Рішення № 78927123, 13.12.2018, Господарський суд Київської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Симона Петлюри, 16/108, м. Київ, 01032, тел. (044) 235-95-51, е-mail: inbox@ko.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"13" грудня 2018 р. м. Київ Справа № 911/1657/18

Господарський суд Київської області у складі судді Бабкіної В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю “Фармацевтична компанія “Здоров'я”, 61013, м. Харків, вул. Шевченка, 22

до Товариства з обмеженою відповідальністю “Фармекс Груп”, 08301, Київська обл., м. Бориспіль, вул. Шевченка, 100,

за участі у справі в якості третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача – ОСОБА_1 товариства “БТА Банк” (050051, Казахстан, м. Алмати, мікрорайон “Самал-2”, вул. Жолдасбекова, 97; 04053, м. Київ, вул. Кудрявська, 11),

та за участі у справі в якості третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - ОСОБА_2 комітету Бориспільської міської ради, 08300, Київська обл., м. Бориспіль, вул. Київський шлях, 72,

про визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно,

секретар судового засідання: Демідова А.А.

представники сторін:

від позивача: ОСОБА_3 (довіреність № 1754/311 від 05.04.2018 р.);

від відповідача: ОСОБА_4 (довіреність № 30 від 06.04.2018 р.);

від третьої особи на стороні позивача: ОСОБА_5 (довіреність № 11СР256-4/9274 від 28.12.2017 р.);

від третьої особи на стороні відповідача: не з’явився;

Обставини справи:

Товариство з обмеженою відповідальністю “Фармацевтична компанія “Здоров'я” (далі – ТОВ “ФК “Здоров'я”, позивач) звернулось до господарського суду Київської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю “Фармекс Груп” (далі – ТОВ “Фармекс Груп”, відповідач) про визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно.

Позовні вимоги ТОВ “Фармацевтична компанія “Здоров'я” обґрунтовані тим, що позивач вважає, що ТОВ “Фармекс Груп” без дотримання передбаченого законом порядку, з порушенням будівельних норм і правил було самочинно збудовано корпус № 4, літ. “А-ІІІ”, що знаходиться за адресою: м. Бориспіль, вул. Шевченка, 100, що може бути підтверджено висновком судової будівельної експертизи. Оскільки ТОВ “Фармекс Груп” було здійснено самочинне будівництво корпусу № 4, літ. “А-ІІІ” за адресою: м. Бориспіль, вул. Шевченка, 100, то товариство не набуло права власності на вказане майно, у зв’язку з чим у відповідача були відсутні підстави для оформлення Свідоцтва про право власності, а також для реєстрації неіснуючого права власності за ТОВ “Фармекс Груп” на зазначене вище нерухоме майно. На переконання позивача, відновлення становища, яке існувало до видачі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, можливе шляхом визнання його недійсним, у зв’язку з чим позивач просить суд визнати недійсним Свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане ОСОБА_2 комітетом Бориспільської міської ради Київської області 05.10.2010 р., щодо права власності ТОВ «Фармекс Груп» на корпус № 4, літ. «А-ІІІ», що розташований за адресою: м. Бориспіль, вул. Шевченка, буд. 100.

Ухвалою господарського суду Київської області від 21.08.2018 р. було відкрито провадження у даній справі, підготовче засідання призначено на 17.09.2018 р. та залучено до участі у справі в якості третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача ОСОБА_2 комітет Бориспільської міської ради.

Підготовче засідання відкладалось.

14.09.2018 р. до господарського суду Київської області від представника ОСОБА_1 товариства “БТА Банк” надійшла заява б/н від 14.09.2018 р. (вх. № 19005/18 від 14.09.2018 р.) про залучення у справі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача, за змістом якої заявник просить до участі у справі залучити АТ “БТА Банк”, посилаючись на те, що рішення у справі № 911/1657/18 може вплинути на права та обов’язки АТ “БТА Банк”, в інтересах якого було накладено арешт на об’єкти нерухомого майна, що розташовані за адресою: Київська обл., м. Бориспіль, вул. Т. Шевченка, 100, у тому числі – на корпус № 4, літ. “А-ІІІ”, що належить на праві власності позивачу.

