Постанова № 78942765, 13.12.2018, Апеляційний суд Одеської області

Номер провадження: 22-ц/785/5497/18

Номер справи місцевого суду: 520/9759/16-ц

Головуючий у першій інстанції ОСОБА_1

Доповідач Дрішлюк А. І.

Категорія: 19

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 грудня 2018 року м. Одеса

Апеляційний суд Одеської області в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого - судді Дрішлюка А.І., суддів Драгомерецького М.М., Громіка Р.Д.,

при секретарі судового засідання Півнєві Д.С.,

за участю: позивача - ОСОБА_2, представників позивача – ОСОБА_3, ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника апелянта ОСОБА_5 - ОСОБА_6 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 16 квітня 2018 року в цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_5 про визнання правочину недійсним, визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом, визнання права власності в порядку спадкування, -

ВСТАНОВИВ:

Процесуальний рух справи в суді першої інстанції.

15 серпня 2016 року позивач звернувся до суду з позовом, який в подальшому було неодноразово уточнено, та просив суд ухвалити рішення, яким: визнати недійсним правочин від 26.09.2008 року, зареєстрований за вхідним номером 2438 Сьомою державною нотаріальною конторою м. Одеси; визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 13.05.2010 року, що зареєстроване в реєстрі за № 1-1065 Сьомою державною нотаріальною конторою м. Одеси; визнати частково недійсним договір дарування від 09.08.2016 року 2/3 частини домоволодіння, що знаходиться за адресою: м. Одеса, вул. Бабушкіна, б. 15 серія та номер 1586, зареєстрований приватним нотаріусом ОМНО ОСОБА_7 на ім’я ОСОБА_5; визнати за ним, ОСОБА_2, право власності на 1/3 частину домоволодіння, що знаходиться за адресою м. Одеса, вул. Бабушкіна, буд. 15 (т.1, а.с. 3-4, т1, а.с. 68-69, т.1, а.с.106-107).

08.02.2017 року провадження в справі було зупинено до встановлення кола правонаступників після смерті ОСОБА_8, померлого 12.01.2017 року (т. 2, а.с. 192-193). 12.07.2017 року провадження в справі було відновлено (т. 2, а.с. 194-195). 22.09.2017 року в справі було призначено судову психіатричну експертизу та зупинено провадження на час проведення експертизи (т. 2, а.с. 216-217). Ухвалою від 14.02.2018 року провадження в справі було поновлено та призначено справу до розгляду (т. 2, а.с. 228-229).

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 16 квітня 2018 року було позов ОСОБА_2 до ОСОБА_5 про визнання правочину недійсним, визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом, визнання права власності в порядку спадкування було задоволено. Визнано недійсним правочин - заяву ОСОБА_2 від 26.09.2008 року, зареєстровану за вхідним номером 2438 Сьомою державною нотаріальною конторою м. Одеси, якою останній відмовився від прийняття спадщини після смерті матері ОСОБА_9 на користь брата померлої ОСОБА_8. Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 13.05.2010 року, видане ОСОБА_8 щодо майна померлої ОСОБА_9, спадкова справа №1102/2008, що зареєстроване в реєстрі за № 1-1065 Сьомою державною нотаріальною конторою м. Одеси та визнано частково недійсним договір дарування від 09.08.2016 року 2/3 частини домоволодіння, що знаходиться за адресою: м. Одеса, вул. Бабушкіна, б. 15 серія та номер 1586, зареєстрований приватним нотаріусом ОМНО ОСОБА_7 на ім’я ОСОБА_5 в частині дарування 1/3 частини житлового будинку з будівлями та спорудами, що належали дарувальнику на підставі Свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого державним нотаріусом Сьомої одеської державної нотаріальної контори ОСОБА_10 13 травня 2010 року за реєстровим номером 1-1065 (т.2, а.с.238-246).

Позиції сторін в справі в суді першої інстанції.

