Рішення № 78738562, 12.12.2018, Київський районний суд м. Одеси

______________________

Справа № 520/7050/18

Провадження № 2/520/4976/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12.12.2018 року

Київський районний суд м. Одеси у складі:

головуючого судді - Гниличенко М.В.

при секретарі – Шпак К.Д.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Одеси цивільну справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3 міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору ОСОБА_4 про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю, суд, -

ВСТАНОВИВ :

08.06.2018 року позивачі ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулись до суду із позовом до ОСОБА_3 міської ради, в якому просять визнати за ними право власності за набувальною давністю на сарай, площею 15 кв.м. ( розміром 3м. х 5м.), розташований за адресою - провулок Політкаторжан, 1 у м.Одеса.

У подальшому позивачі уточнили позовні вимоги, якими просять визнати за ними право власності на сарай, площею 11,3 кв.м. за адресою - місто Одеса, провулок Політкаторжан, 1 за набувальною давністю у відповідності до норм ст.344 Цивільного кодексу України, посилаючись на те, щозгідно свідоцтва про право власності на житло від 19.10.2000 року за № 155075 вони являються співвласниками квартири АДРЕСА_1, поряд з їх житловим приміщенням розташований сарай, площею 11,3 кв.м., який був побудований батьком позивача ОСОБА_5 та яким позивачі відкрито та безперервно користуються на протязі п’ятидесяти років, оскільки їх житло має пічне опалення та в сараї зберігаються вугілля та дрова, будь-яких претензій з приводу користування сараєм від інших мешканців будинку не надходило, тому вони просять задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Відповідно до Протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 08.06.2018 року справу за вказаним позовом було розподілено судді Гниличенко М.В.

Ухвалою Київського районного суду м.Одеси від 11.06.2018 року провадження по справі було відкрито та призначено підготовче судове засідання.

У підготовчому судовому засіданні було вирішено клопотання про витребування доказів у вигляді виготовлення технічного паспорту на вищезазначений сарай, виклик свідків та притягнення у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору ОСОБА_4 та запропоновано відповідачу та третій особі надати свої письмові заперечення проти позову та посилання на докази, якими вони обґрунтовуються. Учасниками процесу було надано відзив на позов, відповідь на відзив, письмові пояснення з приводу даного спору, які уважно були досліджені судом.

Позивачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до судового засідання з’явились, позовні вимоги підтримали у повному обсязі та просили їх задовольнити.

Представник позивачів адвокат ОСОБА_6 до судового засідання з’явилась, позовні вимоги підтримала та просила їх задовольнити.

Представник відповідача ОСОБА_3 міської ради ОСОБА_7 до судового засідання з’явилась, просила відмовити у позовних вимог, пояснивши, що ними не заперечується факт володіння та користування вищевказаним сараєм позивачами на протязі багатьох років, документального підтвердження того, що саме спірний сарай є власністю територіальної громади м.Одеси не має, оскільки Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» до 2013 року не потребувало реєстрації об’єктів нерухомого майна та окремо на баланс не переходило, проте згідно постанови Кабінету Міністрів України від 05.11.1991 року № 311 «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць/комунальною власністю/, рішенням ОСОБА_3 обласної ради народних депутатів від 25.11.1991 року за № 266-ХХI весь житловий і нежитловий фонд м.Одеси був переданий у власність територіальної громади міста, тобто в комунальну власність, тому і нежитлове приміщення/сарай/ було прийнято у комунальну власність територіальної громади м.Одеси. Крім того, позивачі до ОСОБА_3 міської ради з будь-якими заявами про передачу сараю у власність, у користування чи оренду не звертались, тобто не вичерпали досудового розгляду їх питання, передбаченого законом. Також, представник відповідача зазначає, що позивачі у 2000 році приватизували житлове приміщення як квартиру, а не як частину домоволодіння з господарськими спорудами.

Третя особа ОСОБА_4 до судового засідання не з’явився, належним чином повідомлявся, з’явився його представник ОСОБА_8, який позовні вимоги не визнав та просив відмовити у повному обсязі, посилаючись на те, що не визначений правовий статус спірного сараю, відсутні документи, які свідчать, що є акт прийомки в експлуатацію сараю, відсутня юридична адреса сараю та будь-які інші правові документи з приводу оцінки та придатності використовувати за призначенням, щоб ідентифікувати цю будівлю, окрім технічного паспорту від 05.07.2018 року, тому можливо вважати цю будівлю самочинною, за згодою до інших співвласників домоволодіння позивачі не звертались, документи на землекористування відсутні, оскільки квартира не передбачає визнання права власності на земельну ділянку, не використали усіх можливих засобів захисту своїх прав, з заявами до ОСОБА_3 міської ради про передачу в користування або викупу сараю не звертались, тому представник вважає, що відсутні підстави для задоволення позову.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши учасників процесу та свідків ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, суд приходить до наступного.

