Рішення № 78736803, 16.11.2018, Інгульський районний суд міста Миколаєва (до 25.04.2025 - Ленінський районний суд м. Миколаєва)

16.11.2018

Справа №489/5709/16-ц

Провадження №2/489/68/18

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 листопада 2018 року м. Миколаїв

Ленінський районний суд міста ОСОБА_1 у складі:

головуючого – судді Рум’янцевої Н.О.,

із секретарем судових засідань – ОСОБА_2,

за участю: позивача – ОСОБА_3, представника позивача - ОСОБА_4, відповідача – ОСОБА_5, представника відповідача – ОСОБА_6

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Миколаєві в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_5, третя особа – друга ОСОБА_7 державна нотаріальна контора про визнання договору дарування недійсним,

В С Т А Н О В И В:

Позивач просить визнати недійсним укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 договір дарування від 20.07.2010 року, який був посвідчений державним нотаріусом другої ОСОБА_7 державної нотаріальної контори ОСОБА_8, оскільки договір був укладений під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, що не відповідало її внутрішній волі, а також помилки щодо правової природи правочину. А саме: неправильного сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання.

03 вересня 2018 року від позивача надійшла заява про зміну підстав позову, відповідно до якої просить визнати недійсним укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 договір дарування від 20.07.2010 року, який був посвідчений державним нотаріусом другої ОСОБА_7 державної нотаріальної контори ОСОБА_8 посилаючись на те, що оскаржуваний договір дарування був удаваним правочином, що спрямованим приховати інший – договір довічного утримання та укладений на вкрай невигідних умовах та під впливом виниклих тяжких обставин, а саме: вона є пенсіонеркою, має низку хронічних захворювань, серед яких є захворювання , що передбачають необхідність надання їй сторонньої допомоги та догляду. Зазначає, що спірна квартира є її єдиним житлом.

Від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого відповідач просить відмовити у задоволенні позову в повному обсязі. Зазначає, що з позивачкою мала дружні стосунки. Після смерті чоловіка позивачки вона за проханням позивачки переїхала до неї жити. Позивачка сама пропонувала мені подарувати спірну квартиру, оскільки хотіла забезпечити її житлом. Ніяких домовленостей між мною та позивачем по утриманню та піклуванню не існувало. Ніяких зобов’язань піклуватися за позивачкою до її смерті вона на себе не брала. Посилання позивачки на те, що договір вона вчинила під впливом тяжкої обставини і на вкрай невигідних умовах, не відповідає дійсності, так як на момент укладення договору дарування позивачка була здорова, психічно не хвора, самостійно рухалась, могла повністю обслуговувала себе й свідомо мала бажання подарувати їй квартиру. Мови про виселення та зняття її з реєстрації ніколи не йшла. Крім того, позовна давність щодо подання позову спливла.

З’ясувавши обставини та дослідивши надані докази, суд приходить до висновку, що встановлені наступні факти та відповідні правовідносини.

Квартира АДРЕСА_1 (Чигрина) в місті ОСОБА_1 належить ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого ЗАТ БФ «Миколаївбуд» від 03.01.1994 року, зареєстрованого в Миколаївському міжміському бюро технічної інвентаризації 26.02.1994 року за № 19209; свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого другою ОСОБА_7 державною нотаріальною конторою від 30.06.2010 року за реєстровим № 5-883, зареєстрованому в Миколаївському міжміському бюро технічної інвентаризації від 06.07.2010 року за № 19209 в книзі № 113, що підтверджується витягом з реєстру прав власності на нерухоме майно.

Відповідно до договору дарування від 20.07.2010 року, посвідченого державним нотаріусом другої ОСОБА_7 державної нотаріальної контори ОСОБА_8 та зареєстрованого в реєстрі за №5-1045, ОСОБА_3 передала безоплатно у власність квартиру АДРЕСА_2 (Чигрина) в місті ОСОБА_1, а ОСОБА_5 прийняла безоплатно у власність цю квартиру.

