Рішення № 78953729, 14.12.2018, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14 грудня 2018 року № 810/4287/18

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Кушнової А.О., за участю секретаря судового засідання Сакевич Ж.В., розглянувши у порядку письмового провадження за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління соціального захисту населення Славутицької міської ради Київської області про визнання протиправною відмови та зобов'язання вчинити певні дії,

Суть спору: до Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (далі - позивач або ОСОБА_1) з позовом до Управління соціального захисту населення Славутицької міської ради Київської області (далі - відповідач), в якому позивач просить суд:

- визнати протиправною відмову Управління соціального захисту населення Славутицької міської ради Київської області у наданні статусу та видачі відповідного посвідчення інваліда війни позивачу;

- зобов'язати Управління соціального захисту населення Славутицької міської ради Київської області встановити позивачу статус інваліда війни та видати ОСОБА_1 відповідне посвідчення інваліда війни.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що у період з 12.04.1978 по 23.11.1999 працював на Чорнобильській АЕС. У період з 26.04.1986 по 30.11.1998, працював із шкідливими умовами праці та з особливо шкідливими умовами праці в зоні іонізуючих випромінювань, тобто за Списком №1, затвердженим постановою Ради міністрів СРСР від 22.08.1956 №1173. Як стверджує позивач, він приймав безпосередню участь з 26.04.1986 у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС у складі невоєнізованого формування Цивільної оборони.

Позивач зазначає, що на Чорнобильській АЕС, починаючи з 26.04.1986, всі підрозділи були задіяні в ліквідації наслідків аварії у складі формування Цивільної оборони СРСР. Невоєнізовані формування Цивільної оборони створювалися по виробничому принципу і в разі переопромінювання, згідно "Положення про групу надання екстреної допомоги", підрозділи замінювалися на резервні відповідно плану та виробничої необхідності.

Також позивач вказав, що усі громадяни, які виконували роботи по ліквідації Чорнобильської катастрофи (аварії на ЧАЕС та її наслідків) залучалися до виконання цих робіт саме у складі формувань Цивільної оборони.

Позивач звернув увагу, що згідно посвідчення (категорія 1) серії НОМЕР_2 (видана МінЧорнобиль України) та вкладки НОМЕР_3 до нього, виданої МНС України, позивач є особою, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи - є учасником ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

Крім цього, відповідно до довідки про результати визначення ступеню втрати професійної працездатності, виданої обласною спеціалізованою МСЕК, серії КИО-І №010162 від 3.11.1999 ступень втрати професійної працездатності позивача 70% встановлений довічно (безстроково), захворювання пов'язане з роботами по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

Також позивач зазначає, що з експертного висновку Центральної міжвідомчої експертної ради по встановленню причинного зв'язку хвороб та інвалідності з роботами по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та їх професійного характеру слідує, що Київська регіональна міжвідомча експертна Рада на засіданні №6 від 15.09.1998, розглянувши клопотання позивача і надану документацію з питання зв'язку захворювання (інвалідності) з роботами по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, дійшла висновку: захворювання пов'язане з роботами по ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС.

Так, як вказує позивач, останній 18.07.2018 звернувся до Управління соціального захисту населення Славутицької міської ради Київської області із заявою про встановлення статусу інваліда війни та видачу відповідного посвідчення.

Разом з цим, листом начальника Управління соціального захисту населення Славутицької міської ради від 31.07.2018 № 02-16/1517 відповідач повідомив позивача, що питання з приводу такого самого предмету і з тих самих підстав, а саме щодо встановлення Чорнобильської катастрофи, відповідно до п. 9 ч. 2 ст. 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та видачі посвідчення інваліда війни за позовом позивача до ЦСЗН Славутицької міської ради було розглянуто у судовому порядку. По адміністративній справі № 377/797/17 ухвалою ВС України від 07.06.2018 року було відмовлено у встановленні статусу інваліда війни та видачі посвідчення. У зв'язку з вищевикладеним та розглянувши заяви з новими поданими документами, відповідач відмовив позивачу у встановленні статусу інваліда війни та видачі посвідчення.

У той же час, позивач наголошує, що відповідач належним чином не здійснив перевірку доданих документів та безпідставно зазначив, що документи є ідентичними, як і під час першого звернення та розгляду справи у суді, оскільки вперше позивач звернувся до відповідача та не додавав будь-яких первинних документів про участь у складі невоєнізованого формування Цивільної оборони на ЧАЕС, які у безумовному порядку підтверджують, що усі працівники ЧАЕС залучались до ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС саме у складі формувань Цивільної оборони.

Таким чином, на думку позивача, відповідач необґрунтовано не взяв до уваги нові докази, з якими позивач звернувся до відповідача на підтвердження участі позивача у ліквідації наслідків аварії саме у складі підрозділів Цивільної оборони, тому вимушений звернутись до суду.

Як зазначає позивач, посилання відповідача на постанову ВС України по справі №377/797\17 від 07.06.2018 та постанову ВС України від 10.05.2018 у справі №279/12162\15-а є безпідставним, оскільки в цих справах взагалі були відсутні та не досліджувалися первинні документи формування Цивільної оборони на Чорнобильській АЕС.

Крім того, посилання відповідача на лист Міністерства соціальної політики України не є доказами, оскільки листи - роз'яснення носять інформаційний характер, не мають ознак нормативно-правового акту, а тому не можуть бути використані як правова підстава, що врегульовує порядок для прийняття рішення про встановлення статусу інваліда війни.

Також позивач наголошує, що посилання відповідача про те, що у витязі із акту огляду МСЕК позивача повинно бути зазначено, «що причина інвалідності пов'язана з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи у складі формувань Цивільної оборони» - безпідставне, оскільки МСЕК встановлює саме причинний зв'язок з дією іонізуючого випромінювання та інших шкідливих чинників у дорослого населення, яке постраждало внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС. Тобто, захворювання, які виникли внаслідок дії іонізуючого випромінювання внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС.

Крім того, позивач звернув увагу, що відповідач взагалі не надав належної оцінки доказам про формування Цивільної оборони на Чорнобильській АЕС, які були додані до заяви.

Отже, позивач вважає відмову відповідача противоправною, оскільки вона не ґрунтується на нормах діючого законодавства СРСР про Цивільну оборону, та діючого законодавства України, оскільки жоден нормативний документ з питань Цивільної оборони не містить однозначної вимоги щодо обов'язковості видання розпорядчого документу про залучення кожної конкретної особи до дій у складі формувань Цивільної оборони, а Лист від 28.02.2018 №79/0/166-18/401 Міністерства соціальної політики України не має ніякої юридичної сили.

Позивач зазначив, що оскільки позивач був залучений до складу формувань Цивільної оборони при ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та став інвалідом внаслідок захворювань, пов'язаних з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, то відмова відповідача щодо встановлення йому статусу інваліда війни і видачі відповідного посвідчення є необґрунтованою та такою, що порушує право позивача на одержання вказаного статусу та пов'язаного з ним соціального захисту, що зумовлює необхідність визнання такої відмови протиправною.

Крім того, наголошуючи на протиправності відмови відповідача щодо надання позивачу статусу інваліда війни, позивач зосереджує увагу на тому, що відповідач взагалі не надав належної оцінки доказам, які були додані позивачем до заяви про надання статусу інваліда війни, а саме згідно пунктів 1, 2 наказу Міністерства енергетики і електрифікації СРСР №45с від 28.05.1981 "Про створення спецформувань на атомних електростанціях" передбачено, що Рада Міністрів СРСР постановою від 25 вересня 1980 р. №833-283 "Про заходи щодо подальшого підвищення безпеки атомних електростанцій" (наказ Міненерго СРСР від 02.02.80 №81сс) зобов'язала Міністерство енергетики та електрифікації СРСР створити на кожній атомній електростанції спеціальні відомчі формування і забезпечити залучення невоєнізованих формувань цивільної оборони для захисту персоналу, населення та для відновлення атомних електростанцій у випадках аварій, стихійних лих в мирний час і масових руйнувань в військовий час. На виконання зазначеної постанови введено в дію Положення про спеціальні відомчі формування атомних станцій та Програму підготовки спеціальних відомчих формувань атомних станцій, розроблені спільно з Мінздравом СРСР і узгоджені зі штабом цивільної оборони; затверджено штат і табель до штату спецформувань атомних станцій, розроблені і узгоджені з Міністерством оборони і штабом цивільної оборони СРСР.

Також позивач посилається на лист Всесоюзного промислового об'єднання по атомній енергетиці "Союзатоменерго" Міністерства енергетики і електрифікації СРСР №672с від 06.12.1982 р. "Про використання нормативних документів з питань захисту персоналу та населення в разі аварії на АС", відповідно до якого ліквідація наслідків радіаційних аварій, включаючи МПА, може проводитися персоналом або в складі звичайної цехової структури, або структури ЦО, на розсуд директора АС. Переведення роботи персоналу в структуру ЦО є обов'язковим при виникненні гіпотетичної аварії на АС або введення періоду "Загальної готовності ЦО".

Позивач також посилається на п. 4 наказу Чорнобильської атомної електростанції імені В.І. Леніна ВПО "Союзатоменерго" Міністерства енергетики і електрифікації СРСР "Про створення відділу мобілізаційної підготовки та цивільної оборони" №4с від 28.05.1985, згідно з яким наказано вважати начальника штабу ЦО і другого відділу заступником начальника ЦО ЧАЕС, що мають право від імені начальника ЦО віддавати з питань ЦО і мобілізаційної роботи усні і письмові розпорядження, обов'язкові для виконання усіма працівниками ЧАЕС, включаючи керівний склад.

