членами сім'ї вважаються: чоловік (дружина), батько, мати, якщо вони є інвалідами або досягли пенсійного віку, передбаченого статтею 26 цього Закону.

Відповідно до свідоцтва про укладання шлюбу від 26.02.1965 №170766, позивач перебувала в шлюбі з ОСОБА_2 (Т.1, арк. 23).

Згідно з довідкою управління Пенсійного фонду України в м. Києві №180 від 14.05.2018 позивач отримує пенсію за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», як непрацюючий пенсіонер, з 06.10.2014 по теперішній час (Т.1, арк. 25).

Відтак, позивач, як дружина померлого годувальника, досягла пенсійного віку, передбаченого статтею 26 ЗУ «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», отже має право на пенсію у зв'язку з втратою годувальника.

Згідно з частиною третьою статті 36 ЗУ «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», до членів сім'ї, які вважаються такими, що були на утриманні померлого годувальника, відносяться особи, зазначені в частині другій цієї статті, якщо вони: 1) були на повному утриманні померлого годувальника; 2) одержували від померлого годувальника допомогу, що була для них постійним і основним джерелом засобів до існування.

Члени сім'ї померлого годувальника, для яких його допомога була постійним і основним джерелом засобів до існування, але які й самі одержували пенсію, мають право, за бажанням, перейти на пенсію у зв'язку з втратою годувальника.

З огляду на положення статті 36 ЗУ «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» та надані докази позивач у зв'язку з втратою годувальника має право на даний вид пенсії, оскільки є непрацездатним членом сім'ї померлого годувальника, для якої його допомога була постійним і основним джерелом засобів до існування, адже розмір пенсії померлого годувальника був більшим розміру пенсії позивача, що не спростовано відповідачем.

Статтею 37 ЗУ «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» визначений розмір пенсії у зв'язку з втратою годувальника, згідно якої пенсія у зв'язку з втратою годувальника призначається в розмірі: на одного непрацездатного члена сім'ї - 50 відсотків пенсії за віком померлого годувальника. Згідно статті 38 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», пенсія у зв'язку з втратою годувальника призначається членам сім'ї, які досягли пенсійного віку, передбаченого статтею 26 цього Закону, - довічно.

За змістом частини третьої статті 45 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» та абзацу п'ятого пункту 2.3. Постанови правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 № 22-1 «Про затвердження Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» у випадку переведення пенсії позивача на пенсію у зв'язку з втратою годувальника заробіток для розрахунку пенсії визначається за документами, що є в пенсійній справі померлого годувальника.

Відповідно до частини першої статті 37 ЗУ «Про пенсійне забезпечення», право на пенсію в разі втрати годувальника мають непрацездатні члени сім'ї померлого годувальника, які були на його утриманні.

За правилами пункту б частини третьої статті 37 ЗУ «Про пенсійне забезпечення» непрацездатними членами сім'ї вважаються батько, мати, дружина, чоловік, якщо вони є інвалідами або досягли пенсійного віку, встановленого статтею 26 ЗУ «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».

Відповідно до статті 38 ЗУ «Про пенсійне забезпечення», члени сім'ї померлого вважаються такими, що були на його утриманні, якщо вони були на його повному утриманні або одержували від нього допомогу, яка була для них постійним і основним джерелом засобів до існування. Члени сім'ї померлого, для яких його допомога була постійним і основним джерелом засобів до існування, але які й самі одержували яку-небудь пенсію, мають право перейти на нову пенсію.

Аналогічні норми містяться й у Законі №1058-IV, а саме, пункт 1 частини другої статті 36 ЗУ «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», де зазначено, що непрацездатними членами сім'ї вважаються чоловік (дружина), батько, мати, якщо вони є особами з інвалідністю або досягли пенсійного віку, передбаченого статтею 26 цього Закону.