17.09.2018 р. до господарського суду Київської області від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву б/н від 17.09.2018 р. (вх. № 19047/18 від 17.09.2018 р.), за змістом якого відповідач проти позову заперечує та просить у задоволенні позовних вимог відмовити, посилаючись, зокрема, на те, що позивачем не надано доказів на підтвердження недійсності оспорюваного свідоцтва та не доведено порушення порядку його видачі або факту самочинного будівництва.

Ухвалою господарського суду Київської області від 17.09.2018 р. було відкладено підготовче засідання на 29.10.2018 р. та залучено до участі у справі в якості третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача ОСОБА_6 товариство “БТА Банк”.

18.10.2018 р. до господарського суду Київської області від представника третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача ОСОБА_1 товариства “БТА Банк” надійшло пояснення б/н від 18.10.2018 р. (вх. № 30328/18 від 18.10.2018 р.), за змістом якого третя особа АТ “БТА Банк” зазначає, що, на його переконання, позивачем неправильно обрано спосіб захисту порушеного права з огляду на те, що на даний час відповідач не є власником спірного майна, а саме – корпусу № 4, літ. “А-ІІІ”, що розташований за адресою: м. Бориспіль, вул. Шевченка, 100, яким володів на підставі спірного свідоцтва про право власності, а отже, скасування вказаного свідоцтва не призведе до відновлення того становища, яке існувало до його видання, оскільки майно, право власності на яке ним посвідчувалось, відчужено, у зв’язку з чим поновлення права позивача, яке він вважає порушеним, є неможливим у заявлений ним спосіб. Також АТ “БТА Банк” зазначало, що позивачем не надано жодного доказу, що підтверджував би обставини здійснення самочинного будівництва, та не заявлено клопотання про призначення експертизи чи витребування доказів.

18.10.2018 р. до господарського суду Київської області від представника третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача АТ “БТА Банк” надійшло клопотання б/н від 18.10.2018 р. (вх. № 30327/18 від 18.10.2018 р.) про залишення позовної заяви без розгляду, за змістом якого третя особа АТ “БТА Банк” зазначає, що, на його думку, позов є завідомо безпідставним, спір має штучний характер, а подання декількох позовів до одного й того самого відповідача з тих самих підстав, на його переконання, свідчить про маніпуляцію автоматизованим розподілом справ між суддями. З огляду на викладене, АТ “БТА Банк” просить суд позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю “Фармацевтична компанія “Здоров'я” залишити без розгляду.

12.11.2018 р. до господарського суду Київської області від представника відповідача надійшли пояснення б/н від 12.11.2018 р. (вх. № 32024/18 від 12.11.2018 р.) на клопотання третьої особи АТ “БТА Банк” б/н від 18.10.2018 р. (вх. № 30327/18 від 18.10.2018 р.) про залишення позову без розгляду, за змістом яких відповідач просить суд відмовити у задоволенні вказаного клопотання АТ “БТА Банк” з огляду на те, що статтею 226 Господарського процесуального кодексу України визначено вичерпний перелік підстав, за наявності яких суд залишає позов без розгляду, проте клопотання АТ “БТА Банк”, на думку ТОВ “Фармекс Груп”, не містить жодної із зазначених підстав. Також відповідач зазначає, що вважає пред'явлений ТОВ “Фармацевтична компанія “Здоров'я” позов необґрунтованим та безпідставним, а процесуальним наслідком звернення до суду із таким позовом є залишення його судом без задоволення. Водночас, на переконання відповідача, прийняття судом процесуального рішення у формі ухвали про залишення позову без розгляду із посиланням на надані сторонами докази суперечитиме вимогам ГПК України щодо дослідження суті та змісту доказів саме на стадії дослідження доказів, а не на стадії проведення підготовчого засідання. При цьому, ТОВ “Фармекс Груп” звертає увагу, що постановлення судом ухвали про залишення позову без розгляду не позбавляє можливості повторного звернення ТОВ “ФК “Здоров'я” із тими ж вимогами до того ж відповідача згідно із ч. 4 ст. 226 ГПК України. Окрім цього, відповідач вважає, що посилання АТ "БТА Банк" на п. 3 ч. 2 ст. 43 ГПК України як на підставу залишення позову без розгляду не ґрунтується на нормах процесуального законодавства, а твердження про штучний характер спору, маніпуляції з автоматизованим розподілом справ між суддями є лише безпідставними припущеннями третьої особи, не підтвердженими, на переконання відповідача, належними та допустимими доказами, а відтак, не можуть братися судом до уваги.

