Рішення № 78845391, 21.12.2018, Запорізький окружний адміністративний суд

ЗАПОРІЗЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

Запорізький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Татаринова Д.В. розглянувши у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за адміністративним позовом

ОСОБА_1 ОСОБА_2 (70435, Запорізька область, смт. Балабине, вул. Престижна, буд. 125, НОМЕР_1)

до Головного управління Державної міграційної служби у Дніпропетровський області (49000, м. Дніпро, вул. В. Лапинського, буд.7)

про визнання протиправним наказу та зобов’язання вчинити певні дії

ВСТАНОВИВ:

До Запорізького окружного адміністративного суду надійшов позов ОСОБА_1 ОСОБА_2 (далі - позивач) до Головного управління Державної міграційної служби у Дніпропетровський області (далі - відповідач), в якому позивач просить суд:

-визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби у Дніпропетровський області № 08 від 17 вересня 2018 року про відмову ОСОБА_1 ОСОБА_2 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

-зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби у Дніпропетровський області прийняти рішення про оформлення ОСОБА_1 ОСОБА_2, документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Ухвалою суду від 02 жовтня 2018 року зазначену позовну заяву було залишено без руху в зв’язку з невідповідністю позовної заяви вимогам КАС України та позивачеві був наданий строк для усунення недоліків.

Так, на виконання вимог зазначеної ухвали, 16 жовтня 2018 року на адресу суду надійшла заява від позивача з виправленими недоліками.

Ухвалою суду від 22 жовтня 2018 року провадження у справі відкрито за правилами спрощеного позовного провадження, а судове засідання призначено на 13 листопада 2018 року.

Ухвалою суду від 13 листопада 2018 року судове засідання відкладено до 05 грудня 2018 року.

Адміністративний позов обґрунтовано тим, що позивач є особою без громадянства, який проживав у місті ОСОБА_3 (Палестинська автономія), де відбуваються бойові дії, прибув в Україну на законних підставах. Позивач вказує, що він звернувся до Головного управління Державної міграційної служби у Дніпропетровський області щодо оформлення документів для вирішення питання визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, проте 26 вересня 2018 року отримав від відповідача повідомлення № 6-18 від 19 вересня 2018 року від Управління про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі наказу № 108 від 17 вересня 2018 року. Позивач вважає наказ відповідача необґрунтованим та незаконним, оскільки таке рішення приймалось без урахування та без дослідження всіх обставин, які мають юридичне значення і стосуються справи, отже таке є рішення протиправним, необґрунтованим. Позивач посилається на те, що через збройний конфлікт на території Палестини, він не може повернутися до країни своєї громадянської належності, оскільки побоюється стати жертвою свавільного насилля. Нестабільна військова ситуація в Палестині послугувала головною підставою для виїзду з країни і зв'язку з чим, позивач і обрав для проживання саме, Україну, а також щоб возз’єднатися з родиною, зокрема з дружиною та сином, які є громадянами України.

В судове засідання позивач не прибув, через канцелярію суду подав заяву про розгляд справи без його участі.

Представник Головного управління Державної міграційної служби у Дніпропетровський області проти адміністративного позову заперечив з підстав, викладених у письмовому відзиві (вх.№39456 від 03 грудня 2018 року), відповідно до якого зазначено, що 28 серпня 2018 року ОСОБА_1 ОСОБА_2, особа без громадянства, країна постійного проживання – Палестина, звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровський області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні. Відповідно до проведених перевірок за обліками територіальних органів ДМС України, з’ясовано, що ОСОБА_1 ОСОБА_2 вже неодноразово звертався за статусом біженця. Зокрема 16 травня 2011 року позивач звернувся до ОСОБА_3 міграційної служби у Запорізькій області із заявою про надання статусу біженця, проте наказом від 29 червня 2011 року №11-од ОСОБА_3 служби у Запорізькій області Державного комітету України у національностей та релігій прийнято рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця. 21 січня 2013 року ОСОБА_1 ОСОБА_2 звернувся із заявою № 2 про визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС України у Львівській області, проте 08 лютого 2013 року за результатом розгляду заяви Позивачу було відмовлено в оформленні документів наказом № 22 ГУДМС України у Львівській області. Крім того 08 травня 2014 року ОСОБА_1 ОСОБА_2 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проте Рішенням Державної міграційної служби України від 10 квітня 2015 року № 289-15 позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відповідач звертає увагу, що ним під час перевірок за обліками територіальних органів ДМС України з’ясовано, що позивачем при зверненні до вищевказаних органів ДМС кожного разу надавалась інша інформація про обставини його життя в Палестині та причини, з яких він просив надати йому статус біженця. Відповідач зазначає, що ОСОБА_1 ОСОБА_2, не виявив обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Отже, на думку відповідача, у ОСОБА_1 ОСОБА_2 умови передбачені пунктом 1 частини 1 статті 1 Закону України № 3671-VI відсутні. Відповідач вважає, що враховуючи вищевикладене, відповідно до пункту 13 частини 1 статті 1 Закону№ 3671-VI, Позивач не надав обґрунтовані докази щодо загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. В результаті всебічного, об’єктивного та неупередженого аналізу матеріалів особової справи № 2018 ZP 0004 та інформації по країні походження, відповідачем встановлено, що заява є очевидно необґрунтованою, у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також на підставі інформації наданої ГУДМС України в Одеській області встановлено, що заява носить характер зловживання: заява, подана особою, якій було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону № 3671-VI, зазначені умови не змінилися, тому на підставі статті 8 Закону України № 3671-VІ ГУДМС України в Дніпропетровській області було прийнято про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання ОСОБА_4 ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. На підставі викладеного просив відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.

