Рішення № 78787064, 21.12.2018, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 грудня 2018 року Справа № 160/8418/18 Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Прудника С.В.

розглянувши у порядку спрощеного провадження в місті Дніпро адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання бездіяльність протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, скасування рішення, -

ВСТАНОВИВ:

09 листопада 2018 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_2 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про:

- визнання протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, яка полягає у невиплаті ОСОБА_2 пенсії протягом 3 місяців, а саме в червні, липні, серпні 2018 р.;

- визнання протиправним та скасування рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про призупинення (припинення) виплати ОСОБА_2 пенсії протягом 3 місяців;

- зобов'язання Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області сплатити ОСОБА_2 заборгованість по виплаті пенсії за три місяці, негайно після проголошення судового рішення, а також утриматись від подальшого призупинення її виплати.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач є пенсіонером та перебуває на обліку у відповідача. Вказує, що протягом трьох місяців їй було призупинено виплату пенсії, а саме за червень, липень, серпень 2018 року. Підставою для зупинення виплати пенсії слугувало надходження інформації про відсутність позивача понад 60 днів за місцем проживання. Позивач вважає, що такі дії відповідача є порушенням її прав, визначених Конституцією та Законами України, що стало підставою для звернення до суду.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 14.11.2018 р. відкрито провадження в адміністративній справі №160/8418/18, та призначено справу до розгляду у порядку спрощеного провадження без повідомлення (виклику) сторін з 10 грудня 2018 року.

Представник відповідача 12.12.2018 р. надав до суду відзив на адміністративний позов (вх. №59538/18), в якому відповідач заперечив проти позову та зазначив, що з 01.06.2018р. виплату пенсії позивачу було призупинено з підстав тривалої відсутності позивача (понад 60 днів) за місцем проживання. 25.06.2018 р. ОСОБА_2 звернулась до відповідача із заявою про поновлення виплати пенсії. На підставі рішення Комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам від 27.07.2018 р. № 15 виплату пенсії ОСОБА_2 відновлено з 01.06.2018 р. Окрім цього, вказує, що сума заборгованості по пенсійним виплатам за червень, липень, серпень 2018 року у розмірі 7878,13 грн. нарахована та обліковується у Головному управлінні Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області та буде виплачена на умовах окремого порядку визначеного Кабінетом Міністрів України.

Окрім цього, 12.12.2018 р. представником відповідача подано до суду клопотання (вх.№59537/18), в якому представник Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області просив розглядати вказану справу в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Вирішуючи вказане клопотання суд виходить з наступного.

Пунктом 2 частиною 1 статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд розглядає за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) справи, зокрема, щодо оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг.

Згідно з пунктом 1 частини 6 статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України суд може відмовити в задоволенні клопотання сторони про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням сторін у випадках, визначених статтею 263 цього Кодексу.

Враховуючи те, що характер спірних правовідносини та предмет доказування даної справи не вимагають проведення судового засідання з повідомленням (викликом) сторін для повного, всебічного встановлення обставин справи, а також зважаючи на відсутність обґрунтування заявленого клопотання, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні клопотання відповідача про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням сторін.

Справа розглянута в межах строку розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження, встановленого статтею 258 Кодексу адміністративного судочинства України - в межах шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.

Дослідивши всі документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає позовні вимоги такими, що підлягають частковому задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Судом встановлено, що ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянкою України, та згідно копії паспорту серії НОМЕР_4 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1.

Згідно копії пенсійного посвідчення серії НОМЕР_3, виданого 29.05.2007 р., ОСОБА_2 є пенсіонером та отримує пенсію за віком з жовтня 2007 року.

Згідно з копією довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи від 18.03.2016 р. №1216003544, ОСОБА_2 є внутрішньо переміщеною особою, фактичне місце проживання: АДРЕСА_2.

Позивач перебуває на обліку в Головному управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області як отримувач пенсії.

З 01.06.2018 року виплату пенсії ОСОБА_2 було призупинено.

Листом від 23.07.2018 р. № М11254-18 управління застосування пенсійного законодавства відділу з питань призначення та перерахунків пенсій № 18 Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області повідомило позивача, що виплату пенсії з 01.06.2018 р. призупинено з підстав тривалої відсутності ОСОБА_2 за місцем проживання.

25.06.2018 р. позивач звернулась до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області із заявою про поновлення виплат пенсії.