Свої вимоги позивач мотивував тим, що відмову від прийняття спадщини на користь ОСОБА_11 він вчинив у момент, коли не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними, а тому просить суд визнати недійсною його відмову від прийняття спадщини.

Відповідач посилався на те, що позивач не надав доказів того, що на момент вчинення правочину він був визнаний судом недієздатною особою, або в момент вчинення правочину був абсолютно неспроможним розуміти значення своїх дій та керувати ними. Наявність діагнозу: шизофренія, параноїдальної форми не свідчить про таку абсолютну неспроможність ОСОБА_2 розуміти значення своїх дій. Відповідач звертав увагу на те, що позивач пам’ятає та не заперечує в своїй позовній заяві той факт, що 26.09.2008 року він власноручно в нотаріальній конторі підписав заяву про відмову від спадщини на користь відповідача. Так само, як зазначає відповідач, з таким же діагнозом захворювання 12.08.2016 року ОСОБА_2 надав довіреність ОСОБА_4 Так, на думку відповідача, такі дії позивача та його оцінка цих дій не свідчать про неспроможність ОСОБА_2 не розуміти їх значення, тим більше протягом восьми років.

Оцінка позицій сторін судом першої інстанції.

Приймаючи рішення по справі суд першої інстанції виходив з того, що вимоги позивача ОСОБА_2 в частині визнання недійсною заяви про відмову від прийняття спадщини обґрунтовані, заявлені відповідно до чинного законодавства, а тому підлягають задоволенню, оскільки під час розгляду справи знайшло своє підтвердження те, що позивач в момент укладання даного правочину абсолютно не розумів значення своїх дій та не міг керувати ними. Так, в зв’язку із взаємопов’язаністю позовних вимог суд прийшов до висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_2 в повному обсязі.

Процесуальний рух справи в суді апеляційної інстанції.

Не погоджуючись з рішенням Київського районного суду м. Одеси від 16 квітня 2018 року ОСОБА_5 через свого представника ОСОБА_6 звернувся до суду з апеляційною скаргою (т. 3, а.с. 6-9).

26.07.2018 року до апеляційного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу (т. 3, а.с. 51-53).

19.10.2018 року представник апелянта подав до суду клопотання про призначення повторної судово-психіатричної експертизи (т. 3, а.с. 72-74), яке ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 13.12.2018 року було залишено без задоволення.

11.12.2018 року представник відповідача апелянта подав до суду декілька клопотань: про залучення до справи в якості третьої особи, заява про виклик свідка, заява про застосування строку позовної давності, а також заява про постановлення ухвали щодо визнання обов’язковою явки в судове засідання ОСОБА_2 Апеляційний суд з мотивів зафіксованих в журналі судового засідання та на технічному записі судового засідання відхилив їх, звернувши увагу сторони на їх невідповідність вимогам процесуального закону та стадії судового розгляду. При цьому позивач ОСОБА_2 був особисто в судовому засіданні 13.12.2018 року та надавав пояснення.

13.12.2018 року представник відповідача-апелянта подав до суду клопотання про відкладення розгляду справи, яке було відхилено, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України, з контексту якої випливає, що явка до суду апеляційної інстанції не є обов’язковою, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

В судовому засіданні в суді апеляційної інстанції позивач особисто та його представники заперечували проти задоволення апеляційної скарги.

Апелянт та його представник до судового засідання не з’явились.

Доводи апеляційної скарги та заперечень на неї.

