Рішення № 78784691, 12.12.2018, Луцький міськрайонний суд Волинської області

Справа № 161/11123/18

Провадження № 2/161/3100/18

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 грудня 2018 року Луцький міськрайонний суд Волинської області в складі:

головуючого – судді Олексюка А.В.,

при секретарі – Шумиводі О.І.,

з участю позивача – ОСОБА_1,

представника відповідача – ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Західтранссервіс плюс» про стягнення заборгованості по заробітній платі, середнього заробітку за час затримки розрахунку, -

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 звернулась в суд з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Західтранссервіс плюс» (далі – ТзОВ «Західтранссервіс плюс») про стягнення заборгованості по заробітній платі, середнього заробітку за час затримки розрахунку.

Позов обґрунтовує тим, що з 03.05.2017 року по 27.04.2018 року перебувала у трудових відносинах з відповідачем. 27.04.2018 року її було звільнено в зв’язку з скороченням штату згідно наказу № 21-к. Вказаним наказом, була також передбачена виплата вихідної допомоги відповідно до ст. 44 КЗпП України та виплата компенсації за невикористану щорічну відпустку тривалістю 24 календарних дні.

Зазначає, що в день її звільнення відповідач письмово не повідомив її про нараховані суми належні при звільненні та не здійснив виплату належних коштів, що є порушенням ч. 1 ст. 116 КЗпП України. Зокрема, при звільненні їй не було проведено нарахування та виплату заробітної плати за період з 03.05.2017 року по 27.04.2018 року на загальну суму 19330,00 грн., не пораховано компенсацію за невикористані дні щорічної відпустки на загальну суму 1960,17 грн. та вихідної допомоги на суму 3346,00 грн.

Вказує, що при прийнятті її на роботу, відповідач змусив її підписати наказ про прийняття її на роботу охоронником з неповним робочим днем, боячись втратити роботу, вона фактично працювала в режимі повного робочого місяця, а оплата праці їй проводилась з розрахунку 0,5 посадового окладу. З цього приводу вона неодноразово усно, а також і письмово 23.03.2018 року зверталась до директора підприємства, однак її вимога залишилась без задоволення.

З огляду на наведене, просить суд стягнути з ТзОВ «Західтранссервіс плюс» в її користь 24636,17 грн. заборгованості по заробітній платі та середній заробіток за весь період затримки розрахунку по день ухвалення рішення суду.

В ході розгляду справи, позивач уточнила позовні вимоги, просила суд стягнути з відповідача в її користь 38027,29 грн., з яких: 21274,81 грн. заборгованість по заробітній платі, компенсація за щорічну відпустку та вихідна допомога), 16752,48 грн. середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.

В судовому засіданні позивач позовні вимоги підтримала в повному обсязі з підстав, викладених у позовній заяві, а також у заяві про уточнення позовних вимог та просила їх задовольнити.

Представник відповідача в судовому засіданні позов не визнав, просив суд відмовити в задоволенні позову з підстав, викладених в поданому відзиві на позовну заяву.

Заслухавши пояснення позивача, представника відповідача, свідків, дослідивши та оцінивши представлені в справі докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позов не підлягає до задоволення з наступних підстав.

З матеріалів справи вбачається, що 03.05.2017 року наказом № 21-к від 28.04.2017 року ОСОБА_1 прийнято на посаду охоронника ТзОВ «Західтранссервіс плюс» із встановленням неповного робочого часу з оплатою праці пропорційно відпрацьованому часу та з окладом згідно штатного розпису(а.с. 5-8).

Відповідно до ст. 56 КЗпП України за угодою між працівником і власником або уповноваженим ним органом може встановлюватись як при прийнятті на роботу, так і згодом неповний робочий день або неповний робочий тиждень. Оплата праці в цих випадках провадиться пропорціонально відпрацьованому часу або залежно від виробітку.

З табелів обліку використання робочого часу, працівників ТзОВ «Західтранссервіс плюс» з травня 2017 року по квітень 2018 року вбачається, що ОСОБА_1 працювала неповний робочий день (а.с. 110-121).

Наказом підприємства № 1-ОС від 03.01.2018 року затверджено новий штатний розпис ТзОВ «Західтранссервіс плюс» (а.с. 80).

Наказом підприємства № 2-ОС від 28.02.2018 року «Про внесення змін до штатного розпису» з 01.03.2018 року внесено зміни до штатного розпису, а саме виведено посаду охоронника – 1 одиницю (а.с. 81).