Позивачка в своєму позові посилається на те, що: вона має низку хронічних захворювань та серед яких є захворювання, що передбачають необхідність надання їй сторонньої допомоги та догляду, при цьому суду надано рецепти про призначення медикаментозного лікування, виписку з медичної карти амбулаторного хворого та довідку з КЗ ММР ЦПМПСД № 3 про наявність захворювання (а.с. 16-19, 21, 22, 23); є пенсіонеркою та отримує незначну пенсію за віком, як доказ суду надано посвідчення № 113931 та довідку з Управління пенсійного фонду України в Ленінському районі м. Миколаєва від 24.11.2016 року за вих. № 23971/02, відповідно до якої ОСОБА_3 отримала пенсію в період з червня 2016 року по 06 листопада 2016 року – 8078 грн. 58 коп. щомісячно по 1346 грн. 43 коп. (а.с.20, 24).

Крім того, позивач посилається на те, що укладаючи договір дарування вважала, що укладає договір довічного утримання, а отже неправильно сприйняла фактичну обставину правочину, що впливає на її волевиявлення під час укладання договору дарування, оскільки мала похилий вік, поганий стан здоров’я, у зв’язку з чим потребувала сторонньої допомоги, відсутність фактичної передачі спірного майна відповідачці та продовження нею проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування (ст.. 229 ЦК України).

Підставами виникнення цивільних прав і обов’язків є юридичні факти. Ними можуть бути дії та події. Найбільш поширеною підставою виникнення цивільних прав і обов’язків є правочини (договори), які є діями, спрямованими на виникнення, зміну та припинення цивільних прав і обов’язків (п.1 ч.2 ст.11 ЦК України).

Особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд. Особа може за відплатним або безвідплатним договором передати своє майнове право іншій особі, крім випадків, встановлених законом (ч.ч.1,4 ст.12 ЦК України).

Порушене суб’єктивне право підлягає примусовому захисту способами, передбаченими частиною 2 статті 16 ЦК України. Зокрема, способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання правочину недійсним (п.2 ч.2 ст.16 ЦК України).

Статтею 725 ЦК України передбачено, що договором дарування може бути встановлений обов’язок обдарованого вчинити певну дію майнового характеру на користь третьої особи або утриматися від її вчинення ( передати грошову суму чи інше майно у власність, виплачувати грошову ренту, надати право довічного користування дарунком чи його частиною, не пред’являти вимог до третьої особи про виселення тощо). Дарувальник має право вимагати від обдарованого виконання покладеного на нього обов’язку на користь третьої особи. У разі смерті дарувальника , оголошення його померлим , визнання безвісно відсутнім чи недієздатним виконання обов’язку на користь третьої особи має право вимагати від обдарованого особа, на користь якої встановлений цей обов’язок.

Відповідно до ч. 1 ст. 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов’язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Згідно ч.3 ст.215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин можу бути визнаний судом недійсним.

Відповідно до частини першої ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Згідно ч.3 ст. 203 ЦК України, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Волевиявлення особи включає в себе вільне (без будь якого тиску) вираження її волі щодо укладення конкретного правочину (прояв ініціативи); висловлення змісту (умов) зазначеного правочину; вираження бажання щодо особливостей складання правочину; бажання настання наслідків, що обумовлені правочином; можливість ознайомитися зі змістом складено правочину; підписання правочину. Всі ці складові становлять повноцінний вияв волевиявлення особи.

Згідно ч.5 ст. 203 ЦК України, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Виходячи із змісту статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, коли сторони мають повну уяву не тільки про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.

Договір дарування є одностороннім правочином, який за загальним правилом не створює будь-яких обов'язків для обдаровуваного.

Відповідно до вимог ст.. 235 ЦК України передбачено, що удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Частиною 2 Даної статті передбачено, що якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Таким чином, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину Цивільному кодексу України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину.