Апелянт вважає, що рішення суду першої інстанції є незаконним в зв’язку з невідповідністю висновків суду обставинам справи та порушенням норм процесуального права. Зокрема, апелянт звертає увагу на те, що оскаржуване рішення суду першої інстанції ґрунтується лише на висновку судово-психіатричних експертів № 435, який не узгоджується ні з позовною заявою ОСОБА_2, ані з матеріалами, які містяться в справі. Серед іншого, апелянт звертає увагу на те, що експертний висновок № 435 є недосконалим та містить ряд суперечностей. Щодо процесуальних порушень апелянт зазначив, що судом першої інстанції не було залучено до участі в справі у якості третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору державного нотаріуса Сьомої державної нотаріальної контори ОСОБА_10, пояснення якої щодо обставин вчинення правочину 26.09.2018 року, відношення до нього ОСОБА_2, його поведінка та усвідомлення наслідків зазначеного правочину у відповідності до ч. 1 ст. 77 ЦПК України є належним доказом по справі, оскільки саме нотаріус при посвідченні угод з’ясовує дієздатність громадян і перевіряє правоздатність юридичних осіб. Крім того, апелянт вказав, що ОСОБА_2 звернувся до суду після спливу строку позовної давності, яка у відповідності до ст. 257 ЦПК України встановлена в три роки. А також зазначив, що ані він, ані його представник не були належним чином повідомлені про дату та час розгляду справи, що позбавило можливості сторону відповідача подати до суду відповідні клопотання (т. 3, а.с. 6-9).

В своєму відзиві представник позивача – ОСОБА_3 зазначила, що суд першої інстанції ухвалив законне та обґрунтоване рішення, посилаючись при цьому на висновок судово-психіатричної експертизи. Тому представник позивача просить залишити без задоволення апеляційну скаргу (т. 3, а.с. 51-53).

Позиція апеляційного суду по справі.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників провадження, які з’явились, подані клопотання, дослідивши матеріали цивільної справи, перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до положень ч.ч. 1-4 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об’єктивно не залежали від нього.

Як вбачається з матеріалів справи відповідно до Свідоцтва про власності, виданого Виконавчим комітетом Одеської міської ради 27.11.2003 року ОСОБА_9 на праві приватної власності належала квартира № 62 за адресою м. Одеса, вул. Гайдара буд. 23, яка в цілому складається з однієї жилої кімнати житловою площею 17,2 кв.м., загальною площею 33,0 кв.м. (що також підтверджується витягом з реєстру прав власності на нерухоме майно від 11.03.2010 року № 25534442) (т. 1, а.с. 52, 54 оборот). Відповідно до Свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого Третьою одеською державною нотаріальною конторою 29.04.1988 року за реєстровим № 4-2695, ОСОБА_9 на праві спільної часткової власності належала 1/3 частини житлового будинку з будівлями та спорудами, розташованого в місті Одесі по вулиці Бабушкіна, під № 15 (1/3 частина вказаного домоволодіння належить ОСОБА_11, та 1/3 – ОСОБА_12) (т. 1, а.с. 56).

30 березня 2008 року ОСОБА_9 померла, що підтверджується копією Свідоцтва про смерть серії І-ЖД № 140657, актовий запис № 2964 (т. 1 ,а.с. 45). Після її смерті відкрилась спадщина на вказане нерухоме майно.

26.09.2008 року о 13 год 50 хв. до Сьомої Одеської державної нотаріальної контори з заявою № 2437 про прийняття спадщини після померлої ОСОБА_9 звернувся її брат – ОСОБА_8 (т. 1, а.с. 44). Окрім того, також 26.09.2008 року о 13 год 55 хв. до вказаної нотаріальної контори звернувся ОСОБА_2 з заявою № 2438 про відмову від прийняття спадщини за законом на майно померлої його матері - ОСОБА_9 на користь брата померлої – ОСОБА_11 (т. 1, а.с. 44 оборот).

13.05.2010 року державним нотаріусом Сьомої одеської державної нотаріальної контори ОСОБА_8 були видані Свідоцтва про право на спадщину за законом на квартиру АДРЕСА_1 (реєстр. № 1-1062) та 1/3 частки житлового будинку з будівлями та спорудами, розташованого в м. Одесі по вул. Бабушкіна під № 15 (реєстр. № 1-1065) (т. 1, а.с. 60, 61, 94).