Позивач також звертає увагу на наказ Чорнобильської атомної електростанції імені В.І. Леніна ВПО "Союзатоменерго" Міністерства енергетики і електрифікації СРСР №2с від 19.04.1985 р. "Про керівний склад, служби та формування цивільної оборони", пунктом 2 якого передбачено, що для організації виконання завдань по забезпеченню заходів цивільної оборони, підготовки спеціального формування, невоєнізованих формувань ЦО і керування ними при проведенні рятувальних і невідкладних аварійно-відновлювальних робіт створити служби цивільної оборони ЧАЕС, зокрема, пунктом 2.8 цього наказу передбачено створення Служби енергопостачання і світломаскування.

Позивач стверджує, що пунктом 7.1 цього наказу передбачено створення формувань цивільної оборони, а саме спеціальне формування - 600 осіб від підрозділів у відповідності з табелем.

За твердженням позивача прізвища вносились до цих наказів виключно начальників (керівників) цехів, а прізвищ інших працівників не вказували, оскільки вони зараховувались автоматично та виконували розпорядження своїх керівників по лінії цивільної оборони згідно з табелем, тому що цивільна оборона організовувалась за територіально-виробничим принципом в усіх населених пунктах та на всіх об'єктах народного господарства, а до складу її невоєнізованих формувань зараховувались в обов'язковому порядку громадяни СРСР, в тому числі чоловіки у віці від 16 до 60 років, за винятком інвалідів та осіб, що мали мобілізаційний припис та жінки від 16 до 55 років, за винятком вагітних жінок та жінок, які мають малолітніх дітей.

Позивач зазначає, що керівниками підрозділів ЧАЕС надавались усні розпорядження щодо залучення до складу невоєнізованих формувань цивільної оборони, тому згідно з пунктом 5 листа №672с від 06.12.1982 "Про використання нормативних документів з питань захисту персоналу та населення в разі аварії на ЧАЕС" позивача у зв'язку з аварією на ЧАЕС переведено до складу невоєнізованих формувань цивільної оборони автоматично.

Відповідач позов не визнав та подав відзив на позовну заяву, в якому зазначив, що 18.07.2018 ОСОБА_1 звернувся до Управління соціального захисту населення із заявою про встановлення статусу інваліда війни та видачу посвідчення інваліда війни другої групи, як особі яка приймала участь в роботах по ліквідації аварії на ЧАЕС у складі Цивільної оборони.

Разом з цим, як вказує відповідач, в документах, наданих позивачем, відсутнє документальне підтвердження залучення позивача особисто до формувань Цивільної оборони та відношення характеру виконуваних позивачем робіт до завдань Цивільної оборони, що є обов'язковою передумовою для встановлення статусу інваліда війни та видачі відповідного посвідчення для даної категорії осіб, а тому підстави для встановлення статусу інваліда війни відсутні.

Крім того, відповідач вказує, що у довідці МСЕК №101062 з 27.10.1999 причина інвалідності ОСОБА_1 вказана як «професійне захворювання, пов'язане з роботами по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС», що не відповідає поняттю та змісту статусу інваліда війни відповідно до п.9 ч.2 ст.7 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", а саме не зазначено, що причина інвалідності пов'язана з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи у складі формувань Цивільної оборони.

Також, відповідач наголошує, що наказ начальника цивільної оборони - директора Чорнобильської АЕС №2с від 19.04.1985, на який посилається у позовній заяві позивач, відповідно до якого на Чорнобильській АЕС було створено формування Цивільної оборони чисельністю 600 осіб, не може бути доказом того, що саме ОСОБА_1 був віднесений до цих 600 осіб, адже в даному наказі прізвища позивача немає, а на момент аварії на Чорнобильській АЕС працювало набагато більше осіб, аніж 600, тобто залучені до цього формування були не всі.

Крім того, відповідач посилається на судову практику вирішення спорів у справах даної категорії, зокрема, постанови Верховного Суду від 07.06.2018 у справі №377/797/17 та від 10.05.2018 у справі №279/12162/15-а.

Ознайомившись із відзивом відповідача на позовну заяву, позивач надав суду відповідь на відзив (а.с.145-148), в якому, зокрема, зазначено, що посилання відповідача на постанови Верховного Суду від 07.06.2018 у справі №377/797/17 та від 10.05.2018 у справі №279/12162/15-а є безпідставним, оскільки у цих справах взагалі були відсутні та не досліджувались первинні документи формування Цивільної оборони на Чорнобильській АЕС.

Розглянувши відповідь на відзив, відповідачем надані суду заперечення на відповідь на відзив (а.с.156-157), в яких відповідач зазначив, що з матеріалів справи вбачається, що позивач не брав участь у загонах спецзахисту формувань Цивільної оборони, що знаходились в структурі Міністерства оборони колишнього Союзу РСР, тому підстави для поширення на позивача дії п. 9 ч. 2 ст. 7 Закону України «Про статус ветеранів, гарантії їх соціального захисту» відсутні.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 22.08.2018 відкрито провадження в адміністративній справі №810/4287/18, постановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження, розпочато підготовку справи до судового розгляду, витребувано докази по справі, зокрема, від позивача, відповідача та Державного спеціалізованого підприємства «Чорнобильська атомна електростанція» та призначено підготовче судове засідання на 17.09.2018.

Протокольною ухвалою суду від 17.09.2018 підготовче судове засідання відкладено у зв'язку з необхідністю надання позивачу часу для підготовки відповіді на відзив на 18.10.2018.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 18.10.2018 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 20.11.2018.

У судове засідання, призначене на 20.11.2018, з'явився представник позивача.

Відповідач у судове засідання 20.11.2018 не з'явився, про дату, час та місце судового засідання був повідомлений належним чином та своєчасно.

Разом з цим, 12.11.2018 на адресу суду від відповідача надійшло клопотання від 05.11.2018 №02-32/210 про розгляд справи №810/4287/18 без участі представника відповідача.

20.11.2018 через канцелярію суду від представника позивача надійшло клопотання про продовження розгляду справи №810/4287/18 у порядку письмового провадження.

У судовому засіданні 20.11.2018 суд поставив на обговорення питання про можливість продовжити розгляд справи у порядку письмового провадження.

Присутній у судовому засіданні 20.11.2018 представник позивача щодо продовження розгляду справи у порядку письмового провадження не заперечував.

Частиною третьою статті 194 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що особа, яка бере участь у справі, має право заявити клопотання про розгляд справи за її відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі особи, які беруть участь у справі, судовий розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Відповідно до частини дев'ятої статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але прибули не всі особи, які беруть участь у справі, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

Враховуючи, що матеріали справи у достатній мірі характеризують взаємовідносини сторін, відсутність потреби у заслуховуванні свідків чи експерта, протокольною ухвалою суду від 20.11.2018 постановлено здійснювати подальший розгляд справи №810/4287/18 у порядку письмового провадження.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

в с т а н о в и в:

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином України, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1, паспорт серії НОМЕР_4, виданий Славутицьким МВ ГУ МВС України в Київській області 31 січня 1997 року (а.с.46-47).

Згідно з наказом (розпорядженням) Чорнобильської АЕС про прийняття на роботу №363 від 11.04.1978 ОСОБА_1 зараховано на роботу з 12.04.1978 до другого енергоблоку слюсарем з ремонту устаткування машинних цехів (а.с.127).

Судом встановлено, що ОСОБА_1 у період з 12.04.1978 по 23.11.1999 працював на Чорнобильській АЕС, що підтверджується записами у трудовій книжці (а.с.55-59) та відомостями, зазначеними в особистій картці ОСОБА_1 НОМЕР_5, табельний номер НОМЕР_6 (а.с.129-130).

Так, з 12.04.1978 позивач зарахований до Чорнобильської АЕС слюсарем 5 розряду з ремонту устаткування машинних цехів у цех централізованого ремонту.

05.06.1979 позивачу присвоєно 3-й розряд слюсаря з ремонту устаткування машинних цехів.

10.03.1982 позивача переведено слюсарем з ремонту устаткування машинних цехів по третьому розряду до турбінного цеху №1.

01.05.1983 позивачу присвоєно кваліфікацію слюсаря з ремонту устаткування машинних цехів 4 розряду.

25.02.1986 позивач переведений машиністом-обхідником допоміжного турбінного устаткування 5 гр. у цьому ж цеху.

01.12.1998 позивач переведений слюсарем 3 розряду з ремонту устаткування котелень в ЦТПК м. Славутич МЖКХ за станом здоров'я.

23.11.1999 позивача звільнено з Чорнобильської АЕС за п. 2 ст. 40 КЗпП України внаслідок невідповідності займаній посаді, внаслідок стану здоров'я, що перешкоджає продовженню даної роботи.

До матеріалів справи долучено копію наказу (розпорядженням) Чорнобильської атомної електростанції про припинення трудового договору №384 лс від 24.11.1999 ОСОБА_1 звільнено 23.11.1999 у зв'язку з невідповідністю займаній посаді, за станом здоров'я на підставі ст. 40 п. 2 КЗпП УРСР (а.с.128).

Суд зазначає, що наказом від 01.02.1990 №80 «Про створення виробничого об'єднання «Чорнобильська АЕС» у відповідності до рішення наради під головуванням заступника Голови Ради Міністрів СРСР т. Догужиєва В.Х. /протокол №ВД-239 від 08-10.08.1989/ за погодженням із заступником Голови Ради Міністрів УРСР т. Гладушем В.Д. /лист №21-216/4 від 26.01.1990/ з метою вдосконалення структури управління Чорнобильською АЕС, створено Виробниче об'єднання «Чорнобильська атомна електростанція» та включено до його складу: Чорнобильську атомну електростанцію із підсобним сільським господарством /головне підприємство/ із самостійним балансом; Багатогалузеве підприємство комунального господарства м. Славутич із самостійним балансом; Відділ робітничого постачання із самостійним балансом; Автотранспортне підприємство з окремим балансом (а.с.140).