Як вбачається з матеріалів справи № 2-3085/2011, в серпні 2011 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом про визнання недійсним укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 договір дарування від 20.07.2010 року, який був посвідчений державним нотаріусом другої ОСОБА_7 державної нотаріальної контори ОСОБА_8, оскільки договір був укладений під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, що не відповідало її внутрішній волі, а також помилки щодо правової природи правочину, вважаючи, що укладала договір довічного утримання.

15 вересня 2011 року до суду надійшла заява від ОСОБА_3 про відмову від позовних вимог, в якій зазначено, що вона подарувала квартиру своїй сестрі ОСОБА_5 свідомо, її волевиявлення було вільним та відповідало її волі без впливу обману та насильства. При посвідчені цього договору вона не одноразово його перечитувала, діяла добровільно, перебуваючи при здоровому розумі та ясній пам’яті, розуміючи значення свої дій. Вона розуміла, що укладала договір дарування, а не будь-якій інший. Чітко розуміє розуміє наслідки закриття провадження по справі (а.с. 21, які містяться в матеріалах цивільної справи № 2-3085/2011).

Ухвалою Ленінського районного суду м. Миколаєві від 21 вересня 2011 року провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_5 про визнання недійсним договір дарування – закрито. Роз’яснено сторонам, що у разі закриття провадження по справі повторне звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається.

Вище зазначена ухвала суду набрала законної сили.

А отже, з цього слідує, що спір щодо визнання договору дарування недійсним з підстав ст.. 229 ЦК України, вже розглядався, та у зв’язку з заявою позивача про відмову від позову було закрито провадження по справі ухвалою Ленінського районного суду м. Миколаєва від 21.09.2011 року.

Позивач зазначає, що укладений між сторонами договір дарування квартири є недійсним на підставі ст. 233 Цивільного кодексу України, оскільки договір дарування укладено під впливом тяжкої обставини як смерть годувальника, а саме її чоловіка ОСОБА_9, який помер 27.11.2009 року, як доказ надано копію свідоцтва про смерть серії 1-ФП № 112964 (а.с. 14), згідно наданих копій медичної документації має низку хронічних захворювань, серед яких є такі, що передбачають необхідність надання їй сторонньої допомоги та догляду, оскільки вона навіть не може пересуватися самостійно, лише з використанням ціпка (ст.. 233 ЦК України).

Відповідно до вимог ст. 233 ЦК України передбачено, що правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

Частиною 2 Даної статті передбачено, що при визнанні такого правочину недійсним застосовуються наслідки, встановлені статтею 216 цього Кодексу. Сторона, яка скористалася тяжкою обставиною, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки і моральну шкоду, що завдані їй у зв'язку з вчиненням цього правочину.

Як зазначено в п. 8 Постанови № 9 Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсним», відповідно до ч. 1 статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені ст. 203 ЦК України, саме на момент вчинення правочину. У зв’язку з цим судам необхідно правильно визначати момент вчинення правочину.

Згідно п. 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» Відповідно до статей 229 - 233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

З роз'яснень, викладених у пункті 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року N 9 "Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними", правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК (435-15), якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім'ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

Також, необхідно враховувати, що договори дарування належать до безоплатних правочинів та за їх умовами обдаровані не мають перед дарувальниками будь-яких зобов'язань матеріального характеру.

У судовому засіданні допитані свідки зі сторони позивача:

ОСОБА_10 пояснив, що позивача та її сім’ю знає з 1991 року. він був дільничним на районі, в якому мешкала позивачка, до 2005 року. останні два роки, він приходив до позивачки в гості, цікавився її життям, здоров’ям. Вітав її з днем народження, коли їй виповнилося 85 років, ОСОБА_3 скаржилася йому на сестру, на яку вона уклала договір дарування, говорила, що у неї були конфлікти з сестрою та остання не доглядає за нею.