09.08.2016 року за Договором дарування, посвідченим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_7 за реєстровим № 1586, ОСОБА_8 передав безоплатно в дар, а ОСОБА_5 прийняв безоплатно в дар у власність 2/3 частки житлового будинку, з будівлями та спорудами під № 15 по вул. Бабушкіна у м. Одесі (загальна площа житлового будинку, з будівлями та спорудами складає 65,4 кв.м., в тому числі житлова площа 31,9 кв.м., житловий будинок з будівлями та спорудами розташований на земельній ділянці площею 411 кв.м., що знаходиться у фактичному користуванні. Відповідно до п. 1 Договору дарування 1/3 частка житлового будинку, з надвірними спорудами належить Дарувальнику на підставі Свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого Третьою одеською державною нотаріальною контрою 29 квітня 1988 року (реєстровий № 4-2695), інша 1/3 частка житлового будинку, з надвірними спорудами належить Дарувальнику на підставі Свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого ОСОБА_10, державним нотаріусом Сьомої одеської державної нотаріальної контори 13 травня 2010 року (реєстровий № 1-1065) (т. 1, а.с. 88).

12.01.2017 року ОСОБА_8 помер, про що 13.01.2017 року було зроблено відповідний актовий запис № 590, що підтверджується Свідоцтвом про смерть серії І-ЖД № 480002 (т. 2, а.с. 189).

Як було вище зазначено та вбачається матеріалів справи, що в процесі розгляду справи в суді першої інстанції 22.09.2017 року було задоволення клопотання представника ОСОБА_2 – ОСОБА_3 та клопотання представника ОСОБА_5 – ОСОБА_6 та призначено в справі судову-психіатричну експертизу, на вирішення якої поставлено питання: чи розумів значення своїх дій ОСОБА_2 на момент складання правочину 26.09.2008 року в Сьомій державній нотаріальній конторі м. Одеси – відмови від прийняття спадщини 1/3 частини домоволодіння, що знаходиться за адресою: м. Одеса, вул. Бабушкіна 15 на користь ОСОБА_8; а також чи міг ОСОБА_2 усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними: 25.07.2016 року в момент укладання з адвокатом ОСОБА_3 договору про надання правової допомоги; 12.08.2016 року в момент видачі довіреності на ім’я ОСОБА_4; 15.08.2016 року в момент складання та підписання позовної заяви про визнання правочину недійсним, про визнання недійсними свідоцтва про право на спадщину за законом та договору дарування, про визнання права власності в порядку спадкування; 12.10.2016 року в момент складання та підписання уточненої позовної заяви про визнання правочину недійсним, про визнання недійсними свідоцтва про право на спадщину за законом та договору дарування, про визнання права власності в порядку спадкування; 09.12.2016 року в момент складання та підписання уточненої позовної заяви (т. 2, а.с. 216-217).

Відповідно до висновку експерта № 345 від 18.10.2017 року ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, на момент складання правочину 26.09.2008 року в Сьомій державній нотаріальній конторі м. Одеси – відмови від прийтяння спадщини 1/3 частини домоволодіння, що знаходиться за адресою: м. Одеса, вул. Бабушкіна, 15, на користь ОСОБА_11 абсолютно не розумів значення своїх дій та не міг керувати ними, в наслідок наявного у нього на той час хронічного, стійкого психічного захворювання – «Шизофренії, параноідної форми, безперервний тип перебігу, із сформованим дефектом, по типу параноїдного недоумства» (що відповідало діагностичним критеріям рубрики F20.00 за Міжнародною класифікацією хвороб 10-го перегляду). Крім того, за результатами проведеного судово-психіатричного дослідження та згідно свідчень наданих по справі, а також у наявній медичній документації: на 25.07.2016 року, в момент укладення з адвокатом ОСОБА_3 договору про надання правової допомоги; на 12.08.2016 року, в момент видачі довіреності на ім’я ОСОБА_4; на 15.08.2016 року в момент складання та підписання позовної заяви про визнання правочину недійсним, про визнання права власності в порядку спадкування; на 12.10.2016 року в момент складання та підписання уточненої позовної заяви про визнання правочину недійсним, про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом та договору дарування, про визнання права власності в порядку спадкування; на 09.12.2016 року в момент складання та підписання уточненої позовної заяви ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, також страждав на хронічний, стійкий, психічний розлад, у вигляді «Шизофренії, параноідної форми, безперервний тип перебігу, стан медичної ремісії» (що відповідало діагностичним критеріям рубрики F20.08 за Міжнародною класифікацією хвороб 10-го перегляду), який на вказаний час, за ступенем виразності впливу на його когнітивні, вольові та критичні функції був не настільки виражений, та не позбавляв і не обмежував його у здатності усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (т. 2, а.с. 220-227).