Також, відповідно до наказу Міністерства атомної енергетики та промисловості СРСР від 13.02.1991 №96 «Про організацію НВО «Чорнобильська АЕС» створено Науково-виробниче об'єднання «Чорнобильська атомна електростанція» (а.с.141).

Крім цього, постановою Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2001 р. № 399 «Про утворення державного спеціалізованого підприємства "Чорнобильська АЕС"», зокрема, утворено на базі відособленого підрозділу "Чорнобильська АЕС" Державного підприємства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" Державного спеціалізованого підприємства "Чорнобильська АЕС" шляхом його виділення із складу зазначеної компанії з віднесенням до сфери управління Міністерства з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи (а.с.142).

Судом встановлено, що позивач є учасником ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС у 1986 рр. та громадянином, захворювання якого пов'язане з наслідками Чорнобильської катастрофи (категорія 1), що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_2, виданим Мінчорнобиль України 22.12.1992, та вкладкою НОМЕР_3 до посвідчення серії НОМЕР_2, які є безстроковими (а.с. 44).

Відповідно до довідки Обласної спеціалізованої МСЕК Сер. КИО-І №101062 від 03.11.1999 позивачу з 27.10.1999 встановлено довічно другу групу інвалідності, причина інвалідності - професійне захворювання, пов'язане з роботами по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС (а.с. 41).

Згідно із випискою від 03.11.1999 з акту огляду МСЕК про результати визначення ступеню втрати професійної працездатності у відсотках, потреби у додаткових видах допомоги, виданої Обласною спеціалізованою МСЕК, до довідки сер. КИО-І №101062 ступінь втрати професійної працездатності ОСОБА_1 з 27.10.1999 становить 70%, довічно, професійне захворювання пов'язане з роботами по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС ( а.с.42).

З експертного висновку Центральної міжвідомчої експертної комісії по встановленню причинного зв'язку хвороб, інвалідності та смерті з дією іонізуючого випромінювання та інших шкідливих чинників внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС від 05.10.1998 №1992-1823 вбачається, що Центральна міжвідомча експертна комісія на засіданні №6 віл 15.09.1998 розглянула звернення ОСОБА_1 та надану документацію на предмет встановлення причинного зв'язку хвороб, інвалідності і смерті з дією іонізуючого випромінювання та інших шкідливих чинників внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС, встановлено основний діагноз: «Дисциркуляторна енцефалопатія ІІ ст. з симпато-адреналовими кризами, центральною вестибулярною дисфункцією ІІ-ІІІ ст. Органічне ураження головного мозку, переважно судинного ґенезу, цереброастенічний синдром». Згідно експертного висновку захворювання позивача пов'язане з роботами з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС (а.с.43).

18.07.2018 за вх. №39/01-15 позивач звернувся до Управління соціального захисту населення Славутицької міської ради Київської області із заявою від 18.07.2018 щодо перегляду питання з новими доданими документами про встановлення статусу інваліда війни другої групи та видачі відповідного посвідчення, до якої додані відповідні документи (а.с. 96-97).

Листом від 31.07.2018 №02-16/1517 Управлінням соціального захисту населення Славутицької міської ради Київської області було відмовлено позивачу у встановленні статусу інваліда війни та видачі відповідного посвідчення.

Вказана відмова мотивована тим, що у долучених документах до звернення від 18.07.2018 відсутні докази, які б однозначно та у встановленому порядку підтверджували залучення саме ОСОБА_1 до формувань Цивільної оборони. Як зазначив відповідач, ОСОБА_1 не брав участь у загонах спецзахисту формувань Цивільної оборони, що знаходилися в структурі Міністерства оборони колишнього Союзу РСР. У зв'язку вищевикладеним, правові підстави для поширення на позивача статусу особи з інвалідністю внаслідок війни відповідно до п.9 ст.7 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" відсутні (а.с.95).

Крім цього, Управлінням соціального захисту населення Славутицької міської ради Київської області у листі від 31.07.2018 №02-16/1517 вказано, що питання з приводу такого самого предмету і з тих самих підстав, а саме щодо встановлення ОСОБА_1 статусу інваліда війни як особі, залученій до складу формувань Цивільної оборони, яка стала інвалідом внаслідок захворювання, пов'язаного з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, відповідно до п.9 ст.7 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" та видачі ОСОБА_1 посвідчення інваліда війни за позовом ОСОБА_1 до Управління соціального захисту населення Славутицької міської ради було розглянуто у судовому порядку (справа №377/797/17).

Як зазначає відповідач, в адміністративній справі №377/797/17 постановою Славутицького міського суду Київської області від 26.10.2017, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 05.12.2017 та постановою Верховного Суду від 07.06.2018 ОСОБА_1 було відмовлено у встановленні статусу інваліда війни та видачі посвідчення інваліда війни, виходячи з того, що надані ОСОБА_1 документи не підтверджують участі у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС саме у складі формувань Цивільної оборони, що є обов'язковою передумовою для встановлення статусу інваліда війни згідно п.9 ч.2 ст.7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1 Верховний Суд в постанові від 07.06.2018 (справа №377/797/17) вказав на те, що формування Цивільної оборони чисельністю 600 осіб створеної на ДСП «Чорнобильська АЕС», відповідно до наказу начальника цивільної оборони - директора Чорнобильської АЕС №2с від 19.04.1985, не свідчить про участь ОСОБА_1 у цьому складі, а доводи ОСОБА_1 щодо відсутності однозначної вимоги про обов'язковість видання розпорядчого документу по підприємству про залучення конкретної особи до дій у складі формувань Цивільної оборони, є безпідставними, оскільки в межах спірних правовідносин має бути підтверджена належними та допустимими доказами участь саме позивача у ліквідації наслідків аварії у складі формувань Цивільної оборони.

Крім того, в зазначеній постанові Верховного Суду від 07.06.2018 по справі №377/797/17 суд зробив висновок про необхідність достовірного, документального підтвердження участі особи у формуваннях Цивільної оборони для надання їй статусу інваліда війни. Позаяк в протилежному випадку статус інваліда війни (на підставі пункту 9 частини другої статті 7 Закону № 3551-ХІІ) поширюватиметься на всіх, хто належить до категорії осіб, які брали безпосередню участь у ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС і її наслідків і відповідно мають статус ліквідатора наслідків аварії на Чорнобильській АЕС (підпункт 1 частини першої статті 9 Закону № 796-ХІІ).

Також відповідачем у листі від 31.07.2018 №02-16/1517 зазначено, що не усі особи, які виконували роботи з ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, підпадають під дію п. 9 ч.2 ст.7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». Статус інвалідів війни розповсюджується на осіб, залучених до складу формувань Цивільної оборони на підставі Закону України «Про внесення змін до статті 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 15.06.2004 №1770-IV. З пояснювальної записки до проекту Закону України «Про внесення змін до статті 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 15.06.2004 №1770-IV вбачається, що до категорії осіб, залучених до складу формувань Цивільної оборони, законодавець запропонував вузьку категорію осіб (1300 чоловік), які перші з днів аварії разом з військовослужбовцями виконували роботи у 30-тикілометровій зоні найвищого радіоактивного забруднення у складі мобільних загонів спецзахисту формувань Цивільної оборони, що знаходилися в структурі Міністерства оборони колишнього Союзу РСР, діяли за його статутом та підпорядковувалися військовому командуванню. Як відмітив відповідач, аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 10 травня 2018 року у справі №279/12162/15-а.

Вважаючи таку відмову відповідача протиправною, позивач звернувся з даним адміністративним позовом до суду.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд зазначає наступне.

В силу вимог частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правовий статус ветеранів війни, забезпечення створення належних умов для їх життєзабезпечення, сприяння формуванню в суспільстві шанобливого ставлення до них визначаються Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" від 22.10.1993 №3551-XII (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, далі - Закон №3551-XII).

Відповідно до статті 1 Закону №3551-XII цей Закон спрямований на захист ветеранів війни шляхом створення належних умов для підтримання здоров'я та активного довголіття; організації соціального та інших видів обслуговування, зміцнення матеріально-технічної бази створених для цієї мети закладів і служб та підготовки відповідних спеціалістів; виконання цільових програм соціального і правового захисту ветеранів війни; надання пільг, переваг та соціальних гарантій у процесі трудової діяльності відповідно до професійної підготовки і з урахуванням стану здоров'я.

Стаття 4 Закону №3551-XII визначає, що ветеранами війни є особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав. До ветеранів війни належать: учасники бойових дій, інваліди війни, учасники війни.

Відповідно до пункту 9 частини 2 статті 7 Закону №3551-XII до осіб з інвалідністю внаслідок війни належать також особи з інвалідністю з числа осіб, залучених до складу формувань Цивільної оборони, які стали особами з інвалідністю внаслідок захворювань, пов'язаних з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи.

Статтею 10 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" від 28.02.1991 № 796-XII (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, далі - Закон № 796-XII) визначено, що учасниками ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС вважаються громадяни, які безпосередньо брали участь у будь-яких роботах, пов'язаних з усуненням самої аварії, її наслідків у зоні відчуження у 1986-1987 роках незалежно від кількості робочих днів, а у 1988-1990 роках - не менше 30 календарних днів, у тому числі проведенні евакуації людей і майна з цієї зони, а також тимчасово направлені або відряджені у зазначені строки для виконання робіт у зоні відчуження, включаючи військовослужбовців, працівники державних, громадських, інших підприємств, установ і організацій незалежно від їх відомчої підпорядкованості, а також ті, хто працював не менше 14 календарних днів у 1986 році на діючих пунктах санітарної обробки населення і дезактивації техніки або їх будівництві. Перелік цих пунктів визначається Кабінетом Міністрів України.