12.11.2018 р. до господарського суду Київської області від представника позивача надійшли пояснення б/н, б/д (вх. № 32001/18 від 12.11.2018 р.) на клопотання третьої особи АТ “БТА Банк” б/н від 18.10.2018 р. (вх. № 30327/18 від 18.10.2018 р.) про залишення позову без розгляду, за змістом яких позивач просить суд відмовити у задоволенні вказаного клопотання з огляду на те, що АТ “БТА Банк” не наведено жодних посилань на норми права, згідно з якими підставою для залишення без розгляду позову є наявність спору між тими ж сторонами, але з різним предметом позову, оскільки у справі № 911/744/18 оспорюється дійсність договору купівлі-продажу, а у справі № 911/1657/18 – свідоцтва про право власності на нерухоме майно. Також позивач зазначає, що третьою особою не вказано, яким чином може вплинути на можливість розгляду судом позовних вимог перебування на дату укладення договору від 20.07.2016 р. ТОВ “Фармацевтична компанія “Здоров’я” у складі засновників ТОВ “Фармекс Груп”.

У судовому засіданні 19.11.2018 р. представник позивача проти задоволення клопотання третьої особи АТ “БТА Банк” про залишення позовної заяви без розгляду заперечував; представник відповідача проти задоволення вказаного клопотання третьої особи АТ “БТА Банк” також заперечувала; представник АТ “БТА Банк” підтримував подане клопотання про залишення позовної заяви без розгляду; представник третьої особи – ОСОБА_2 комітету Бориспільської міської ради у судове засідання не з’явився. Водночас, про дату, час і місце судового засідання всі учасники процесу були повідомлені в порядку, передбаченому ГПК України.

Також у судовому засіданні 19.11.2018 р. представники позивача, відповідача та третьої особи АТ “БТА Банк” заявили про надання суду всіх наявних у учасників процесу доказів, що мають значення для вирішення спору.

Подане третьою особою АТ “БТА Банк” клопотання б/н від 18.10.2018 р. (вх. № 30327/18 від 18.10.2018 р.) про залишення позовної заяви без розгляду було залишено без задоволення ухвалою господарського суду Київської області від 19.11.2018 р.

Окрім того, ухвалою господарського суду Київської області від 19.11.2018 р. було закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 13.12.2018 р.

12.12.2018 р. до господарського суду Київської області АТ «БТА Банк» було подано клопотання б/н від 12.12.2018 р. (вх. № 34370/18 від 12.12.2018 р. про витребування судом висновку судової будівельної експертизи від позивача у справі № 911/1657/18, а також клопотання б/н від 12.12.2018 р. (вх. № 34430/18 від 12.12.2018 р.) про витребування доказів судом від ОСОБА_2 комітету Бориспільської міської ради та від Комунального підприємства «Бориспільське бюро технічної інвентаризації» у справі № 911/1657/18.

У судовому засіданні 13.12.2018 р. представник позивача зазначив про відсутність у ТОВ “Фармацевтична компанія «Здоров'я» висновку судової будівельної експертизи. Водночас, представники позивача та відповідача заперечували проти задоволення поданих третьою особою на стороні позивача клопотань з огляду на відсутність поважних причин неподання третьою особою таких клопотань у підготовчому засіданні.

Зазначені клопотання були залишені судом без розгляду на підставі ч. 2 ст. 207 ГПК України, згідно з якою суд залишає без розгляду заяви та клопотання, які без поважних причин не були заявлені в підготовчому провадженні або в інший строк, визначений судом.

Також у судовому засіданні 13.12.2018 р. представник позивача позовні вимоги підтримав та просив суд задовольнити позовні вимоги у повному обсязі; представники відповідача та третьої особи на стороні позивача заперечували проти задоволення позовних вимог; представник третьої особи на стороні відповідача не з’явився, про дату, час і місце судового засідання відповідач був повідомлений в порядку, передбаченому ГПК України.

Згідно з приписами ч. 1 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Поряд з цим, відповідно до вимог п. 1 ч. 3 ст. 202 ГПК України якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.