Відповідно до ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність. Згідно зі ст. 718 ЦК України дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі. Дарунком можуть бути майнові права, якими дарувальник володіє, або які можуть виникнути у нього в майбутньому. Відповідно до ч. 1 ст. 722 ЦК України право власності обдарованого на дарунок виникає з моменту його прийняття.

У відповідності зі ст. 1223 ЦК у разі відсутності заповіту право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Відповідно до ст. 1258 ЦК спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття. Відповідно до ч. 1 ст. 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Відповідно до ст. 1270 ЦК України строк для прийняття спадщини встановлюється у шість місяців та починається з часу відкриття спадщини.

Відповідно до чч. 1-2 ст. 1273 ЦК України спадкоємець за заповітом або за законом може відмовитися від прийняття спадщини протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу. Заява про відмову від прийняття спадщини подається нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини. Фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, може відмовитися від прийняття спадщини за згодою піклувальника і органу опіки та піклування. За ч. 5 вказаної статті відмова від прийняття спадщини є безумовною і беззастережною.

Згідно з ч. 2 ст. 1274 ЦК України спадкоємець за законом має право відмовитися від прийняття спадщини на користь будь-кого із спадкоємців за законом незалежно від черги. За ч. 5 вказаної статті відмова від прийняття спадщини може бути визнана судом недійсною з підстав, встановлених статтями 225, 229-231 і 233 цього Кодексу.

За положеннями ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з положеннями ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ст. 30 ЦК України цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання. Обсяг цивільної дієздатності фізичної особи встановлюється цим Кодексом і може бути обмежений виключно у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Одночасно апеляційний суд звертає увагу на роз’яснення Пленуму Верховного суду України в постанові № 9 від 06.11.2009 року «Про практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», зокрема, на п. 7, в якому зазначено, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. А також на п. 16, відповідно до якого правила статті 225 ЦК поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до статті 145 ЦПК (в попередній редакції) зобов'язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до статті 212 ЦПК (в попередній редакції). При розгляді справ за позовами про визнання недійсними заповітів на підставі статті 225, частини другої статті 1257 ЦК суд відповідно до статті 145 ЦПК (в попередній редакції) за клопотанням хоча б однієї зі сторін зобов'язаний призначити посмертну судово-психіатричну експертизу. Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину.

Отже, з контексту наведених положень законодавства вбачається, що розглядаючи спір про визнання правочину недійсним на підставі положень ст. 225 ЦК України суд повинен належним чином встановити укладення відповідного оспорюваного правочину дієздатною особою (питання щодо недієздатності чи обмеженої дієздатності якої не встановлювалось) та, безпосередньо, факт не усвідомлення цією особою своїх дій, або ж неможливість цією особою керувати своїми діями в момент вчинення оспорюваного правочину. При цьому, факт не усвідомлення чи неможливості керувати своїми діями повинен бути належним чином доведений особою, яка просить визнати його недійсним, та бути належним чином встановлений судом. Відповідно до статті 2 ЦПК України визначені основні засади (принципи) цивільного судочинства, серед яких змагальність сторін, диспозитивність, розумність строків розгляду справи судом, розумність строків розгляду справи судом. Стаття 11 ЦПК встановлює, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов’язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. Відповідно до положень ст. 12 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов’язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов’язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об’єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз’яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов’язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов’язків. Відповідно до положень ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов’язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. Отже, в контексті наведеного цивільний процес носить змагальний характер, а суд при вирішенні спору між сторонами, зважаючи на специфіку судової інстанції, виконує роль арбітра між сторонами та сприяє забезпеченню розумного балансу між інтересами та виявленню помилок, допущених судом попередньої інстанції. Сторони процесу мають рівні права та обов’язки, та несуть відповідний ризик настання відповідних процесуальних наслідків у випадку вчинення/не вчинення певних процесуальних дій. Кожна сторона в процесі розгляду справи має право та власне повинна, знову ж таки з врахуванням специфіки стадії та інстанції, довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу для задоволення своїх позовних вимог. Якщо ж сторона не доводить певні обставини, суд в своєму рішенні відображає таку доведеність/недоведеність.