Таким чином, особи залучені до складу формувань Цивільної оборони, які стали інвалідами внаслідок захворювання пов'язаних з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи належать до інвалідів війни.

Отже, якщо особа була залучена до складу формувань Цивільної оборони та стала інвалідом внаслідок захворювання, пов'язаного з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, така особа належить до числа інвалідів війни та має право на отримання відповідного посвідчення.

Аналізуючи приписи пункту 9 частини 2 статті 7 Закону №3551-XII суд констатує, що цей Закон не містить вимог, які визначають порядок та форму залучення осіб до складу формувань Цивільної оборони.

Правила видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів війни врегульовані Положенням про порядок видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів війни, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 12.05.1994 №302 (далі - Положення №302, який був чинний на момент виникнення спірних відносин).

Згідно з абзацом 1 пункту 2 Положення №302 посвідчення є документом, що підтверджує статус ветеранів війни та інших осіб, на яких поширюється чинність Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", на основі котрого надаються відповідні пільги і компенсації.

Пунктом 3 Положення №302 передбачено, що відповідно до Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" до ветеранів війни належать: учасники бойових дій, інваліди війни, учасники війни. Інвалідам війни (стаття 7 зазначеного Закону) видаються посвідчення з написом "Посвідчення інваліда війни" та нагрудний знак "Ветеран війни - інвалід".

Згідно з абзацом 2 пункту 7 Положення №302 "Посвідчення інваліда війни", "Посвідчення учасника війни" і відповідні нагрудні знаки, "Посвідчення члена сім'ї загиблого" видаються органами праці та соціального захисту населення за місцем реєстрації громадянина.

Відповідно до пункту 10 Положення №302 "Посвідчення інваліда війни" видається на підставі довідки медико-соціальної експертної комісії про групу та причину інвалідності.

Інвалідам війни, у яких групу інвалідності встановлено без терміну перегляду, видаються безтермінові посвідчення, іншим - на період встановлення групи інвалідності. У разі продовження медико-соціальною експертною комісією терміну чи зміни групи інвалідності в посвідчення (на правій внутрішній стороні) вклеюється новий бланк, до якого вносяться відповідні записи. Записи в бланку завіряються відповідно до пункту 8 цього Положення.

Аналіз наведених норм свідчить про те, що підставою для отримання посвідчення інваліда війни є наявність у особи довідки медико-соціальної експертної комісії про групу та причину інвалідності, а уповноваженою особою щодо видачі останнього є органи праці та соціального захисту населення за місцем реєстрації громадянина.

Тобто, необхідність надання будь-яких інших документів на підтвердження факту участі особи в ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи законодавством не передбачено.

Як вбачається з наявної в матеріалах справи трудової книжки та особистої картки ОСОБА_1 НОМЕР_5, табельний номер НОМЕР_6, останній з 12.04.1978 по 10.03.1982 працював слюсарем з ремонту устаткування машинних цехів у цеху Чорнобильської АЕС; з 10.03.1982 по 25.02.1986 працював слюсарем з ремонту устаткування машинних цехів турбінного цеху №1 Чорнобильської АЕС; з 25.02.1986 по 01.12.1998 працював машиністом-обхідником допоміжного турбінного устаткування 5 гр. турбінного цеху №1 Чорнобильської АЕС; з 01.12.1998 по 23.11.1999 працював слюсарем з ремонту устаткування котелень в ЦТПК м. Славутич МЖКХ Чорнобильської АЕС.

Судом встановлено, що позивач виконував роботи по ліквідації наслідків аварії, що підтверджується табелями обліку робочого часу працівників турбінного цеху Чорнобильської АЕС за квітень 1986 року (а.с.38-39а).

Згідно із аварійним маршрутним листом №1124 ОСОБА_1, який перебував на посаді машиніста-обхідника допоміжного турбінного устаткування у турбінному цеху та здійснював обслуговування ДПУ 1 і 2 блоків Чорнобильської АЕС Чорнобильської АЕС, евакуювався 27.04.1986 о 13:00 год. (а.с.40).

Так, відповідно до акту №207 від 20.11.1986 про нещасний випадок на виробництві, затвердженого головним інженером ЧАЕС, ОСОБА_1, перебуваючи на посаді машиніста-обхідника 5 групи у турбінному цеху на ділянці майстра ОСОБА_9, на якому стався нещасний випадок, а саме, 26.04.1986 на ЧАЕС сталась ядерна аварія реактора 4-го блоку із значним виходом радіаційних речовин в навколишнє середовище, 26.04.1986 та 27.04.1986 ОСОБА_1 працював з 0:00 год. до 8:00 год. під керівництвом ОСОБА_9 та відключав устаткування. Втрата працездатності настала 29.04.1986 р. Травмуючий фактор: іонізуюче випромінювання. Діагноз згідно листка непрацездатності: Променевий опік першого ступеню стегон, гомілок, сідниць (а.с.33-34).

Згідно із наказом Чорнобильської АЕС ім. В.І. Леніна від 14.07.1986 №107к ОСОБА_1 з 06.08.1986 тимчасово - до допуску в особливо шкідливі умови праці, переведено у ЖКУ черговим по штабу «Лісової галявини» із збереженням середньої заробітної плати за основним місцем роботи (а.с.163).

Довідкою №14999 від 24.01.2001 р. передбачено, що ОСОБА_1 був безпосередньо зайнятий на роботах, передбачених Постановою ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС від 29.12.1987 №1497-378 та Постановою Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС від 05.06.1986 №665-195, які дають право на державну пенсію на пільгових умовах у відповідності до списку №1, затвердженого Постановою Ради Міністрів СРСР від 22.08.1956 №1173, у період: з 26 квітня 1986 року по 01 червня 1987 року; з 25 вересня 1987 року по 31 грудня 1987 року; з 01 січня 1988 року по 30 листопада 1998 року. Час вказаної роботи до 01.01.1988 року зараховується у стаж при призначенні пенсії у трьохкратному, а в 1988 - 2003 роках в полуторному розмірі (а.с.39).

Відповідно до довідки Чорнобильської АЕС №649-60/14-955 від 30.03.1992 доза зовнішнього опромінення ОСОБА_1 за період роботи з ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС та ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС з 26.04.1986 по 27.04.1986 склала 40 рад (а.с.164).

Згідно із вимогами нормативно-правових актів з Цивільної оборони, які були чинними на момент аварії на Чорнобильській катастрофі, зокрема, Положення про Цивільну оборону СРСР, затвердженого постановою ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР від 18.03.1976 №201-78, наказів заступника Міністра оборони СРСР - начальника ЦО СРСР від 06.06.1975 №90 (Положення про невоєнізовані формування ЦО і норми оснащення (табелювання) їх матеріально-технічними засобами) та від 29.06.1976 №92 (настанова про організацію та ведення Цивільної оборони в районі (Сільському на сільськогосподарському об'єкті народного господарства), розпорядження ЦО СРСР від 26.04.1986, начальника ЦО УРСР від 28.04.1986, начальника Цивільної оборони Київської області - голови Київської обласної Ради народних депутатів трудящих за 1986 рік (від 29.04.1986 №01, від 30.04.1986 №02, від 04.05.1986 №16, від 19.05.1986 №52 та інші), цивільна оборона організовувалась за територіально-виробничим принципом в усіх населених пунктах та на всіх об'єктах народного господарства, а до складу її невоєнізованих формувань зараховувались в обов'язковому порядку громадяни СРСР, в тому числі - чоловіки у віці від 16 до 60 років, за винятком інвалідів та осіб, що мали мобілізаційні приписи та жінки від 16 до 55 років за винятком вагітних жінок та жінок, які мають дітей до 8 років.

Дана обставина також підтверджена Інформаційною довідкою Департаменту з питань цивільного захисту та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи Київської обласної державної адміністрації від 01.09.2017 №01.1-14-1366-19, адресованої ОСОБА_1 (а.с. 36).

Крім цього, як вбачається із супровідного листа щодо надання вищевказаної Інформаційної довідки позивачу від 01.09.2017 №01.1-14/1406, Департаментом з питань цивільного захисту та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи Київської обласної державної адміністрації зазначено, що Інформаційною довідкою від 01.09.2017 №01.1-14-1366-19 підтверджено, що ОСОБА_1 був задіяний в роботах по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС у складі формувань цивільної оборони (а.с.35).

Тобто, формування Цивільної оборони, в тому числі і невоєнізовані, створювалися саме з метою виконання робіт по ліквідації наслідків аварії, катастроф і стихійних лих. Отже, громадяни, які виконували роботи по ліквідації Чорнобильської катастрофи (аварії на ЧАЕС та її наслідків) залучалися до виконання цих робіт саме у складі формувань Цивільної оборони.

При цьому, жоден нормативний документ з питань цивільної оборони не містить однозначної вимоги щодо обов'язковості видання розпорядчого документу про залучення конкретної особи до дій у складі формувань цивільної оборони.

Така ж правова позиція викладена в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 13.04.2017 у справі № К/800/11747/17.

Аналіз наведених норм чинного законодавства дає підстави для висновку про те, що факт залучення громадян до складу формувань цивільної оборони не потрібно встановлювати, оскільки відповідно до норм законодавства, що діяло на момент аварії на Чорнобильській АЕС, на всіх без виключення підприємствах, установах та організаціях, до складу цивільної оборони в обов'язковому порядку зараховувалось все працездатне населення.

Суд враховує, що позивач став інвалідом внаслідок захворювань, пов'язаних з роботами по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЄС, що підтверджується наявними у справі доказами.