У судовому засіданні 13.12.2018 р. було проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін та третьої особи на стороні позивача, дослідивши докази та оцінивши їх в сукупності, суд

встановив:

Відповідно до рішень загальних зборів учасників ТОВ “Фармекс Груп” від 27.09.2010 р., оформлених протоколом Загальних зборів учасників ТОВ “Фармекс Груп” від 27.09.2010 р., було вирішено, зокрема, прийняти до складу учасників ТОВ “Фармекс Груп” ТОВ “Євразія-Фінанс”, затвердити новий склад учасників ТОВ “Фармекс Груп”, що складається з компанії Абікарі Холдінгс ЛТД (Abikari Holdings LTD) та ТОВ “Євразія-Фінанс”.

29.09.2010 р., на виконання зазначеного вище рішення Загальних зборів учасників ТОВ “Фармекс Груп” від 27.09.2010 р. та Протоколу Загальних зборів учасників ТОВ “Євразія-Фінанс” від 27.09.2010 р., ТОВ “Євразія-Фінанс” передало, а ТОВ “Фармекс Груп” прийняло нерухоме майно, як внесок до статутного капіталу ТОВ “Фармекс Груп”, що було оформлено двостороннім актом прийому-передачі від 29.09.2010 р.

Відповідно до акту прийому-передачі від 29.09.2010 р., підписаного уповноваженими представниками ТОВ “Євразія-Фінанс” та ТОВ “Фармекс Груп”, ТОВ “Євразія-Фінанс” передало, а ТОВ “Фармекс Груп” прийняло, як внесок до статутного капіталу ТОВ “Фармекс Груп”, нерухоме майно з усіма відповідними зовнішніми та внутрішніми інженерними мережами, в тому числі - корпус № 4, А-ІІІ загальною площею 4213,2 кв. м, що належить ТОВ “Євразія-Фінанс” на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 30.11.2006 р., реєстраційний номер в Реєстрі прав власності на нерухоме майно: 30450357, загальною вартістю 9908900,00 грн., у тому числі - ПДВ 1651483,33 грн.

05.10.2010 р., на підставі рішення ОСОБА_2 комітету Бориспільської міської ради № 1163 від 05.10.2010 р., ОСОБА_2 комітетом Бориспільської міської ради було видано Товариству з обмеженою відповідальністю “Фармекс Груп” Свідоцтво про право власності на нерухоме майно, а саме – корпус № 4, А-ІІІ, загальною площею 4213,2 кв.м, що знаходиться за адресою: Київська обл., м. Бориспіль, вул. Шевченка, 100.

05.10.2010 р. Комунальним підприємством «Бориспільське бюро технічної інвентаризації», на підставі Свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого виконавчим комітетом Бориспільської міської ради 05.10.2010 р., було прийнято рішення про державну реєстрацію за Товариством з обмеженою відповідальністю “Фармекс Груп” права власності на нерухоме майно, а саме – корпус № 4, А-ІІІ, загальною площею 4213,2 кв.м, що знаходиться за адресою: Київська обл., м. Бориспіль, вул. Шевченка, 100.

20.07.2016 р. між Товариством з обмеженою відповідальністю “Фармацевтична компанія “Здоров'я” (покупець) та Товариством з обмеженою відповідальністю “Фармекс Груп” (продавець) було укладено договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області ОСОБА_7 та зареєстрований в реєстрі за номером 747, відповідно до п. 1 якого продавець передав, а покупець прийняв у власність корпус № 4, літ. «А-ІІІ», загальною площею 4213,2 кв.м, що розташований за адресою: Київська обл., м. Бориспіль, вул. Шевченка, 100.

Згідно з п. 2 договору корпус № 4, літ. «А-ІІІ», загальною площею 4213,2 кв.м, належить продавцю на підставі Свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого ОСОБА_2 комітетом Бориспільської міської ради Київської області 05.10.2010 р., на підставі рішення ОСОБА_2 комітету Бориспільської міської ради № 1163 від 05.10.2010 р., зареєстрованого в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, що підтверджується витягом з Державного реєстру прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності індексний номер 393097, виданим реєстраційною службою Бориспільського міськрайонного управління юстиції Київської області 09.02.2013 р., реєстраційний номер об’єкта нерухомого майна НОМЕР_1, корпус № 4, літ. «А-ІІІ», розташований на земельній ділянці площею 31509,00 кв.м, кадастровий номер 3210500000:04:032:0012 (землі промисловості).