Згідно копії витягу протоколу засідання комісії по розгляду питань щодо призначення (відновлення) або про відмову у призначенні (відновленні) соціальних виплат внутрішньо переміщених особам від 27.07.2018 р. № 15 вирішено призначити (відновити) соціальні виплати ОСОБА_2

Позивач вказує, що в період з червня по серпень 2018 року пенсійне забезпечення так і не отримувала, що стало підставою для звернення до суду.

Вирішуючи спір по суті, суд виходить з наступного.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно із частиною першою статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Європейська соціальна хартія (переглянута) від 03 травня 1996 року, ратифікована Законом України від 14 вересня 2006 року № 137-V, яка набрала чинності з 01 лютого 2007 року (далі - Хартія), визначає, що кожна особа похилого віку має право на соціальний захист (пункт 23 частини І). Ратифікувавши Хартію, Україна взяла на себе міжнародне зобов'язання запроваджувати усіма відповідними засобами досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися права та принципи, що закріплені у частині І Хартії.

Отже, право особи на отримання пенсії як складова частина права на соціальний захист є її конституційним правом, яке гарантується міжнародними зобов'язаннями України.

Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг визначає Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 року № 1058-IV (далі по тексту Закон №1058-IV).

Частиною третьою статті 4 Закону № 1058-IV встановлено, що виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються: види пенсійного забезпечення; умови участі в пенсійній системі чи її рівнях; пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат; джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення; умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.

Статтею 5 Закону № 1058-IV передбачено, що дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, визначених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються, зокрема, порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням; порядок використання коштів ПФУ та накопичувальної системи пенсійного страхування.

Отже, нормативно-правовим актом, яким визначено підстави припинення пенсійних виплат (які є складовою порядку пенсійного забезпечення), є Закон № 1058-IV. Інші нормативно-правові акти у сфері правовідносин, врегульованих Законом № 1058-IV, можуть застосовуватися виключно за умови, якщо вони не суперечать цьому Закону.

Відповідно до частини першої статті 47 Закону № 1058-IV пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.

Як вказує позивач в позовній заяві, в період з червня по серпень 2018 року включно пенсійні виплати вона не отримувала, зазначений факт не заперечується й відповідачем. У відзиві відповідач, посилаючись на Порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.06.2016 року № 365, зазначає, що соціальні виплати припиняються у разі скасування довідки внутрішньо переміщеної особи, та у разі отримання інформації від Держприкордонслужби та інших органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Суд не погоджується з такими доводами відповідача з огляду на таке.

Згідно з частиною 1 статті 49 Закону № 1058-IV виплата пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України (положення пункту 2 частини першої статті 49 втратили чинність як такі, що є неконституційними, на підставі Рішення Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009); 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом.

Наведений перелік підстав для припинення виплати пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ є вичерпним та передбачає можливість припинення виплати пенсії з інших підстав лише у випадках, прямо передбачених законом.

Аналіз вищенаведених норм Закону дає суду підстави дійти висновку, що Закон №1058-IV не передбачає такої підстави припинення або призупинення виплати пенсії, як тривала відсутністю за фактичним місцем проживання позивача.

Отже, саме Законом №1058-IV передбачено умови та підстави припинення та поновлення пенсії, а постанова Кабінету Міністрів України № 365 є підзаконним нормативно-правовим актом, який обмежує встановлене законодавством право на отримання пенсії позивачем.

Припиняючи нарахування та виплату позивачу пенсії за відсутності передбачених законами України підстав, відповідач порушив право позивача на отримання пенсії. При цьому право на отримання пенсії є об'єктом захисту за ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Втручання відповідача у право позивача на мирне володіння своїм майном у вигляді пенсії суд вважає таким, що не ґрунтується на Законі.

Як зазначив Європейський суд з прав людини у рішенні у справі «Щокін проти України», питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним (цитата у п. 33 цього рішення).

Отже, встановлення судом відсутності законності втручання, тобто вчинення дій не у спосіб, визначений законом, є достатньою підставою для висновку про те, що право позивача на мирне володіння своїм майном було порушено.

Конституційний Суд України у рішенні від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 зазначив, що виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.

У рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 07 лютого 2014 року, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) дійшов висновку про те, що право на отримання пенсії, яке стало залежним від місця проживання заявника, свідчить про різницю в поводженні, яка порушувала статтю 14 Конвенції, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. При цьому Суд зауважив, що у цій справі право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника, що призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункти 51-54).

Відповідно до частини першої статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року №3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.

