Рішення № 79008197, 26.12.2018, Київський районний суд м. Одеси

Справа № 520/11764/18

Провадження № 2/520/5936/18

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26.12.2018 року

Київський районний суд м. Одеси в складі:

головуючого – судді Калініченко Л.В.

при секретарі Кириковій О.О.,

за участю:

представника позивача ОСОБА_1 – ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовною заявою

ОСОБА_1

до ОСОБА_3,

ОСОБА_4,

про визнання договору дарування удаваним правочином,

припинення права спільної сумісної власності на майно,

визнання права власності на частку майна в спільному сумісному майні подружжя,

ВСТАНОВИВ:

Позивач – ОСОБА_1 06 вересня 2018 року звернувся до Київського районного суду міста ОСОБА_5 з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, про визнання договору дарування удаваним правочином, припинення права спільної сумісної власності на майно, визнання права власності на частку майна в спільному сумісному майні подружжя, в якому позивач просить суд: визнати договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений 25 грудня 2015 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_5, зареєстрований в реєстрі за №1371, удаваним правочином; визнати, що нерухоме майно - квартира АДРЕСА_1, придбана ОСОБА_3 у ОСОБА_4 за договором купівлі-продажу, та є спільним майном подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_1, придбаним у період шлюбу, та здійснити розподіл майна подружжя з визнанням права власності по 1/2 частці за кожним подружжя на нерухоме майно.

Відповідно до автоматизованої системи документообігу цивільну справу було розподілено судді Калініченко Л.В.

Ухвалою судді Київського районного суду міста Одеси від 18 вересня 2018 року, після усунення позивачем недоліків поданої заяви у відповідності до ухвали Київського районного суду міста ОСОБА_5 від 18.09.2018 року, прийнято вказану позовну заяву до розгляду, відкрито провадження по справі у загальному позовному провадженні та призначено дату, час місце проведення підготовчого судового засідання.

В подальшому 10 грудня 2018 року судом було ухвалено закрити підготовче провадження по справі та призначено справу до розгляду у відкритому судовому засіданні.

Представник позивача – ОСОБА_2 в судовому засіданні позовні вимоги визнав та просив суд задовольнити.

Відповідач ОСОБА_3 у судове засідання не з’явилась, про дату, час і місце проведення якого повідомлялась належним чином, про причини неявки суд не повідомила.

Суд також зазначає, що в матеріалах справи міститься заява ОСОБА_3 від 25.10.2018 року за вх. №41837, в якій остання позовні вимоги визнала, не заперечує проти їх задоволення, розгляд справи просить суд провести за її відсутності.

Відповідач ОСОБА_4 в судове засідання призначене на 26.12.2018 року не з’явився, про дату, час і місце проведення якого повідомлявся належним чином, про причини неявки суд не повідомив, відзив на позовну заяву не надав.

Відповідно до п.2 ч.7 ст.128 ЦПК України, у разі ненадання учасниками справи інформації щодо їх адреси судова повістка надсилається фізичним особам, які не мають статусу підприємців, - за адресою їх місця проживання чи місця перебування, зареєстрованою у встановленому законом порядку.

Частиною 3 та частиною 4 ст. 130 ЦПК України передбачено, що якщо особу, якій адресовано судову повістку, не виявлено в місці проживання, повістку під розписку вручають будь-кому з повнолітніх членів сім'ї, які проживають разом з нею. У такому випадку особа, якій адресовано повістку, вважається належним чином повідомленою про час, дату і місце судового засідання, вчинення іншої процесуальної дії. У разі відсутності адресата (будь-кого з повнолітніх членів його сім’ї) особа, яка доставляє судову повістку, негайно повертає її до суду з поміткою про причини невручення.

Згідно з відповідями відділу обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання ГУДМС України в Одеській області, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, з 10.04.1992 року зареєстрована за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_2; а ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_3, зареєстрований за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_4, та саме за зазначеними адресами судом надсилалась судова кореспонденція рекомендованим листом з повідомленням на ім’я ОСОБА_3 та ОСОБА_4

У зв’язку з чим, судом встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 повторно не з’явився в судове засідання, про дату, час і місце проведення яких повідомлялись належним чином, не повідомивши суд про причини неявки, не надавши до суду відзив на позовну заяву.

Відповідно до ч. 1 ст. 44 ЦПК України, учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Судом, враховано, що в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі "Смірнова проти України").