Так, як вже встановлено судом, позивач є громадянином, який постраждав внаслідок Чорнобильської катастрофи категорії 1, є учасником ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС у 1986 р. та громадянином, захворювання якого пов'язане з наслідками Чорнобильської катастрофи (категорія 1), що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_2, виданого Мінчорнобиль України 22.12.1992, та вкладкою НОМЕР_3 до посвідчення серії НОМЕР_2, які є безстроковими (а.с. 44).

Відповідно до довідки Обласної спеціалізованої МСЕК Сер. КИО-І №101062 від 03.11.1999 позивачу з 27.10.1999 встановлено довічно другу групу інвалідності, причина інвалідності - професійне захворювання, пов'язане з роботами по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС (а.с. 41).

Згідно із випискою від 03.11.1999 з акту огляду МСЕК про результати визначення ступеню втрати професійної працездатності у відсотках, потреби у додаткових видах допомоги, виданої Обласною спеціалізованою МСЕК, до довідки сер. КИО-І №101062 ступінь втрати професійної працездатності ОСОБА_1 з 27.10.1999 становить 70%, довічно, професійне захворювання пов'язане з роботами по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС ( а.с.42).

З експертного висновку Центральної міжвідомчої експертної комісії по встановленню причинного зв'язку хвороб, інвалідності та смерті з дією іонізуючого випромінювання та інших шкідливих чинників внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС від 05.10.1998 №1992-1823 вбачається, що Центральна міжвідомча експертна комісія на засіданні №6 віл 15.09.1998 розглянула звернення ОСОБА_1 та надану документацію на предмет встановлення причинного зв'язку хвороб, інвалідності і смерті з дією іонізуючого випромінювання та інших шкідливих чинників внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС, встановлено основний діагноз: «Дисциркуляторна енцефалопатія ІІ ст. з симпато-адреналовими кризами, центральною вестибулярною дисфункцією ІІ-ІІІ ст. Органічне ураження головного мозку, переважно судинного ґенезу, цереброастенічний синдром». Згідно експертного висновку захворювання позивача пов'язане з роботами з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС (а.с.43).

Відповідно до наказу Міністерства енергетики і електрифікації СРСР від 28.05.1981 №45с «Про створення спецформувань на атомних електростанціях» на виконання постанови Ради Міністрів СРСР від 25.11.1980 №833-283 «Про заходи щодо подальшого підвищення безпеки атомних електростанцій» (наказ Міненерго СРСР від 11.11.1980 №81сс), якою зобов'язано Міністерство енергетики і електрифікації СРСР створити на кожній атомній електростанції спеціальні відомчі формування та забезпечити залучення невоєнізованих формувань цивільної оборони для захисту персоналу, населення і для відновлення атомних електростанцій у випадку аварій, стихійних лих у мирний час та масових руйнувань у військовий час, введено в дію «Положення про спеціальні відомчі формування атомних станцій» та «Програму підготовки спеціальних відомчих формувань атомних станцій», розроблені спільно з Мінздравом СРСР і узгоджені зі штабом цивільної оборони СРСР (а.с.22).

Листом Всесоюзного промислового об'єднання по атомній енергетиці "Союзатоменерго" Міністерства енергетики і електрифікації СРСР №672с від 06.12.1982 р. "Про використання нормативних документів з питань захисту персоналу та населення в разі аварії на АС" директору Чорнобильської АЕС, зокрема, роз'яснено, що ліквідація наслідків радіаційних аварій, включаючи МПА (максимальна проектна аварія), може проводитися персоналом або в складі звичайної цехової структури, або структури Цивільної оборони, на розсуд директора атомної станції. Переведення роботи персоналу в структуру Цивільної оборони є обов'язковим при виникненні гіпотетичної аварії на атомній станції або введення періоду "Загальної готовності Цивільної оборони" (а.с. 20).

Судом встановлено, що згідно із пунктом 1 наказу Чорнобильської атомної електростанції імені В.І. Леніна від 03.04.1986 №4-ДСК «Про підготовку навчання цивільної оборони» до навчання залучено:

- всіх заступників, штаб і всі служби цивільної оборони на весь період навчання. Евакуаційну комісію, збірні евакопункти, розрахунково-аналітичну групу та всіх керівників структурних підрозділів - за окремим планом по мірі відпрацювання навчальних питань;

- групу зв'язку та групу з обслуговування сховищ - на весь період навчання. Спеціальне формування та формування ЦО - по мірі необхідності;

- увесь персонал станції - для відпрацювання дій за сигналами ЦО.

Пунктом 3 вищевказаного наказу зобов'язано начальників служб ЦО, начальників цехів та відділів, командирам формувань завершити підготовку особового складу, який бере участь у навчанні та провести тренування з оповіщення й збору формувань ЦО, уточнити плани служб та всю документацію ЦО терміном до 13.05.1986 (а.с.23-24).

Чорнобильською атомною електростанцією імені В.І. Леніна ВПО "Союзатоменерго" Міністерства енергетики і електрифікації СРСР 19.04.1986 року видано наказ №2с від 19.04.1985 "Про керівний склад, служби та формування цивільної оборони" із грифом «Таємно», відповідно до якого створено пункт управління Цивільної оборони Чорнобильської АЕС (пункт 1 наказу); для організації виконання завдань по забезпеченню заходів цивільної оборони, підготовки спеціального формування, невоєнізованих формувань ЦО і керівництва ними при проведенні рятувальних і невідкладних аварійно-відновлювальних робіт створено служби цивільної оборони ЧАЕС, зокрема, службу електропостачання та світломаскування (пункт 2 наказу).

Підпунктом 7.1 пункту 7 вказаного наказу передбачено створення формувань цивільної оборони Чорнобильської АЕС, зокрема, спеціальне формування - 600 осіб від підрозділів у відповідності з табелем (а.с. 17-19).

28.05.1986 Чорнобильською атомною електростанцією імені В.І. Леніна ВПО "Союзатоменерго" Міністерства енергетики і електрифікації СРСР видано наказ "Про створення відділу мобілізаційної підготовки та цивільної оборони" №4с, згідно з яким з 01.06.1985 року створено відділ мобілізаційної підготовки та цивільної оборони у відповідності із штатним розписом, затвердженим 23.05.1985 р., в документах відкритого характеру відділ мобілізаційної підготовки та цивільної оборони іменувати умовно "другий відділ", на начальника відділу мобілізаційної підготовки та цивільної оборони покладено виконання функціональних обов'язків начальника штаба цивільної оборони Чорнобильської АЕС, наказано вважати начальника штабу ЦО і другого відділу заступником начальника цивільної оборони ЧАЕС, що має право від імені начальника ЦО віддавати з питань ЦО і мобілізаційної роботи усні і письмові розпорядження, обов'язкові для виконання усіма працівниками ЧАЕС, включаючи керівний склад (а.с.21).

Судом встановлено, що відповідно до наказу Виробничого об'єднання «Комбінат» Чорнобильської атомної електростанції ім. В.І. Леніна від 19.01.1989 №1 «Про структуру цивільної оборони ЧАЕС», враховуючи структурні та штатні зміни, які відбулися, нові вимоги до зміцнення оборони на Чорнобильській АЕС, створено пункт управління цивільної оборони Чорнобильської АЕС у складі: начальника цивільної оборони - директора; заст. начальника цивільної оборони з інженерно-технічних питань - головний інженер; заст. начальника ЦО з матеріально-технічного постачання - заступник директора із загальних питань; заст. начальника ЦО - помічник директора - начальник штабу ЦО; секретар парткому ЧАЕС; голова профспілкового комітету.

Пунктом 2 вищезазначеного наказу передбачено, що для організації виконання завдань із забезпечення заходів цивільної оборони, підготовки спеціального відомчого формування, невоєнізованих формувань ЦО та керівництва ними при проведенні рятівних та невідкладних аварійно-відновлюваних робіт створено служби цивільної оборони ЧАЕС, а саме: протипожежну службу, службу зв'язку й оповіщення, аварійно-технічну службу, матеріально-технічну службу, службу сховищ та укриттів, службу охорони суспільного порядку, службу протирадіаційного і протихімічного захисту, службу енергопостачання і світломаскування, медичну службу (а.с.25-27).

В силу положень статті 17 Закону України від 23.02.2006 №3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" у контексті розгляду даної справи суд також враховує висловлену Європейським судом з прав людини у рішеннях від 14.01.2011 року у справі "Щокін проти України" та від 07.07.2011 року у справі "Серков проти України" позицію в частині необхідності застосування національного законодавства у разі допущення можливості його неоднозначного тлумачення у найсприятливіший для заявника спосіб.

Суд наголошує, що відповідно до довідки Чорнобильської АЕС № 955 від 30.03.1992 доза зовнішнього опромінення ОСОБА_1 за період роботи з ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС та ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС з 26.04.1986 по 27.04.1986 склала 40 рад (а.с.164).

Досліджені судом документи безперечно підтверджують факт участі позивача в ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи саме у складі формувань Цивільної оборони Чорнобильської АЕС та отримання ним інвалідності другої групи внаслідок захворювання, пов'язаного з ліквідацією наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

Таким чином, матеріалами справи підтверджено, що позивач брав участь у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи у складі формувань Цивільної оборони та отримав інвалідність внаслідок захворювання, пов'язаного з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, а отже має право на встановлення статусу інваліда війни із видачею посвідчення інваліда війни.

При цьому, посилання відповідача на відсутність відомостей про наказ чи розпорядження штабу Цивільної оборони як на підставу для відмови в наданні позивачу статусу інваліда війни не ґрунтуються на вимогах закону.

