Рішення № 78937952, 27.12.2018, Арцизький районний суд Одеської області

Справа № 492/1724/18

Провадження № 2/492/732/18

РІШЕННЯ

Іменем України

27 грудня 2018 року м. Арциз

Арцизький районний суд Одеської області в складі:

Головуючого - судді Череватої В.І.

за участю секретаря судового засідання - Каширної О.Г.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Арциз Одеської області в порядку спрощеного провадження цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору ОСОБА_2 про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -

Представник позивача ОСОБА_3,

Представник відповідача Тимощук Т.В.,

ВСТАНОВИВ:

Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з вищезазначеним позовом до відповідача (а.с. 1 - 3), розмір позовних вимог в подальшому було збільшено (а.с. 64), в якому просить поновити його на посаді складача поїздів 5 розряду станції Арциз Виробничого підрозділу «Одеська обласна дирекція залізничних перевезень» регіональної філії «Одеська залізниця» Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» та стягнути з Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» на його користь заробітну плату за час вимушеного прогулу по день поновлення на роботі.

Позовна заява мотивована тим, що на підставі наказу № 14 від 01 серпня 2003 року його було прийнято на роботу до станції Арциз Виробничого підрозділу «Одеська обласна дирекція залізничних перевезень» регіональної філії «Одеська залізниця» Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця». В 2014 році позивача було мобілізовано до лав Збройних Сил України та впродовж 2014-2015 років він безпосередньо брав участь в антитерористичній операції на території Луганської області. З березня 2017 року між позивачем та Міністерством оборони України укладались контракти про проходження військової служби у Збройних Силах України на посадах осіб рядового, сержантського та старшинського складу строком на шість місяців. Строк служби за контактами становив шість місяців. Згідно довідки № 234 від 12.03.2018 року, виданою командиром військової частини А3414, позивач перебуває на службі у вказаній частині з 13 квітня 2017 року. Згідно листа регіональної філії «Одеська залізниця «ПАТ «Укрзалізниця» від 22.02.2018 року, позивачу стало відомо про звільнення з роботи на підставі п. 3 ст. 36 КЗпП України. Однак, він не отримав на руки ані копію наказу про звільнення, ані трудову книжку. Відповідно до довідки від 06.11.2018 року № 503, розмір середньомісячної заробітної плати ОСОБА_1 складає 7 228,14 грн. ОСОБА_1 було звільнено 23 жовтня 2017 року. Розмір втраченого заробітку за час вимушеного прогулу становить: за період з 23.10.2017 року по 23.10.2018 року - 7 228,14 грн. х 12 міс. = 86 737,68 грн.; за період з 23.10.2018 року по 12.11.2018 року - 7 228,14 грн. / 30 днів х 20 днів = 4 818,76 грн., разом 86 737,68 грн. + 4 818,76 грн. = 91 556,44 грн. Разом з тим згідно з нормами трудового законодавства, роботодавець має зберігати місце роботи (посаду) і середній заробіток за працівниками, які уклали контракти про проходження військової служби, до закінчення особливого періоду. Оскільки на працівників, які проходять військову службу за контрактом, поширюється норма частин третьої, четвертої статті 119 КЗпП України, їх звільнення на підставі пункту 3 частини першої статті 36 КЗпП України (призов або вступ працівника або власника - фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім випадків, коли за працівником зберігаються місце роботи, посада відповідно до частин третьої, четвертої статті 119 цього Кодексу) є незаконним та суперечить нормам трудового законодавства, що зумовило звернення до суду.

Відповідно до автоматизованої системи документообігу цивільну справу було розподілено судді Череватій В.І.

Особи, що беруть участь у справі, про час і місце судового розгляду сповіщені належним чином у порядку ст. ст. 128, 130, 131 ЦПК України.

Відповідно до ч. 5 ст. 279 ЦПК України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Ухвалою суду від 18.10.2018 року провадження у справі відкрито та її розгляд відповідно до ч. 5 ст. 279 ЦПК України призначений у порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.

В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 - адвокат ОСОБА_3 підтримав позовні вимоги та просив задовольнити їх в повному обсязі. При цьому, посилався на обставини, які викладені в позовній заяві та в позовній заяві про збільшення позовних вимог.