Відповідно до частини третьої статті 36 ЗУ «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» до членів сім'ї, які вважаються такими, що були на утриманні померлого годувальника, відносяться особи, зазначені в частині другій цієї статті, якщо вони: 1) були на повному утриманні померлого годувальника; 2) одержували від померлого годувальника допомогу, що була для них постійним і основним джерелом засобів до існування. Члени сім'ї померлого годувальника, для яких його допомога була постійним і основним джерелом засобів до існування, але які й самі одержували пенсію, мають право, за бажанням, перейти на пенсію у зв'язку з втратою годувальника.

Щодо необхідності надання до управління пільгової довідки про підтвердження шахтарського стажу за списком №1, суд зазначає наступне.

Статтею 62 ЗУ «Про пенсійне забезпечення» визначено, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка.

Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України №637 від 12.08.1993 року «Про затвердження Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсії за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній», трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, а також архівних установ.

Відповідно до Рішення Конституційного суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» в Україні як соціальній, правовій державі людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (статті 1, 3 Конституції України).

Зазначені конституційні положення розвинуті в розділі II Конституції України «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина». Тим самим право на соціальний захист віднесено до основоположних прав і свобод. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел (частина друга статті 46 Основного Закону України) і забезпечується частиною другою статті 22 Конституції України відповідно до якої конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

Конституційне право на соціальний захист включає і право громадян на забезпечення їх у старості. Пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв'язку з трудовою діяльністю, заслужені попередньою працею і є однією з форм соціального захисту. Цим визначається зміст і характер обов'язку держави стосовно тих громадян, які набули право на одержання пенсії.

У пункті 54 Рішення ЄСПЛ у справі «Пічкур проти України» ЄСПЛ також зазначив про порушення статті 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У справі «Ілашку та інші проти Молдови та Росії» ЄСПЛ визнав, що Уряд Молдови, який є єдиним законним Урядом Республіки Молдова за міжнародним правом, не здійснював влади над частиною своєї території, яка перебуває під ефективним контролем «Молдавської Республіки Придністров'я» (МРП). Однак, навіть за відсутності ефективного контролю над Придністровським регіоном, Молдова все ж таки має позитивне зобов'язання за статтею 1 Конвенції вжити заходів, у рамках своєї влади та відповідно до міжнародного права, для захисту гарантованих Конвенцією прав заявників.

У пункті 333 цього рішення ЄСПЛ зазначив: «Суд вважає, що коли держава не може забезпечити дію своєї влади на частині своєї території відповідно фактичній ситуації (наприклад, сепаратиський режим, військова окупація), держава не перестає нести відповідальність та здійснювати юрисдикцію. Вона повинна усіма доступними дипломатичними та правовими засобами із залученням іноземних держав та міжнародних організацій продовжувати гарантувати права та свободи, передбачені Конвенцією».

Відповідно до постанови Верховної Ради України від 17 березня 2015 року № 254-УІІІ «Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями» окремі райони, міста, селища і села Донецької та Луганської областей, зазначені в Законі України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» визначаються як тимчасово окуповані території.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У 1971 році Міжнародним судом ООН були сформульовані так звані «намібійські винятки», з яких випливає, що документи, видані окупаційною владою, повинні визнаватися, якщо їх невизнання веде за собою серйозні порушення або обмеження прав громадян.

У Консультативному висновку Міжнародного суду ООН від 21 червня 1971 року «Юридичні наслідки для держав щодо триваючої присутності Південної Африки у Намібії» (пункт 125) зазначено, що держави - члени ООН зобов'язані визнавати незаконність і недійсність триваючої присутності Південної Африки в Намібії, але «у той час як офіційні дії, вчинені урядом Південної Африки від імені або щодо Намібії після припинення дії мандата є незаконними і недійсними, ця недійсність не може бути застосовна до таких дій як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів».

Виходячи з вищевикладеного, суд дійшов висновку, що відповідач протиправно не врахував відомості трудової книжки для підтвердження стажу роботи ОСОБА_2 та перевищив свої повноваження, вимагаючи довідку про таку роботу, які неможливо відновити у зв'язку із тим, що трудова діяльність померлого відбувалась на тимчасово окупованій території.

Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Таким чином, особливістю адміністративного судочинства є те, що обов'язок доказування в спорі покладається на відповідача - орган публічної влади, який повинен надати суду всі матеріали, які свідчать про його правомірні дії. Отже, вирішення даної справи залежить від доведеності відповідачем правомірності прийняття спірних рішень.

В той же час, відповідач як суб'єкт владних повноважень відзив на даний адміністративний позов не надав. Більше того, суду також не повідомлено про причини неподання відзиву, не заявлялось клопотання про продовження процесуального строку на його подання.

Згідно частини четвертої статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України подання заяв по суті справи є правом учасників справи. Неподання суб'єктом владних повноважень відзиву на позов без поважних причин може бути кваліфіковано судом як визнання позову.

Відповідно до ч. 4 ст. 245 Кодексу адміністративного судочинства України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Тобто законодавець передбачив обов'язок суду змусити суб'єкт владних повноважень до правомірної поведінки, а не вирішувати питання, які належать до функцій і виключної компетенції останнього (дискреційні повноваження), тому втручання в таку діяльність є формою втручання в дискреційні повноваження наведеного органу та виходить за межі завдань адміністративного судочинства.

При цьому, Суд застосовує висновки Європейського суду з прав людини, викладені в рішенні від 01.07.2003 р. по справі «Суомінен проти Фінляндії», відповідно до яких, саме орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

Крім того, Суд враховує правову позицію, висловлену в рішенні Європейського Суду з прав людини від 20.10.2011 р. у справі «Рисовський проти України», в якому Суд зазначив, що принцип «належного урядування», зокрема передбачає, що державні органи повинні діяти в належний і якомога послідовний спосіб. При цьому, на них покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість уникати виконання своїх обов'язків.

Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, повно та всебічно проаналізувавши матеріали справи та надані позивачем докази суд дійшов до висновку про необхідність задоволення позовних вимог повністю.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Враховуючи вищевикладені аргументи, суд дійшов висновку, що оскаржуване рішення є таким, що вчинено відповідно до вимог ч. 2 ст. 2 КАС України.

Частиною 1 статті 6 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Статтею 242 КАС України встановлено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими, та такими, що підлягають задоволенню повністю.

Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Як вбачається з наявної у матеріалах справи квитанції від 06.11.2018 року, позивачем під час звернення з даним позовом до суду сплачено судовий збір у розмірі 704,80 грн.

Відтак, враховуючи розмір задоволених позовних вимог, суд вказує про присудження на користь позивача судових витрат у розмірі 704,80 грн.

Керуючись ст. ст. 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255, 287 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1, адреса: 03040, АДРЕСА_1) до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві (04053, м. Київ, вул. Бульварно-Кудрявська, 16, ЄДРПОУ 42098368) про визнання неправомірними дій, зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити у повному обсязі.

2. Визнати неправомірними дії Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві щодо відмови ОСОБА_1 в переведенні на пенсію у зв'язку з втратою годувальника та проведенні розрахунку її пенсії у зв'язку з втратою годувальника виходячи з пенсії, яку отримував чоловік ОСОБА_1 - ОСОБА_3 (ІНФОРМАЦІЯ_1, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2) на момент його смерті станом на ІНФОРМАЦІЯ_2 у відповідності до заяви ОСОБА_1 від 07.06.2018.

3. Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в місті Києві перевести ОСОБА_1 на пенсію у зв'язку з втратою годувальника та провести розрахунок пенсії ОСОБА_1 у зв'язку з втратою годувальника виходячи з пенсії, яку отримував чоловік ОСОБА_1 - ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 на момент його смерті станом на ІНФОРМАЦІЯ_2 у відповідності до заяви ОСОБА_1 від 07.06.2018 та провести відповідні виплати.

4. Присудити здійснені ОСОБА_1 (місцезнаходження: 03040, АДРЕСА_2, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1) документально підтверджені судові витрати у розмірі 704,80 грн (сімсот чотири гривні 80 копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві (місцезнаходження: 04053, місто Київ, вулиця Бульварно-Кудрявська, 16; код ЄДРПОУ 42098368).

Рішення набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Н.В. Клочкова