У відповідності з п. 4 договору покупець одержує право власності на корпус № 4, літ.«А-ІІІ», загальною площею 4213,2 кв.м, за адресою: Київська область, місто Бориспіль, вулиця Шевченка, будинок 100, згідно ст. 334 ЦК України.

Пунктом 9 договору передбачено, що сторони свідчать, що цей договір не носить характеру мнимого чи удаваного та не приховує іншої угоди.

Водночас, позивач, звертаючись до суду з даним позовом, зазначає, що нерухоме майно, яке було передано йому на підставі договору купівлі-продажу від 20.07.2016 р., належало відповідачу на підставі Свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого ОСОБА_2 комітетом Бориспільської міської ради Київської області 05.10.2010 р., яке, на думку ТОВ «ФК «Здоров’я», є таким, що підлягає визнанню недійсним в судовому порядку.

На переконання позивача, у ОСОБА_2 комітету Бориспільської міської ради Київської області були відсутні правові підстави для оформлення свідоцтва про право власності ТОВ «Фармекс Груп», а також реєстрації неіснуючого права власності на нерухоме майно за ТОВ "Фармекс Груп". Зокрема, позивач вважає, що для проведення державної реєстрації права власності ТОВ «Фармекс Груп» на корпус № 4, літ. «А-ІІІ», що розташований за адресою: м. Бориспіль, вул. Шевченка, буд. 100, у Комунального підприємства «Бориспільське бюро технічної інвентаризації» не було підстав згідно із ст. 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин).

За твердженням позивача, корпус № 4, літ. «А-ІІІ», розташований за адресою: м. Бориспіль, вул. Шевченка, буд. 100, є об’єктом самочинного будівництва, оскільки збудований за відсутності у ТОВ «Фармекс Груп» прав на земельну ділянку, на якій знаходиться вказаний об’єкт самочинного будівництва, з істотними порушеннями будівельних норм і правил, у зв’язку з чим ТОВ «Фармекс Груп» не набуло права власності на нього, що свідчить про незаконність Свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого ОСОБА_2 комітетом Бориспільської міської ради Київської області 05.10.2010 р., та здійсненої державної реєстрації права власності за ТОВ «Фармекс Груп».

З урахуванням викладеного, позивач, звертаючись до суду з даним позовом, посилаючись на приписи ст.ст. 328, 376 Цивільного кодексу України, просить визнати недійсним Свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане виконавчим комітетом Бориспільської міської ради Київської області 05.10.2010 р., щодо права власності ТОВ «Фармекс Груп» на корпус № 4, літ. «А-ІІІ», розташований за адресою: Бориспіль, вул. Шевченка, буд. 100.

Дослідивши наявні у матеріалах справи докази, вивчивши позиції учасників процесу, суд дійшов висновку щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог з огляду на таке.

Згідно з ч. 1 ст. 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Статтею 4 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб. Відмова від права на звернення до господарського суду є недійсною.

Відповідно до статті 5 цього ж Кодексу, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

За нормами статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відповідно до статті 16 цього ж Кодексу кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Такий перелік способів захисту інтересів у Цивільному кодексі України не є вичерпним, оскільки ця стаття вміщує ще й припис про те, що "суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом".

Аналогічні норми передбачені і в Господарському кодексі України. Зокрема, відповідно до статті 20 ГК України держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб'єктів господарювання та споживачів. Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов'язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом.

Поряд з цим, згідно приписів ст. 9 Конституції України, статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» і статті 3 Господарського процесуального кодексу України господарські суди у процесі здійснення правосуддя мають за відповідними правилами керуватися нормами міжнародних договорів, ратифікованих законами України.

Відповідно до частини 1 статті 1 Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Україна повністю визнає на своїй території дію приписів Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Суду в усіх питаннях, що стосуються її тлумачення і застосування.

Водночас, статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Статтею 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а відповідно до статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому, під ефективним способом слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

У свою чергу, під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Отже, способи захисту за своїм призначенням можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. При цьому, метою застосування певного способу захисту є усунення невизначеності у взаємовідносинах суб'єктів, створення необхідних умов для реалізації права й запобігання дій зі сторони третіх осіб, які перешкоджають його здійсненню.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу.

Статтею 13 Конституції України передбачено, що держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.