Крім того, апеляційний суд звертає увагу на те, що суд першої інстанції, вирішуючи по суті спір, правильно посилався на положення процесуального законодавства, зокрема, на положення ст. 76 ЦПК України, відповідно до якої доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами : письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Статті 77 ЦПК України, за якою належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. А також ст. 80 ЦПК України, за положеннями якої достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання, та ч. 1 ст. 81 ЦПК України відповідно до якої кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Також, як роз’яснив Пленуму ВСУ в своїй постанові № 14 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі», а саме в п. 27, під час судового розгляду предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше юридичне значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні рішення.

Відповідно до ст. 102 ЦПК України висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені експертові, складений у порядку, визначеному законодавством. Предметом висновку експерта може бути дослідження обставин, які входять до предмета доказування та встановлення яких потребує наявних у експерта спеціальних знань. Предметом висновку експерта не можуть бути питання права. Висновок експерта може бути підготовлений на замовлення учасника справи або на підставі ухвали суду про призначення експертизи. Висновок експерта викладається у письмовій формі і приєднується до справи. Суд має право за заявою учасників справи або з власної ініціативи викликати експерта для надання усних пояснень щодо його висновку. У висновку експерта повинно бути зазначено: коли, де, ким (ім’я, освіта, спеціальність, а також, за наявності, свідоцтво про присвоєння кваліфікації судового експерта, стаж експертної роботи, науковий ступінь, вчене звання, посада експерта), на якій підставі була проведена експертиза, хто був присутній при проведенні експертизи, питання, що були поставлені експертові, які матеріали експерт використав. Інші вимоги до висновку експерта можуть бути встановлені законодавством. У висновку експерта має бути зазначено, що він попереджений (обізнаний) про відповідальність за завідомо неправдивий висновок, а у випадку призначення експертизи судом - також про відповідальність за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов’язків. Якщо експерт під час підготовки висновку встановить обставини, що мають значення для справи, з приводу яких йому не були поставлені питання, він має право включити до висновку свої міркування про ці обставини. Відповідно до ст. 110 ЦПК України висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні. Стаття 113 ЦПК України передбачає, що якщо висновок експерта буде визнано неповним або неясним, судом може бути призначена додаткова експертиза, яка доручається тому самому або іншому експерту (експертам). Якщо висновок експерта буде визнано необґрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності, судом може бути призначена повторна експертиза, яка доручається іншому експертові (експертам).