При цьому вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справ є обов'язком не тільки держави, а й осіб, які беруть участь у справі. Так, Європейський суд з прав людини в рішенні від 7 липня 1989 року у справі „Юніон Аліментаріа ОСОБА_6 проти Іспанії" зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини.

Враховуюче вищевикладене, судом було ухвалено провести розгляд справи за відсутності відповідачів по справі та у відповідності до ст.ст. 280, 281 ЦПК України, за згодою представника позивача, Київським районним судом м. Одеси була постановлена ухвала про заочний розгляд справи.

Заслухавши пояснення представника позивача по справі, дослідивши, вивчивши та проаналізувавши в сукупності усі докази наявні в матеріалах справи, суд вважає, що позов ОСОБА_1 підлягає задоволенню з наступних підстав.

У судовому засіданні встановлено, що 25 грудня 2015 року між ОСОБА_4 (дарувальник) та ОСОБА_3 (обдарована) було укладено договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_5, згідно умов якого дарувальник передав, а обдаровувана прийняла безоплатно в дар об’єкт нерухомого майна, а саме квартиру №3, загальною площею 65,9 кв.м., що розташована в будинку №101-А/7 по вулиці Дача Ковалевського в місті Одесі (а.с. 12-13).

Відповідно до статті 717 Цивільного кодексу України, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Вважаючи договір дарування квартири удаваним правочином, позивач посилається на те, що насправді сторони мали на меті укласти договір купівлі-продажу.

Відповідно до ст. ст. 76, 77 ч.2 ст.78, 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести допустимими доказами ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно із ч. 1 ст. 218 ЦК України заперечення однією із сторін факту вчинення правочину може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами.

Випадки, коли свідчення свідків допускаються як засіб доказування факту вчинення правочину, у ЦК України визначені прямо ч.2 ст. 937, ч.3 ст. 949 ЦК, тобто п. 12 Постанови Пленуму стосується правовідносин та правових наслідків недодержання вимоги щодо письмової форми правочину.

Згідно ч. 1 ст.235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Відповідно до частини 1статті 235 ЦК України, удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, що передбачає наявність у обох сторін договору умислу на вчинення таких дій, що у даному випадку суд першої інстанції не встановив, з цього приводу у справі відсутні належні і допустимі докази.

У п. 25 постанови Пленуму Верховного суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009р. № 9 роз’яснено, що за удаваним правочином (стаття 235 ЦК) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.

Згідно наявних в справі матеріалів, вбачається, що 19 вересня 2014 року, тобто до укладення 25.12.2015 року спірного договору дарування, між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 був укладений попередній договір, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_7, зареєстрований в реєстрі за № 5686.

За умовами вказаного попереднього договору ОСОБА_4 зобов’язався продати, а ОСОБА_3 зобов’язалась купити квартиру на 2-му поверсі будівлі №7, загальною площею 62,5 кв.м. (з урахуванням подальшої зміни площі, так як загальна площа вищевказаної нерухомості може бути змінена в результаті видачі відповідного свідоцтва, в будь-якому разі загальна площі нерухомості буде не більшою 62,5 кв.м.), що знаходиться за адресою: м. Одеса, вул. Дача Ковалевського, 101-А, яка належить ОСОБА_4 (п.1).

Продаж квартири буде здійснено за 658272 гривні 52 копійки, що в еквіваленті складає 49000 доларів США, за курсом НБУ станом на 19.09.2014 року (п.2).

Сторони у п.3 договору зазначили, що ОСОБА_4 отримав від ОСОБА_3 в рахунок майбутнього продажу вказаної в цьому договорі нерухомості грошову суму у розмірі 658272 гривні 52 копійки, що в еквіваленті складає 49000 доларів США, за курсом НБУ станом на 19.09.2014 року повністю при підписанні цього договору.

Громадянин ОСОБА_4 зобов’язався з моменту повної оплати за вищевказану квартиру до 30.12.2014 року підготувати документи для оформлення реєстрації права власності на ОСОБА_3 у Державному реєстратора в Державній Реєстраційній службі України, в тому числі: отримати та надати правовстановлюючий документ на нерухомість; зареєструвати право власності на нерухомість у державного реєстратора речових прав; отримати довідку про відсутність заборгованості за комунальні послуги у вказаній нерухомості; провести реставраційні роботи сходів на відповідному сходовому майданчику (п.5).