Виходячи з норм ст. 41 Конституції України, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право власності є непорушним, воно гарантоване та закріплене, зокрема, Цивільним кодексом України та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до ч. 1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

За змістом ч. 1 ст. 317 Цивільного кодексу власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. (ч.ч. 1, 3 ст. 319 ЦК).

Статтею 321 ЦК України визначено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Підстави набуття права власності визначені у статті 328 ЦК України, відповідно до якої право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Слід зазначити, що у відповідності до пункту 4 частини 2 статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведеності перед судом їх переконливості.

Приписами статей 73, 74 Господарського процесуального кодексу України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Як зазначалося раніше, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до статей 76-79 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Оцінивши на предмет належності, допустимості та достовірності подані позивачем докази на підтвердження тих обставин, на які він посилається як на підставу своїх вимог, а також подані відповідачем докази на підтвердження тих обставин, на які він посилається як на підставу своїх заперечень, суд вважає за необхідне відзначити таке.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

У розумінні зазначених приписів суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Процесуально-правовий зміст захисту права, закріпленого у Господарському процесуальному кодексі України, полягає у тому, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Враховуючи викладене вище, підставою для звернення до суду є наявність порушеного права (охоронюваного законом інтересу), і таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які б підтверджували наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, чи охоронюваного законом інтересу, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України № 18-рп/2004 від 01.12.2004 р. поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права», треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Отже, оскільки правовою підставою для звернення до господарського суду є захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, то право на позов у особи виникає після порушення відповідачем її права та захисту підлягає порушене право.

При цьому, спосіб захисту повинен бути таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням, а реалізація цивільно-правового захисту відбувається шляхом усунення порушень цивільного права чи інтересу, покладення виконання обов'язку по відновленню порушеного права на порушника.

Лише встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу в захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

Крім того, вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

При цьому, відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам визначеним законодавством встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

Дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку, що позивачем належними та допустимими доказами не доведено суду тієї обставини, яке саме право позивача чи охоронюваний законом інтерес порушує свідоцтво про право власності, видане відповідачу на спірне майно.

Поряд з цим, згідно з п. 6.1 Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого Наказом № 7/5 від 07.02.2002 р. Міністерства юстиції України, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 18 лютого 2002 р. за № 157/6445 (в редакції, чинній на момент видачі спірного свідоцтва), оформлення права власності на об'єкти нерухомого майна провадиться з видачею свідоцтва про право власності.

Отже, за своєю правовою природою свідоцтво про право власності на нерухоме майно лише посвідчує наявність відповідного права і не породжує, не змінює і не припиняє певні права та обов'язки, тобто не є правочином.

Водночас, свідоцтво видається на підтвердження існування права, на підставі, у даному випадку, рішення органу місцевого самоврядування, і такий посвідчувальний документ є чинним, якщо є дійсною правова підстава його видачі. Чинність документа, у даному випадку - свідоцтва, є показником, який характеризує його юридичну силу. Тобто, якщо правова підстава, у зв'язку з якою був виданий документ, визнана недійсною, то таке рішення не породжує в його сторін прав, а відтак свідоцтво, як посвідчувальний документ, втрачає свою юридичну силу, і не може підтверджувати право, яке вже відсутнє.

Судом враховано, що ОСОБА_2 комітет Бориспільської міської ради Київської області рішенням від 05.10.2010 р. закріпив право власності відповідача на спірне майно, вирішивши оформити право власності ТОВ «Фармекс Груп» на об'єкт нерухомості та видати відповідне свідоцтво про право власності.

Водночас, до матеріалів справи не надано жодних доказів на підтвердження скасування, визнання недійсним вказаного рішення ОСОБА_2 комітету чи втрати ним чинності.

При цьому, позивачем не надано і будь-яких доказів на підтвердження порушення порядку видачі спірного свідоцтва.

Слід зазначити також, що як на підставу позовних вимог позивач посилався на те, що набуття права власності ТОВ «Фармекс Груп» відбулося з істотним порушенням законодавства, у зв’язку з тим, що об’єкт нерухомості - корпус № 4, «А-ІІІ», загальною площею 4213,2 кв.м, який знаходиться за адресою: Київська обл., м. Бориспіль, вул. Шевченка, 100, є самочинним будівництвом, оскільки був збудований на земельній ділянці, яка не належить ТОВ «Фармекс Груп». Позивач зазначав, що дане твердження може бути підтверджено висновком експертизи. Однак, доказів проведення такої експертизи, наявності відповідного висновку експерта, як і клопотання позивача про її проведення до матеріалів даної справи не надано.