Представник відповідача ОСОБА_4, третя особа ОСОБА_2 в судовому засіданні заперечували проти задоволення позовних вимог позивача та просили відмовити в задоволенні його вимог в повному обсязі з підстав, зазначених у відзиві на позовну заяву та у відзиві на позовну заяву про збільшення позовних вимог (а.с. 40 - 45, 73 - 76). Представник відповідача ОСОБА_4, позицію відповідача мотивував тим, що звільнення позивача з роботи, на підставі п. 3 ст. 36 КЗпП України у зв'язку із призовом на військову службу, проведено відповідно до вимог чинного законодавства. Вважає, що на ОСОБА_1 не поширюються гарантії, встановлені ч. 3 ст. 119 КЗпП України стосовно збереження за ним місця роботи та середнього заробітку за час перебування на військовій службі, так як на момент звільнення ОСОБА_1 із займаної посади відповідно до Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» в Україні мобілізація не оголошувалась, а особливий період не діяв. 17.08.2015 року мобілізація в Україні закінчилася, воєнний стан не був запроваджений. Отже, після 17.08.2015 року особливого періоду в Україні не має, про що на думку відповідача також свідчить судова практика.

17.12.2018 року від третьої особи ОСОБА_2 надійшла заява, в якій вона просить суд розглянути справу за її відсутності, позов не визнає (а.с. 81).

Вислухавши пояснення учасників справи, вивчивши матеріали справи, суд вважає, що позовні вимоги позивача підлягають частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Судом установлено, що на підставі наказу № 14 від 01 серпня 2003 року ОСОБА_1 було прийнято на роботу до станції Арциз Виробничого підрозділу «Одеська обласна дирекція залізничних перевезень» регіональної філії «Одеська залізниця» Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» (а.с. 57).

Суд встановив, що ОСОБА_1 з 01 серпня 2003 року перебував у трудових відносинах з ПАТ «Українська залізниця».

Як вбачається з копії посвідчення серії НОМЕР_2, виданого Управлінням персоналу штабу військової частини А0796 від 18.05.2015 року, позивач ОСОБА_1 є учасником бойових дій (а.с. 6).

Як вбачається з припису Одеського обласного військового комісаріату від 28.03.2017 року № 355/ВКП, ОСОБА_1 28.03.2017 року запропоновано вибути у розпорядження командира військової частини 169 НЦ (смт. Десна) для остаточного вивчення і прийняття на військову службу за контрактом на посаду ВОС-104 (для в/ч В0111) в Збройні Сили України. Термін прибуття - 31.03.2017 року, підстава - Директива Генерального штабу ЗС України від 07.02.2017р. (а.с. 8).

Відповідно до довідки від 09.09.2015 року № 3618, ОСОБА_1, дійсно в період з 06.09.2014 року по 07.11.2014 року, з 17.11.2014 року по 03.12.2014 року, з 08.02.2015 року по 27.05.2015 року та з 09.06.2015 року по 07.09.2015 року безпосередньо брав участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України на території Луганської області (а.с. 7).

З березня 2017 року між позивачем ОСОБА_1 та Міністерством оборони України укладались контракти про проходження військової служби у Збройних Силах України на посадах осіб рядового, сержантського та старшинського складу строком на шість місяців. Строк служби за контактами становив шість місяців (а.с. 9 - 12). За умовами частини третьої цього Контракту він є строковим та укладається за погодженням сторін до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію.

Позивач ОСОБА_1 надав згоду на проходження військової служби у Збройних Силах України на посаді старшого солдата, командира відділення зенітного ракетного взводу, строком на 6 місяців, починаючи з 01 жовтня 2017 року, шляхом укладення укладання між ОСОБА_1 та командиром військової частини А3414 Мадяр Ю.Ф. контракту «Про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України на посадах осіб рядового, сержантського та старшинського складу» від 01.09.2017 року.