28.02.2018 року ОСОБА_1 вручено попередження про скорочення штату працівників, яким попереджено останню про скорочення займаної посади (а.с. 82).

Наказом № 21-к від 27.04.2018 року вона була звільнена з роботи за скороченням штату працівників згідно п. 1 ст. 40 КЗпП України (а.с. 83).

Конституція України гарантує кожному громадянину право на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Основними законодавчими актами, які регулюють питання оплати праці є Закон України «Про оплату праці» та Кодекс законів про працю України.

Конституція України гарантує право кожному громадянину на звернення до суду за вирішенням порушених прав.

Тому, у разі порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Статтею 141 КЗпП встановлено, що обов’язок неухильного додержання законодавства про працю лежить на власнику або уповноваженому ним органі.

Заробітна плата-це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу (ст. 94 КЗпП України).

Аналогічні положення передбачені в ЗУ «Про оплату праці».

Як встановлено ч. 1 ст. 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Відповідно до статті 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред’явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Статтею 117 КЗпП України визначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Як роз’яснив Верховний Суд України в абз. 1 п. 20 постанови Пленуму від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст.117 КЗпП стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при непроведенні його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.

Отже, за положеннями статей 116, 117 КЗпП України у разі не виплати належних працівникові сум при звільненні з роботи, при відсутності спору про їх розмір, на роботодавця покладається відповідальність у вигляді виплати середнього заробітку за весь період затримки розрахунку, якщо він не доведе відсутності в цьому своєї вини.

Судом встановлено, що при звільненні ОСОБА_1 з роботи, 27.04.2018 року ТзОВ «Західтранссервіс плюс» склало розрахунок необхідних виплат при звільненні, згідно якого позивачу нараховано 1430,64 грн. компенсації за невикористану відпустку та 4100,00 грн. вихідної допомоги, що в загальній сумі складає 7580 грн.64 коп. (а.с. 63).

Вказана сума 27.04.2018 року (в день звільнення) була виплачена позивачу, що підтверджується відомістю ПАТ КБ «ПриватБанк» (а.с. 85).

Однак, вважаючи, що відповідачем не виплачено заборгованість по заробітній платі, ОСОБА_1 звернулась із заявою до Управління Держпраці у Волинській області щодо проведення відповідної перевірки.

Проведеною перевіркою Управлінням Держпраці у Волинській області порушень щодо порядку звільнення ОСОБА_1 та виплати належних коштів при її звільненні не виявлено, про підтверджується актом інспекційного відвідування № ВЛ-196/406/АВ від 10.05.2018 року (а.с. 86-90).

Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до ч.ч. 1, 5-7 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Реалізація принципу змагальності в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією (ст. 129 Конституції України), що передбачено і ст. 12 ЦПК України.

Звертаючись в суд з даним позовом, ОСОБА_1 посилається на те, що була прийнята на роботу охоронником на умовах неповного робочого часу, фактичного виконуючи роботу повний робочий час, а оплата праці їй проводилась з розрахунку 0,5 посадового окладу, однак належних доказів її роботи повний робочий день суду не надала.

Надана позивачем копія журналу прийому, здачі приміщень під охорону не підтверджує того факту, що тривалість робочого часу позивача становила повний робочий день.

Крім того, допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_3С, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 в судовому засіданні пояснили, що ОСОБА_1 дійсно працювала на підприємстві, вони неодноразово бачили, що вона здавала зміну вранці після чергування, однак вони не підтвердили того факту, що ОСОБА_1 виконувала свою роботу повний робочий час.

При цьому, слід зауважити, що позивач працюючи на підприємстві з 03.05.2017 року та при цьому не погоджуючись з тривалістю робочого часу та оплатою її праці, жодного разу не зверталась до керівника підприємства з вимогою про невиплату чи недоплату заробітної плати та з претензією щодо тривалості робочого часу. Доказів звернення з такими вимогами до керівництва підприємства позивачем суду також не надано.

Зважаючи на не доведення позивачем вимог позову, суд приходить до висновку про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення заборгованості по заробітній платі та середнього заробітку за час затримки розрахунку.

Керуючись ст.ст. 10, 12, 13, ,80, 81, 89, 263, 265 ЦПК України, на підставі ст.ст.116, 117, 235 КЗпП України, суд,-

У Х В А Л И В:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Західтранссервіс плюс» про стягнення заборгованості по заробітній платі, середнього заробітку за час затримки розрахунку відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Волинського апеляційного суду через суд першої інстанції.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення виготовлено 21.12.2018 року.

Суддя Луцького міськрайонного суду А.В.Олексюк