Згідно з приписами ч. 2 ст. 376 ЦК України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Суд констатує, що жодних доказів на підтвердження обставин відсутності у відповідача права на земельну ділянку, на якій збудоване спірне нерухоме майно, як і доказів того, що вказане майно було збудовано самочинно, або ж з порушенням будівельних норм і правил, до матеріалів справи не надано.

Щодо посилання позивача на відсутність підстав для реєстрації за відповідачем права власності на спірне майно, слід зазначити, що згідно з ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» під державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно розуміється офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до статті 9 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (в редакції на дату видачі свідоцтва) державний реєстратор: 1) встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно, зокрема: відповідність обов'язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення (у випадках, встановлених законом); відповідність повноважень особи, яка подає документи на державну реєстрацію, та сторін (сторони) правочину, згідно з яким відбувається державна реєстрація виникнення, переходу, припинення прав на нерухоме майно або обтяження таких прав; відповідність відомостей про нерухоме майно, наявних у Державному реєстрі прав та поданих документах; відповідність даних про наявність (або відсутність) інформації та/або відповідних документів, що свідчать про накладення (зняття) заборони (арешту) або інших обтяжень, що перешкоджають державній реєстрації прав, у тому числі відсутність встановлених законом заборон на відчуження нерухомого майна; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або договір (угода) пов'язує можливість проведення державної реєстрації виникнення, переходу, припинення прав на нерухоме майно або обтяження таких прав; 2) приймає рішення про державну реєстрацію прав, відмову в такій реєстрації, її зупинення, про державну реєстрацію обтяжень, про скасування запису, погашення запису та внесення змін до записів у Державному реєстрі прав; 3) відкриває і закриває розділи Державного реєстру прав, вносить до них відповідні записи; 4) веде реєстраційні справи щодо об'єктів нерухомого майна; 5) присвоює реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна під час проведення державної реєстрації; 6) видає свідоцтво про право власності на нерухоме майно у випадках, встановлених статтею 18 цього Закону; 7) надає витяги з Державного реєстру прав або відмовляє у їх наданні у випадках, передбачених цим Законом; 8) у разі потреби вимагає подання передбачених законодавством додаткових документів, необхідних для державної реєстрації прав та їх обтяжень; 9) здійснює інші повноваження, передбачені цим Законом та іншими нормативно-правовими актами. Державний реєстратор самостійно приймає рішення про державну реєстрацію прав або відмову в такій реєстрації. Втручання будь-яких органів, посадових і службових осіб, громадян та їх об'єднань у діяльність державного реєстратора, пов'язану з проведенням державної реєстрації прав, забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом.

Документи, що встановлюють виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно і подаються для державної реєстрації прав, повинні відповідати вимогам, встановленим цим Законом та іншими нормативно-правовими актами (ч. 3 ст. 17 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень").

Приписами статті 18 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" встановлено, що свідоцтво про право власності на нерухоме майно, що підтверджує виникнення права власності при здійсненні державної реєстрації прав на нерухоме майно, видається, зокрема, 1) фізичним та юридичним особам на новозбудовані, реконструйовані об'єкти нерухомого майна; 2) членам житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого відповідного кооперативу, які повністю внесли свої пайові внески; 3) юридичним особам у разі внесення до статутного фонду (статутного або складеного капіталу) об'єктів нерухомого майна їх засновниками (учасниками); 4) фізичним особам та юридичним особам, які в разі ліквідації (реорганізації) юридичної особи отримали у власність у встановленому законодавством порядку нерухоме майно юридичної особи, що ліквідується (реорганізується); 5) фізичним особам та юридичним особам, що вийшли зі складу засновників (учасників) юридичної особи за рішенням органу, уповноваженого на це установчими документами, отримали у власність об'єкт нерухомого майна, переданий їм; 6) реабілітованим громадянам, яким повернуто у власність належні їм об'єкти нерухомого майна; 7) у разі виділення окремого об'єкта нерухомого майна зі складу об'єкта нерухомого майна, що складається із двох або більше об'єктів; 8) фізичним та юридичним особам на об'єкти нерухомого майна, які в установленому порядку переведені з житлових у нежитлові і навпаки; 9) в інших випадках, встановлених законом. Свідоцтво про право власності на нерухоме майно підписується державним реєстратором прав і засвідчується печаткою.