Як вбачається з копії листа, командир військової частини А3414 Мадяр Ю.Ф. 26.09.2017 року за вих. № 1086, звернувся до начальника Одеської дирекції залізничних перевезень з вимогою про увільнення від займаної посади військовослужбовця ОСОБА_1 із збереженням місця роботи, посади і середнього заробітку на час проходження ним військової служби за контрактом на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичного звільнення ОСОБА_1, з метою недопущення порушень трудового законодавства (а.с. 13).

Відповідно до довідки, виданої військовою частиною А 3414 від 12.03.2018 року № 234, ОСОБА_1, перебуває на військовій службі у військовій частині А3414 з 13.04.2017 року по теперішній час (а.с. 14).

Листом регіональної філії «Одеська залізниця» Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» від 20.02.2018 року № НГКЗ-08-В-42, позивачу ОСОБА_1 повідомлено про його звільнення на підставі п. 3 ст. 36 КЗпП України, у зв'язку з прийняттям на військову службу за контрактом від 31.03.2017р. (а.с. 17 - 18).

Листом Головного управління Держпраці в Одеській області Державної служби України з питань праці від 04.05.2018 року № 15-В-542/03-13-4189, позивачу ОСОБА_1 повідомлено, що посадовими особами регіональної філії «Одеська залізниця» Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця», не забезпечено ОСОБА_1, як особу, що виконує свій конституційний обов'язок з захисту Вітчизни, дотримання гарантій, передбачених ч. 3 ст. 119 КЗпП України та рекомендовано звернутися до суду за захистом порушених прав (а.с. 19-20).

Посилаючись на п. 3 ст. 36 КЗпП України, керівником «станції Арциз» (яка є структурним підрозділом Виробничого підрозділу «Одеська дирекція залізничних перевезень» Філії) ОСОБА_2 23 жовтня 2017 року було видано наказ (розпорядження) «Про припинення трудового договору (контракту)» № 44/ос від 23.10.2017року, за яким ОСОБА_1 звільнено з посади складача поїздів 5 розряду, у зв'язку із призовом на військову службу, укладенням контракту з Міністерством оборони України (а.с. 50).

Як вбачається з довідки, виданої Виробничим підрозділом Одеська дирекція залізничних перевезень регіональної філії «Одеська залізниця» Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» від 06.11.2018р. № 503, середньомісячна заробітна плата ОСОБА_1 за період в два календарні місяці, що передують звільненню, складає 7 228,14 гривень (а.с. 49).

Як вбачається з довідки, виданої Виробничим підрозділом Одеська дирекція залізничних перевезень регіональної філії «Одеська залізниця» Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» від 19.12.2018р. № 566, видана відповідно до вимог Постанови Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 р. № 100 «Про затвердження порядку обчислення середньої заробітної плати», середньоденна заробітна плата ОСОБА_1, складає 245,02 гривень (а.с. 92).

Як вбачається з копії трудової книжки серії БТ-ІІ № 3137172 від 20.10.1987 року, ОСОБА_1 23.10.2017 року звільнений посади складача поїздів 5 розряду станції Арциз Виробничого підрозділу «Одеська обласна дирекція залізничних перевезень» регіональної філії «Одеська залізниця» Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» у зв'язку з вступом на військову службу на підставі п. 3 ст. 36 КЗпП України відповідно до наказу № 44/ос від 23.10.2017 року (а.с. 51 - 56).

Позивач вважає, що його звільнення з роботи проведено в незаконний спосіб, так як на нього поширюються гарантії, встановлені ч. 3 ст. 119 КЗпП України і на час проходження ним служби за ним повинен зберігатися середній заробіток та місце роботи, тобто дані спірні правовідносини виникли щодо законності звільнення позивача із займаної ним до призову на строкову військову службу, роботи.

Так, питання наявності особливого періоду в Україні поза межами строків мобілізації було предметом розгляду Вищого адміністративного суду України, який у постанові від 16 лютого 2015 року у справі № 800/582/14 дійшов висновку, що закінчення заходів мобілізації не припиняє особливий період. Крім того, відповідно до Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» особливий період не пов'язується з проведенням мобілізації та введенням воєнного стану. Позивач був мобілізований на підставі Указу Президента України від 14.01.2015р. № 15/2015 «Про часткову мобілізацію» та брав участь у проведенні антитерористичної операції на території Луганської області у період з 2014-2015р.р., станом на березень 2018 року по теперішній час, позивач ОСОБА_1 проходить службу у військовій частині А3414 і уклав під час особливого періоду контракти на проходження військової служби в Збройних Силах України до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію відповідно до статті 23 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».