За наведених обставин, суд приходить до висновку, що відмова відповідача у встановленні позивачу статусу інваліда війни і видачі відповідного посвідчення є необґрунтованою та такою, що порушує право позивача на одержання вказаного статусу та пов'язаного з ним соціального захисту.

Згідно із частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Частиною другою статті 77 цього Кодексу передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову, який відповідачем в даному випадку не виконаний.

Доказів, які б спростовували доводи позивача відповідачем як суб'єктом владних повноважень суду не надано.

При цьому суд акцентує особливу увагу на тому, що доводи відповідача, який стверджує про відсутність у наданих позивачем документах документального підтвердження залучення позивача особисто до формувань цивільної оборони згідно з наказом чи розпорядженням, є непереконливими з огляду на таке.

Суд вважає, що створення документів, на наявності яких наполягає відповідач, не залежить від волі позивача, адже позивач не є видавцем таких документів, отже на позивача не може бути покладений обов'язок доводити те, що від нього не залежить.

Натомість саме відповідач, наполягаючи на тому, що документи, які підтверджують залучення позивача особисто до формувань цивільної оборони у вигляді наказу чи розпорядження, повинен був надати суду такі документи або доводити відсутність прізвища позивача у таких документах, попри це відповідач перекладає на позивача обов'язок доказування, який лежить на самому відповідачеві.

Щодо посилання відповідача, що питання з приводу такого самого предмету і з тих самих підстав, а саме щодо встановлення ОСОБА_1 статусу інваліда війни як особі, залученій до складу формувань Цивільної оборони, яка стала інвалідом внаслідок захворювання, пов'язаного з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, відповідно до п.9 ст.7 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" та видачі ОСОБА_1 посвідчення інваліда війни за позовом ОСОБА_1 до Управління соціального захисту населення Славутицької міської ради було розглянуто у судовому порядку по справі №377/797/17, суд зазначає наступне.

Так, судом встановлено, що 09.10.2017 до Славутицького міського суду Київської області надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Управління соціального захисту населення Славутицької міської ради Київської області про визнання протиправним рішення відповідача від 21.09.2017 № 54/01-15 щодо відмови йому у наданні статусу інваліда війни і у видачі посвідчення «Інваліда війни» та визнання його інвалідом війни. Також позивач просив суд зобов'язати управління соціального захисту населення виконкому Славутицької міської ради Київської області видати йому посвідчення «Інваліда війни» встановленого зразку.

Постановою Славутицького міського суду Київської області від 26.10.2017 у справі №377/797/17, яка залишена без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 05.12.2017, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Управління соціального захисту населення Славутицької міської ради Київської області про визнання протиправними дій суб'єкта владних повноважень та зобов'язання вчинити певні дії - відмовлено (а.с.82-85).

Постановою Верховного Суду від 07.06.2018 у справі №377/797/17 касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а постанову Славутицького міського суду Київської області від 26.10.2017 та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 05.12.2017 у справі №377/797/17 залишено без змін (а.с.86-88).

Так, відповідно до частини 1 статті 370 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами.

Частиною 4 статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Отже, дана норма визначає преюдиційні підстави звільнення осіб, які беруть участь у справі, від доказування обставин з метою досягнення процесуальної економії - за наявності цих підстав у суду не буде необхідності досліджувати докази для встановлення певних обставин.

Суд враховує правову позицію, викладену в листі Вищого адміністративного суду України від 14.11.2012 № 2379/12/13-12 стосовно підстав звільнення від доказування згідно статті 72 КАС України (у редакції до 15.12.2017), відповідно до частини першої якої обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Так, звільнення від доказування з підстав установлення преюдиційних обставин в іншому судовому рішенні, передбачене частиною першою статті 72 КАС України (у редакції до 15.12.2017), варто розуміти так, що учасники адміністративного процесу не зобов'язані повторно доказувати ті обставини, які були встановлені чинним судовим рішенням в іншій адміністративній, цивільній або господарській справі, якщо в цій справі брали участь особи, щодо яких відповідні обставини встановлені.

Отже, за змістом частини першої статті 72 КАС України (у редакції до 15.12.2017) учасники адміністративного процесу звільнені від надання доказів на підтвердження обставин, які встановлені судом при розгляді іншої адміністративної, цивільної чи господарської справи. Натомість такі учасники мають право посилатися на зміст судового рішення у відповідних справах, що набрало законної сили, в якому відповідні обставини зазначені як установлені.

Водночас передбачене частиною першої статті 72 КАС України (у редакції до 15.12.2017) звільнення від доказування не має абсолютного характеру і не може сприйматися судом як неможливість спростування під час судового розгляду обставин, які зазначені в іншому судовому рішенні. Адміністративні суди не повинні сприймати як обов'язкові висновки щодо фактичних обставин справи, наведені у чинних судових рішеннях за інших адміністративних, цивільних чи господарських справ.

Для спростування преюдиційних обставин, передбачених частиною першою статті 72 КАС України (у редакції до 15.12.2017), учасник адміністративного процесу, який ці обставини заперечує, повинен подати суду належні та допустимі докази. Ці докази повинні бути оцінені судом, що розглядає справу, у загальному порядку за правилами статті 86 КАС України.

При цьому суди також повинні враховувати вимоги частин четвертої та п'ятої статті 11 КАС України щодо необхідності офіційного з'ясування всіх обставин справи і у відповідних випадках витребувати ті докази, яких, на думку суду, не вистачає для належного встановлення обставин у справі, що розглядається.

Якщо суд дійде висновку про те, що обставини у справі, що розглядається, є інакшими, ніж установлені під час розгляду іншої адміністративної, цивільної чи господарської справи, то справу належить вирішити відповідно до тих обставин, які встановлені безпосередньо судом, який розглядає справу.

Крім того, обов'язковість преюдиційних обставин, передбачена частиною четвертою статті 72 КАС України (у редакції до 15.12.2017), відповідно до буквального тлумачення зазначеної норми поширюється лише на обставини, встановлені безпосередньо: 1) або вироком у кримінальній справі; 2) або постановою про адміністративний проступок.

Відповідно обставини, установлені в інших процесуальних актах у кримінальних справах чи справах про адміністративні проступки (наприклад, у постанові про закриття кримінальної справи), не можуть розглядатися як обов'язкові відповідно до частини четвертої статті 72 КАС України.

При дослідженні постанови Славутицького міського суду Київської області від 26.10.2017 у справі №377/797/17 судом встановлено, що Славутицький міський суд Київської області дійшов висновку, що наявними в матеріалах справи документами, дійсно, підтверджується участь позивача в ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та встановлення йому у зв'язку з цим групи інвалідності, що у свою чергу є підставою для надання пільг та компенсацій, передбачених Законом України «Про статус і соціальний захист осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28.02.1991 № 796-ХІІ.

У то же час, Славутицьким міським судом Київської області у вищевказаній постанові зазначено, що надані позивачем документи не підтверджують його участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС саме у складі формувань Цивільної оборони, що є обов'язковою передумовою для встановлення статусу інваліда війни. Крім формувань Цивільної оборони, у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС брали участь інші формування, які створювались в іншому порядку, ніж невоєнізовані формування цивільної оборони та направлялись у райони виконання робіт згідно з розпорядженням керівників відповідних органів, відомств, організацій, установ та підприємств. Таким чином відсутні докази, які б свідчили про залучення ОСОБА_1 до формувань Цивільної оборони для ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, достатні для набуття статусу інваліда війни з підстав, встановлених пунктом 9 частини другої статті 7 Закону України № 3551-ХІІ «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».

У той же час, у межах розгляду даної справи позивачем надані додаткові порівняно зі справою №377/797/17 належні докази, які підтверджують факт участі позивача в ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи саме у складі формувань Цивільної оборони Чорнобильської АЕС.

Крім того, встановлені судом під час розгляду даної справи обставини є інакшими, ніж установлені під час розгляду справи №377/797/17, отже дану справу вирішено відповідно до тих доказів, які надані позивачем та витребувані судом під час її розгляду.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що вимоги позивача в частині визнання протиправною відмови Управління соціального захисту населення Славутицької міської ради Київської області у наданні позивачеві статусу інваліда війни та видачі відповідного посвідчення інваліда війни є обґрунтованими.

Щодо позовних вимог в частині зобов'язання відповідача встановити позивачу статус інваліда війни та видати відповідне посвідчення, суд зазначає таке.

Згідно приписів пункту 7 Положення про порядок видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів війни, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.05.1994 №302 (у редакції, чинній в період виникнення спірних правовідносин), "Посвідчення інваліда війни", "Посвідчення учасника війни" і відповідні нагрудні знаки, "Посвідчення члена сім'ї загиблого" видаються органами праці та соціального захисту населення за місцем реєстрації громадянина.

При цьому, суд зазначає, що у період розгляду справи судом постановою Кабінету Міністрів України від 22 серпня 2018 р. № 632, яка набрала чинності 31.08.2018, було внесено зміни до постанов Кабінету Міністрів України від 12 травня 1994 р. № 302 "Про порядок видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів війни" та від 2 січня 1995 р. № 1 "Про доповнення постанови Кабінету Міністрів України від 12 травня 1994 р. № 302".

Відповідно до Положення про порядок видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів війни, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.05.1994 №302 (у редакції від 31.08.2018), у тексті Положення слова "орган праці та соціального захисту населення", "структурний підрозділ місцевої держадміністрації з питань соціального захисту населення" в усіх відмінках і формах числа замінено словами "орган соціального захисту населення" у відповідному відмінку і числі; слова "інвалід війни" в усіх відмінках і формах числа замінено словами "особа з інвалідністю внаслідок війни" у відповідному відмінку і числі; слова і цифри "Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років та війни 1945 року з імперіалістичною Японією" замінено словами "Другої світової війни" згідно з Постановою КМ № 632 від 22.08.2018.