У судовому засіданні встановлено, що згідно свідоцтва про право власності на житло, видане управлінням житлово-комунального господарства виконкому ОСОБА_3 міської ради від 19.10.2000 року за № 155075 ОСОБА_1 та ОСОБА_2 являються співвласниками квартири АДРЕСА_1. Вказане свідоцтво зареєстровано в ОМБТІ та РОН під № 1487, стр.45-кн.136пр від 20.11.2000 року/а.с.6/.

Судом встановлено, що біля будинку № 1 по пров.Політкаторжан у м.Одесі розташовані нежилі приміщення сараїв, одним із яких користуються позивачі на протязі тривалого часу, приблизно з 1960-65 років, оскільки квартира має пічне опалення, тому сарай використовують для зберігання твердого топлива, сарай був побудований батьком позивача ОСОБА_5, вказані факти підтвердили допитані у судовому засіданні свідки ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11

Відповідно довідки з місця проживання № 97 від 10.05.2018 року квартира № 2 будинку № 1 по пров.Політкаторжан у м.Одесі є двокімнатною, житловою площею 20,4 кв.м., загальну площу 56,1 кв.м, має пічне опалення, балонний газ, каналізацію та в квартирі зареєстровано позивачі по справі ОСОБА_1, ОСОБА_2 та їх підопічна ОСОБА_12, ІНФОРМАЦІЯ_1/а.с.8/.

Відповідно довідки КП ЖКС «Чорноморський» від 12.12.2013 року житловий будинок № 1 по пров.Політкаторжан у м.Одесі не знаходиться на балансі вказаного підприємства з 1998 року/а.с.15,17/.

Представник позивачів зазначає, що позивачі звертались до Київської районної адміністрації ОСОБА_3 міської ради з приводу отримання правовстановлюючих документів на нежитлове приміщення - сарай, однак листом Київської районної адміністрації виконавчого комітету ОСОБА_3 міської ради від 14.07.2005 року їм було запропоновано викупити вищезазначений сарай/а.с. 18/. Однак, при повторному зверненні їм усно було роз'яснено, що Київська районна адміністрація не здійснює продаж цього сараю, так як він не знаходиться на балансі КП Дирекція єдиного замовника «Чорноморський».

В силу ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Статтею 328 Цивільного кодексу України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до приписів ч. 1 ст. 344 Цивільного кодексу України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Частиною 4 статті 344 ЦК України визначено, що право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Право власності належить до числа таких суб'єктивних прав, які можуть виникнути при наявності певного юридичного факту, а то й їх сукупності. Тому, виходячи зі змісту ст. 344 ЦК України обставинами, які мають істотне значення є законний об'єкт володіння; добросовісність володіння; відкритість володіння; давність володіння та його безперервність (строк володіння).

При цьому, слід врахувати, що нерухоме майно може стати предметом набуття за давністю, якщо таке майно існує. Якщо будівля чи господарська споруда не є об'єктом нерухомості, прийнятим в експлуатацію, право на таке майно не зареєстроване в установленому порядку, то набути право власності за давністю володіння на таке майно неможливо.

Відповідно до п. 10 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ №5 від 07.02.2014 р. «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» та з огляду на положення ст. 376 ЦК України право власності за набувальною давністю на об’єкт самочинного будівництва не може бути визнано судом, оскільки цією нормою передбачено особливий порядок набуття права власності на нерухоме майно, що збудоване або будується на земельній ділянці, не відведеній для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотним порушенням будівельних норм і правил.

Судом встановлено та позивачами не оспорюється, що вказаний сарай приблизно у 1960-65 роки був побудований батьком позивача ОСОБА_5, фактично сарай було побудовано самочинно, акт прийняття в експлуатацію або інші правовстановлюючі документи на сарай відсутні, тобто вказану будівлю неможливо ідентифікувати, оскільки відсутня його юридична адреса, не визначена літера сараю, його опис, тобто про його існування не зазначено в будь-яких документах, тому суд вважає сарай окремим об’єктом нерухомого майна. На окремо розташовані господарські будівлі – сараї,літні кухні,гаражі тощо, поверхові плани не виготовлялись, вони відображались на схематичному плані земельної ділянки, однак позивачі на протязі тривалого часу не отримали документи щодо користування нежилим приміщенням сараю, земельна ділянка за вказаною адресою у власність або в користування позивачам також не передавалась, єдиним документом на сарай є технічний паспорт, виготовлений 05.07.2018 року, в якому відсутня прив’язка до території та інших споруд, відсутні літери, опис, оцінка,що свідчить про те, що вказаний сарай раніше не проходив інвентаризацію, а наявність технічного паспорта жодним чином не підтверджує право користування позивачами спірним нежилим приміщенням.

Відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 19.10.2000 року позивачі є співвласниками квартири, тобто тип об’єкту – квартира, а ні частка у домоволодінні по пров.Політкаторжан у м.Одесі, яка б складалась з житлового приміщення та господарських будівель та споруд/сараю/, а будь-які документи щодо передачі земельної ділянки в оренду позивачам відсутні.

Крім того, представник позивачів вказує, що сім’ї ОСОБА_5 належить саме сарай під літ.»З». площею 11,3 кв.м., який зазначений в технічному опису в інвентаризаційних документах 1959 року, але суд з цим не погоджується, оскільки це є припущенням.

Судом було досліджено наступні документи по домоволодінню № 1 по пров.Політкаторжан у м.Одесі – опис для переоцінки визначення зносу будівель від 01.01.1960 року/а.с.80/; оціночний акт на будови, службові споруди та внутрішньодворові спорудження від 07.12.1959 року/а.с.81/, журнал зовнішніх обмірів від 07.12.1959 року/а.с.82/, які суд вважає інвентаризаційними, проте до предмета даної справи вони відношення не мають, спірний сарай не може бути в них відображений, оскільки він був побудований пізніше у 1960-65 роки, якщо п’ятдесят років користуються, а вказані документи виготовлені у 1959 році та у технічному описі вказано відсоток зносу усіх сараїв – 30%, з чого можливо зробити висновок, що зазначені сараї були побудовані приблизно у 1920 роки та до спірного сараю вказані інвентаризаційні документи відношення не мають.

Крім того, судом встановлено, що позивачі звернулись до суду з позовом, яким просили визнати право власності на сарай, площею 15 кв.м.( розміром 3м. х 5м.), розташований за адресою - місто Одеса, провулок Політкаторжан, 1, однак після виготовлення технічного паспорту КП «БТІ» ОМР від 05.07.2018 року, позивачі уточнили позовні вимоги та просили визнати право набувальної власності на сарай, площею 11,3 кв.м., при цьому зазначивши, що інженер пояснив, що заміри було зроблено, виходячи із внутрішніх розмірів приміщення, як на окреме розташоване нежиле приміщення, та склали площу 11,3 кв.м., на що представник позивачів зауважила, що факт наявності сараю та приналежність його позивачам підтверджено даними інвентаризаційних документів 1959-1960 року, в яких цей сарай значиться під літ.»З», проте суд з вказаним твердженням не погоджується, оскільки заміри сараю під літ «З», площею 11,3 кв.м. відображеного у інвентаризаційних документах 1959 року були здійснені виходячи із зовнішніх розмірів приміщення, що підтверджується журналом зовнішніх обмірів сараїв від 07.12.1959 року/а.с.82/, як вказано в графі цього журналу – площа основи, тобто забудови/фундаменту/ сараю під літ.»З» та склало 11,3 кв.м., а заміри спірного сараю були здійснені виходячи із внутрішніх розмірів приміщення, тому можливо зробити висновок, що мова йде про різні сараї.

Таким чином, можливо зробити висновок, що спірний сарай – є окремим об’єктом нерухомості, процедура введення його до експлуатації не дотримана, він не є безхазяйною річчю, не є спадкоємним майном, визнати право власності за набувальною давністю за ним неможливо, оскільки власником даного нежилого приміщення є орган, уповноважений управляти майном відповідної територіальної громади.

Відповідно до п. 11 вищевказаної Постанови та враховуючи положення статей 335 і 344 ЦК України, право власності за набувальною давністю може бути набуто на майно, яке належить на праві власності іншій особі (а не особі, яка заявляє про давність володіння), а також на безхазяйну річ. Отже, встановлення власника майна або безхазяйності речі є однією з обставин, що має юридичне значення, і підлягає доведенню під час ухвалення рішення суду.