У відповідності до п. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є призов або вступ працівника або власника - фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім випадків, коли за працівником зберігаються місце роботи, посада відповідно до частин третьої та четвертої статті 119 цього Кодексу.

Частиною третьою статті 119 КЗпП України передбачено, що за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Отже, для вирішення питання про наявність у позивача права на гарантії, передбачені вказаною нормою трудового законодавства, правове значення мають види військової служби її підстави, терміни дії особливого стану, початку та завершення мобілізації, демобілізації та наявності кризової ситуації, що загрожує національній безпеці.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про оборону України» особливий період, це період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Відповідно до частини другої статті 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» проходження військової служби здійснюється громадянами України у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.

Частиною шостою статті 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» визначені види військової служби: строкова військова служба, військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період, військова служба за контрактом осіб рядового складу, військова служба за контрактом осіб сержантського і старшинського складу, військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки, військова служба за контрактом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб офіцерського складу.

Пунктом 3 статті 23 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» передбачено, що для військовослужбовців строкової військової служби та військовослужбовців військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, які під час дії особливого періоду вислужили не менше 11 місяців, осіб, звільнених з військової служби під час дії особливого періоду, які приймаються на військову службу за контрактом у період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану (настання воєнного часу) або оголошення рішення про демобілізацію, строк військової служби в календарному обчисленні встановлюється шість місяців. Строк проходження військової служби для таких військовослужбовців може бути продовжено за новими контрактами на строк шість місяців.

У разі закінчення особливого періоду або оголошення рішення про демобілізацію дія таких контрактів припиняється достроково.

Частиною другою статті 39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» визначено, що громадяни України, призвані на військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частиною третьою та четвертою статті 119 КЗпП України.

З положень зазначених норм законів вбачається, що гарантії, передбачені частинами третьою, четвертою статті 119 КЗпП України, надаються не тільки особам, які були призвані на військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, але і тим, що були прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці чи настання особливого періоду.

Згідно з контрактом ОСОБА_1 зобов'язався проходити військову службу у Збройних Силах України протягом строку контракту, а в разі настання особливого періоду - понад установлений строк контракту.

Отже, на позивача поширюються гарантії, визначені частиною третьою статті 119 КЗпП України.

Таким чином, повно та всебічно з'ясував обставини справи, суд дійшов висновку про задоволення позову ОСОБА_1, оскільки він до теперішнього часу проходить службу в лавах Збройних Силах України за контрактом, строк дії якого ще не сплив, оскільки рішення про закінчення особливого періоду, який був оголошений в Україні з 18 березня 2014 року, Президентом України не ухвалювалось.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного суду від 20 вересня 2018 року, справа № 204/5269/17-ц, від 20 червня 2018 року, справа № 323/1252/17.

Верховний Суд однозначно сформулював правову позицію щодо тлумачення поняття «особливий період», в постанові Верховного Суду від 25.04.2018 року у справі № 205/1992/17-ц, установлено, що особливий період діє в Україні від 17.03.2014р., після оприлюднення Указу Президента України від 17.03.2014р. № 303/2014 «Про часткову мобілізацію». Також у цій справі наголошується, що Президент України відповідного рішення про переведення державних інституцій на функціонування в умовах мирного часу не приймав.

Окрім наведеної постанови, таку саму правову позицію сформульовано і в інших постановах Верховного Суду від 14.02.2018р. у справі №131/1449/16-ц; від 14.02.2018р. у справі № 727/2187/16-ц; від 20.02.2018р. у справі 640/4439/16-ц; від 21.02.2018р. у справі № 211/1546/16-ц.

Таким чином, Верховний Суд, забезпечуючи єдність правозастосовної практики, дотримується правової позиції, згідно з якою особливий період в Україні діє.