Згідно зі статтею 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо: 1) заявлене право, обтяження не підлягає державній реєстрації відповідно до цього Закону; 2) об'єкт нерухомого майна або більша його частина розміщені на території іншого органу державної реєстрації прав; 3) із заявою про державну реєстрацію прав та їх обтяжень звернулася неналежна особа; 4) подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом, або не дають змоги встановити відповідність заявлених прав документам, що їх посвідчують; 5) заяву про державну реєстрацію прав, пов'язаних з відчуженням нерухомого майна, подано після державної реєстрації обтяжень, встановлених щодо цього майна, крім випадків, встановлених частиною дев'ятою статті 15 цього Закону; 6) заявлене право вже зареєстровано. За наявності підстав для відмови в державній реєстрації оформлюється рішення за зразком, встановленим Міністерством юстиції України. Відмова в державній реєстрації прав та їх обтяжень з підстав, зазначених у пункті 4 частини першої цієї статті, не позбавляє заявника права повторно звернутися із заявою за умови усунення перешкод для державної реєстрації прав та їх обтяжень. Відмова в державній реєстрації прав та їх обтяжень з підстав, не передбачених цим Законом, заборонена.

Відповідно до ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» записи до Державного реєстру прав вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. Записи скасовуються, якщо підстави, за яких вони були внесені, визнані судом недійсними. Записи про обтяження погашаються на підставі актів (рішень) уповноважених на це органів або посадових осіб.

Статтею 30 цього Закону передбачено, що державні реєстратори за порушення законодавства у сфері державної реєстрації прав несуть дисциплінарну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність у порядку, встановленому законом. Дії або бездіяльність державного реєстратора можуть бути оскаржені до суду. Шкода, завдана органом державної реєстрації прав, державним реєстратором фізичній чи юридичній особі під час виконання своїх обов'язків, підлягає відшкодуванню на підставі рішення суду, що набрало законної сили, у порядку, встановленому законом.

Оскільки державним реєстратором згідно наведених вище вимог чинного законодавства були вчинені відповідні дії з проведення державної реєстрації за відповідачем права власності щодо корпусу № 4, «А-ІІІ», загальною площею 4213,2 кв.м, що знаходиться за адресою: Київська обл., м. Бориспіль, вул. Шевченка, 100, і вказані дії реєстратора не були визнані незаконними в судовому порядку, то підстави вважати реєстрацію права відповідача такою, що не відповідає вимогам законодавства, є відсутніми.

Доказів протилежного до матеріалів справи не надано.

Підсумовуючи викладене, суд дійшов висновку, що у даній справі позивачем не доведено, що його права та охоронювані законом інтереси порушуються свідоцтвом про право власності на нерухоме майно, виданим ОСОБА_2 комітетом Бориспільської міської ради щодо права власності відповідача на спірне майно.

З огляду на викладене, позовні вимоги ТОВ «Фармацевтична компанія «Здоров’я» до ТОВ «Фармекс Груп» про визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно не підлягають задоволенню.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у судовому рішенні, суд спирається на висновки, яких дійшов Європейський суд з прав людини у рішенні від 18.07.2006 р. у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Поряд з цим, за змістом п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету ОСОБА_8 Європи щодо якості судових рішень та висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішеннях у справах «Трофимчук проти України», «Серявін та інші проти України» обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Отже, названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Трофимчук проти України»).

Поряд з цим, згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 р. Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»).

З урахуванням наведеного, слід зазначити, що решта долучених до матеріалів справи документів та доводів учасників процесу була ретельно досліджена судом і наведених вище висновків суду щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог не спростовує.

Витрати зі сплати судового збору відповідно до п. 2 ч. 1, п. 2 ч. 4 статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на позивача.

Керуючись ст.ст. 73, 74, 76-80, 123, 129, 232, 233, 236-238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд

вирішив:

У задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Згідно з приписами ч.ч. 1, 2 статті 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Відповідно до вимог статті 256 ГПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складене 26.12.2018 р.

Суддя В.М. Бабкіна