Так, згідно приписів абзацу 2 пункту 7 Положення №302 (у редакції від 31.08.2018) "Посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни", "Посвідчення учасника війни" і відповідні нагрудні знаки, "Посвідчення члена сім'ї загиблого" видаються структурними підрозділами з питань соціального захисту населення районних, районних у м.Києві держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у місті (у разі їх утворення) рад (далі - органи соціального захисту населення) за місцем реєстрації громадянина.

Згідно з пунктом 4 частини 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.

Відповідно до частини 4 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

Згідно абзацу 2 частини 4 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Згідно з Рекомендацією № R (80) 2 комітету Міністрів Ради Європи державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятою Комітетом Міністрів Ради Європи 11 травня 1980 року на 316-й нараді заступників міністрів, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Отже, дискреційним повноваженням є повноваження, яке надає певний ступінь свободи адміністративному органу при прийняті рішення, тобто, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) обрати один з кількох варіантів рішення.

Суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.

При цьому, у випадку, коли закон встановлює повноваження суб'єкта публічної влади в імперативній формі, тобто його діяльність чітко визначена законом, то суд зобов'язує відповідача прийняти конкретне рішення чи вчинити певну дію. У випадку, коли ж суб'єкт наділений дискреційними повноваженнями, то суд може лише вказати на виявлені порушення, допущені при прийнятті оскаржуваного рішення (дій), та зазначити норму закону, яку відповідач повинен застосувати при вчиненні дії (прийнятті рішення), з урахуванням встановлених судом обставин.

Суд зазначає, що дискреційні функції відповідача як суб'єкта владних повноважень щодо надання особі статусу інваліда війни на етапі, коли особа, яка звернулась, є інвалідом внаслідок захворювання, пов'язаного з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи та має докази залучення до складу формувань цивільної оборони, досить жорстко обмежені в законодавчому порядку, а тому зазначені відповідачем підстави відмови, зокрема, пов'язані із відсутністю розпорядчого документу по лінії Цивільної оборони про залучення підприємств, установ (наказ чи розпорядження) до вказаного формування та розпорядчого документу по підприємству, установі про залучення особи до складу зазначеного формування, обов'язок з прийняття яких не передбачено жодною законодавчою нормою - не належить до передбачених законом підстав відмови в наданні позивачу статусу інваліда війни.

Суд зазначає, що позивачем надано як відповідачу, так і суду докази наявності підстав для встановлення йому статусу інваліда війни та видачі відповідного посвідчення, передбачених пунктом 9 частини 2 статті 7 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", а тому суд приходить до висновку про обґрунтованість позовних вимог щодо зобов'язання відповідача встановити позивачу статус інваліда війни та видати відповідне посвідчення.

З урахуванням тієї обставини, що оскаржувана відмова відповідача в розглядуваній ситуації не ґрунтується на дискреційних повноваженнях, суд вважає за необхідне зобов'язати відповідача встановити позивачу статус особи з інвалідністю внаслідок війни та видати позивачу посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни.

При цьому, суд враховує, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Відповідно до статей 9, 77 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідач як суб'єкт владних повноважень належних і достатніх доказів, які б спростували доводи позивача, не надав.

Щодо позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 07.06.2018 у справі №377/797/17, на яку відповідач посилається в обґрунтування заперечень проти позову, суд зазначає таке.

Згідно позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 07.06.2018 у справі №377/797/17 Верховний Суд зазначив, що правильними є висновки судів попередніх інстанцій про те, що умовами для набуття статусу інваліда війни з підстав, встановлених пунктом 9 частини другої статті 7 Закону № 3551-ХІІ, є: 1) настання інвалідності внаслідок захворювання, пов'язаного з ліквідацією наслідків аварії на Чорнобильській АЕС; 2) участь особи у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС саме у складі формувань Цивільної оборони.

Водночас, за позицією Верховного Суду у згадуваній постанові для набуття статусу інваліда війни (з підстав, встановлених пунктом 9 частини другої статті 7 Закону №3551-ХІІ) окрім як факту настання в особи інвалідності внаслідок захворювання, пов'язаного з ліквідацією наслідків аварії на Чорнобильській АЕС (стосовно позивача цей факт встановлено) Закон № 3552-ХІІ містить також умову, щоб така особа брала участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС саме у складі формувань Цивільної оборони.

Як вказав Верховний Суд це пояснюється тим, що крім формувань Цивільної оборони, у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС брали участь інші формування, які створювались в іншому порядку, ніж невоєнізовані формування цивільної оборони та направлялись у райони виконання робіт згідно з розпорядженням керівників відповідних органів, відомств, організацій, установ та підприємств.

З огляду на наведене вище колегія суддів Верховного Суду у постанові від 07.06.2018 у справі №377/797/17 погодилась з висновками судів попередніх інстанцій про те, що за відсутності доказів, які б свідчили про залучення позивача до формувань Цивільної оборони для ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС достатніх підстав для набуття статусу інваліда війни з підстав, встановлених пунктом 9 частини другої статті 7 Закону №3551-ХІІ немає.

Згідно з позицією Верховного Суду у постанові від 07.06.2018 у справі №377/797/17 суди правильно зазначили, що формування Цивільної оборони чисельністю 600 осіб створеної на ДСП "Чорнобильська АЕС" не свідчить про участь позивача у цьому складі, а доводи скаржника щодо відсутності однозначної вимоги про обов'язковість видання розпорядчого документу по підприємству про залучення конкретної особи до дій у складі формувань Цивільної оборони, є безпідставними, оскільки в межах спірних правовідносин має бути підтверджена належними та допустимими доказами участь саме позивача у ліквідації наслідків аварії у складі формувань Цивільної оборони.

Як стверджує Верховний Суд у постанові від 07.06.2018 у справі №377/797/17 документи, які позивач долучив до своєї заяви, адресованої Управлінню, щодо набуття статусу інваліда війни належним чином підтверджують його статус учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та настання інвалідності у зв'язку з тим, що він брав участь у таких заходах. Утім, належного документального підтвердження своєї безпосередньої участі у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи саме в складі формувань Цивільної оборони позивач не надав. Ця обставина є істотною, позаяк в протилежному випадку статус інваліда війни (на підставі пункту 9 частини другої статті 7 Закону № 3551-ХІІ) поширюватиметься на всіх, хто належать до категорії осіб, які брали безпосередню участь у ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС і її наслідків і відповідно мають статус ліквідатора наслідків аварії на Чорнобильській АЕС (підпункт 1 частини першої статті 9 Закону № 796-ХІІ).

З позицією Верховного Суду у постанові від 07.06.2018 у справі №377/797/17 суд не може погодитися, виходячи з такого.

Відповідно до частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України, яка визначає законодавство про адміністративне судочинство, порядок здійснення адміністративного судочинства встановлюється Конституцією України, цим Кодексом та міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно з частиною другою статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору.

Норми Конституції України як центрального джерела конституційного права зумовлюють систему принципів адміністративного процесуального права і як загальноправового регулятора, і як способу здійснення судової влади за допомогою адміністративного судочинства.

Кодекс адміністративного судочинства України за своєю сутністю є кодифікованим законом, де систематизовано норми адміністративного процесуального права.

Фундаментальним міжнародним договором у частині здійснення адміністративного судочинства є Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (зокрема, стаття 6 щодо права на справедливий суд).

Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Отже, згідно зі статтями 8, 9 Конституції України у разі виникнення колізії між нормами Конституції України чи Кодексу адміністративного судочинства України з положеннями ратифікованого міжнародного договору, то застосовуються останні як норми прямої дії.

Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" №475/97-ВР від 17 липня 1997 року ратифіковано Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Перший протокол та протоколи № 2, 4, 7, 11 до Конвенції.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з справ людини як джерело права.

Слід зазначити, що "трискладовий тест" для визначення виправданості втручання за статтею 8 Конвенції є засобом для перевірки наявності необхідних умов для обмеження прав, гарантованих Конвенцією і передбачає наявність всіх елементів, що вказує на те, що будь-яке обмеження права має пройти перевірку на відповідність сукупності трьох умов: 1) втручання здійснене "згідно із законом"; 2) воно відповідає законній (легітимній) меті; 3) воно "необхідне в демократичному суспільстві".

Отже, обмеження, що не відповідає таким умовам, порушує право особи.

Так, у рішенні у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine) від 2.12.2010 р., заява № 30856/03, ЄСПЛ зазначив: 42. Втручання держави є порушенням ст. 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи кілька, що перелічені у п. 2 ст. 8, не здійснюється "згідно із законом" та не може розглядатись як "необхідне в демократичному суспільстві".

Така концепція міститься і в інших рішеннях ЄСПЛ, наприклад у рішеннях у справах "Савіни проти України" (Saviny v. Ukraine) від 18.12.2008 р., заява № 39948/06, п. 47; "Вєренцов проти України" (Vyerentsov v. Ukraine) від 11.04.2013 р., заява № 20372/11, п. 51; "Сергій Волосюк проти України" (Sergey Volosyuk v. Ukraine) від 12.03.2009 р., заява №1291/03, п. 81, та інших рішеннях ЄСПЛ). Тобто її можна вважати усталеною практикою ЄСПЛ.

Одним із основних принципів, на необхідності дотримання якого наголошує Європейський суд з прав людини, є принцип верховенства права, до фундаментальних аспектів якого відноситься принцип юридичної визначеності

Рішенням Європейського суду з прав людини від 14 жовтня 2010 року у справі "Щокін проти України" визначено концепцію якості закону, зокрема з вимогою, щоб він був доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні. Відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості й точності порушує вимогу "якості закону". В разі коли національне законодавство припустило неоднозначне або множинне тлумачення прав та обов'язків осіб, національні органи зобов'язані застосувати найбільш сприятливий для осіб підхід.