Позивач вважає дії відповідача, щодо його звільнення з займаної посади на підставі п. 3 ст. 36 КЗпП України, протиправними.

Відповідач, в свою чергу, заперечує проти таких тверджень позивача, та вважає свої дії законними.

Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 2 ст. 78 ЦПК України, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Доводи представника відповідача про те, що на березень 2016 року така умова проходження військової служби, як особливий період, не діяла є неприйнятними, виходячи з таких підстав.

Так, Законом України від 20 травня 2014 року № 1275-VІІ (далі - Закон № 1275-VII) «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення оборонно-мобілізаційних питань під час проведення мобілізації» внесені зміни до чинних законодавчих актів України, у тому числі КЗпП України, Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» тощо.

Визначення засад оборони України та підготовки держави до оборони, порядок та підстави призову на військову службу, умови її проходження, правове регулювання соціального і правового статусу військовослужбовців визначаються Законами України «Про оборону України» від 06 грудня 1991 року № 1932-ХІІ(далі - Закон № 1932-XII), «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII (далі - Закон № 3543-XII), «Про військовий обов'язок та військову службу» від 25 березня 1992 року № 2232-XII (далі - Закон № 2232-XII), «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Указами Президента України та іншими підзаконними актами.

Статтею 2 Закону № 1932-ХІІ встановлюється, що оборона України базується на готовності та здатності органів державної влади, усіх ланок воєнної організації України, органів місцевого самоврядування, єдиної системи цивільного захисту, національної економіки до переведення, при необхідності, з мирного на воєнний стан та відсічі збройній агресії, ліквідації збройного конфлікту, а також готовності населення і території держави до оборони.

Статтею 3 Закону № 1932-ХІІ передбачено, що підготовка держави до оборони в мирний час включає, зокрема, забезпечення Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів підготовленими кадрами, озброєнням, військовою та іншою технікою, продовольством, речовим майном, іншими матеріальними та фінансовими ресурсами; розвиток військово-технічного співробітництва з іншими державами з метою забезпечення Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів озброєнням, військовою технікою і майном, які не виробляються в Україні; підготовку національної економіки, території, органів державної влади, органів військового управління, органів місцевого самоврядування, а також населення до дій в особливий період.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Особливий період діє в Україні від 17 березня 2014 року, після оприлюднення Указу Президента України від 17 березня 2014 року № 303/2014 «Про часткову мобілізацію». Президент України відповідного рішення про переведення державних інституцій на функціонування в умовах мирного часу не приймав.

Указ Президента України від 26 вересня 2016 року № 411/2016 «Про звільнення в запас військовослужбовців військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, призваних під час третьої черги часткової мобілізації відповідно до Указу Президента України від 14 січня 2015 року № 15», не містить положень, які скасовують дію особливого періоду в Україні, та стосується лише проведення у вересні - жовтні 2016 року звільнення в запас військовослужбовців військової служби за призовом під час мобілізації, крім тих, які висловили бажання продовжувати військову службу.

Положення Закону України від 6 грудня 2016 року № 1769-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення порядку проходження військової служби» у контексті встановлення дії особливого періоду, який з 17 березня 2014 року не скасований та продовжує діяти.

Із змісту приведених визначень вбачається, що вони дають чітке поняття початку перебігу особливого періоду, але не встановлюють його закінчення.

За таких обставин висновок про закінчення особливого періоду слід формувати з урахуванням юридичних визначень про мобілізацію, демобілізацію та змісту указів Президента України, який за ст. 5 Конституції України та відповідно до норм наведених Законів, наділений повноваженнями щодо оголошення цих станів та стану воєнного часу.

Крім того, мають бути враховані рішення Ради національної безпеки і оборони України, яка відповідно до ст. 7 Закону № 1932-ХІІ, наділена повноваженнями з координації та контролю органів виконавчої влади з питань оборони в умовах воєнного або надзвичайного стану та при виникненні кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України.