ОСОБА_4 за умовами п.7 вказаного договору, також зобов’язався нікому іншому, окрім ОСОБА_3, вказану в договорі нерухомість не продавати, не дарувати, не надавати в іпотеку, в оренду та найм не здавати, як внесок до статутного капіталу юридичних осіб не вносити.

З п.8 цього договору, слідує, що сторонами визначено строк дії цього договору до його виконання, але не пізніше 30.12.2014 року.

У той же час, з пункту 1.3 оспорюваного договору дарування вбачається, що квартира АДРЕСА_1, належала ОСОБА_4 на праві приватної власності на підставі Свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого ОСОБА_8 Державним реєстратором Реєстраційної служби Овідіопольського районного управління юстиції в Одеській області 17.08.2015 року, індексний номер 42396821, зареєстрованого в Державному реєстрі речових прав за реєстраційним номером об’єкта нерухомого майна 704861651101, згідно Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №50230319.

На підставі викладеного, вбачається, що перед укладенням оспорюваного договору квартири АДРЕСА_1, а саме на момент її будування, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 був укладений попередній договір до майбутнього договору купівлі-продажу стосовно цього нерухомого майна, за умовами якого ОСОБА_3 передала, а ОСОБА_4 прийняв в рахунок продажу грошові кошти в сумі 658272 гривні 52 копійки, що в еквіваленті складало 49000 доларів США, за курсом НБУ станом на 19.09.2014 року.

Отже, як вбачається з матеріалів справи та не заперечується сторонами, укладаючи 25 грудня 2015 року договір дарування, сторони договору насправді вчинили договір купівлі-продажу нерухомого майна, оскільки одна сторона ОСОБА_4 оплатно передав у власність другій стороні – ОСОБА_3 нерухоме майно – квартиру АДРЕСА_1, а ОСОБА_3 прийняла зазначене майно.

Згідно ст. 655 ЦК України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Таким чином, суд доходить до висновку, що 25 грудня 2015 року між сторонами: ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було фактично сторонами укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна, у зв’язку з чим суд приходить до висновку, що договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений 25 грудня 2015 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_5, зареєстрований в реєстрі за №1371, є удаваним правочином, та є договором купівлі-продажу.

Крім того, згідно матеріалів справи вбачається, що на момент укладення між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 попереднього договору від 19 вересня 2014 року та договору дарування від 25 грудня 2015 року, остання – ОСОБА_3 перебувала у шлюбі з ОСОБА_1, який був зареєстрований між ними 30 березня 1985 року Палацом одруження міста ОСОБА_5, про що в Книзі реєстрації актів про укладення шлюбу зроблено запис №448, що підтверджується свідоцтвом про укладення шлюбу серії ІІ-ЖД №388926.

Докази розірвання чи припинення шлюбу між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 в матеріалах справи відсутні.

Суд зазначає, що згідно з ч. 3 ст. 368 ЦК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісної власністю, якщо інше не встановлено законом або договором.

Відповідно до ст. 60 Сімейного кодексу України, майно, набуте подружжям під час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо), самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута під час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Майном як особливим об’єктом вважається окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки (частина перша статті 190 Цивільного кодексу України).

Відповідно до частини третьої статті 61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім’ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Частина четверта статті 65 СК України встановлює, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім’ї, створює обов’язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім’ї.

До складу майна, що підлягає поділу, входить загальне майно, наявне у подружжя на час розгляду справи, і те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї.

Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім’ї, то цивільні права та обов’язки за цим договором виникають в обох із подружжя.

Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦК України, у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

Згідно із ч. 1 ст. 70 СК України, у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Способи та порядок поділу майна, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, визначені ст. 71 СК України.

Відповідно до ч. ч. 1, 2, 4, 5 ст. 71 СК України, якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом.

Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму ст.60 СКУкраїни та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Як було встановлено, 25 грудня 2015 року ОСОБА_3 фактично придбала у ОСОБА_4 за договором купівлі-продажу квартиру №3, загальною площею 65,9 кв.м., що розташована в житловому будинку №101-А/7 по вулиці Дача Ковалевського в місті Одесі.