Отже, у вказаних рішеннях Конституційного Суду України та ЄСПЛ застосовано підхід, згідно з яким право на пенсію та її одержання не може пов'язуватися з місцем проживання людини. Такий підхід можна поширити не тільки на громадян, що виїхали на постійне місце проживання до інших держав, а й на внутрішньо переміщених осіб, які мають постійне місце проживання на непідконтрольній Уряду України території. У контексті справи, що розглядається, правовий зв'язок між державою і людиною, який передбачає взаємні права та обов'язки, підтверджується фактом набуття громадянства. Свобода пересування та вільний вибір місця проживання гарантується статтею 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України.

Суд, досліджуючи документи, наявні в матеріалах справи, не вбачає жодних рішень, прийнятих Головним управлінням Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, на підставі яких була б призупинена виплата пенсії позивачу у період червень, липень, серпень 2018 року.

Однак, як свідчить аналіз положень Закону № 1058-IV, припинення виплати пенсії можливе лише за умови прийняттям пенсійним органом відповідного рішення з підстав, визначених статті 49 цього Закону.

Отже, судом встановлено порушення прав позивача щодо припинення та неотримання пенсійних виплат.

За наведених обставин, суд доходить висновку про відмову у задоволенні позовної вимоги про визнання протиправним та скасування рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, оскільки, як досліджено судом, таке рішення Пенсійним органом не приймалось.

Однак, відсутність відповідного рішення Пенсійного органу відносно припинення виплат пенсії не є підставою вважати, що право позивача на отримання пенсійних виплат не було порушено.

Таким чином, припиняючи ОСОБА_2 виплату пенсії у спірний період, відповідач порушив право позивача на мирне володіння своїм майном, у зв'язку з чим, суд доходить висновку, що бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, яка виразилась у невиплаті ОСОБА_2 пенсії за період червень - серпень 2018 року є протиправною.

Аналогічні правові висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 року у справі № 805/402/18 (провадження № 11-644асі18), яка є зразковою справою.

Відповідно до частини 3 статті 291 Кодексу адміністративного судочинства України при ухваленні рішення у типовій справі, яка відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи, суд має враховувати правові висновки Верховного Суду, викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи.

Щодо позовної вимоги про зобов'язання Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області сплатити ОСОБА_2 заборгованість по виплаті пенсії за три місяці, негайно після проголошення судового рішення, а також утриматись від подальшого призупинення її виплати, суд вважає за потрібне зазначити наступне.

В позовній заяві ОСОБА_2 зазначає про неотримання пенсійних виплат за період з червень - серпень 2018 року. Зазначене не заперечує відповідач в своєму відзиві на позовну заяву.

Натомість, відповідач, посилаючись на постанову Кабінету Міністрів України від 08.06.2016 року № 365 «Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам», вказує, що суми соціальних виплат, які не виплачені за минулий період, обліковуються в органі, що здійснює соціальні виплати, та виплачуються на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України.

Як свідчать матеріали справи, відповідачем на підставі рішення комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам від 27.07.2018 р. № 15, виплату пенсії ОСОБА_2 було поновлено з 01.06.2018 р., однак, відповідно до витягу з протоколу з електронної пенсійної справи за період з 01.01.2018 р. по 31.12.2018 р., позивачу за період червень, липень, серпень 2018 року пенсійне забезпечення нараховано, проте не виплачено.

Відповідач вказує, що така заборгованість не може бути виплачена з огляду на відсутність встановленого порядку здійснення соціальних виплат за минулий період.

Статтею 46 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" передбачено, що нараховані суми пенсії, на виплату яких пенсіонер мав право, але не отримав своєчасно з власної вини, виплачуються за минулий час, але не більше ніж за три роки до дня звернення за отриманням пенсії. У цьому разі частина суми неотриманої пенсії, але не більш як за 12 місяців, виплачується одночасно, а решта суми виплачується щомісяця рівними частинами, що не перевищують місячного розміру пенсії.

Нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.

Компенсація втрати частини пенсії у зв'язку з порушенням строків її виплати пенсіонерам здійснюється згідно із законом.

Враховуючи те, що припинення виплати пенсії позивачу сталося внаслідок протиправних дій саме органу Пенсійного фонду України, тобто не з вини пенсіонера, суд дійшов висновку про те, що ОСОБА_2 має право на виплату їй пенсії за минулий час.

Відповідно до статті 47 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" пенсія виплачується щомісяця організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеними у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України або перераховується на визначений цією особою банківський рахунок у порядку, передбаченому законодавством.