ОСОБА_11 пояснила, що ОСОБА_3 її колишня свекруха. Зазначила, що їй відомо про те, що ОСОБА_12 проживає та прописана в спірній квартирі та нею був укладений договір дарування квартири на сестру.

ОСОБА_13 пояснила, що позивачка є її хрещеною матір’ю. Останні три роки, вона допомагає позивачці, купує продукти харчування. ОСОБА_12 казала їй про те, що при укладенні договору дарування нотаріус їй нічого не пояснював.

ОСОБА_14 пояснила, що з позивачкою працювала в одному цеху з 1978 року. з нею часто спілкується. Їй відомо, що ОСОБА_3 підписала договір дарування на сестру. Зі слів позивачки, їй відомо, що сестра з нею погано поводиться. У ОСОБА_3 в гостях була в останнє приблизно 6 років тому.

У судовому засіданні допитані свідки зі сторони відповідача:

ОСОБА_15 пояснила, що позивачку та відповідачку знає з 1997 року. приблизно 10 років тому, ОСОБА_14 приїхала з Ізраїль допомагати ОСОБА_3, оскільки остання її покликала. У ОСОБА_12 є внучка, яка проживає в Росії. Їй відомо про те, що внучка хотіла відібрати квартиру. Віра говорила їй про те, що ОСОБА_14 всі 10 років доглядає за нею, за ці 10 років виходила з квартири всього тричі. Останнім часом до позивачки приходить один із свідків, який був опитаний зі сторони позивача. Вважає, що у нього є мета привласнити квартиру. Дев’ять років тому один раз внучка приїздила до себе додому, оскільки у неї є квартира рядом з позивачкою.

ОСОБА_16 пояснила, що ОСОБА_5 знає з 2009 року, вона їй говорила про те, що вона приїхала з Ізраїлю доглядати за сестрою, оскільки її про це просила сестра. Вони приживають разом в одній квартирі та ОСОБА_5 доглядає за сестрою.

ОСОБА_17 пояснила, ОСОБА_5 знає з 2009 року, вона їй говорила про те, що вона приїхала з Ізраїлю доглядати за сестрою. Віра не хотіла дарувати квартиру внучці, тому подарувала ОСОБА_5, це їй говорила внучка ОСОБА_12. Їй відомо про те, що ОСОБА_5 скуповується та доглядає за сестрою.

В ході розгляду справи, ні позивачем, ні її представником не надано суду жодних належних та допустимих доказів, того, що на момент укладення вказаного договору дарування 20.07.2010 року вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах. Пояснення свідків спростовують факту укладання спірного договору за вільними волевиявленням позивачки, не підтверджують безпорадність стану позивача чи наявність тяжких умов ані на час укладання договору ані станом на теперішній час.

З матеріалів нотаріальної справи другої ОСОБА_7 державної нотаріальної контори щодо укладення договору дарування від 20.07.2010 року за реєстровим № 5-1045, вбачається, що договір дарування підписано у присутності державного нотаріуса ОСОБА_8, особу сторін встановлено, їх дієздатність, а також належність ОСОБА_3 відчужуваної квартири перевірено.

Відповідно до ст. 44 Закону України «Про нотаріат» від 02 вересня 1993 року з наступними змінами, під час посвідчення правочинів визначається обсяг цивільної дієздатності фізичних осіб, які беруть у них участь.

На виконання вказаної норми закону, під час посвідчення оспорюваного договору дарування укладеного між сторонами, нотаріусом чітко зазначено про встановлення дієздатності сторін та про те, що сторони даного договору дарування перебувають при здоровому глузді та ясній пам'яті, розуміють значення своїх дій, а також дарувальник стверджує, що він здійснює дарування без будь-яких погроз, примусу чи насильства, як фізичного так і морального, що стверджується підписами сторін на договорах дарування від 22.11.2011 року.