Відповідно до п. 13 вищевказаної Постанови можливість пред'явлення до суду позову про визнання права власності за набувальною давністю випливає з положень статей 15, 16 ЦК України, а також частини четвертої статті 344 ЦК України, згідно з якими захист цивільних прав здійснюється судом шляхом визнання права. У зв'язку з цим особа, яка заявляє про давність володіння і вважає, що у неї є всі законні підстави бути визнаною власником майна за набувальною давністю, має право звернутися до суду з позовом про визнання за нею права власності. Відповідачем за позовом про визнання права власності за набувальною давністю є попередній власник майна або його правонаступник. У разі якщо попередній власник нерухомого майна не був і не міг бути відомим давнісному володільцю, то відповідачем є орган, уповноважений управляти майном відповідної територіальної громади.

У позовній заяві вказано, що спірний сарай не має власника, проте з заявою про викуп сараю та вказаною позовною заявою позивачі звертаються до органів місцевого самоврядування, визнаючи тим самим, що це комунальна власність.

Згідно із постановою Кабінету Міністрів України від 05.11.1991 року № 311 «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць /комунальною власністю/, рішенням ОСОБА_3 обласної ради народних депутатів від 25.11.1991 року за № 266-ХХI весь житловий і нежитловий фонд м.Одеси був переданий у власність територіальної громади міста, тобто в комунальну власність.

Слід зазначити, що в матеріалах справи відсутні докази того, що ОСОБА_3 міська рада, як власник спірного об’єкта нерухомого майна відмовлялась від права власності на належне їй нерухоме майно за адресою: м. Одеса, пров.Політкаторжан 1.

Також відсутні докази щодо передачі ОСОБА_3 міською радою у користування або у приватну власність спірного нерухомого майна по відношенню до будь-якої фізичної чи юридичної особи.

Таким чином, в матеріалах справи відсутні будь-які докази відмови ОСОБА_3 міської ради від спірного нерухомого майна або передачі його у приватну власність, або безперервного володіння та користування позивачам.

Статтею1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» право комунальної власності - право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.

Згідно ч.2 ст.2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Статтею 29 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать управління в межах, визначених радою, майном, що належить до комунальної власності відповідних територіальних громад.

В силу вимог п. 5ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності.

Суд вважає, що позивачі передчасно звернулись до суду з даним позовом, вказане питання у позасудовому порядку не вирішували, з будь-якими заявами до ОСОБА_3 міської ради про передачу у власність, користування /оренду/ спірного об’єкта або земельної ділянки не звертались, тобто не використали способи захисту своїх прав.

Таким чином, судом встановлено, що спірний сарай знаходиться на земельній ділянці по пров.Політкаторжан 1 у м.Одесі, поряд з домоволодінням, в якому позивачам на праві власності належить квартира №2 за даною адресою, правовстановлюючих документів на цей сарай немає, у даному випадку користування самочинно збудованим сараєм батьком позивача не породжує ніяких правових наслідків для позивачів, тому застосування вимог ст.344 ЦК України щодо набувальної давності, якою правовідносини, що виникли між сторонами, не регулюються, не може використовуватися у якості завуальованої форми визнання права власності на самочинний сарай, який збудований на самочинно зайнятої земельної ділянки, власником якого є ОСОБА_3 міська рада.

Отже, у позивачів відсутнє право для отримання права власності на нежиле приміщення. Крім того, у спірного об’єкта нерухомого майна є власник в особі територіальної громади м. Одеса, який від зазначеного майна не відмовлявся.

Відповідно до ч.1 ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ст.77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч.1, 5, 6 ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до частини другої ст.89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Виходячи з наведеного, суд дійшов до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1, ОСОБА_2

Крім того, на підставі ухвали Київського районного суду м.Одеси від 03.07.2018 року клопотання позивача ОСОБА_1 про відстрочку сплати судового збору за розгляд судом клопотання про забезпечення доказів було задоволено до ухвалення судового рішення, тому суд після ухвалення судового рішення вважає за можливе стягнути з позивача на користь держави судовий збір у розмірі 352,40 грн.

З урахуванням вищевикладеного та керуючись, ст.ст. 12, 13, 19, 81, 89, 259, 263-265, 273, 354 ЦПК України, ст.ст. 16, 316, 328, 335, 344 ЦК України, суд -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3 міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору ОСОБА_4 про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1, ІПН НОМЕР_1 на користь держави судовий збір у розмірі 352 /триста п’ятдесят дві/ гривні 40 копійок.

Рішення може бути оскаржено до апеляційного суду Одеської області через Київський районний суд м.Одеси шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Повний текст судового рішення складений 20.12.2018 року.

Суддя Гниличенко М. В.