За обставинами даної справи за клопотаннями як сторони позивача, так і сторони відповідача в справі була призначена та, відповідно, проведена судово-психіатрична експертиза на основі матеріалів, які містяться в справі та додатково поданих документів сторонами. За результатами виконання експертизи до суду першої інстанції було надіслано висновок експерта № 345, яким було встановлено, що на момент складання заяви про відмову від спадщини на користь ОСОБА_11 ОСОБА_2 абсолютно не розумів значення своїх дій та не міг керувати ними, в наслідок наявного у нього на той час хронічного, стійкого психічного захворювання – «Шизофренії, параноідної форми, безперервний тип перебігу, із сформованим дефектом, по типу параноідного недоумства» (що відповідало діагностичним критеріям рубрики F20.00 за Міжнародною класифікацією хвороб 10-го перегляду). Щодо другого запитання (розгляд якого був ініційований стороною відповідача) станом на 25.07.2016 року, в момент укладення з адвокатом ОСОБА_3 договору про надання правової допомоги; на 12.08.2016 року, в момент видачі довіреності на ім’я ОСОБА_4; на 15.08.2016 року в момент складання та підписання позовної заяви про визнання правочину недійсним, про визнання права власності в порядку спадкування; на 12.10.2016 року в момент складання та підписання уточненої позовної заяви про визнання правочину недійсним, про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом та договору дарування, про визнання права власності в порядку спадкування; на 09.12.2016 року в момент складання та підписання уточненої позовної заяви ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, також страждав на хронічний, стійкий, психічний розлад, у вигляді «Шизофренії, параноідної форми, безперервний тип перебігу, стан медичної ремісії» (що відповідало діагностичним критеріям рубрики F20.08 за Міжнародною класифікацією хвороб 10-го перегляду), який на вказаний час, за ступенем виразності впливу на його когнітивні, вольові та критичні функції був не настільки виражений, та не позбавляв і не обмежував його у здатності усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Отже, за таких обставин, позиція позивача знайшла своє підтвердження на підставі вказаного висновку, одночасно з чим позиція відповідача була спростована, а тому доводи апеляційної скарги у відповідній частині судом відхиляються. Одночасно, відхиляючи доводи апеляційної скарги, колегія суддів звертає увагу на те, що з матеріалів справи вбачається, що сторона відповідача була ознайомлена з висновком експерта, що підтверджується наявною в матеріалах справи розпискою представника від 19.02.2018 року (т. 2, а.с. 232). Разом з тим, будь-яких клопотань, пояснень, заперечень щодо неправильності, неповноти, необ’єктивності, необґрунтованості та будь-яких інших недоліків сторона відповідача з моменту ознайомлення з висновком та до судового засідання 16.04.2018 року, тобто впродовж двох місяців, до суду першої інстанції не подавала. При цьому, обґрунтування поданого клопотання зводяться в підсумку лише до критики висновку експерта № 345 та невідповідності його матеріалам справи. Інших доводів або доказів, які б спростовували вказаний висновок експерта № 345 та наводили б поважні причини не подання стороною такого клопотання суду першої інстанції надано не було. З відповідних підстав вказане клопотання було залишено без задоволення ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 13.12.2018 року.

Щодо інших доводів апелянта. Сторона відповідача-апелянта посилається на те, що до участі в справі в якості третьої особи не було залучено державного нотаріуса Сьомої Одеської державної нотаріальної контори ОСОБА_10, оскільки її пояснення щодо обставин вчинення правочину 26.09.2008 року та відношення до нього ОСОБА_2 є належним доказом по справі. Разом з тим, апеляційний суд звертає увагу на те, що правовідносини, які виникли в рамках даної справи, не породжують нових прав та обов’язків для державного нотаріуса, який вчиняв відповідні дії щодо посвідчення заяви про відмову від спадщини, а отже її залучення до участі в справі не впливає на результат розгляду справи по суті. Суд звертає увагу на те, що за обставинами даної справи, позивач обґрунтовує свої вимоги посилаючись при цьому на положення ст. 225 ЦК України, за змістом якої правочин, недійсність якого просить встановити особа, вчинений дієздатною фізичною особою, однак в момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними. При цьому, суд зазначає, що при здійсненні відповідної нотаріальної дії нотаріус лише перевіряє обсяг цивільної дієздатності особи в момент укладення відповідного правочину. Оцінка психоемоційного стану, поведінки особи тощо не належить до обсягу повноважень та компетенції нотаріуса, який, в тому числі, не володіє спеціальною кваліфікацією щодо надання відповідного висновку за проведеною оцінкою. А отже доводи апеляційної скарги в цій частині судом відхиляються.