Відповідно до ст. 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

Відповідно до ст. 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

Такі правочини мають ваду волі, оскільки їх формування здійснюється за таких обставин, за яких практично виключається нормальне формування волі, що змушує особу вчинити правочин на невигідних для себе умовах. Під тяжкими обставинами кабального договору необхідно розуміти не будь-яке несприятливе матеріальне фінансове, соціальне чи інше становище, а його крайні форми, наприклад важка хвороба особи чи близьких, смерть її годувальника, крайня нужденність сім’ї, загроза втратити заставлене майно, загроза банкрутства та інші обставини, для усунення чи пом’якшення яких необхідне термінове укладання правочину.

Зазначене підтверджується зокрема й пунктом 25 Постанови пленуму Верховного суду України від 09.11.2009року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» міститься роз’яснення щодо застосування положень ст. 233 ЦК України, де зазначено, що правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася.

Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки.

Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

За змістом зазначених норм матеріального права при укладенні договору дарування волевиявлення дарувальника має бути спрямоване на добровільне, безоплатне, без будь-яких примусів (життєвих обставин або впливу сторонніх осіб) відчуження належного йому майна на користь обдаровуваного.

Разом з тим правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, характеризуються тим, що особа їх вчиняє добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі.

Отже, правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім'ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

Стаття 233 ЦК України не передбачає обмежень чи заборон її застосування до окремих правовідносин, що виникають, зокрема, з договору дарування.

Вказане узгоджується з позиціями ВСУ викладеними в постановах №6-2цс14, №6-551цс16.

Згідно ст. ст. 10, 60 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

З огляду на наведене суд вважає, що, в судовому засіданні, у відповідності до вимог ст. 60 ЦПК України, позивачем не подано належних та допустимих доказів і судом не отримано таких доказів на підтвердження факту того, що договори дарування, вчинено позивачем під впливом тяжкої для нього обставини і на вкрай невигідних умовах.

Позивачем не доведено наявність існування обставин передбачених нормами ст. 233 ЦК України, внаслідок яких оспорюваний договір дарування може бути визнаний недійсним.

Враховуючи вищевикладене, суд прийшов до висновку, що доводи позивача не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні, підстави для визнання договору дарування недійсним в межах заявлених вимог відсутні, а тому відсутні й підстави для визнання договору дарування недійсним.

Суд, оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок в їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженню наявних у справі доказів приходить до висновку, що позов задоволенню не підлягає.

Керуючись ст. ст. 4, 12, 89, 259, 263-265 Цивільного процесуального кодексу України, суд,

В И Р І Ш И В:

У задоволенні цивільного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_5, третя особа – друга ОСОБА_7 державна нотаріальна контора про визнання договору дарування недійсним – відмовити.

Апеляційна скарга на судове рішення може бути подана протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено скорочене судове рішення, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.

Судове рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

У відповідності з п. 15.5 Розділу ХІІІ Перехідних Положень Цивільного процесуального кодексу України в новій редакції, до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи через Ленінський районний суд міста ОСОБА_1 або в порядку статті 355 ЦПК України безпосередньо до Миколаївського апеляційного суду.

З інформацією щодо тексту судового рішення учасники справи можуть ознайомитися за веб-адресою Єдиного державного реєстру судових рішень: http://www.reyestr.court.gov.ua.

Позивач: ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, РНОКПП НОМЕР_1, зареєстрована за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_2, паспорт серії ЕО 462059.

Відповідач: ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_3, РНОКПП НОМЕР_2, зареєстрована за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_4, паспорт серії ЕР 344896.

Третя особа: ОСОБА_7 державна нотаріальна контора, ЄДРПОУ 02892646, юридична адреса: м. Миколаїв, пр. Миру, 8.

Суддя Ленінського районного

суду міста ОСОБА_1 Рум’янцева

Повний текст судового рішення складено «19» грудня 2018 року.