Представник відповідача в судове засідання не з’явився, про дату, час та місце судового засідання повідомлений належним чином, про причини неявки не повідомив.

Розглянувши матеріали справи суд встановив наступні обставини.

ОСОБА_1 ОСОБА_2 подав до Головного управління Державної міграційної служби у Дніпропетровський області заяву-анкету від 28 серпня 2018 року №4-18 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

05 вересня 2018 року відповідачем проведено співбесіду із ОСОБА_1 ОСОБА_2, що підтверджується Протоколом співбесіди від 05 вересня 2018 року у справі №2018ZP0004.

Наказом Головного управління Державної міграційної служби у Дніпропетровський області від 17 вересня 2018 року №108 позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.

Позивачу направлено Повідомлення від 19 вересня 2018 року №6-18 про відмову оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не погоджуючись з таким рішенням відповідача, ОСОБА_1 ОСОБА_2 звернувся до суду з позовною заявою.

Враховуючи викладене, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, суд вважає позовні вимоги не обґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08 липня 2011 року № 3671-VI (далі – Закон України № 3671-VI).

За визначенням, наведеним у пункті 1 частини 1 статті 1 Закону України №3671-VI біженець – це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до частини 1 статті 5 Закону України №3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Частиною 1 статті 7 Закону України №3671-VI встановлено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Згідно частини 2 статті 7 Закону України №3671-VI заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження.

За приписами частини 7 статті 7 Закону України №3671-VI до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Частиною 1 статті 6 Закону України №3671-VI передбачено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа:

яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;

яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів;

яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;

стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні;

яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

За правилами частини 1 статті 8 Закону України №3671-VI центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Відповідно до частини 4 статті 8 Закону України №3671-VI рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

За приписами частини 6 статті 8 Закону України №3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Згідно частини 7 статті 8 Закону України №3671-VI у разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.

Суд зазначає, що відповідачем дотримано порядок розгляду заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Крім того, суд дослідивши матеріали адміністративної справи у сукупності, погоджується із висновками відповідача про те, що надані ОСОБА_1 ОСОБА_2 докази та пояснення на обґрунтування заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не підтверджують виявлення позивачем обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

При вирішення питання щодо необхідності надання позивачу статусу біженця або особи яка потребує додаткового захисту відповідачем встановлено, що позивач надавав суперечливі відомості стосовно мети прибуття в Україну в 2011 (ГУДМС у Львівській області) та 2015 році (ГУДМС в Одеській області) не повідомив про факт раніше поданої заяви. Фактично позивачу раніше відмовлено у надані статусу біженця або особи яка потребує додаткового захисту. Інших відомостей, які можливо визначити як підстави надання наведеного статусу позивачем не надано. Наведене необхідно розцінювати як зловживання.

Таким чином, у позивача відсутні умови, передбачені пунктом 1 частини 1 статті 1 Закону України №3671-VI для надання позивачу статусу біженця. До того ж суд вважає обґрунтованими висновки відповідача, що позивач не надав обґрунтовані докази щодо загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Враховуючи фактичні обставини справи суд доходить висновку, що Наказ Головного управління Державної міграційної служби у Дніпропетровський області № 08 від 17 вересня 2018 року про відмову ОСОБА_1 ОСОБА_2 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - є законним та обґрунтованим, прийнятим на підставі та у межах чинного законодавства України, а отже не підлягає скасуванню.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб’єктів владних повноважень (частина 1 статті 2 КАС України).

Згідно з частиною 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно вимог статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

За правилами частини 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Отже, з урахуванням вище викладеного, виходячи з заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд оцінивши докази, які є у справі, в їх сукупності дійшов висновку, що відповідачем доведено законність та обґрунтованість наказу Головного управління Державної міграційної служби у Дніпропетровський області № 08 від 17 вересня 2018 року про відмову ОСОБА_1 ОСОБА_2 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, тому з огляду на викладене, суд вважає, що позовні вимоги є недоведеними, необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 5, 9, 72, 77, 241, 243-246, 255 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ОСОБА_2 (70435, Запорізька область, смт. Балабине, вул. Престижна, буд. 125, НОМЕР_1) до Головного управління Державної міграційної служби у Дніпропетровський області (49000, м. Дніпро, вул. В. Лапинського, буд.7) про визнання протиправним наказу та зобов’язання вчинити певні дії – відмовити у повному обсязі.

Відповідно до статті 255 КАС України рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Відповідно до частини 1 статті 295 КАС України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 частини 1 Перехідних положень КАС України рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку до Третього апеляційного адміністративного суду через Запорізький окружний адміністративний суд шляхом подачі апеляційної скарги, з подачею її копії відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі.

Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.

Рішення складено у повному обсязі та підписано 21 грудня 2018 року.

Суддя Д.В. Татаринов