Зокрема, Рада національної безпеки, згідно зі ст. 3 Закону України «Про Раду національної безпеки і оборони України» від 05 березня 1998 року № 183/98-ВР(далі - Закон № 183/98-ВР) вносить пропозиції Президентові України щодо реалізації засад внутрішньої і зовнішньої політики у сфері національної безпеки і оборони; виконує функції координації та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони в умовах воєнного або надзвичайного стану та при виникненні кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України а також, у відповідності до ст. 4 цього Закону приймає рішення щодо невідкладних заходів із розв'язання кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України.

Зазначені рішення згідно зі ст. 10 Закону № 183/98-ВР вводяться в дію Указами Президента України та є обов'язковими до виконання.

Так, мобілізація це комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ i організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту на організацій i штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.

Демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, оперативно-рятувальної служби цивільного захисту на організацію і штати мирного часу.

Тобто, особливий період закінчується прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу.

Закон № 2232-ХІІ здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби. Ст.1 цього Закону передбачено, що змістом військового обов'язку є захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України. Ст. 2 Закону № 2232-ХІІ визначено, що військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

Проходження військової служби здійснюється громадянами України у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.

Статтею 19 Закону № 2232-ХІІ встановлені загальні умови укладення контракту на проходження військової служби, як військовослужбовцями чоловічої так і жіночої статі з додержанням умов, передбачених ст. 20 цього Закону, якою встановлено, що на військову службу за контрактом приймаються громадяни, які пройшли професійно-психологічний відбір і відповідають установленим вимогам проходження військової служби. Цією ж нормою встановлено, що особи рядового складу, які проходять строкову військову службу або військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, громадяни призовного віку, які мають вищу, професійно-технічну, повну або базову загальну середню освіту, військовозобов'язані, резервісти, які не мають військових звань сержантського, старшинського і офіцерського складу, та жінки з відповідною освітою віком від 18 до 40 років приймаються на військову службу за контрактом осіб рядового складу.

З матеріалів справи вбачається, що трудовий договір з позивачем припинено на підставі п. 3 ст. 36 КЗпП України.

За наявності особливого періоду та кризової ситуації ч. 3 ст. 119 КЗпП України гарантує право позивача на збереження за ним на час дії контракту місця роботи та посади в Регіональній філії «Одеська залізниця» Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця».

Рішень про демобілізацію усіх призваних на службу військовослужбовців, в тому числі тих, які проходять таку службу за контрактом, та переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу Президент України не приймав.

Крім того, на час укладення контракту набрало чинності рішення Ради Національної безпеки і оборони України «Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету та територіальної цілісності України», введене в дію Указом Президента України № 189/2014 від 02.03.2014 р., яким констатовано виникнення кризової ситуації, яка загрожує національній безпеці України та вимагає необхідності вжиття заходів щодо захисту прав та інтересів громадян України, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів України, недопущення втручання в її внутрішні справи.

Крім того, відповідно до ст. 4 Закону № 1932-ХІІу разі збройної агресії проти України або загрози нападу на Україну Президент України приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію, введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях, застосування Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, подає його Верховній раді України на схвалення чи затвердження, а також вносить до Верховної ради України подання про оголошення стану війни.

Органи державної влади та органи військового управління, не чекаючи оголошення стану війни, вживають заходів для відсічі агресії. На підставі відповідного рішення Президента України Збройні Сили України разом з іншими військовими формуваннями розпочинають воєнні дії.

З моменту оголошення стану війни чи фактичного початку воєнних дій настає воєнний час, який закінчується у день і час припинення стану війни.

З наведеного випливає, що військовий час не є тотожнім військовому стану та виникає й без оголошення останнього, в силу самого факту початку воєнних дій, і що в розумінні наведених вище законодавчих актів весь період військового часу є особливим періодом, незалежно від того, чи оголошений військовий стан.

Відтак, у суду є всі підстави вважати, що в Україні наявні ознаки військового часу, незважаючи на те, що військовий стан на день звільнення позивача не оголошений, що також свідчить про те, що особливий період в Україні триває, а тому позивач має право на застосування до нього гарантій, передбачених ч. 3 ст. 119 КЗпП України.