Оскільки Україна, як правова держава, гарантує своїм громадянам право на соціальний захист, яке реалізується в тому числі і у щомісячному отриманні пенсіонерами належної їм пенсії, тому заборгованість, що утворилась не з вини пенсіонера повинна бути йому сплачена.

На підставі вищевикладеного, суд дійшов висновку про відсутність у відповідача правових підстав для невиплати позивачу пенсії за період червень - серпень 2018 року.

Доводи відповідача про те, що виплата заборгованості позивачу буде виплачуватись на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України з моменту його прийняття, є безпідставними, виходячи з наступного.

Так, за змістом конституційних норм (ст.ст. 113, 116, 117 Конституції України), Кабінет Міністрів України не наділений правом вирішувати питання, які належать до виключної компетенції Верховної Ради України, так само як і приймати правові акти, які підміняють або суперечать законам України.

Згідно з пунктом 6 частини 1 статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема, форми і види пенсійного забезпечення, захисту, форми і види пенсійного забезпечення.

У преамбулі до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" зазначено, що зміна умов і норм загальнообов'язкового державного пенсійного страхування здійснюється виключно шляхом внесення змін до цього Закону.

Конституційне поняття "Закон України", на відміну від поняття "законодавство України", не підлягає розширеному тлумаченню, це - нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою України в межах повноважень. Зміни до закону вносяться за відповідно встановленою процедурою Верховною Радою України шляхом прийняття закону про внесення змін. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України є підзаконними, а тому не можуть обмежувати права громадян, які встановлено законами.

Судом встановлено, що жодних змін у вказаний Закон з приводу особливостей виплати заборгованості пенсіонерам, які є внутрішньо переміщеними особами, Верховною Радою не приймались.

Статтею 6 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Відповідно до статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України.

У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.

Отже, у випадку суперечності норм підзаконного акту нормам закону слід застосовувати норми закону, оскільки він має вищу юридичну силу.

За таких обставин, до спірних правовідносин слід застосовувати норми Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" щодо виплати пенсії пенсіонерам, які мають вищу юридичну силу.

Оскільки судом встановлено відсутність підстав для невиплати пенсії позивачу за період червень - серпень 2018 року, таким чином вказаний розмір пенсії позивачу повинен бути виплачений без відтермінування на невизначений час.

Вимога позивача про зобов'язання Головного управління Пенсійного фонд України в Дніпропетровській області утриматись від подальшого призупинення виплати пенсії не підлягає задоволенню з огляду на те, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Рішення суду не може прийматись як застереження від будь-яких порушень та не може бути умовним, а розглядати справу та приймати рішення на майбутнє, приймаючи за наявні неіснуючі порушення, суперечить чинному законодавству.

Частиною 1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з частинами 1, 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

На підставі викладеного, зважаючи на всі наведені обставини в їх сукупності, та з урахуванням того, що позивачем частково доведено правомірність пред'явленого позову, суд доходить висновку, що позовні вимоги ОСОБА_2 підлягають частковому задоволенню.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд виходить з наступного.

Відповідно до частини 3 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем при зверненні до суду понесені судові витрати, пов'язані зі сплатою судового збору за подання позовної заяви до суду в розмірі 704,80 грн., що документально підтверджується платіжним дорученням № 3961661205 від 05.11.2018 р.

Отже, сплачений позивачем судовий збір за подачу позовної заяви до суду в сумі 704,80 грн. підлягає стягненню з Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області за рахунок бюджетних асигнувань в розмірі 352,4 грн.

Керуючись ст.ст. 242-243, 245-246, 258 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_2 (АДРЕСА_2, іпн НОМЕР_2) до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (вул. Набережна Перемоги, 26, м. Дніпро, 49094, код ЄДРПОУ 21910427) про визнання бездіяльність протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, скасування рішення задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, яка полягає у невиплаті ОСОБА_2 пенсії протягом 3 місяців, а саме в червні, липні, серпні 2018р.

Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області сплатити ОСОБА_2 заборгованість по виплаті пенсії за три місяці, а саме за червень, липень, серпень 2018 року.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.

Стягнути на користь ОСОБА_2 (іпн НОМЕР_2) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (код ЄДРПОУ 21910427) документально підтверджені судові витрати, пов'язані зі сплатою судового збору у розмірі 352,4 грн. (триста п'ятдесят дві гривні сорок копійок), сплачені згідно платіжного доручення № 3961661205 від 05.11.2018 року.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя (підпис) С. В. Прудник