Щодо посилань апелянта на пропуск строку позовної давності. Відповідно до положень ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Як вбачається з висновку судово-психіатричної експертизи № 345 в момент складення заяви про відмову від прийняття спадщини на користь ОСОБА_13 ОСОБА_2 страждав на захворювання – «Шизофренії, параноідної форми, безперервний тип перебігу, із сформованим дефектом, по типу параноїдного недоумства», при цьому, він абсолютно не розумів значення своїх дій та не міг керувати ними, в наслідок наявного у нього на той час хронічного, стійкого психічного захворювання. Разом з тим як свідчить медична документації, яка міститься в матеріалах справи, ОСОБА_2 протягом 2008-2016 років проходив лікування, та, як безпосередньо вказано в експертному висновку, станом на 25.07.2016 року (та подальші дати) ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, страждав на хронічний, стійкий, психічний розлад, у вигляді «Шизофренії, параноідної форми, безперервний тип перебігу, стан медичної ремісії», який, однак, на вказаний час, за ступенем виразності впливу на його когнітивні, вольові та критичні функції був не настільки виражений, та не позбавляв і не обмежував його у здатності усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Тобто, в позивача - ОСОБА_2 була діагностована медична ремісія. Отже, за таких обставин, суд приходить до висновку, що в зв’язку з наявністю в позивача захворювання, внаслідок якого він не розумів значення своїх дій та не міг керувати ними, перешкоджало для звернення до суду з відповідним позовом щодо захисту своїх прав. В процесі медичної ремісії позивач, який володіє відповідним обсягом цивільної дієздатності (доказів визнання його недієздатним чи обмежено дієздатним надано суду не було) через свого представника звернувся до суду з відповідним позовом. Відтак, суд вважає, що строк позовної давності пропущено не було, а тому клопотання апелянта та доводи апеляційної скарги у відповідній частині судом відхиляються.

Щодо доводів апелянта в частині неналежного повідомлення відповідача про розгляд справи в суді першої інстанції, апеляційний суд зазначає таке. Відповідачу, який одночасно є апелянтом, була надана можливість реалізувати своє право на доступ до суду, зокрема, до стадії апеляційного провадження. Оскаржуване рішення суду першої інстанції було переглянуто по суті вирішеного спору в межах доводів апеляційної скарги, та встановлено, що суд першої інстанції, дослідивши обставини, які мають значення для справи, та перевіривши їх відповідними доказами, ухвалив правильне рішення по суті спору та заявлених позовних вимог. Відтак, оскільки діючим цивільним процесуальним законодавством закріплено, що не може бути скасовано правильне по суті рішення з одних лише формальних міркувань, апеляційний суд відхиляє доводи апелянта.

Таким чином, враховуючи вище наведене, зважаючи на те, що судом першої інстанції було правильно вирішено спір по суті заявлених позовних вимог, а позиція сторони не може ґрунтуватися лише на запереченнях та критиці позиції іншої сторони, враховуючи специфіку обставин, які виникли в рамках даної справи, заявлені позовні вимоги, а також те, що правильне по суті рішення суду першої інстанції не може бути скасовано з одних лише формальних міркувань, оскільки доводи апеляційної скарги не спростували висновків суду першої інстанції та доказів, за наявності яких суд прийшов до відповідних висновків, апеляційний суд на підставі ст. 375 ЦПК України залишає без задоволення апеляційну скаргу, а рішення суду першої інстанції без змін.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Апеляційний суд Одеської області,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу представника апелянта ОСОБА_5 – залишити без задоволення.

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 16 квітня 2018 року – залишити без змін.

Постанова Апеляційного суду Одеської області набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційного скарги до Верховного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Судді апеляційного суду

Одеської області ОСОБА_14

ОСОБА_15

ОСОБА_16

Повний текст постанови виготовлено 26 грудня 2018 року.

Суддя апеляційного суду Одеської області А.І. Дрішлюк

13.12.2018 року м. Одеса