Виходячи з встановлених фактичних обставин справи, суд приходить до висновку, що ОСОБА_1 було призвано на строкову військову службу до Збройних Сил України, в особливий період, а тому відповідно на нього поширюються гарантії, передбачені ч. 3 ст. 119 КЗпП України, на період проходження служби він лише увільняється від служби, а за весь період проходження служби за ним зберігається місце роботи та середній заробіток на попереднім місцем роботи.

За таких обставин, суд прийшов до висновку, що позивач був звільнений відповідачем незаконно, з порушенням норм трудового законодавства.

Згідно з ч. 1 ст. 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

За таких обставин суд дійшов висновку, що ОСОБА_1 звільнений з порушенням трудового законодавства, без законних на те підстав, а тому підлягає поновленню на роботі з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу, у зв'язку з чим позов в цій частині підлягає задоволенню.

Тому, суд вважає необхідним поновити ОСОБА_1 на посаді складача поїздів 5 розряду станції Арциз Виробничого підрозділу «Одеська обласна дирекція залізничних перевезень» регіональної філії «Одеська залізниця» Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця».

При цьому, відповідно до п. п. 2, 4 ч. 1 ст. 430 ЦПК України, суд допускає негайне виконання рішень у справах про: присудження працівникові виплати заробітної плати, але не більше ніж за один місяць; поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника.

За таких обставин, суд вважає необхідним допустити до негайного виконання рішення про поновлення ОСОБА_1 на посаді складача поїздів 5 розряду станції Арциз Виробничого підрозділу «Одеська обласна дирекція залізничних перевезень» регіональної філії «Одеська залізниця» Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця».

Щодо позовних вимог позивача про стягнення з Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» на його користь заробітної плати за час вимушеного прогулу по день поновлення на роботі, слід звернути увагу на наступне.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.

Згідно роз'яснень п. 32 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» № 9 від 06 листопада 1992 року у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100.

Відповідно до пункту 5 розділу IV Порядку нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Згідно з пунктом 8 розділу IV Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні 2 місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства (абзац третій пункту 8 розділу IV Порядку).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 17.09. 2014 року у справі № 6-53цс14, у справі № 6-419цс16 від 14.09.2016 року які згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковими для судів України.

Відповідно до довідки, виданої Виробничим підрозділом Одеська дирекція залізничних перевезень регіональної філії «Одеська залізниця» Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» від 19.12.2018р. №566, середньоденна заробітна плата ОСОБА_1 за період в два календарних місяців, що передують звільненню, виданої відповідно до вимог Постанови Кабінету Міністрів України від 08.02.1995р. № 100 (із наступними змінами та доповненнями) «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» складає 245,02 грн.

Відповідно до листа Міністерства соціальної політики України «Про розрахунок норм тривалості робочого часу на 2017 рік» від 05 серпня 2016 року № 11535/0/14-16/13, листа Міністерства соціальної політики України «Про розрахунок норм тривалості робочого часу на 2018 рік» від 19.10.2017 р. № 224/0/103-17/214, кількість днів вимушеного прогулу з моменту звільнення за рік за період з 23.10.2017 року по 22.10.2018 року включно складає 251 робочий день (2017 рік - з 23.10.2017р. (день звільнення) по 31.10.2017р. - 6 днів; листопад 2017р. - 22 дні; грудень 2017 р. - 21 день, разом 49 днів; 2018 рік: січень - 21 день, лютий - 20 днів, березень - 21 день, квітень 20 днів, травень - 20 днів, червень - 20 днів, липень - 20 днів, серпень 22 дні, вересень - 22 дні, жовтень по 22 включно - 16 днів, всього 202 дні), то середній заробіток за час вимушеного прогулу становитиме суму у розмірі: 245,02 грн. * 251 робочі дні = 61 500,02 грн., яку слід стягнути з відповідача на користь позивача.

Таким чином, на підставі вищевикладеного, суд приходить до висновку про необхідність задоволення вимоги ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 61 500,02 грн., у зв'язку з чим позов в цій частині підлягає частковому задоволенню.

Згідно з п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції України одним з основних засад судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Отже, з урахуванням ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод всі судові процедури повинні бути справедливими.