Тобто вирішення колізій у законодавстві завжди тлумачиться на користь особи.

Європейський суд у справі Clawson Ltd. v. Papierwerke AG, (1975) AC 591 at 638 вказав, що сприйняття верховенства права як конституційного принципу вимагає того, аби будь-який громадянин, перед тим, як вдатися до певних дій, мав змогу знати заздалегідь, які правові наслідки настануть.

Сутність принципу правової визначеності Європейський суд визначив як забезпечення передбачуваності ситуації та правовідносин у сферах, що регулюються, цей принцип не дозволяє державі посилатись на відсутність певного правового акта, який визначає механізм реалізації прав і свобод громадян, закріплених у конституційних та інших актах.

Як зазначив Європейський суд у справі van Duyn v. Home Office, принцип правової визначеності означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатись на зобов'язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов'язання містяться в законодавчому акті, якій загалом не має автоматичної прямої дії.

Така дія названого принципу пов'язана із іншим принципом - відповідальності держави, який полягає в тому, що держава не може посилатись на власне порушення зобов'язань для запобігання відповідальності.

На державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок ("Лелас проти Хорватії", заява № 55555/08, пункт 74, від 20 травня 2010 року, і "Тошкуце та інші проти Румунії", заява № 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах (" Онер'їлдіз проти Туреччини", пункт 128, та "Беєлер проти Італії", пункт 119).

Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків ("Лелас проти Хорватії", пункт 74).

Застосовуючи прецедентну практику у розглядуваній справі та дотримуючись правил для визначення виправданості втручання держави за статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод як засобу для перевірки наявності необхідних умов для обмеження прав, гарантованих Конвенцією, суд у розглядуваній справі констатує, що відмова відповідача у встановленні статусу інваліда війни не відповідає положенням Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" від 22.10.1993 №3551-XII, відповідно до пункту 9 частини 2 статті 7 якого до осіб з інвалідністю внаслідок війни належать також особи з інвалідністю з числа осіб, залучених до складу формувань Цивільної оборони, які стали особами з інвалідністю внаслідок захворювань, пов'язаних з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи.

Вказане положення Закону у світлі позиції Верховного Суду у згаданій вище постанові від 07.06.2018 у справі №377/797/17, на думку суду, не розрізняє та не визначає, до складу яких саме формувань Цивільної оборони повинна бути залучена особа під час ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, воєнізованих чи невоєнізованих.

На думку суду положення пункту 9 частини 2 статті 7 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" не підлягають звуженому тлумаченню, адже єдиною передумовою участі особи у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС Закон в даному випадку визначає сам факт залучення особи до складу формувань Цивільної оборони.

При цьому слід зазначити, що Закон України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" не встановлює, в складі яких саме формувань Цивільної оборони участь особи у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС може бути передумовою для подальшого встановлення статусу інваліда війни. Не визначає Закон ані форм такої участі, ані порядку її оформлення.

За таких умов, на думку суду, участь особи у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС у будь-яких формуваннях Цивільної оборони є передумовою для встановлення статусу інваліда війни.

За твердженням Верховного Суду у постанові від 07.06.2018 у справі №377/797/17 крім формувань Цивільної оборони, у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС брали участь інші формування, які створювались в іншому порядку, ніж невоєнізовані формування цивільної оборони та направлялись у райони виконання робіт згідно з розпорядженням керівників відповідних органів, відомств, організацій, установ та підприємств.

З такою позицією погодитися не можливо, адже чинними за часів Радянського Союзу нормативно-правовими актами з Цивільної оборони, які діяли на момент аварії на Чорнобильській катастрофі, зокрема, Положенням про Цивільну оборону СРСР, затвердженим постановою ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР від 18.03.1976 №201-78, наказом заступника Міністра оборони СРСР - начальника ЦО СРСР від 06.06.1975 №90 (Положення про невоєнізовані формування ЦО і норми оснащення (табелювання) їх матеріально-технічними засобами) та від 29.06.1976 №92 (настанова про організацію та ведення Цивільної оборони в районі, розпорядженням ЦО СРСР від 26.04.1986, начальника ЦО УРСР від 28.04.1986, начальника Цивільної оборони Київської області - голови Київської обласної Ради народних депутатів трудящих за 1986 рік (від 29.04.1986 №01, від 30.04.1986 №02, від 04.05.1986 №16, від 19.05.1986 №52 та інші), визначено, що цивільна оборона організовувалась за територіально-виробничим принципом в усіх населених пунктах та на всіх об'єктах народного господарства, а до складу її невоєнізованих формувань зараховувались в обов'язковому порядку громадяни СРСР, в тому числі - чоловіки у віці від 16 до 60 років, за винятком інвалідів та осіб, що мали мобілізаційні приписи та жінки від 16 до 55 років за винятком вагітних жінок та жінок, які мають дітей до 8 років.

Суду не відомо, які саме інші формування, які створювались в іншому порядку, ніж невоєнізовані формування цивільної оборони та направлялись у райони виконання робіт згідно з розпорядженням керівників відповідних органів, відомств, організацій, установ та підприємств мав на увазі Верховний Суд у постанові від 07.06.2018 у справі №377/797/17, а сама постанова Верховного Суду від 07.06.2018 у справі №377/797/17 не містить посилання на нормативно-правові акти, які б визначали інший порядок направлення працівників відповідних органів, відомств, організацій, установ та підприємств у райони виконання робіт з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, ніж порядок направлення таких осіб по лінії Цивільної оборони.

Отже, чинне на момент аварії на Чорнобильській катастрофі законодавство визначало порядок організації за територіально-виробничим принципом в усіх населених пунктах та на всіх об'єктах народного господарства формувань цивільної оборони, до складу невоєнізованих формувань якої зараховувались в обов'язковому порядку громадяни СРСР, в тому числі - чоловіки у віці від 16 до 60 років, за винятком інвалідів та осіб, що мали мобілізаційні приписи та жінки від 16 до 55 років за винятком вагітних жінок та жінок, які мають дітей до 8 років.

Суд повторює, що жоден нормативно-правовий акт з питань цивільної оборони станом на момент аварії на ЧАЕС не містив однозначної вимоги щодо обов'язковості видання розпорядчого документу про залучення конкретної особи до дій у складі формувань Цивільної оборони.

Виходячи з вищевикладеного, суд вважає доведеним факт участі позивача у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС саме у складі формувань цивільної оборони, а всі доводи щодо не підтвердження такої участі не були спростовані відповідачем належними та допустимим доказами, отже втручання у права позивача не було здійснено "згідно із законом" і саме втручання не відповідало законній (легітимній) меті через невизначеність законодавством чіткого порядку залучення працівників підприємств до складу формувань Цивільної оборони, що свідчить про те, що таке втручання не було необхідним в демократичному суспільстві.

У справі "Рисовський проти України" (п.70-71) Європейський Суд зазначив про особливу важливість принципу "належного урядування", який передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах "Беєлер проти Італії" [ВП], заява N 33202/96, п. 120, ECHR 2000-I, "Онер'їлдіз проти Туреччини" [ВП], заява N 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, "Megadat.com S.r.l. проти Молдови", заява N 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і "Москаль проти Польщі", заява N 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах "Лелас проти Хорватії", заява N 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і "Тошкуце та інші проти Румунії", заява N 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах "Онер'їлдіз проти Туреччини", п. 128, та "Беєлер проти Італії", п. 119).

Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (справа "Москаль проти Польщі", п. 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки", заява N 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII).

Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (див. зазначене вище рішення у справі "Лелас проти Хорватії", п. 74).

Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки", п. 58, а також рішення у справі "Ґаші проти Хорватії", заява N 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі "Трґо проти Хорватії", заява N 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року).

При цьому, суд переконаний, що обов'язок збереження документів за 1986 рік, зокрема, документів щодо залучення позивача до участі у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС саме по лінії Цивільної оборони за часів існування Радянського Союзу, де всі документи та сама подія - аварія на ЧАЕС були тривалий час, а саме більше п'яти років, засекречені, не може бути покладено на позивача, як і поставлено під сумнів їх існування, адже наслідки у вигляді ушкодженого здоров'я, причинний зв'язок втрати якого поставлено в пряму залежність від участі особи у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС уповноваженими та компетентним органами, є тим прямим та безперечним доказом, який свідчить про наявність права на отримання статусу інваліда війни.

Враховуючи викладене, суд приймає до уваги положення Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, як частини національного законодавства, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права, та вважає, що адміністративний позов належить задовольнити у повному обсязі.

Згідно з частиною 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Позивач є звільненим від сплати судового збору. Доказів понесення інших судових витрат позивач суду не надав. Таким чином, судові витрати присудженню на користь позивача не підлягають.

На підставі викладеного, керуючись статтями 243- 246, 250, 255 КАС України, суд

в и р і ш и в:

1. Адміністративний позов задовольнити у повному обсязі.

2. Визнати протиправною відмову Управління соціального захисту населення Славутицької міської ради Київської області у наданні статусу та видачі відповідного посвідчення інваліда війни ОСОБА_1, яка викладена у листі від 31.07.2018 року №02-16/1517.

3. Зобов'язати Управління соціального захисту населення Славутицької міської ради Київської області встановити ОСОБА_1 статус особи з інвалідністю внаслідок війни та видати ОСОБА_1 посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII Перехідні положення Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи через Київський окружний адміністративний суд.

Повний текст судового рішення складено 14 грудня 2018 року.

Суддя Кушнова А.О.