Згідно п.3 попереднього договору від 19 вересня 2014 року, грошові кошти в сумі 49000 доларів США, що є повною вартістю вказаної квартири, отримані ОСОБА_4

У заяві поданою до суду ОСОБА_3 25.10.2018 року за вхід №41537, останньою визнані позовні вимоги, а відтак визнані вимоги щодо того, що грошові кошти в сумі 49000 доларів США сплачені нею ОСОБА_4 в рахунок спірної квартири, перебуваючи у шлюбі з ОСОБА_1, є спільними коштами подружжя.

Відповідно до ч.4 ст.206 ЦПК України, у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.

Так як визнання відповідачем ОСОБА_3 позову в цій частині не суперечить закону та не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, враховуючи все вищевикладене, суд приходить до висновку, що квартира №3, загальною площею 65,9 кв.м., що розташована в житловому будинку №101-А/7 по вулиці Дача Ковалевського в місті Одесі, - є спільною сумісною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_1, оскільки зазначене нерухоме майно було придбане під час шлюбу за спільні сумісні кошти, на підставі договору, укладеного одним із подружжя.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно з ч. 1 ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Частиною 1 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно з ч.1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно ч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов’язків, передбачених законом . Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов’язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

У відповідності до ч.ч. 1-3 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов’язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно з ч.1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч.6 ст.81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з ч.1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування . Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Згідно ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до п. 27 Постанови Пленуму ВСУ № 14 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» під час судового розгляду предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше юридичне значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні рішення.

Відповідно до п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 №14 «Про судове рішення у цивільній справі», враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в судовому засіданні.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини в справі «Ващенко проти України» (Заява № 26864/03) від 26 червня 2008 року зазначено, що принцип змагальності полягає в тому, що суд уважно досліджує зауваження заявника, виходячи з сукупності наявних матеріалів в тій мірі, в якій він є повноважним вивчати заявлені скарги. Отже, у суду відсутні повноваження на вихід за межі принципу диспозитивності і змагальності та збирання доказів на користь однієї із зацікавлених сторін.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов’язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов’язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю – змагальні документ, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод.

Європейський суд справ людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

На основі повно і всебічно з'ясованих обставин справи, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, а також достатність і взаємний зв'язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суд прийшов до висновку про необхідність задоволення позову у повному обсязі.

Керуючись ст.ст. 1, 2, 4, 10, 13, 76-81, 89, 141, 211, 263-266, 268, 273, 280-283, 352, 354 ЦПК України, суд,

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 (місце проживання: 65111, АДРЕСА_2) до ОСОБА_3 (місце проживання: 65111, АДРЕСА_2), ОСОБА_4 (місце проживання: 65066, АДРЕСА_3), про визнання договору дарування удаваним правочином, припинення права спільної сумісної власності на майно, визнання права власності на частку майна в спільному сумісному майні подружжя – задовольнити.

Визнати договір дарування квартири №3, загальною площею 65,9 кв.м., в будинку №101-А/7 по вулиці Дача Ковалевського в місті Одесі, укладений 25 грудня 2015 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_5, зареєстрований в реєстрі за №1371, удаваним правочином, який вчинено для приховання договору купівлі-продажу квартири, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_3.

Визнати, що 25 грудня 2015 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3, замість договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_5, зареєстрованого в реєстрі за №1371, укладено договір купівлі-продажу квартири, за умовами якого ОСОБА_4 продав, а ОСОБА_9 купила нерухоме майно – квартиру №3, загальною площею 65,9 кв.м., в будинку №101-А/7 по вулиці Дача Ковалевського в місті Одесі.

Нерухоме майно квартиру №3, загальною площею 65,9 кв.м., в будинку №101-А/7 по вулиці Дача Ковалевського в місті Одесі, визнати спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_9 та ОСОБА_1.

Поділити спільне майно ОСОБА_9 та ОСОБА_1 наступним чином:

Визнати за ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_5, ідентифікаційний номер НОМЕР_1, право особистої приватної власності на ? частку квартири №3, загальною площею 65,9 кв.м., в будинку №101-А/7 по вулиці Дача Ковалевського в місті Одесі.

Визнати за ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_6, ідентифікаційний номер НОМЕР_1, право особистої приватної власності на ? частку квартири №3, загальною площею 65,9 кв.м., в будинку №101-А/7 по вулиці Дача Ковалевського в місті Одесі.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.

Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.

Рішення може бути оскаржено позивачем до апеляційного суду Одеської області шляхом подання до Київського районного суду м. Одеси апеляційної скарги на рішення суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Головуючий Калініченко Л. В.