Згідно з ч. 1 ст. 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. Відповідно до ч. 2 ст. 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Роз'яснення цієї норми права надав Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 15 жовтня 2013 року N 8-рп/2013 у справі щодо офіційного тлумачення положень ч. 2 ст. 233 КЗпП України, ст. ст. 1, 12 Закону України «Про оплату праці».

Так, у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, що йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

Також позивач просить поновити строк звернення до суду з позовом, посилаючись на те, що він не отримував трудову книжку та наказ про звільнення.

Посилання представника відповідача на докази направлення до військової частини та за адресою мешкання позивача в м. Арцизі листа про необхідність з'явитись на залізничну станцію Арциз для отримання трудової книжки ОСОБА_1, суд вважає неналежним доказом, оскільки як вбачається з поштового повідомлення про надіслання листа (а.с.68), 25.11.2017 р. поставлено підпис нібито ОСОБА_1 про отримання ним особисто листа, однак у вказаний в поштовому повідомленні день він перебував у військовій частині і фізично не міг отримати лист в м. Арцизі за місцем мешкання про що також вказав представник позивача ОСОБА_3

Як вбачається з поштового повідомлення направленого на адресу військової частини А 3414 (а.с.69) воно взагалі не містить підпису про вручення ОСОБА_1 листа про необхідність з'явитись на залізничну станцію Арциз для отримання трудової книжки.

Таким чином, суд вважає, що позивачу слід поновити процесуальний строк для звернення до суду з позовом.

Крім того, відповідно до вимог ч. 6 ст. 141 ЦПК України, з відповідача повинно бути стягнено в дохід держави судовий збір по справі у розмірі 704,80 грн., оскільки позивач звільнений від сплати судового збору при зверненні до суду на підставі п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір».

В силу ст. 430 ЦПК України та ч. 5 ст. 235 КЗпП України рішення в частині поновлення на роботі та в частині стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за один місяць вимушеного прогулу слід допустити до негайного виконання.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 36, 119, 232, 233, 234, 235 КЗпП України, Конституцією України, ст. ст. 12, 13, 81, 82, 89, 141, 229, 258-259, 263-265, 273, 279, 352, 354-355, 430 ЦПК України, суд -

УХВАЛИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору ОСОБА_2 про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - задовольнити частково.

Поновити ОСОБА_1 процесуальний строк на звернення до суду з позовною заявою до Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору ОСОБА_2 про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Поновити ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, (РНОКПП: НОМЕР_1) на посаді складача поїздів 5 розряду станції Арциз Виробничого підрозділу «Одеська обласна дирекція залізничних перевезень» регіональної філії «Одеська залізниця» Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця».

Стягнути з Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» (03680, м. Київ, вул. Тверська, буд. 5, ідентифікаційний код юридичної особи 40075815) на користь ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, (РНОКПП: НОМЕР_1), АДРЕСА_1, середній заробіток за час вимушеного прогулу з моменту звільнення за період з 23.10.2017 року по 22.10.2018 року включно у розмірі 61 500 (шістдесят одна тисяча п'ятсот) гривень 02 копійки.

Визначена судом сума середнього заробітку підлягає стягненню на користь ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, (РНОКПП: НОМЕР_1), за вирахуванням суми прибуткового податку та інших обов'язкових платежів.

В задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_1 - відмовити.

Стягнути з Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Одеська залізниця» Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь держави судовий збір в сумі 704 грн. 80 коп.

На підставі ст. 430 ЦПК України, допустити до негайного виконання рішення суду в частині поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за один місяць.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Апеляційного суду Одеської області через Арцизький районний суд Одеської області шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення суду складено 27 грудня 2018 року.

Позивач: ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, (РНОКПП: НОМЕР_1), фактичне місце перебування: АДРЕСА_2.

Відповідач: Публічне акціонерне товариство «Українська залізниця», 03680, м. Київ, вул. Тверська, буд. 5, ідентифікаційний код юридичної особи 40075815.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору ОСОБА_2, робоча адреса: АДРЕСА_3

СУДДЯ

Арцизького районного суду В.І. Черевата

Одеської області